Зародження і розвиток шкільної освіти

Розвиток культури на Русі вимагав підготовки освічених людей, відкриття шкіл, створення певної системи освіти. Після офіційного запровадження християнства на Русі князь Володимир розпорядився збудувати на Старокиївській горі, поряд із Десятинною церквою школу для дітей «нарочитої чади», тобто знаті. Школа для підготовки освіченого духівництва була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. «Пловість временних літ» повтомляє, що Ярослав «пииде к Новугороду, собра от старост и попових детей 3000 учити книгам». Ставши князем у Києві, він у 1037 р. відкрив школу при Софійському соборі.

У 1086 р. згідно з повідомленням В.Татіщева, дочка Всеволода Ярославовича Янка (Анна) заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. «Собравши же младых девиц неколико, обучала писанию, токож ремесла, пения, швению и иным полезным знаниям» Школи відкрилися також у Чернігові, Переяславі-Залеському, Луцьку, Холмі, Овручі. У них вивчали письмо, читання, арифметику, іноземні мови, риторику, навчали співу, давали відомості про поетику, а також з географії, історії. Навчання велося церковнослов’янською мовою.

 Крім державних і церковних шкіл, існувало й приватне навчання. Так, Феодосій Печерський здобув освіту в невеликому місті Курську, де він вчився в «єдиного учителя», за словами літописця Нестора, досить швидко осягнув усі «граматикия».

 Пізніше школи почали засновуватися при єпископських кафедрах, великих церквах, монастирях. Учителями були священики знання і дяки. Підручниками виступали богослужебні книги, найчастіше, Псалтир. Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької – “Шестоднев” і “Фізіолог”. “Шестоднев” пояснював створення світу за 6 днів, а “Фізіолог” – популярна зоологія. Хто бажав отримати широкі знання – той вчився самотужки. При вищій освіті потрібно було знати грецьку мову, продовжувати освіту за кордоном, найчастіше у Візантії.

Високоосвіченими була знать, князі: Ярослав Мудрий, його син Всеволод, Володимир Мономах, волинський князь Володимир Васильович. Також освіту отримали жінки князівського роду: княжна Ольга, Анна Ярославна, Анна Всеволодівна, Євпраксія-Зоя та інші, які залишили по собі помітний слід на ниві українській культурі.

 

Наука в Київській Русі

Київська Русь мала досить розвинуту і глибоко розроблену натурфілософію, а уявлення про реальний світ ширилося на науковий (переважно емпіричний) матеріальний грунт.

Основним джерелом знань про навколишній світ були життєва філософія суспільства. Розвиток сільського господарства вимагав ґрунтовного пізнання ботаніки, ґрунтознавства, метеорології. Тваринництво передбачало оволодіння знаннями в галузі зоології. Мисливство і промисли знайомили наших предків з дикою флорою і фауною Східної Європи. Будівельне мистецтво не могло розвиватися хоча б без елементарного знайомства наших предків з геометрією та механікою. Ремесло (особливо такі галузі, як металургія та склоробство) потребували обізнаності з основами фізики та хімії. Необхідність боротьби з хворобами і травматизмом викликало зародження лікувальної медицини, хірургії, анатомії, фізіології. Далекі мандрівки розсували географічне та етнографічне видноколо Русі тощо.

Київська Русь засвоїла знання, поширені у Візантії, які являли собою спадщину античної натурфілософії. Через Візантію вона знайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Аристотеля, Епікура та інших мислителів Давньої Греції і Риму. Уривки з тих творів входили до складу численних збірників під назвою “Плела” і були головним джерелом для ознайомлення наших предків з науковими ідеями.

У Русі активно поширювалися натурфілософські твори і християнських авторів – Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Кодьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Найголовнішими натурфілософськими творами того часу були “Шестоднев”. Найбільшу популярність мали компендій приписуваний Василію Великому (ІV ст.) та “Шестоднев” Іоанна, екзарха болгарського (Х ст.). Назва походить від шести днів творіння – за схемою біблійного оповідання (книга Буття, гл. 1). До популярних творів натурфілософського змісту належали “Християнська топографія” Козьми Індикоплова, “Похвала Богу” Григорія Писида та ін.

Коротко розглянемо конкретні науки, починаючи з математики. Система цифрової графіки мала напівпозиційний характер кожний розділ позначався лише одним знаком. Від послідовної позиційної арабської системи вона різнилася триадністю: три розряди (одиниці, десятки й сотні) мали різні знаки для цифр; через кожні дві позиції вони повторювалися.

 

1 – а (азъ)

2 – в (віді)

3 – г (глаголи)

4 – д (добро)

5 – є (єсть)

6 – (зіло)

7 – з (земля)

8 –(восьмиречие)

9 – (фіта)

10 – і (десятинне)

11 – к (како)

12 – л (людиє)

40 – м (мыслите)

50 – н (нашь)

60 – (ксі)

70 – о (онъ)

80 – п (покой)

90 – ч (чрьвь)

100 – р (рьци)

200 – с (слово)

З00 – т (тврьдо)

400 – ф (фрьть)

600 х (хірт)

700 – (псі)

800 – (омега)

900 – а (ци)

1000 – а

2000 – в і т.д.

  

 

Математика в Київській Русі мала переважно прикладний, ужитковий характер, і в цьому раз у раз стикалися з ситуаціями, що вимагали специфічних методів розв’язання. Так, однією з складних проблем давньоруської математики була проблема несумовності та ірраціональних величин. Наприклад, при хронологічних обчисленнях (вимір часу).

Стародавня Русь знала і ретельно застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні і місячні роки, індикти (15-річні періоди) так зване Велике коло, Метонів цикл тощо.

Зберігся цікавий математичний трактат, присвячений цій проблемі. Його автором був філософ, математик та астроном Кирик Новгородець, що жив у ХІІ ст. Твір складався з 27 розділів, присвячених хронологічним сюжетам: у вступі (розділи 1 – 5) автор підраховує кількість років, місяців, днів та годин, що минули від створення світу (5508 р. до Р.Х.); : розділ присвячений проблемі індикта, широко застосованого у Візантії; 7 розділ містить питання про так зване сонячне коло (період у 28 років, після якого кожний рік Юліанського календаря припадає на той самий день тижня); 8 розділ присвячений місячному колу (період у 19 років з аналогічною повторюваністю); 9 розділ трактує «віки світу» (тисячоліття); наступні чотири розділи (10 – 13) присвячені так званим поновленням від початку літочислення; в 14 розділі йдеться про високосність і визначається кількість високосних літ від початку світу до дня написання трактату; в 15 розділі мова йде про Велике коло (період у 532 рр.), по завершенні якого місячні фази припадають на ті ж самі календарні дати і дні тижня); в 16 – 20 розділах вміщено підрахунки звичайних («книжних») та місячних тижнів, днів, годин тощо; 21 – 27 розділи присвячені дробовим частинам години.

Твір Кирика демонструє, з одного боку, добрі знання давньоруських математиків античної спадщини, а з другого – їхню творчість.

 Фізика. В київській Русі було поширене вчення про світло як ідеальну форму матерії. Це є концепцією неоплатонізму, засвоєного в Київській Русі в середині ХІ ст. Видатний київський філософ Іларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних побудовах.

Хімія. Реальні знання в галузі хімії середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов’язані з перетворенням одних категорій речовин на інші. Мається на увазі розвиток металургії, склоробної промисловості тощо.

Чорна металургія виготовляла предмети із сталі різного ґатунку. Археологічні дослідження свідчать, що у І тис. до н.е. поділ праці в сфері чорної металургії спричинився до появи поселень, мешканці яких тільки виготовляли якісну сталь. Наші предки добре зналися на технічних прийомах для перетворення однієї речовини (скажімо, руди на метал) на молекулярному рівні. Мистецтво стопів (бронзи тощо) підтверджує це досить переконливо. Воно було засвоєне людством вже на зорі металевої ери (доба енеоліту).

Ще красномовнішим виглядає стан склоробної справи та так чи інакше пов’язаних з нею галузей. Йдеться про виготовлення кольорового скла та скляних мас, які застосовували в інших сферах виробництва (продукування намистин, скляних браслетів, посуду тощо), а також у будівництві (виготовлення полив’яних плиток, якими прикрашали храми, палаци). Особливо високого рівня досягло мистецтво емалі та черні, про що сповіщав німецький письменник Х ст. пресвітер Теофіл, автор трактату, присвяченому художньому ремеслу.

Ще складнішим було виготовлення смальти для декоративних мозаїк в давньоруських храмах. У Київські Русі існували спеціальні майстерні, відкриті, зокрема, у Києві, на території Печерського монастиря. Це виробництво відзначалось особливим багатством барв.

Кольорове нюансування було розроблене дуже глибоко, що давало можливість моделювати об’єм натури, її тримірність методом гри світла тіні. Так, наприклад, мозаїки Михайлівського Золотоверхого собору (ХІ–ХІІ ст.) демонструють півтораста відтінків основних кольорів: понад 20 синього, стільки ж жовтого, 15 зеленого, 10 рожевого. Гірше було з червоною барвою, порівняно дорогою і важкою в процесі виготовлення. Тому червоний ряд забезпечувався переважно за рахунок природної сировини – мінералів та цегляних камінців.

Для отримання зеленої смальти як головного барвника використовували окис міді; він же з додаванням глини давав зелено синій відтінок. Жовтий колір давала сірка; фіолетовий – оксид марганцю тощо. Крім головних барвників, застосовували набагато складнішу рецептуру. Так, наприклад, до складу черні входили срібло, олово, мідь, сірка, бура, сіль.

Хімічні знання виявлялися і в інших сферах діяльності, наприклад, військовій. На Русі знали так званий «грецький вогонь» – легкозаймисту речовину, яку кидали в спеціальних сферичних посудинах – своєрідних запалювальних бомбах старожитності. Через половців русичи познайомилися з порохом, але використовували його із залякувальною метою; власне вогнепальна зброя з’явилася наприкінці ХІІІ – ХІV ст.

На жаль, хімія нагромадила і прикрий досвід – виготовлення різного роду отрут та інших засобів нищення живого, про що наводяться реальні факти: отруєння Юрія Долгорукого київськими боярами у 1157 р. та його сина Гліба Юрійовича у 1171 р.

Астрономія. Почесне місце в системі позитивних знань Київської Русі належить астрономії. Термін «астрономія», однак, мав той зміст, який нині вкладається в поняття астрономії (вчення про евентуальний вплив небесних тіл та пов’язаних з ними процесів на людське життя); і навпаки – сучасна астрономія звалася астрологією.

До нас дійшов спеціальний астрономічний трактат, вміщений в Ізборнику 1073 р. трактат являє собою оригінальну інтерпретацію Птоломеєвої системи. За ним у центрі Всесвіту знаходиться земля, довкола якої обертається кілька небесних сфер (або просто небес). Перші з них – планетні, тобто пов’язані з рухомими тілами, які пересуваються кожне за своєю орбітою відносно нерухомого неба. Давньоруською мовою планети називалися «за блудницями» (від дієслів «блудити», «блукати»). Це точний переклад грецького терміна, яким користуються й нині. Крім Сонця й Місяця (які вважалися «за блудницями»), було відомо ще п’ять планет (решту, як відомо, відкрили після винайдення телескопа).

Найближчою до Землі вважалися Луна (Місяць), потім Єрміній (Меркурій), Афродіта (Венера), Сонце, Арей (Марс), Дей або Зеус (Юпітер), Кронос (Сатурн). Рахували планету, однак, у протилежному напрямі – від периферії до центру. Першою вважався Кронос, Луна – останньою (сьомою).

Восьмою сферою деякі автори вважали нерухоме небо. Воно теж оберталося, але в напрям, протилежному руху планетних сфер. Крім того, дехто виділяв ще 9 сфер – зодіакальну (саме їй присвячений астрономічний трактат 1073 р.).

Поняття екліптики було добре засвоєне давньоруськими натурфілософами. У текстах вона називалася «зо дійним колом», а її перетин – зодією. Зодіакальне коло було розбите на 12 знаків – більш яи менш рівних частин, позначених зодіакальними сузір’ями (зодіакальні тварини – «животи»). Першим знаком вважався Овен, до якого Сонце вступало у березні, далі йшли: Телець (або Юнець), Близнята (Близнеці, Блізничник), Рак, Лев, Діва, Терези (Віси), Скорпіон, Стрілець, Козеріг (Єгокер або Козельріг), Водолій, Риба.

Давньоруська карта зоряного неба нам не відома. Згадки про окремі сузір’я розкидані по різних текстах, а тому числі й таких, що не мали прямого відношення до астрономії. Найпопулярнішими були Плеяди (Власожельці, Волосині, або Баби), Оріон (Круженяє, або Кружальце), обидві Ведмедиці, а також Молочний Шлях (Чумацький Шлях).

Особливу увагу привертали комети із шлейфом, що в давньоруських текстах називали «хвостатими зірками» або «зорями-списами» («копіями»). Другою категорією астрономічних реалій, що ретельно фіксувалися давньоруськими книжниками, були сонячні та місячні затемнення, їх природа була добре знана в Русі. Саме явище затемнення серед широкого загалу набувало значення лиховісної прикмети. Згадаймо славетне «Слово о полку Ігоревім». Астрономічні феномени, подібні до комет або затемнення (поряд з такими явищами, як землетруси або падіння метеоритів), вважалися руйнівними, такими, що виходять за межі гносеологічного рівня і переходить на рівень онтологічний. Саме такими був стан тогочасної ідеології взагалі.

Географія. Вченими Київської Русі були відомі три частини світу: Європа, Азія, Африка. Америка, хоч і була відкрита ще у ІХ–Х ст. норманськими вікінгами, але не усвідомлювалася як окрема структурна частина земного суходолу. Зовсім невідомою була Австралія, та й Європа, Азія, Африка знана частково, центром ойкумени вважалася Надсередземноморщина.

«Повість минулих літ», як відомо, відкривалася великим вступом – випискою з «Хроніки» Георгія Амартола (ІХ ст.) і містила реєстр країн та народів, відомих тогочасним європейським автором. В цьому реєстрі відсутнє населення Північної, Центральної та Західної Європи, в тому числі й слов’яни. Нестор, який робив ту виписку, не міг обійти увагою самого себе і своїх русичів і змушений був шукати ймовірних слов’ян серед згаданих етнонімів, яких і знайшов в області Наддунайщині. У грецькому оригіналі мова йде про марців (норичів), що жили над Середнім Дунаєм, у літописі: “нарци, яше суть словени”. Звичайно він добре знав, де саме проживали словяни, а разом із тим до літопису потрапили племена, що населяли північні та південно-східні землі і належали до балтської, германської, угро-фінської, салюдійської етнічної сімї. Було додано вступ, в якому згадувались Русь, чудь, меря, мурома, весь, летьгола, Перм, печера, ям, угри, литва та інші, а окремим додатком – варяги, свої, готи, нормани, англи, волохи, римляни, німці, фляги та ін.

Важливу роль у висвітленні реальної картини світу відігравали прочани, які ходили до Палестини і прилеглих земель. Так, на початку ХІІ ст. таку подорож здійснив чернігівський ігумен Данило Паломник. Його твір, названий “Хожденіє”, являє собою найдавніший путівник до східних країн. Близько 1200 року відбулася подорож до Царгорода знатного новгородця Добрині Ядрейковича, описана ним.

Давньоруських книжників цікавили звичаї чужих народів, їхній спосіб життя, вірування, родинні стосунки, обряди тощо. У “Повісті минулих літ” наведені етнографічні відомості, де описано побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавілонян, халдеїв, бактріан, індійців тощо.

Біологія. Особливу увагу давньоруських натурфілософів привертала наука про живе, тобто органічну природу, з якою людина так чи інакше ототожнювала себе.

Проблема виникнення життя для давньоруських книжників не існувала. Весь світ, в тому числі й жива природа, був створений Богом протягом шести днів у тому вигляді із тими самими закономірностями, що існують і зараз. Тогочасна біологія могла мати переважно описовий характер. Наші предки – хлібороби й тваринники – нагромадили величезний досвід стосовно рослинного і тваринного світу.

Давньоруські хлібороби досконально знали свій виробничий цикл, продиктований змінами року. Вони мали точне уявлення, коли саме орати, коли сіяти, коли збирати врожай. Вони розуміли, яку роль у вегетації рослин (і яких саме) відіграють методологічні умови і вміли передбачати їх у них були надійні методи у сприйнятті нормального розвитку і росту рослин – угноєння, ретельність обробки ґрунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо.

Заняття сільським господарством було своєрідною академією. Воно забезпечувало ефективне його ведення від покоління до покоління аж до нашого століття. Так само розвивалося й тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків тощо), а також утримували собаку й кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.

Однак давньоруським натурфілософам були відомі не лише ті рослини й тварини, з якими вони стикалися повсякчасно. У писемних джерелах, що дійшли до нас, а почасти й в оповіданнях згадуються рослини, що не ростуть в наших кліматичних умовах – пальми, смоківниці тощо, і тварини, які не живуть в Східній Європі – лев, крокодил, кит, верблюд, скорпіон, слон, носоріг, мавпа, тюлень тощо.

 Цікавий випадок: в астрономічному трактаті 1073 р. (про який йшлося вище) є текст, присвячений зодіаком, а відтак – зодіакальним тваринам. Текст доповнено малюнками кожного знаку, в тому числі й скорпіона. Але автор рукопису не бачив його і не зняв, який він має вигляд, але знав, що це якась подоба комахи. І серед відомих йому видів обрав ведмедика – найхимерніше комаху з числа тих, що живуть у наших краях.

Відомості про екзотичну флору і фауну давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел. Так, один з «Шестодневів» має текст, поділений на 9 частин або розділів («бесід»). 5-та з них прсвячена «прозябанню землі» (тобто описам рослин), 7 – організмам, що живуть у воді або в своїй життєдіяльності пов’язані з водоймищами (риби, плазуни, ракоподібні), 8 – птахам та іншим крилатим істотам, а у 9 ідеться про наземних тварин.

В царині давньоруської флори і фауни теж не обійшлося без фантастичного елементу. Поряд з реальними тваринами, скажімо, у деяких книгах (переважно ненаукового значення), описується єдинороги, кентаври, дракони, сирени, віщий птах фенікс тощо.

Медицина. Важливий розділ біологічних знань становила медицина. Ця галузь у Київській Русі (як і у всьому середньовіччі) була добре розвинена.

Лікар (знахар) був досить популярним на Русі. «Льчці» (від «лікувати») існували в усіх більш-менш значних містах і мали тут фахову практику. Деяких ми знаємо завдяки свідченню писемних джерелах. Так, маємо згадку, що князь Володимир Великий посилав свого лікаря Івана Смеру в Грецію для поповнення знань; при дворі чернігівського князя Святослава Давидовича був лікар; свої «льчці» мали й Володимир Мономах, Юрій Довгорукий. Власних медиків, напевне, мали і представники заможної суспільної верхівки міського населення. Однак переважна більшість «лічців» обслуговували широкий людський загал, переважно від їх соціального стану. Серед них, знаємо, наприклад, лікаря-вірменина (його ім’я, на жаль, не згадується в джерелах), що діяв у першій половині ХІІ ст. А відомим лікарем ХІІ ст. був Петро Сиріянин.

Досить добре на ті часи в Русі була організована опіка над хворими і каліками. «Церковний Устав» князя Володимира доручав церквам і монастирям організацію різних доброчинних установ (шпиталів, притулків для старих, сліпих, калік). На утримання хворих та інвалідів Володимир Встановив великий податок. У статуті про церковні суди вже згадується про лікарів як про окрему групу людей та про існування лікарень. У «Руській Правді» вказане право потерпілого вимагати від винуватця грошей на лікування.

Монастирі також мали серед ченців медиків. Серед них назвемо лаврських ченців св. Антонія Печерського, св. Алімпія, св. Пимена, св. Козьму, демяна Пресвітера і найвидатнішого медика до монгольської Русі Агапіта. На той час монастирі були своєрідними академіями, де концентрувалися основні кадри інтелігенції, в тому числі й медицини. Це було передбачено Студійським статутом, запровадженим у Київській Русі Феодосієм Печерським. Статут зобов’язував чернечі осередки засновувати лікувальні заклади., богодільні та інші доброчинні установи. Зокрема, при Печерській лаврі у 1070 р. Феодосій печерський створив перший шпиталь св. Миколи. Для порівняння: перші лікарні у Візантії створені у ІV ст.; у Франції та Англії – у VІІ–VІІІ ст., а в Москві перша лікарня притулок – у ХVІІ ст.

Велику роль у лікувальних справах мали жінки з вищих верств тогочасного суспільства. За історичними даними, дочка чернігівського князя Єфросина була знайома з медичною літературою того часу. Княгиня Анна Всеволодівна, яка заснувала першу світську (жіночу) школу, - сприяла виникненню медицини в цій школі.

Першим відомим нам в історії вченим-медиком була княгиня Євпраксія-Зоя. Онука Володимира Мономаха, вона народилася в 1108 р., одержала освіту, цікавилася народною медициною. В юному віці з успіхом почала лікувати хворих, за що в народі одержала ім’я «Добродії». В 1122 р. виходить заміж за візантійського царя Іоанна Комнена, прийнявши під час коронації імя Зоя. Переїзд до Візантії дав можливість Євпраксії-Зої доповнювати та поглиблювати свої знання в галузі медицини. Вона написала грецькою мовою трактат «Алімма» (Мазі), який став своєрідною енциклопедією медичних знань. Написана ця праця у 30-х років ХІІ ст. Вона знаходиться у бібліотеці Лоренцо Медичі у Флоренції. Цей великий рукопис складається з 5 частин та 29 розділів. У перших трьох частинах книги висвітлюється питання загальної патології, загальної діагностики, загальної гігієни, гігієни жінки та дитини, а дві останні присвячені лікуванню різних хвороб.

Найдавнішими розділами медицини були акушерство та хірургія. Народження дитини є дуже складним, важким і небезпечним процесом, тому й з’явилися баби-повитухи. Існували і своєрідні хірурги, які лікували травми, якими нерідко супроводжували лови, а ще більше – збройні сутички.

Набагато складніше було лікувати внутрішні хвороби, особливо інфекційні. Причини і чинники внутрішніх хвороб були незрозумілі для наших предків. Нездатність усвідомити справжню природу тієї чи іншої хвороби внутрішніх органів, недоступних для безпосереднього сприймання, породжувала містичні уявлення про вплив потойбічних сил. Саме цим значною мірою можна пояснити тісний зв'язок стародавньої медицини з чернечим життям.

Давньоруська медицина базується переважно на психотерапії, фітотерапії, фізіотерапії. Застосовування перших двох засобів засвідчено джерелами. Зокрема, відзначено, що згаданий вище Агапій зціляв хворих молитвою та «зелієм». Творячи над хворими молитву, лікар приводив психічний стан хворого до оптимальної форми, яка найкраще сприяла боротьбі враженого хворістю організму і цим забезпечувала його видужання. Ця традиція йде з дуже давніх часів, напевно, з кам’яного віку; її практикували жерці, волхви, шамани, чаклуни, відьми, шептухи тощо. Вони мали найбільший вплив на свідомість хворого, що й було запорукою покращання його психологічного стану. З утвердженням християнства і остаточного подолання язичництва стародавні заклинання, заговори та інші ритуальні дії були замінені на молитву та церковні обряди, що виконували ті ж функції. Однак залишився віковий досвід, який так чи інакше застосувався на практиці.

Лікування «зелієм», тобто ліками рослинного походження, теж було поширеним з найдавніших часів. Наші предки знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно керуватися своїми знаннями. На жаль, і цей досвід значною мірою згубився в новітні часи внаслідок захоплення хімієтарапією, яка не так сприяє одужанню організму, як викликає побіжні процеси, у тому числі й шкідливі для здоров’я.

Третім лікувальним чинником була фізіотерапія – застосування різного роду процедур з тими або іншими наслідками. Це – різноманітні компреси й пов’язки, масажі, мастила й протирання, клістири, кровопускання, лазня тощо.

У писемних джерелах знаходимо згадки про клінічні випадки, а подекуди й докладний опис, що дозволяє дослідникам поставити точний діагноз. Так, під 1076 р. в «Повісті минулих літ» описується смерть чернігівського князя Святослава Ярославовича, що сталася під час операції по видаленню пухлини (певно, злоякісної). У Печерському патерику, в розділі, присвяченому славетному живописцю Алімпію (який, крім малярства, займався й лікуванням), описано випадок прокази, вилікуваним знаменитим ченцем. Згадки про хворих на проказу (трудоватих) знаходимо в ряді стародавніх текстів: у Лаврентіївському літописі під 1237 р., Ізборнику 1076 р, в «Житії Феодосія Печерського» та ін. У Галицько-Волинському літописі під 1288 р. описується тяжка хвороба волинського князя Володимира Васильовича (рак нижньої щелепи), що тривала чотири роки.

Підсумовуючи викладене, можна констатувати, що наука в Київській Русі була адекватною загальному стану позитивних знань європейського, а почасти східного середньовіччя. Майже всі розділи тогочасної просвіти переживали піднесення; їхній рівень не відрізнявся від рівня візантійської культури, що відбивала найбільш прогресивні тенденції епохи. Перед давньоруською наукою відкрилися широкі перспективи подальшого поступу: перші паростки ренесансних ідей виникли ще в середині ХІІ ст. Однак цей процес був нагло перерваний в середині ХІІІ ст. жорстокою навалою, що надовго затримала науковий розвиток нашої країни.

 

⇐ Предыдущая47484950515253545556Следующая ⇒

Поделиться: