Елліністична філософія (стоїцизм, епікуреїзм, скептицизм, неоплатонізм)

Соціальні зміни в епоху еллінізму та Римської імперії позначились і на філософії. На передньому плані в філософії опиняються проблеми етики, зокрема щастя і смислу життя. Попри певну увагу філософів до проблем, пов'язаних зі світом та пізнанням, домінуючою проблематикою стає етична, філософія змінює свій статус. Якщо раніше вона мислилась як теоретична наука (вчення про світ), то в цей час вона постає (у стоїків) як життєва мудрість, як навчання мудрого життя. Провідними філософськими течіями цього періоду, які розглядали етичну проблематику, були стоїцизм, епікурейство та скептицизм. Стоїцизм — напрям давньогрецької філософії епохи еллінізму, який, зосереджуючись на етичних проблемах, проповідував незворушність, відстороненість від бід і радощів життя. Стоїки закликали мужньо переносити удари долі, не брати нічого близько до серця — ні втрат, ні успіхів. Ідеал мудреця: свобода від пристрастей, від чуттєвих бажань (апатія). Пізнання необхідне тільки для практичного життя. Філософія Епікура (епікурейство) — породження іншої епохи. Вона є свідченням втоми, старіння культури. Природа сама по собі не є предметом зацікавлення філософа. Природознавство потрібне тільки для того, щоб розвіяти страхи й марновірство, які перешкоджають насолоджуватися життям. Без природознавства, вважає філософ, неможливо знайти незатьмареного спокою. Знання природи допомагає збагнути, що боги, якщо й існують як певні матеріальні утворення в космічному просторі, не втручаються в долі людей. Воно позбавляє людей страху перед смертю. Значного поширення в цей час набув і скептицизм — філ. погляди, які сповідують сумнів у можливості осягнення істини, здійснення ідеалів. Представників його характеризувало зневір'я в пізнавальні можливості людини, що було своєрідним проявом занепаду культури. Скептики — Піррон та Емпірик— систематизували аргументи проти пізнаванності світу, висунувши на основі цього вимогу «утримуватись від суджень». Неоплатонізм— напрям античної філософії, який систематизував учення Платона, поєднавши їх з ідеями Арістотеля щодо єдиного абсолюту та ієрархічної будови буття. Неоплатоніки спробували вибудувати щось на зразок інтелектуальної релігії.

15. Античний атомізм

Античний атомізм Левкіппа (550-440 pp. до н.е.) і Демокріта (460-370 pp. до н.е.) оформився в цілісну філософсько-наукову доктрину наприкінці V — у першій половині IV ст. до н.е. Система атомізму — одне з найбільш значних інтелектуальних досягнень античної культури. Його характеризували як широта охоплюваного кола проблем, так і глибина основних філософських принципів, досить строго й послідовно обґрунтованих у процесі теоретичного осмислення найрізноманітніших явищ.

Універсальність, методологічна глибина й логічна послідовність атомістичного вчення були головними причинами того, що воно справило істотний вплив на подальший розвиток як самої філософії, так і конкретно-наукового знання. Разом з тим одна з найважливіших рис атомізму полягала в надзвичайно простому, але дуже ефективному і, що особливо важливо, універсальному методі пояснення й інтерпретації найрізноманітніших явищ. Спираючись на мінімум гранично загальних і простих теоретичних засобів (поняття атома, порожнечі й властивого атомам руху), вона претендувала не тільки на універсальне теоретичне пояснення устрою Всесвіту в цілому, але й на тлумачення й пояснення різних його частин із властивими їм особливими явищами.

Основи філософського вчення атомізму

Буквальний переклад давньогрецького слова "атом" — неподільний, такий, який не можна розчленувати. Відповідно, під атомами, розуміли дрібні першотіла, які не підлягають подальшому поділу. Число атомів та різноманітність їхніх форм нескінченно великі. Поєднання атомів утворюють нескінченну різноманітність видимих тіл, речей. Унаслідок своєї неподільності атоми незнищенні, вічні і, що особливо важливо, здатні до вічного руху. Вони, як говорив Демокріт, "трясуться" в усіх напрямках. Цей рух атомів і є, в кінцевому підсумку, причиною як виникнення, так і руйнування наявних речей.

Що стосується природи "порожнечі", то у свідченнях античних авторів вона трактується по-різному.

У загальному розумінні взаємопов'язаність атомів і "порожнечі" виявляється в тому, що "порожнеча" є простором (майбутнім "умістилищем", за Ньютоном), в якому й завдяки якому здійснюється різноманітний рух різних за формою і величиною атомів. Результатом цього руху є, з одного боку, агрегація атомів у складні тіла, які ми сприймаємо завдяки органам чуття, а з іншого боку — поділ, розпадання складних тіл на первинні, незнищенні, далі вже неподільні атоми. Це поєднання атомів у складні тіла та їх поділ на прості складові опосередковується "порожнечею", завдяки якій і відбуваються відповідні рухи атомів.

Таким чином, у контексті принципів атомізму виявляється, що будь-яка зміна, виникнення й знищення (у тому числі й біологічний ріст і розвиток) є результатами механічного процесу, механічного руху (просторового переміщення) у власному значенні слова, а будь-які цілісності (у тому числі й істоти живої природи) є лише механічними конгломератами зовнішнім способом поєднаних, зчеплених між собою самостійних атомів. У цьому полягає, з одного боку, істотне достоїнство доктрини атомізму, оскільки вона гранично простим й універсальним способом пояснює як структуру будь-якої цілісності, так і будь-яку зміну взагалі. Але саме в цьому виявляється й істотний недолік даної доктрини, що полягає в неправомірній редукції усіх форм руху до чисто механічної форми руху — простого просторового переміщення, у неправомірній редукції вищих структурно організованих цілісностей до найпростіших їх складових — атомів — шляхом елементарного аналітичного розчленовування перших.

Увівши поняття "порожнечі", Левкіпп і Демокріт витлумачили рух як просторове переміщення атомів, зміну їх положення один відносно одного. Вони вважали рух вічним, таким, що не має початку. При цьому не виділяли який-небудь переважний у порівнянні з іншими напрямок руху, вважаючи, що атоми "трясуться" в усіх напрямках. У свою чергу, Левкіпп і Демокріт залишили осторонь питання про причину руху, його сутність; яким чином він виникає у кожному конкретному випадку.

Найважливіше місце в первинному античному атомізмі посідає принцип детермінізму, сформульований Левкіппом. Відповідно до цього принципу, все існуюче у світі є причино обумовленим, тобто має природну причину свого виникнення, існування, руйнування. Під причинним зв'язком Левкіпп і Демокріт розуміли природну необхідність, тобто необхідну природну залежність того чи іншого явища або речі від попереднього в часі іншого явища або речі. Вони були переконані, що абсолютно для всього (крім, звичайно, атомів і порожнечі, а також руху атомів) існуючого у світі є свої причини і немає нічого безпричинного, тобто випадкового. Випадковість є не чим іншим, як незнанням істинної причини, тобто недоліком нашого пізнання, а не істотною характеристикою самої реальності.

Гранична простота та ясність основних принципів атомізму зумовили його тривалий вплив на подальший розвиток філософської думки аж до XX ст. Атомізм постійно привертав до себе увагу як філософів, так і вчених. Це пов'язано насамперед із тим, що він давав природно-причинне пояснення найрізноманітніших природних явищ.

Атомістична наука

Виходячи зі своїх універсальних принципів щодо атомів і порожнечі та пов'язаного з ними принципу детермінізму, атомісти намагалися обґрунтувати умовивідну космологію, астрономічну теорію, сформулювати теоретичні уявлення про виникнення й сутність життя, розробити атомістичну психологію і теорію пізнання.

Ці ж принципи покладено в основу атомістичного обґрунтування математики, механіки, теорії музики, поезії і мови. І хоч у деяких окремих сферах (наприклад, у трактуванні природи держави) відсутнє таке послідовне застосування атомістичних принципів, а в ряді інших галузей спосіб їх застосування не можна вважати задовільним, однак вражає уяву сама грандіозність спроби пояснити все існуюче на основі таких найпростіших начал, як атом і порожнеча.

Розглядаючи атомістичну космогонію і космологію, Демокріт говорить про існування нескінченного числа світів, останню основу яких складають атоми, що рухаються, і порожнеча. Причину утворення цих світів він вбачає у "вихорі", що утворюється в результаті скупчення великої кількості атомів у певному місці. У цьому вихровому русі атоми зіштовхуються один з одним і, хаотично кружляючи, відокремлюються один від одного так, що подібні сполучаються з подібними. Причини стійкості небесних тіл, що утворилися в результаті вихрового руху, і їх наступне руйнування Демокріт вбачав у зчепленні й сплетінні тіл. Він вважає, що вони зчеплені оди з одним і перебувають незмінно разом лише доти, поки яка-небудь більш сильна необхідність, що прийшла з навколишнього світу, не розкидає їх і не розсіє в різні боки.

Дотримуючись атомістичної концепції, Епікур створив філософську систему, в якій виклад онтологічних і гносеологічних проблем підпорядкований науці про мораль. Він вважав, що філософія має практичне значення (етику традиційно називають практичною філософією). «Пусті слова того філософа, — писав Епікур, — якими не лікується ніяке страждання людини. Як від медицини немає ніякої користі, якщо вона не проганяє хвороб із тіла, так і від філософії, якщо вона не виганяє хвороби з душі». Вивчення філософії, на його погляд, потрібне не для споглядання (як доводив Арістотель), не для того, щоб навчитися вмирати (як розумів роль філософії Платон), а щоб навчитися жити.

Як і засновник атомізму (вчення, за яким світ складається з атомів) Демокріт, Епікур визнавав, що світ є матеріальним, його предмети утворені з атомів, а душа — з атомів, подібних до вогню. Та якщо, за Демокрітом, рух атомів жорстко й однозначно детермінований, то Епікур вважав, що вони можуть відхилятися від визначеної траєкторії свого руху. Його ідея самодовільного відхилення атомів дала змогу обґрунтувати наявність випадковості у природі, а в етиці — пояснити можливість свободи волі людини. Завдяки цьому Епікур переборов механістичний детермінізм (зводить усі причинні зв'язки до безпосередніх, механічних) і фаталізм (визнання панування над суспільством і людиною невідворотних сил, які наперед визначають їх долю), стверджуючи, що: «Одні події відбуваються через необхідність, інші — випадково, а деякі залежать від нас; ...необхідність не підлягає відповідальності, а випадок непостійний.., але те, що залежить від нас, непідвладне ніякому володарю, і за цим настає як осуд, так і протилежне йому».

Епікуру належить до трьохсот праць (зокрема, «Про ціль життя», «Про любов», «Про спосіб життя», «Про справедливу поведінку» тощо), проте до наших часів вони не збереглися, крім трьох листів, окремих уривків з листів і творів, збірки висловлювань.

Аналізуючи категорію «благо», Епікур розглянув насамперед проблеми втіхи і страждання. «Начало і корінь будь-якого блага, — за Епікуром, — це задоволення черева: навіть мудрість та інша культура мають до нього відношення», тому що «коли кричить плоть, кричить душа». У таких висловлюваннях ідеться про первинність природних потреб, хоча принцип задоволення, втіхи він наповнив духовним, зокрема й моральним змістом.

З цією метою Епікур поділив бажання, потреби і втіхи на такі види:

— природні і необхідні бажання, потреби і втіхи (до них належать елементарні тілесні потреби — не голодувати, не відчувати спрагу, не мерзнути, які слід задовольняти насамперед. Людина, що задовольняє тільки їх, стає незалежною від обставин, застрахованою від зіткнень з іншими людьми. Необхідні тільки ті бажання, незадоволення яких викликає страждання);

— природні, проте не необхідні бажання, потреби і втіхи (йдеться про вишукані страви, статеві потреби тощо, їх задовольняти слід помірно);

— не природні і не необхідні бажання, потреби і втіхи (вони пов'язані з потягом до нерозумних потреб, честолюбними намірами, задумами. Такі бажання слід рішуче переборювати).

Задоволення і втіху Епікур тлумачив як відсутність страждань (у такий спосіб він захищав думку, згідно з якою індивід може і повинен знаходити задоволення в собі). Вони цінні тим, що ведуть до безтурботного, позбавленого тілесних страждань і вільного від неспокою життя. Проте водночас свідчать про залежність індивіда від предметів, потреб, зовнішнього світу. Щоб перебороти цю суперечність, Епікур намагався звести кількість задоволень до мінімуму і тлумачити їх як пасивні стани людини. Бажання, які пов'язують людину з навколишнім світом, він вважав свідченням її самодостатності, незалежності від зовнішнього середовища. Погляди Епікура несумісні ні з вульгарним гедонізмом, ні з аскетизмом: «Ми прагнемо до обмеження бажань не для того, щоб завжди вживати їжу дешеву і просту, але щоб не боятися цього (тобто якщо доведеться вживати таку їжу)».

Визнаючи необхідність задоволення природних бажань (потреб), Епікур усе-таки ставив духовні втіхи вище тілесних. Полемізуючи з кіренаїками (представниками заснованої учнем Сократа Арістіппом з Кірени філософської школи, основою якої був гедонізм, скептицизм), які стверджували, що людина живе тільки теперішнім, він надавав суттєвого значення втіхам, що стосуються минулого і майбутнього. Класифікуючи їх, Епікур враховував не тільки їх необхідність (чи випадковість), а й часові характеристики (минуле — теперішнє — майбутнє). Він доводив, що, вибираючи задоволення та уникаючи страждань, необхідно зважати не лише на теперішнє, а й на майбутнє (наслідки задоволених сьогодні бажань, перспективу одержання вищого задоволення), орієнтуватися на минуле (життєвий досвід). «Краще витерпіти... деякі страждання, щоб насолодитися більшими втіхами; корисно утриматися від... деяких утіх, щоб не терпіти тяжчих страждань».

Принцип задоволення кіренаїки доповнили принципом розважливості, рекомендуючи розумні насолоди. Епікур прагнув його уточнити і конкретизувати, оскільки не визнавав жодного блага, яке перебувало б поза людиною. Єдиним благом, що цілковито залежить від людини, є свобода від світу.

Центральною ідеєю етики Епікура є обґрунтування самоцінності індивіда, справжнє щастя якого полягає в його незалежності, внутрішньому спокої, безтурботності, атараксії (грец. ataraxia — незворушність).

Важлива роль в етиці Епікура належить категорії «справедливість». Її він трактував як домовленість про корисне, спрямовану на уникнення шкоди (не завдавати нікому шкоди і не зазнавати її самому). У справедливості як феномені він виокремлював моменти загального й особливого, абсолютного й відносного. Справедливість для всіх одна, зазначав Епікур, оскільки є тим корисним, яке позначається на стосунках між людьми. Проте вона залежить від конкретних обставин, тому виявляється не для всіх однаковою. Як і Арістотель, Епікур розрізняв політичну і моральну справедливість. Порушення справедливості завжди пов'язане з тяжкими моральними наслідками: «Хто робить таємно що-небудь із того, що люди домовилися між собою не робити з метою не шкодити і не зазнавати шкоди, тому не можна бути впевненим, що він залишиться прихованим, хоча б він десять тисяч разів залишався прихованим у цей час. Адже чи залишиться він прихованим до смерті — невідомо».

Епікура часто називають проповідником індивідуалізму, культу ізольованої, заглибленої у власні переживання, особистості. Однак людина, за Епікуром, не приречена на самотність. Її потреба (насамперед мудреця) в інших людях задовольняється завдяки дружбі. Вона і вигідна, і самоцінна, адже виявляється в стосунках між людьми, які індивід обирає вільно і які залежать від нього.

Блаженство індивіда Епікур вбачав у відчуженості від усього, а найважливішим засобом її досягнення вважав філософію, за допомогою якої людина досягає мудрості — однієї з найістотніших чеснот. Філософсько-пізнавальна діяльність необхідна для досягнення внутрішнього спокою, незворушності, щастя так само, як і правильне розуміння втіх. На його думку, юнаку і старцю слід займатися філософією: юнаку вона допоможе, старіючи, бути молодим завдяки спогадам про минуле; старцю — бути одночасно і молодим, і старим, оскільки страху перед майбутнім немає.

Щастя, за Епікуром, є наслідком морального і фізичного здоров'я. Сповнена страхів людина не може бути щасливою. «Коли ми говоримо, що задоволення є кінцевою метою, то... розуміємо свободу від тілесних страждань і від душевних тривог»; «Краще тобі не тривожитися, лежачи на соломі, — писав він своєму другові, — ніж бути в тривозі, маючи золоте ложе і дорогий стіл». Від усіх страхів (перед богами, природною необхідністю і смертю) вберігає мудрість, тому вона є вищою чеснотою. Богів не варто боятися, тому що вони не втручаються ні в перебіг природних процесів, ні в людські долі. Природна необхідність теж не страшна, оскільки людина має свободу волі. А смерть не має до людини відношення, бо уособлює відсутність відчуттів.

Ставлення до вчення Епікура завжди було суперечливим: учні і послідовники обстоювали його погляди впродовж шести століть, опоненти піддавали нищівній і не завжди справедливій критиці. Зокрема, Епікуру дорікали за культ насолод, індивідуалізм, егоїзм, заперечних визначень основних категорій етики (наприклад, трактування добра як утечі від страждання), ігнорування соціальної етики тощо.

Якщо Платон надавав перевагу соціальній етиці, то Епікур зосереджувався на особистості, її моральних якостях, радив уникати суспільно-політичної діяльності і всіх пов'язаних з нею мотивів (багатства, почестей, влади) як джерела неймовірних духовних тривог. Це відсторонювало його увагу від позаособистісних, об'єктивних вселюдських аспектів моралі.

Він був одним із небагатьох філософів, чиє життя збігалося з проголошуваним ученням, справи — зі словами.

16. Середньовічна європейська філософія - надзвичайно важливий змістовний і тривалий етап в історії філософії, пов'язаний передусім з християнством. Головна відмінність середньовічного мислення полягає в тому, що рух філософської думки був сповнений проблемами релігії. «Філософія - служниця богослов'я»,- такою була поширена думка освічених кіл середньовічної Європи. Не можна забувати й те, що більшість учених були представниками духовенства, а монастирі - осередками культури та науки.

Специфіку типу філософствування середньовіччя можна визначити в таких моментах:

1. Їй був властивий біблійський традиціоналізм і ретроспективність. Біблія вважалася «Книгою книг», богонатхненним твором, словом Бога, Заповітом і об'єктом віри. Тут містилася ідея єдиного, унікального Бога, який знаходився у позамежному світі. Така тенденція виключала багатобожжя в будь-якому варіанті та стверджувала ідею про єдину сутність світу.

2. Оскільки Біблія розумілася як повне зведення законів буття та велінь Бога, особливого значення набула екзегетика- мистецтво правильного тлумачення та роз'яснення положень Заповіту.

3. Філософії середньовіччя була властива тенденція до повчання. Це сприяло загальній настанові на цінність навчання та виховання стосовно просування до спасіння, до Бога.

4. Філософія середньовіччя цуралася античного скептицизму та агностицизму, хоча прямо чи опосередковано переймала вчення античних філософів.

5. Світ не уявлявся таким, що може бути осягнутим, побудованим на раціональних засадах, історичним, тобто таким, що має початок від створення світу та кінець у вигляді «страшного Суду».

6. Фізична природа світу, історія в окремих проявах, ряд моральних вимог осягались розумом людини, а релігійні питання − Одкровенням.

7. Для середньовічного світогляду характерний теїзм(від грец. Teos - бог) - світогляд, в основі якого лежить розуміння Бога, котрий не лише створив світ, але й втручається в усі його події.

17. 1. Термін "середньовіччя" був введений у науку в ХV ст. й остаточно встановився в XVIII ст. Цей термін означає період історії, пов`язаний із добою феодалізму. Для західної Європи це період від кінця V ст. до XV ст.

Існує думка, що епоха середньовіччя не створила в філософії нічого принципово нового, але це не зовсім так. У нових історичних умовах переосмислювалися досягнення античної філософії, вдосконалювалася й розвивалась арістотелева логіка, закладалися підвалини науки й філософії епохи Відродження й Нового часу. Розроблявся погляд на людину і світ цілком відмінний від погляду античної епохи.
Формальним закінченням античного періоду в філософії прийнято вважати 529 рік, коли імператор Юстініан закрив в Афінах останню філософську школу. Однак ця межа умовна. Перехід до середньовічного способу мислення відбувався поступово й розпочався значно раніше.
Середньовічна філософія дістала початок свого розвитку в умовах розкладу рабовласницького суспільства й переходу до феодального. У процесі свого розвитку вона зазнала впливу різних історичних обставин. У V ст. західна частина Римської імперії була завойована й пограбована германськими племенами й на її місці утворилися окремі держави, духовно підпорядковані папі Римському. Наприкінці VIII ст. Карл Великий створив західноєвропейську наддержаву "Священну римську імперію" й у 800 році був коронований папою на імператора римлян. Священна Римська імперія формально проіснувала до 1806 р. й була скасована Наполеоном. До цієї імперії входили території Франції (без Бретані), Бельгії, Голандії, Люксембургу, Швейцарії, Австрії, Західної німеччини, Північної й середньої Італії. Карл брав участь у 50 походах, був освіченою, як на той час, людиною, знав латинську, грецку мови, цінував просвіту. Для управління такою великою імперією потрібні були грамотні люди й імператор заохочував створювання шкіл. При його дворі була організована спілка вчених, яка дістала назву "Академія". У тій академії культивувався інтерес до античної філософії, хоча панівним був християнський світогляд. Саме в ті часи в Західній Європі починає розвиватися схоластика.
В ХІ-ХІІ століттях формуються середньовічні міста, ремесла відділяються від сільського господарства, виникають ремісничі цехи, розвиваються товарно-грошові відносини, починається формування класу бюргерів і передпролетаріату. Значно зростає авторитет папи римського. Боротьба папи з імператором Священної Римської імперії закінчується перемогою першого, влада папи римського встановлюється в Західній Європі над політичною владою. Відбуваються й інші істотні зміни, що посилили відмінності між західною і східною християнською церквою. 1054 року між ними відбувся офіційний розкол. Хрестові походи дали можливість західноєвропейцям ознайомитися з мусульманською культурою й зокрема філософією, яка спиралася на філософію Платона, Арістотеля, Плотіна та інших античних мислителів. Виникають університети, в яких утворюється вчена ієрархія та інші порядки й традиції, чимало з яких дожили й дотепер. За організацією і статусом університети багато в чому нагадували цехи середньовічних міст. Вони мали певну автономію, територію. Навчання й уся робота велися латинською мовою.
Основною рисою всієї середньовічної філософії, на відміну від античної, було те, що вона розвивалася в межах виключно релігійних уявлень. Поняття про Бога було центральним і обов`язковим. Якщо мова йшла й про природу, то тільки заради розв`язання проблем, пов`язаних із Богом. Наприклад, коли йшлося про пізнання природи, таке пізнання розглядалося лише як один із шляхів пізнання Бога (Вивчаючи творіння, пізнати творця). Уся філософія була підпорядкована теології, і якщо хтось із філософів пробував проявити самостійність, переслідувався церквою. У зв`язку з цим дехто з дослідників західноєвропейського серддньовіччя навіть називає середньовічну філософію парафілософією (що стоїть поруч філософії), вважаючи, що справжня філософія можлива лише за умов свободи теоретичної думки. Іншими рисами середньовічної філософії були фідеїзм (першість віри над розумом), догматизм. Аж до ХІІІ ст. майже єдиною офіцйно визнаною філософією, був неоплатонізм, згідно з яким тілесний світ мислився як наслідок еманації (виливання) Бога, злиття його природи, абсолютного буття, з небуттям. Людина розглядалася як істота, що має подвійну природу: духовну і тілесну, божественну і тварну. Середньовічні філософи намагалися з`ясувати, що в людині божественного, робили спроби розібратися в духовній сфері людини (дух, душа, розумна душа, воля, свобода волі).
У середньовічній Європі панувало християнство. Саме з ним була зв`язана тогочасна європейська філософія. Тому неможливо розглядати становлення середньовічної філософії поза розвитком християнської ідеології.
Процес становлення християнства був досить тривалим і відбувався в боротьбі з античною філософією, хоча саме християнство постало на грунті переосмислених по-римському грецьких філософських ідей.
Ранні християнські мислителі, продовжуючи традицію так званого апостольського періоду, докладали зусиль, щоб подолати античний спосіб мислення й захистити християнський. Тому вони називалися апологетами (захисниками). Починаючи з 325 р. (Нікейський собор), відбувається систематизація й упорядкування християнського вчення. Цей період називається періодом патристики, а мислителі - отцями церкви. В основному ця робота була пов`язана з пристосуванням неоплатонізму до християнських ідей. Оскільки ж неоплатонізм у різних частинах Римської імперії мав свої відтінки, іноді істотні, то й християнське вчення на Сході і на Заході набуло специфічного цим регіонам звучання. У зв`язку з цим отців церкви прийнято ділити на східних і західних.
Серед західних отців церкви найвидатнішим був Аврелій Августин (354-430), роль якого в розвитку середньовічної європейської філософії важко переоцінити. Його ідеї мають значення й для сучасної західноєвропейської філософії.
Августин народився в м. Тагаст, що в Північній Африці, на території сучасного Алжиру. Мати була християнкою й докладала всіх зусиль, щоб навернути на християнство й свого сина. Навчався в Тагасті, а потім у Карфагені. Спочатку виявляв велику цікавість до еклектичної філософії Ціцерона, далі дуже захопився вченням маніхеїв (в основі лежить боротьба всесвітнього добра і зла, світла і темряви, духа і тіла). Розчарувавшись у маніхействі, зайнявся вченням скептиків. Згодом захоплюється філософією Платона й неоплатонізму. 387 року Августин приймає християнство і стає його великим теоретиком.
Роки життя Августина припали на той період римської історії, коли, здавалося вічна, імперія не тільки хилилася до свого занепаду, а й була завойована й пограбована германськими варварами. Пояснення цьому лиху шукалося в християнській ідеології, яка вчила з ненавистю ставитися до Риму (вавілонської блудниці, царства антихриста), не опиратися злу насильством, зневажати все, що належало до посейбічного світу. Августин у своїх творах із позицій християнства намагався дати відповідь на ці обвинувачення.
Розвиваючи комплекс неоплатонівських ідей, Августин вважав Бога вищою сутністю, найвищим буттям. У ньому перебувають вічні, незмінні, несумісні з тілесністю ідеї, які обумовлюють порядок, що існує в світі. Бог створив світ із нічого й постійно продовжує його творити, так що нічого не відбувається без волі Божої (згідно з неоплатонізмом, світ є наслідком божої еманації; говорячи про створення світу Богом, Августин виражає тенденцію переходу від неоплатонічного пантеїзму до дуалізму). Бог розуміється як персона, що творить, вболіває й опікується своїм творінням. Головне, на що при цьому слід звернути увагу, є те, що світ, на думку Августина, створений Богом не з необхідности, а з його доброї волі. Бог як творець поєднує в собі разом і сутність, і існування, його існування незалежне. Що ж стосується всього того, що існує в створеному Богом світі, то воно містить у собі лише сутність, бо його існування належить не йому, а Богові, бо воно опосередковане Богом.
Людина поєднує в собі розумну душу, частку душі світової, і тіло. Душа кожної окремої людини створюється Богом і надалі існує вічно. Душа близька до Бога, здатна в пізнанні наближатися до Бога, але тіло цьому перешкоджає, тому, турбуючись про душу, слід намагатися приборкати тіло.
Душа людини божественна і вічна. Природа й тварини, на вІдміну від людини, такої душі не мають (дуалізм). Людина в такий спосіб підноситься Августином над усім світом природи. Природа ж, тварини розглядаються як такі, що не заслуговують на увагу самі по собі, не потребують співчуття з боку людини. Сама людина такого співчуття потребує, але його (таке співчуття) Августин розумів досить оригінально. Він вважав за необхідне для порятування душ єретиків вживати проти них найжорстокіші тортури з метою одержання зізнань і навернення на шлях справжнього християнства. Жорстоке насильство не тільки виправдовувалося, а й радилося ним по відношенню до тих, кого належало спасти й ощасливити. Пізніше ця ж сама "гуманність" керувала діями інквізиції в Західній Європі й Тайного Приказу в Росії.
Серед багатьох творів Августина найважливішими вважаються "Сповідь" і "Про град Божий". У першому творі він розповідає про свою духовну еволюцію. Видно, що Августин довго не міг прийняти християнство, яке здавалося йому примітивним, але розчарувавшися в античній філософії, а також під впливом досить швидкого поширення християнства та деяких випадкових обставин, усупереч своєму розумові знайшов у християнстві свою втіху. У другому творі йдеться про те, що історія людини - це результат боротьби добрих і злих сил. Августин розглядає людство як єдину людину незалежно від етнічної приналежності кожної окремої людини. Усе людство, однак, він ділить на тих, хто приймає душею царство Бога й на тих, хто приймає царство диявола. Тут убачається вплив на формування його світогляду маніхейського вчення, однак, воюючи проти маніхейства, він розвиває концепцію про відсутність у світі зла як такого. Зло, на його думку, - це категорія, яка означає відсутність, це нестача божественного, відмова від Бога. З цих позицій він розуміє й первородний гріх. Непослухавшись Бога, Адам і Єва тим самим відійшли від Нього й від того в них самих і їхніх потомках запанувало зло. Зло проявляється там, де світські справи ставляться над духовними, державні - над церковними. Держава, на його думку, це прояв егоїстичної любові людини до самої себе, це безперервна боротьба одних груп людей проти інших, війни, пограбування, рабство, яким Бог карає людей за їхні гріхи. Так він пояснює необхідність і справедливість падіння Риму. Церква ж, на його думку, заснована на самовідданій любові до Бога. Тому цілком зрозумілим є факт поширення християнської церкви по всій Римській імперії. І навіть ті варвари, що зруйнували Рим, уже до того були християнами.
Людей, що присвятили себе церкві, Августин також ділив на дві групи. До першої групи належали ті, кого Бог обрав для спасіння, а до другої, - кого Бог прирік на довічні страждання в пеклі. Причому це не залежало від їхньої віри, добрих чи злих справ, Бог визначив долю людей за своєю примхливою волею. Августин таким чином розробив учення про божественну приреченість людини. Головним, на що тут слід звернути увагу, є те, що, згідно з його вченням, людина діє нібито вільно, але все, що вона робить, робить через неї Бог. Це положення набуде нового і надзвичайно цікавого звучання в деяких філософських ученнях XVIII-XIX cтоліть. Августинове вчення про божественну приреченість людини католицька церква повністю не прийняла, бо воно заперечувало роль церкви як посередника між людиною й Богом, а тема божественного приречення згодом знайшла собі місце в суперечках середньовічних мислителів.
Спираючись на біблійні уявлення людської історії, Августин започатковує по суті новий погляд на категорію часу й історію людства. На противагу античному уявленню про час як замкнений цикл, він виводить уявлення про лінійний час. Оскільки час пов`язаний із рухом речей у світі, до створення світу, на його думку, часу не існувало. Час бере свій початок від створення світу, у його плині Августин виділяє минуле, сучасне й майбутнє, які, як виявляється, настільки взаємозв`язані, що розуміються ним як "теперішнє минулого", "теперішнє" й "теперішнє майбутнього". Разом вони являють собою вічність. Аналогічно Августин уявляє собі й хід історії. Замість руху історії по колу, її циклічності, він подає її як лінійний розвиток від створення світу аж до першого пришестя Христа. Закінчується історія другим пришестям Христа, страшним судом, відділенням грішників від праведників, вічними муками грішників у пеклі і вічним блаженством обраних для раю. У цій картині вбачається прообраз сучасної концепції прогресивного історичного розвитку. Ідеальна держава в його уявленні виступає як теократична держава (політична влада в такій державі належить духівництву, а головою держави є голова церкви).
Цікавими є погляди Августина в теорії пізнання. Він воює зі скептиками, до яких раніше сам належав, досить оригінальним способом. Він піддає сумніву чисто все, крім самого факту сумніву, а сумніватися - значить мислити, отже, існувати. Заглиблюючись у свій внутрішній світ, що існує безсумнівно, він приходить до ідеї джерела своїх почувань, думок і вбачає це джерело в Бозі, який наділяє людину вічними істинами, а при певних стараннях самої людини й осяює її душу. Отже, Бог виступає в ученні Августина як джерело, предмет, причина й мета пізнання. Пізнання тимчасових, релятивних речей має сумнівну вартість, пізнання ж божественного абсолюту веде до щастя, яке Августин уважає сенсом життя. Щастя визначається філософією й досягається шляхом поєднання душі з Богом, а Бог є причиною всякого блага і самим благом. Спрямованість людини до Бога Августин вважає природною людською властивістю. Знання здобувається, за Августином, не за допомогою органів чуття. Ідея пізнання світу за допомогою органів чуття, на його думку, зміцнює позиції скептицизму. Насправді пізнання починається й відбувається тоді, коли людина заглиблюється в печери своєї душі.
У своїй теорії пізнання (гносеології) Августин чимало уваги приділяє вірі. На його думку, розуміння світу, яке виникає в наслідок пізнання, тісно пов`язане з вірою: "Розумій, щоб міг вірити, вір, щоб розуміти". Вірі Августин віддає перевагу над розумом, бо тільки віра, як він вважає, може пізнати Бога. Віра ж пов`язана з волею, й тому воля в його вченні стоїть над розумом. Воля розуміється ним як активне начало, а розум як начало пасивне. Воля, свобода волі мислиться як сутність духа, духовного життя, що протистоїть античному розумінню співвідношення між волею й розумом. Отже, Августин у цьому питанні стоїть на позиції ірраціоналізму (вчення, що вважає основою світу волю, яка нібито не може бути адекватно пізнана розумом, а осягається інтуїцією, вірою), волюнтаризму (вчення, що проголошує першоосновою буття волю як ірраціональну силу).
Із усього сказаного видно, що Августин, знаходячись на межі античної й середньовічної філософії, відкидав античну класичну філософію, засновану на визнанні ролі розуму, і став засновником нової християнської філософії, в основі якої лежить ідея Бога як вищої надприродної істоти, творця світу з нічого, віра має перевагу над розумом, основою духовного життя є воля.
Августинове вчення було панівним протягом усього раннього середньовіччя. Воно було популярним серед середньовічних містиків, у філософії теоретиків Реформації, спорідненість із ним мала філософія Декарта, на нього спирається й новітня протестантська теологія, а також екзистенціально-гуманістичне крило католицької релігійної філософії.

18. Починається середньовічна філософія періодом так званої "апологетики" (від гр. "апологія" - захист), представники якої виступали з обгрунтуванням і захистом християнства проти античної філософії. Завершується ж період становлення і утвердження середньовічно-християнської філософії так званою "патристикою" (лат. патер. - отець), періодом формування найавторитетнішими християнськими мислителями - "отцями церкви" (pater ecclesiae) - вихідних принципів середньовічної християнсько-філософської думки.

Початок середньовіччя характеризується своєрідною дволінійністю у становленні і подальшому розвитку середньовічної філософської парадигми. Це здійснюється в двох напрямках, які мають своїм джерелом "роздвоєність" пізньоантичної філософії на елліно - еліністичну, згодом на елліно - візантійську, і римську, згодом римсько - західноєвропейську.

Грекомовна апологетика виявляє себе в таких серйозних філософських здобутках, як мистецтво алегоричного прочитування, тлумачення (віднайдення прихованого, "зашифрованого" смислу) "священих" текстів - так звана "екзегеза"; уже згадувана "апофатична" (негативна) теологія тощо.

Римська ментальність "західної" апологетики з її практицизмом орієнтувалася на "зовнішні" формально - логічні (так би мовити, "юридично" фіксовані) риси духовності (римсько - західноєвропейський варіант середньовічної парадигми лише в ІV ст. починає освоювати метод екзегези, а до апофатизму доходить аж у ІХ ст., та й то тлумачить їх - екзегезу та апофатизм - у своїй раціоналістично - формалістичній манері).

Представники апологетики досить агресивно виступають із критикою античної культурно-філософської спадщини.

"Що є спільного між філософом і християнином, між учнем грецької мудрості і учнем неба? - риторично запитує Квінт Тертуліан. Нова, християнська "божественна" мудрість настільки глибша від старої (грецької, "земної"), що здається зовсім незрозумілою і навіть абсурдною щодо останньої. "Син Божий пригвожденний до хреста, не соромлюсь цього, оскільки це варто сорому. Син Божий помер - немає сумнівів у правдивості цього, оскільки це безглуздо. Похований, він воскрес, - і це безсумнівно, тому що неможливо". За переказами, наведені міркування Тертуліан завершує словами: "Вірю, тому що абсурдно" (Credo, quia absurdum est!).

Вихідні принципи середньовічної манери філософствування були сформульовані у патристичний період так званими "отцями" церкви. І тут як і в апологетиці, спостерігаємо поділ на східних (грекомовних) і західних (латиномовних) отців церкви. До перших належать члени так званого "каппадокійського гуртка". Григорій Назіанзін (бл. 330 -390), єпископ Константинопольський прозваний Богословом; Василій Великий (бл. 330 - 379), єпископ Кесарійський; Григорій (325 -394), єпископ Нисський. "Каппадокійці" або "три світочі Каппадокійської церкви", упорядкували систему християнської думки головним чином на базі неоплатонізму, пристосовуючи останній до світоглядних настанов середньовічної мислительної парадигми. Так, неоплатонічний принцип "спадаючої досконалості", застосований для обгрунтування "троїстості" християнського Бога, був витлумачений Григорієм Нисським у дусі "вирівнювання" неоплатонівських рівнів буття (Єдиного, Ума і Душі) і проголошення "рівноцінності іпостасей ("ликів") "божественної Трійці".Східній патристиці, як і східній апологетиці, притаманні риси грецької ментальності. Йдеться про споглядальницький, "софійно - плюралістичний" підхід до світу, "екзистенційне" (орієнтоване на "внутрішній світ" унікально - неповторної людської особистості) його бачення.

Західні "отці церкви" - Амвросій (340 - 397), єпископ Медіоланський (Міланський); Ієронім Блаженний (345 - 420), перекладач Біблії на латинську мову; Аврелій Августин (354 - 430), єпископ Гіппонський - мислять, відповідно, в "західній" (спонукуваній римо - латинською ментальністю) манері з її практицизмом, "формалізмом", "епістемномонологічним" баченням світу тощо. Східна й західна "гілки" с.ф.п. постійно й активно взаємодіють.

Представником західної патристики був християнський теолог, один із "батьків церкви" Аврелій Августин (354 - 430 рр.). За вченням теолога, Бог − абсолютна сила, абсолютна влада, начало всього існуючого, всемогутність у всьому. Бог не лише створив світ, але творить його безперервно. Він створив природу, матерію, простір, час, душу людини. Августин висунув одне з доведень існування бога, котре згодом було названо "онтологічним". Згідно з останнім, буття бога обґрунтовується, виходячи з ідеї його вседосконалості.

Однак концепція Августина "Блаженного" про всемогутність бога і божих творінь є суперечливою. Ця суперечливість випливає з його ж питання, яке він сам поставив і яке спробував з'ясувати. А питання стояло так: "Людина вільна від діянь бога чи підневільна?". Якщо людина вільна від діянь бога, то вона робить те, що хоче. А це означає, що бог не має вирішального впливу на людину, не має влади над нею. А якщо бог має владу над людиною і вона невільна, то всі вчинки її, у тому числі і гріховні, заздалегідь визначені богом, і тоді необхідно визнати, що підневільна людина - безгрішна, бо вона лише робить те, що передбачено богом. Людина не може грішити сама від себе. З цієї колізії Августин вийшов просто: він проголосив істинними всі божі діяння і всі божі істини. Воля людини вільна, але в межах божественного визначення. Необхідно в це вірити, щоб розуміти і необхідно розуміти, щоб вірити.

Августин вводить нове лінійне тлумачення часу (на відміну від циклічних античних). Це дає можливість виникнення нового. Плин часу як поступ, а це і є історія. Постає грунт для постановки проблеми творчості і свободи. Минуле і майбутнє - це пам′ять і надія.

Вольові характеристики людини переважають розумово - мислительні. Наука підпорядкована мудрості, розум залежить від віри у пізнанні істинної мудрості. Мудрість орієнтує на пізнання вічних божественних справ і духовних об′єктів. Віра передує розумові.

Наприкінці V - на початку VІ ст. починає складатися система освіти. Марціал Капелла визначає "сім вільних мистецтв": перші три − граматика, риторика і діалектика (мистецтво логічного міркування і його вираження в мові, тобто як формальна логіка), решта − арифметика, геометрія, астрономія і музика. Боецій обгрунтував і розробив цю ідею - "трипуття" і "чотирипуття". За цією системою велося викладання в перших монастирських і парафіяльних школах. Деякі з таких шкіл (Штутгартська, Ліонська, Реймська, Фульдська) стають провідними центрами середньовічної культури й освіти, теоретичних досліджень свого часу.

19. Схоластика (від грец. - школа) - тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.

Схоластика набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Важливе місце у середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістів з приводу природи загальних понять (універсалій).

Реалізм (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена), відповідно із вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито поняття "будинок взагалі", "людина взагалі" і т. д. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Ансельм Кентерберійський формулює "онтологічне доведення" буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття найвищої досконалості

Номіналізм (Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам) стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат. nomina - назва, ім'я). Поняття утворюються у процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією, здавалось би, абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме - що чому передує: об'єктивно існуючі речі поняттям про них чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, у зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму та ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

Концептуалізм – загальні поняття існують як думки бога про цей світ.

Найбільш відомим представником середньовічної схоластики був італійський філософ і богослов Тома Аквінський (1225 - 1274 рр.). Заперечуючи дуалізм віри та розуму і стверджуючи їх єдність, гармонійне узгодження, дає класичне для теології визначення ряду схоластичних проблем: всупереч вченню авероїстів про подвійну форму істини, стверджує, що суперечність між двома положеннями завжди означає, що одне з них хибне. А через те, що в божественному одкровенні не може бути нічого хибного, то з існування суперечності випливає, що помиляється розум, а не віра, філософія, а не богослов′я.

Філософія і релігія, згідно з вченням Фоми, мають ряд загальних положень. Положення ці відкриваються як розумом, так і вірою. В тих випадках коли є можливість вибору, ліпше розуміти, ніж просто вірити. На цьому грунтується існування істин розуму ("природного богослов′я"). "Природне богослов′я" - найвищий рівень розвитку філософії. Однак слід завжди пам′ятати, стверджує Фома, що безпосереднє пізнання надприродного неможливе, бо наші можливості обмежені чуттєвістю і розумом, який на неї спирається (тобто природними можливостями). Саме тому він вважає неправомірним "онтологічний аргумент" Ансельма Кентерберійського.

Основна ідея − це підпорядкування філософії релігії, знання − -вірі, істини − Божественному Одкровенню. Він відомий у церковному середовищі як теоретик богослов'я, котрий обґрунтував п'ять способів доведення буттяБога.

1. "Все, що рухається, має причиною свого руху щось інше" - необхідність віри в першодвигун, або в Бога.

2. "Продуктивна причина" - Бог.

3. Неможливо допустити випадковий характер світу - абсолютно необхідна причина, якою може бути надприродне - Бог.

4. Існування в світі різних ступенів тих або інших якостей обумовлює існування абсолютного мірила, щодо якого ці різні ступені набувають визначеності як одне - Бог.

5. Причиновість це обов′язково цілеспрямованість. Має бути той , хто цілеспрямовує існування світу.

Людина, на думку Фоми, має раціональну природу: "Розум є наймогутніша природа людини". Призначення людини - розуміти і діяти з розумінням. Людині природним чином властиво осягати мету, до якої тяжіє будь-яка річ, природний порядок речей, завершенням якого є вище благо - Бог.

Про свободу людини. В земному вимірі розум знає добро й зло у речах і діях, що нижче Бога, а тому наша воля вільна хотіти чи не хотіти щось із земних цінностей. Це і є суть вільної розумної волі: розум - причина свободи. Людина вільна в тому смислі, що, йдучі до мети, вона веде себе сама. Людина грішить саме тому, що вільна - вільна віддалятися від мети й забувати універсальні закони, які відкриваються розумом і Одкровенням божества.

Про добро і зло. Для Фоми витоки фізичного і морального зла - можливість кінцевого буття, в межах якого нам знайомі мутації й смерть, свобода раціональних істот, які не визнають своєї спорідненості з Богом. Зло - в непідкореності Богу, втраті зв′язку й пам′яті про фундаментальну залежність від нього. Корінь зла в псуванні духу й свободи.

Про душу й можливість до пізнання. Фома визначає людину як мікрокосм, як цілісність. Оформлюючим початком цієї цілісності є душа. Душа містить всю природу людини - від найнижчих до найвищих її проявів. Чим сильніше в людині душа, чим більше душа домінує над матерією, тілесним початком, тим більше в людині здібність до пізнання. Ті чи інші типи чуттєвого чи розумового пізнання не існують у чистому вигляді. На кожне враження відкликається ніби вся людина. При цьому пізнання завжди збагачує того, хто пізнає.

Філософське підгрунття богослов′я Фоми Аквінського це вчення Арістотеля. У вченні про буття ("метафізиці") він стверджує, що будь-яке буття - і існуюче в дійсності, і тільки можливе - може бути лише буттям одиничних, окремих речей. Фома називає таке буття субстанцією. Основні поняття вчення Фоми - поняття дійсності та можливості. При цьому "матерія" - це "можливість" прийняти форму, а форма є дійсність щодо матерії, що вже прийняла форму. Завдяки цьому поділу, запозиченому в Арістотеля, Фомі вдається дати класичне для схоластики вирішення проблеми універсалій (завершити суперечку між номіналізмом та реалізмом). Бог творить не універсалії чи індивідуальні речі, а матерію та форми. З форм-образів можуть бути створені як універсалії, так і індивідуальні об′єкти в результаті поєднання форми і матерії. Отже, немає значення, чи універсалії, чи індивідуальний предмет вважаємо ми першим, бо вони витікають з форм-образів, які творить лише Бог.

Згідно з Фомою матерія не може існувати окремо від форми, проте форма може існувати окремо від матерії у вигляді образів. Це означає, що ніщо матеріальне не може існувати незалежно від вищої форми чи Бога, а також що Бог - істота чисто духовна. Тільки для тілесних речей природного світу необхідне поєднання форми з матерією.

Вчення Фоми Аквінського дістало назву томізм. У формі неотомізму і досі є офіційною католицькою доктриною.

Тома Аквінський, як і філософи-схоласти в цілому, геоцентричну систему Птоломея, згідно з якою нерухомим центром Всесвіту є Земля, а всі інші планети - Сонце, місяць, зірки - обертаються навколо неї, прирівнювали до релігійного догмату, який приймався без доведення.

Нові тенденції у схоластичній філософії Середньовіччя, відмінні від вчення Т.Аквінського, були представлені у творчості Роджера Бекона (близько 1214 - 1294 рр.) та Дунса Скота (1265 - 1308 рр.).

По-перше,вони піддали сумніву схоластичні методи з'ясування проблеми універсалій, пропонуючи взамін їх пустоті і формалізму дослідні методи, котрі "доходять до пізнання причин явищ".

По-друге,на противагу правовірним схоластам і Т. Аквінському, вони звертали увагу на проблеми природознавства.

По-третє,вони прагнули розірвати зв'язок між філософією і теологією, до певної міри вивільнити філософію від гніту церкви.

Пізня схоластика:

Вільям Оккам (1300-1349 рр.) стверджував, що загальні поняття (універсалії) не можуть існувати окремо від речей. Універсали, як ідеальні зразки речей, є лише "витвором" розуму. Реально існують лише окремі речі. Що ж до універсалій, то вони існують "лише у словах".

Схоласти вважали універсалії вічними і незчисленними. Виходило навіть так, що цих універсалій було більше, ніж самих речей. Оккам оголосив справжню війну правовірним схоластам з приводу цього. Він намагався зменшити їх кількість, "зрізати" їх численні прояви ("форми", "сутності", "якості" і т.д.). Його критика універсалій отримала у філософії назву "бритва Оккама".

Оккам був переконаний, що вічними є не універсалії, а матеріальні речі, матеріальна субстанція, яка немає ні початку, ні кінця і є істинно реальною і самодостатньою.

Оккам не визнавав авторитету церкви, рішуче виступав проти домінування папської влади над світською; ставив під сумнів вчення Томи Аквінського, згідно з яким філософії відводилася роль служниці релігії; вимагав звільнення філософії від релігії. Філософ вважав, що буття Бога, релігійні догмати, не можуть бути доведені, як у томізмі, з допомогою розуму, вони можуть бути сприйняті лише на віру. Невипадково, що за таке вільнодумство Оккам був відлучений від церкви з оголошенням довічного прокляття.

20. В XI столітті розгорнулася боротьба між номіналізмом і реалізмом. Конфлікт був пов’язаний з догматом християнської релігії про триєдину сутність Бога. Бог єдиний, але триєдиний в особах: Бог-Отець. Бог – Син і Бог-Святий Дух. Розгорнулася полеміка, яка вийшла за межі цього питання і вилилася в розгляд діалектики єдиного і загального.

Реалізм розглядав загальне як щось ідеальне, попередні речі, тобто фактично розробляв ідеалістичну концепцію зв’язку загального і одиничного. Номіналізм висловлював матеріалістичне рішення цієї проблеми.

Доказовістю буття Бога займався Аксельм Кен – терберійскій (1033-1109). «Якщо є думка про Бога, то Бог є насправді». Думка і буття тотожні. Загальні поняття «універсалії» існують реально. Звідси і термін «реалізм». Загальне існує так само реально як буття, а Бог – це реально існуюче «загальне».
Цій теорії заперечував філософ Росцелін, він вважав, що в світі існують тільки одиничні речі, а загальне «реально, як річ, не існує». – «Універсалії» – це загальні поняття, це звуки голосу – номінал. Звідси «номіналізм». Своє вчення Росцелін застосував до догмату про Трійцю, за його теорією вийшло, що існує не один, а три Бога. В 1022 це вчення було оголошено єретичним.
П’єр Абеляр (1079-1142) у своєму вченні, яке називається «концептуалізм», намагався об’єднати реалізм з номіналізм. Спираючись на ідеї мислителів античності, він розвинув теорію, в якій стверджував, що загальне не існує реально поза речей. Воно існує в самих речах і виділяється нашим розумом, коли ми починаємо вивчення цих речей. Загальне реально існує тільки в розумі (розум – це є концепт), концептуально, але не у вигляді самостійних ідей. Оскільки наш розум цілком реальний, то загальне в думці реально. Абеляр взяв участь у суперечці про Трійцю, спробувавши звести воєдино всі три атрибути Бога, створивши якусь досконалу Істоту Фактично він зводив існування трійці до якості однієї особистості.

Систематизував схоластику Фома Аквінський (1225-1274) – видатний філософ, автор одного з панівних напрямів філософії католицької Церкви – томізму. Його вчення в 1878 р. було оголошено офіційною ідеологією католицизму, а з другої половини XIX ст воно стає основою неотомізму, який є одним з потужних течій у сучасній філософській думці.
У працях: «Сума теології», «Сума філософії», «Сума проти язичників» він, спираючись на праці Аристотеля, розглядає буття як можливе і як дійсне.
Буття – це існування одиничних речей, що і є субстанція.
Аквінський, поряд з категоріями «можливість» і «дійсність», вводить і такі, як «матерія» і «форма».
Матерія – це можливість, а форма – дійсність.
Використовуючи ідеї Аристотеля про форму і матерії, він підпорядковує їм вчення про релігію. Він стверджує, що матеріальне без форми не існує, а форма залежить від вищої форми – Бога. Бог же – істота духовна. Тільки для тілесного світу необхідно з’єднання форми з матерією. Але матерія пасивна, активність їй дає форма.
Фома Аквінський стверджував, що «буття Боже» має бути доведено через доступні нашому пізнанню слідства. Він запропонував п’ять своїх доказів існування Бога, якими користується сучасна католицька церква:

· все, що рухається, рухомо кимось і є першодвигун, яким є Бог;

· все, що існує, має причину – отже, є першопричина всього – Бог;

· випадкове залежить від необхідного – отже, первісною необхідністю є Бог;

· все, що існує, має різні ступені якості, отже, має бути вища якість – Бог;

· все в світі має мету, або сенс – значить існує розумний початок, який спрямовує все до мети – Бог.

21. Ренесанс, або Відродження - важливий етап в історії філософії. Ренесанс у Європі (передусім в Італії") займає період з XIV до XVI ст.

Сама назва епохи говорить про відродження інтересу до античної філософії та культури, у яких починають вбачати зразок для сучасності. Ідеалом знання стає не релігійне, а світське знання. Поряд з авторитетом Святого писання визнаються «на рівних» авторитети античних мудреців. Разом з тим, відбувається відродження «істинної» християнської духовності. Іде переосмислення християнської традиції, з'являються ревнителі християнства, такі як чернець Савонарола у Флоренції (1452-1498), які різко протестують проти розкоші папства, спотворення вчення Христа кліром, які закликають до первісного «апостолівського» варіанта християнства.

Тому говорити, що етап Відродження пов'язаний тільки з античною спадщиною, неправильно. Духовного та християнського в ньому також було багато. Головна особливість філософії Ренесансу - антропоцентризм. Тепер не Бог, а людина поставлена в центр досліджень. Місце людини у світі, свобода, її доля хвилюють таких мислителів, як Леонардо да Вінчі, Мікельанджело, Еразм Роттердамський, Макіавеллі, Томас Мор, Мішель де Монтень та ін.

Людина - природна істота. Звідси інша особливість ренесансної культури та філософії - «секуляризація» (відокремлення) релігії від науки, потім від політики та моралі. Тепер проблеми держави, моралі, науки не розглядаються крізь призму теології. Ці галузі буття визнаються існуючими самостійно (поза релігією), такими, що мають власні закони. Сказане зовсім не означає, що проблеми релігії, Бога, спасіння душі забуті. Просто вони більше не є в центрі уваги філософії. Це час становлення дослідних наук, які поступово висуваються до рангу єдиних, що дають справжнє знання про природу (Коперник, Кеплер, Галлілей, Бруно тощо).

Мислителям Ренесансу властиве небажання аналізувати поняття, розрізняючи (як це робили схоласти) найменші відтінки категорії. Вони хочуть осмислювати самі явища природи та суспільства, а не сперечатися про дефініції (визначення).

Більшість з них спираються на досвід і розум, але не на інтуїцію та одкровення. Розвивається і своєрідний скептицизм (Мішель де Монтень). На основі раціонального створюються й перші проекти, які малюють ідеальну державу, - «Утопія» Томаса Мора, «Місто Сонця» Кампанелли та ін.

22. Доба Відродження взагалі являє собою історичний процес культурного сходження ранніх буржуазних суспільств. Розвиток ремесел і торгівлі, розквіт міст і великі географічні відкриття сприяли процесу первісного нагромадження торговельного та лихварського капіталу, а також виникненню перших мануфактур та зародків капіталістичних виробничих відносин. Праця, розум, успіхи в житті пов’язувалися не стільки з божою милістю, скільки з людськими можливостями. Зростала повага до земної людини, яка перемагає, досягає мети, сприймає світ, яким він є, користується радощами життя, відчуває піднесення у боротьбі і не впадає у релігійний екстаз і відчай.

Епоха Ренесансу починається не всюди і не одночасно, а виникає як культура розвинутих міст (а не села), більш того – як «салонна культура». Приводами для організації дозвілля нових суспільних прошарків стали розповіді мандрівників, вірші поетів, картини художників, філософські міркування та інше, а їжа, напої і танці слугували лише доповненням «культурної програми». Згодом в італійських містах, а саме Флоренції, Сієні, Феррарі, Пізі, Неаполі та інших, формуються своєрідні спільноти однодумців – гуманістів. Основним смислом свог життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення античної спадщини. Гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей, серед яких на перший план висувалася сама людина, її особистісні достоїнства, а не походження, багатство чи влада. Культура постає головним критерієм людської гідності та шляхетності. Тому гуманісти проповідують шляхи індивідуального вдосконалення через прилучення до культури. Гуманізм Відродження спирається вже переважно не на релігію, а на мистецтво та науку. Під гуманізмом стали розуміти новий тип освіченості – не богословської, а мирської, світської.

Бог створює світ, а людина – решту речей. Мистецтво як майстерність взагалі стає визначальною характеристикою епохи Відродження. Звеличення ролі людини та її творчих успіхів призвели до утвердження антропоцентричного світогляду. Цей антропоцентризм мав цілком відчутні прояви у літературі, філософії, мистецтві. По-перше, людина вже розглядається як особистість, як

«внутрішня людина», що приховує в своїх глибинах різні можливості та здібності. По-друге, піднесення розумових та творчих сил людини потягли за собою своєрідну «реабілітацію» і людської тілесності.По третє, метою життя людини проголошується тепер не турбота про спасіння власної душі, а прояв себе для інших, служіння людям, а не Богу, творчість, пізнання. По-четверте, ідеалом людини Відродженнястає її всебічна діяльність.

26. Просвітництво — це цивілізаційно-культурна течія періоду переходу від традиційного до індустріального суспільства. Інтелектуальні представники її проповідували со­ціальну та політичну емансипацію третього стану (міщан і селян); встановлення "царства розуму", заснованого на природному рівноправ'ї людей, політичній свободі і громадянській рівності; ставили за мету поширення знань: дати народу освіту і "просвітити" монархів відносно змісту "істинного" людського суспільства. Тим самим новітні постулати спричинили надлам старої феодальної організації.

Термін "просвітництво" використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта "Що таке Просвітництво?" (1784 р.).

За часом доба Просвітництва — це середина XVII — XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва. Але найчисленніший, збагачений яскравими талантами загін просвітителів сформувався у Франції: саме звідсіля, несучи на собі печатку французького генія, ідеї Просвітництва поширилися по всій Європі.

Характерними рисами Просвітництва є:

1. Прагнення його представників до перебудови всіх суспільних відносин на основі розуму, "вічної справедливості", рівності.
2. Рушійною силою історичного розвитку і умовою торжества розуму просвітителі вважали розповсюдження передових ідей, знань, а також поліпшення морального стану суспільства.
3. Вони прагнули розкувати розум людей і тим самим сприяли їхньому політичному розкріпаченню.
4. Просвітителі вірили в людину, її розум і високе покликання. Цим вони продовжували гуманістичні традиції доби Відродження.

Зумовлене особливостями історично-національного розвитку Просвітництво в різних країнах мало й істотні відмінності:

1. Англійське Просвітництво, наприклад, відрізнялося від французького певною обмеженістю і поміркованістю своїх цілей. Це було зумовлено рядом факторів і насамперед тим, що англійське. Англійська буржуазна революція XVII ст. виступала в релігійній оболонці, її ідеологічним знаменом був пуританізм, який протистояв пануючій англіканській церкві і королівському абсолютизму, її завершенням став класовий компроміс 1688—1689 рр. Буржуазія поділилася владою з новим дворянством, залучивши останнє до буржуазного способу ведення господарства, що також наклало свій відбиток на характер просвітницької ідеології в Англії.

2. Французьке ж Просвітництво XVIII ст. було значно вищим етапом у розвитку ідейної боротьби буржуазії. Боротьба між феодалізмом і антифеодальними силами набрала відносно безкомпромісних, різких форм.

3. Особливість Просвітництва бездержавних, залежних народів полягає в тому, що воно тісно перепліталося з формуванням культурно-етнічної солідарності, з національним відродженням, особливими стимулами для яких стали гердеріанство і романтизм.

27. Родоначальником німецької класичної філософії був Іммануіл Кант /1724-1804 рр./. Його теоретична діяльність поділяється на два періоди. Перший період закінчується 60-ми роками ХІV століття. В цей час Кант, займався переважно природничими проблемами, серед яких найбільш відомою в науці є його гіпотеза, про виникнення сонячної системи з величезної газової туманності*. В загальній формі він стверджував діалектичну думку про те, що природа має свою історію в часі, відкидав ідею першого поштовху, тобто в цей період в філософії Канта переважали матеріалістичні позиції.

З 70-х років починається другий так званий "критичний" період, коли в філософії Канта ми знайдемо і дуалізм, і агностицизм, і ідеалізм. Основні твори цього періоду: "Критика чистого розуму" /1781/, "Пролегомени" /1783/, "Критика практичного розуму" /1788/.

В центрі філософії Канта стоять проблеми теорії пізнання. Основне, чим відрізняється підхід Канта до вирішення цих проблем, порівнюючи з попередніми представниками різних філософських систем, полягає в тому, що він здійснив перехід від метафізики субстанції до теорії суб’єкта Головне, за Кантом, не вивчення речей самих по собі, а дослідження самої пізнавальної діяльності людини. Перш ніж пізнавати світ, вважає Кант, потрібно пізнати своє пізнання, встановити його межі і можливості. Це був великий поворот філософії до людини.

28. Німецька класична філософія охоплює відносно короткий період, обмежений 80-ми роками XVIII ст. і 40-ми роками XIX ст.

Німецька класична філософія є значним і вагомим етапом у розвитку світової філософії, що охоплює напружений, дуже яскравий за своїми результатами, важливий за впливом на духовну історію людства період духовно-інтелектуального розвитку. Boнa представлена сукупністю філософських концепцій Німеччини майже за сто років, зокрема, такими оригінальними мислителями, як Іммануїл Кант , Йоган Готліб Фіхте , Фрідріх Вільгельм Шел-лінг , Георг Вільгельм Фрідріх Гегель , Людві, Андреас Фейербах .

Німецька класичнафілософія характеризується такими основними рисами: • Усі представники німецької класики ставилися до філософії як до спеціальної системи філософських дисциплін, ідей, категорій. • Філософія в історії розвитку світової культури покликана бути совістю, «душею» культури, «конфронтуючою свідомістю», яка «насміхається» над дійсністю. • У класичній німецькій філософії розроблено цілісну концепцію діалектики, як методу пізнання природної і соціальної дійсності. • Поряд з історією досліджувалась людська сутність. • Німецькі мислителі підкреслювали роль філософії у розробці проблем гуманізму, здійснивши спробу осмислити життєдіяльність людини в суспільстві. Обєкт вивчення : зміщення центру дослідження від об'єкта до суб'єкта, в онтологічному аспекті - від природи до історії і культури. Відбувається переосмислення і самого суб'єкта. Якщо раніше він мислився як певна духовна субстанція, що пасивно відображала світ, то в німецькій класичній філософії суб'єкт постає як творча діяльність (Кант), як дух, що перебуває в історичному розвитку (Гегель), як людство, яке здійснює історичний поступ на основі практичної діяльності (Маркс). Іншими словами, суб'єкт мислиться як діяльність, яка у філософії після Канта все більше набуває історичного характеру, перетворюється на культуротворчу діяльність, вільне самотворення

Головне філософське досягнення німецької класичної філософії - діалектика.

Вперше у філософії була поставлена проблема ідеалу.

29. У кінці XIX — на початку XX ст. значним кроком у становленні філософської теоретичної думки, порівняно з попереднім розвитком філософії, став в основному відхід філософії від принципів класичної філософії. У XIX ст. німецька класична філософія, здавалось би, продемонструвала те, що може дати філософське міркування, що має предметом вічні питання буття людини: Що є людина? Що може людина? На що здатна людина? На що може сподіватися і надіятися людина? Такі міркування склали найдосконалішу і бездоганну, з позицій логіки, філософську систему Георга Гегеля, що базувалась на філософському ідеалізмі і діалектиці. Рубежем між німецькою класичною філософією, що нібито підсумовував двох з половиною тисячолітній розвиток філософської думки, став марксизм. У марксизмі, за висловом Фрідріха Енгельса, філософія поставлена «з голови на ноги». Сприйнявши від Георга Гегеля діалектичні принципи розвитку і взаємної обумовленості явищ, Карл Маркс відштовхнувся від матеріалістичної версії вирішення основного питання філософії, зробив відкриття, яке сам назвав матеріалістичним розумінням історії людства. За концепцією, суспільне буття визначає суспільну свідомість і різноманітні її форми, у тому числі і філософію, у найрізноманітніших її іпостасях. Історичне значення класичної буржуазної філософії полягає в тому, що обґрунтовано заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою німецької класичної філософії є безмежна віра в Розум, у здатність пізнати світ і встановити «царство Розуму». Класична філософія виходила з головного принципу раціоналізму — з визнання розуму основного пізнання та поведінки людини, що за своїми внутрішніми нахилами та здібностями є розумною істотою і усвідомлює власні можливості, організує своє життя на раціональних основах. Представники класичної філософії здебільшого сповнені пізнавального оптимізму, впевненості в тому, що раціональне пізнання є тією силою, яка згодом дасть можливість вирішити всі проблеми людства. Та вже в момент найвищого розвитку класичної філософії, в її надрах почали діяти тенденції, спрямовані на її заперечення. Діалектичному вченню Георга Гегеля протиставляється ірраціональне вчення про світову волю Артура Шопенгауера. Суть особи становить належна від розуму воля — сліпе хотіння, невіддільне від тілесного існування людини, яка є проявом космічної світової волі, основою та істинним змістом всього сущого. Позитивістська концепція Огюста Конта становила другу тенденцію. Огюст Конт вважав, що філософія не є наукою із власним об'єктом. Позитивізм як філософський напрямок ґрунтується на принципі: справжнє знання досягається лише як результат окремих конкретних наук. Ідеї Огюста Конта виявилися співзвучними з ідеями англійських філософів Джона Стюарта Мілля та Герберта Спенсера. У кінці XIX ст. ідеї позитивізму розвивали представники емпіріокритицизму Ернст Мах, Ріхард Авенаріус, а в XX ст. виникає неопозитивізм та постпозитивізм. 

1. 31. Екзистенціальна філософія – одна з найбільш модних сучасних філософських систем. Це, насамперед, пояснюється тим, що вона звертається до людини, її життя, проблем існування, її внутрішнього світу. Екзистенціальна філософія виникла, як особливий напрямок, після 1-ої світової війни у Німеччині (Мартін Хайдеггер (1889 – 1976), Карл Ясперс (1883 – 1969)) і Данії (Сьорен Кьеркьегор (1813 – 1855), Отримала свій подальший розвиток після 2-ої світової війни у Франції (Жан-Поль Сартр (1905 – 1980), Альбер Камю (1913 – 1960), Габріель Марсель (1889 – 1973)) і Іспанії (Хосе Ортега-і-Гассет (1983 – 1955)).
2. 3. Філософія екзистенціалізму виникла, таким чином, на крутому переломі суспільної історії. Вона є теоретичним усвідомленням драматизму першої половини ХХ століття, трагізму людини, котра потрапила на межу життя і смерті, буття і небуття в результаті реальної загрози її існуванню як людини, як виду.
3. 4. Лихоліття світових воєн, їх трагічні наслідки, похитнули ілюзії частини інтелігенції Заходу щодо сенсу життя, його раціональності. На зміну цьому прийшло розчарування, невпевненість у майбутньому, зневіра, відчуття приреченості людини, безглуздя самого її існування. Необхідно було знайти відповіді на запитання: в чому сенс життя? Що робити? І чи взагалі варто жити?
4. 5. Ідейними джерелами екзистенціалістської філософії стали: погляди датського філософа Серена К'єркегора, який, до речі, вперше використав поняття “екзистенція”. Згідно з його розумінням цього поняття, філософ повинен розглядати дійсність суб’єктивно – так як він її сприймає – виключно через своє існування, своє життя;
5. 6. Феноменологія німецького філософа Едмунда Гуссерля (1859 – 1938), його концепція, що предмет, об’єкт пізнання не існує без суб’єкта, а виявляється і створюється лише в результаті інтуїції – містичної здатності людини до пізнання, котре не спирається ні на досвід, ні на мислення; суб’єктивістські та ірраціональні ідеї “філософії життя” німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833 – 1911) та французького філософа Анрі Бергсона (1859 – 1941) тощо. Едмунд Гуссерль Анрі Бергсон Вільгельм Дільтей
6. 7. Основоположною ідеєю усіх цих різних філософських течій, яка їх об’єднувала, було поняття життя та його ірраціональне тлумачення.
7. 8. Життя – “космічна сила”, “життєвий порив”, “внутрішнє переживання”, “універсальний відчай”, “життя як воля” і т.д. і т.п. Життя – абсолютно нескінченне начало світу, котре відрізняється як від матерії, так і від свідомості. Його не можна осягнути раціонально.
8. 9. Життя не можна пізнати ні з допомогою почуттів, ні з допомогою мислення. Воно пізнається лише інтуїтивно. Таке тлумачення життя і стало відправним моментом у розвитку екзистенційної філософії.
9. 10. Екзистенціалізм Релігійний Атеїстичний Марсель, Ясперс, Бердяєв Сартр, Хайдеггер, Камю
10. 11. Поділ між ними умовний. Релігійний ґрунтується на тому, що все від Бога. Атеїстичний на тому, що Бога немає, але життя без нього неможливе і абсурдне. Екзистенціалізм (від лат. existentia – існування) – дослівно: філософія існування, існування людини – ірраціональний, суб’єктивно-ідеалістичний напрямок у сучасній світовій філософії. Ірраціональний (від лат. irrationalis – нерозумний) – принцип ідеалістичних філософських вчень, які розумовому, раціональному пізнанню протиставляють інтуїцію, віру, одкровення, “екзистенційне прояснення” тощо.
11. 12. Предметом філософії існування або екзистенціалізму є людина, її внутрішній світ, її життя, суб’єктивність, усвідомлення нею дійсності, переповненої суперечностями.
12. 13. Основними поняттями цієї філософії є: “існування”, “тривога”, “розпач”, “закинутість”, “абсурд”, “приреченість”, “заколот”, “провина”, “сумнів”, “відчай”, “пристрасть”, “свобода”, “сенс життя” тощо. Тобто, всі ці поняття мають відношення до людини, її внутрішнього світу – всього того, що і є предметом філософії екзистенціалізму.
13. 14. Фундаментальним, визначальним поняттям екзистенційної філософії є поняття існування. Існування , на думку Сартра, це не що інше як переживання суб’єктом свого власного буття. Поняття “існування” не піддається пізнанню ні науковими, ні іншими методами. Жан-Поль Сартр
14. 15. За Сартром: “існування” означає: випробовувати почуття, ставати, бути ізольованим, бути суб’єктивним, бути вічно стурбованим самим собою . “тривога” – це означає, що людина має “почуття відповідальності”. “Розпач” – це даремні очікування, нездійсненні мрії, що приводить до розпачу. “ Жан-Поль Сартр
15. 16. Таким чином, “існування”, як основоположне поняття екзистенціалізму, ототожнюється з суб’єктивними переживаннями людини і видається за первинне начало, що дає підставу констатувати, що це філософське вчення належить до суб’єктивно-ідеалістичного напрямку філософії.
16. 17. Значне місце у філософії екзистенціалізму займає проблема свободи, її тлумачення. Сама “екзистенція”, існування людини ототожнюється з її свободою однак свобода визначається як особистісний вибір людини. “Формула “бути вільною” для людини означає самовизначення до її власних бажань”. Дійсна свобода відкривається для людини тоді, коли вона знаходиться у пошуку, у турботі, тривозі, що її немає. “ Людина не може бути то рабом, а то вільною. Вона повністю і завжди вільна або її (людини) немає взагалі” (Ж.-П. Сартр).
17. 18. Карл Ясперс, провідний представник релігійного екзистенціалізму пояснює, що свобода людини – це не є її свавілля. Вона обмежена законом, гарантується законом. Ясперс Карл Теодор
18. 19. Людині, – пише К.Ясперс, – властиві два домагання: 1) на захист від насильства; 2) на визнання значимості своїх поглядів – своєї волі. Захист надає їй правова держава, визнання значимості її поглядів і волі – демократія. Свобода може бути завойована лише в тому випадку, якщо влада долається правом, свобода бореться за владу, яка слугує праву своєї мети вона досягає у правовій державі. Закони мають однакову силу для всіх. Зміна законів здійснюється лише правовим шляхом”
19. 20. Важливим поняттям філософії існування є “сенс життя”, той зміст, який філософи вкладають в це поняття. В чому ж сенс життя? Навіщо людина живе? Для чого?
20. 21. Безумовно, це непрості запитання. Однозначної відповіді на них немає. Є різне, неоднозначне розуміння проблеми сенсу життя.
21. 22. Є, наприклад, альтруїстичні концепції: людина живе для того, щоб інших зробити щасливими; сенс життя в тому, щоб робити людям добро; сенс життя в продовженні свого роду; у примноженні добра на землі тощо.
22. 23. У філософії екзистенціалізму питання про сенс життя вирішується однозначно: життя людини – це “буття для смерті” (Сартр), тому і життя, і смерть – абсурдні. “Абсурдно те, що ми народилися, абсурдно і те, що ми живемо”. “Рух людини до смерті – основний сенс людського буття (М.Гайдеггер). Мартін Гайдеггер
23. 24. Камю вважав абсурдним весь світ, в якому людина приречена на абсурдне існування. Який же вихід з цього? Виходу немає. Залишається суїцид, самогубство. “Залишається лише одна по-справжньому серйозна філософська проблема самогубства,” – писав А.Камю Альбер Камю
24. 25. Екзистенціальна філософія протиставляє людині суспільство як щось вороже їй, що руйнує її свободу, індивідуальність. Звідси вимога бунту проти нього. Бунтувати – означає існувати. Кредо Камю: “Я бунтую – це означає, що я існую”.
25. 26. Бунтівна людина – це особистість, яка говорить “ні”, яка все заперечує. Камю протиставляє бунт, як він його розуміє, боротьбі людини за свої права, проти її абсурдного існування. Філософ протиставляв бунт революції, бо остання примушує людину робити те, чого вона часто-густо не хоче, нав’язуючи їй чужі погляди, чужу мету, обмежуючи її свободу.
26. 27. Ірраціональність буття, абсурдність самого існування людини, сумніви в можливості раціонального пізнання світу – це все складові філософії екзистенціалізму. Буття, на думку Сартра, “не має ні приводу, ні причини, ні необхідності”. Розум не може бути ключем до пізнання, бо нездатний розібратися в тому, що правильно, а що – ні.
27. 28. “ Істини серед нас немає. Двоїстість і суперечність оточують нас і ми ховаємося від самих себе”. Світ – це шифрограма, яку не можна розшифрувати, стверджує Ясперс. Безнадійні спроби раціонального пізнання. Для цього потрібна віра – або релігійна, або філософська. Карл Ясперс
28. 29. Абсурдність, ірраціональність філософії існування виявляється також і в утвердженні, що “глибинні основи” свого існування людина здатна пізнати лише в екстремальних умовах, в т.зв “пограничних ситуаціях” як то: провина, смерть, самогубство, заколот, страждання тощо.
29. 30. Що ж до принципів філософії екзистенціалізму, то їх з’ясував Ж.-П. Сартр у своїй праці “Екзистенціалізм – це гуманізм” (1947).
30. 31. Всі речі, розмірковує філософ, спочатку мають сутність, а лише потім існують тобто, виходить так, що будь-яка річ, яку ми бачимо вперше, і нічого про неї не знаємо, вже має свою сутність.
31. 32. Сартр наводить такий приклад: людина знає про сутність ножа, вже до того, як він виник. Це – нісенітниця. Про сутність ножа люди дізналися лише в процесі практичного використання різних предметів, поки дійшли до розуміння сутності ножа.
32. 33. Отже, на думку Сартра, всі речі спочатку мають свою сутність, а потім існують. Лише людина спочатку існує і тільки згодом набуває своєї сутності. “Людина спочатку існує і лише потім вона визначається”. Це – перший принцип екзистенціальної філософії (Див. Ж.-П. Сартр. Экзистенциализм – это гуманизм. Сумерки богов. М., 1990, стор. 323).
33. 34. Другий принцип філософії існування – суб’єктивність людини.
34. 35. Це означає, що: а) суб’єкт сам себе обирає, сам робить себе людиною; б) людина не може вийти за межі своєї суб’єктивності.
35. 36. Саме це і є глибоким сенсом екзистенціалізму”, бо “немає ніякого іншого світу, окрім людського світу, світу людської суб’єктивності”. Тобто, все існуюче має сенс лише тоді, коли сприймається людиною, відображається нею, зв’язана з її переживаннями, можливостями, вибором, тривогою, відповідальністю, свободою, пограничними ситуаціями і т.п.
36. 37. Суб’єктивність людини, безумовно, важливий момент в її існуванні. Однак у Сартра він набуває гротескного характеру, перебільшується, абсолютизується, видається за первісну основу, що є безпідставним.
37. 38. В цілому філософія екзистенціалізму є ірраціонально-суб’єктивістським вченням, суттєвими рисами якого є песимізм, перебільшення значення суб’єктивного, фатальна приреченість людини, абсурдність її існування тощо .
38. 39. Визначальні риси екзистенціалізму:
39. 40. на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті; особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали; поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів; вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості; існування людини тлумачиться як драма свободи; найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.
40. 41. Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.
41. 42. Екзистенціалізм розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, А. Мальро, Жан Ануй, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, А. Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець М. де Унамуно, італієць Д. Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.
42. 43. Екзистенціалізм в Україні
43. 44. В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.
44. 45. В дусі екзистенціалізму творили свого часу Г. Сковорода та П. Юркевич. Сковорода Григорій Памфил Юркевич
45. 46. Екзистенційність як ключова риса художніх творів, як ідейна основа, як тип світосприйняття викристалізовувалася на українському літературознавчому тлі шляхом рецепції ідей С. К’єркегора, Ф. Ніцше, А. Шопенгауера, які утвердили принцип індивідуалізму, а також виробленням власних національних матриць. Фрідріх Ніцше Серен К'єркегор Артур Шопенгауер
46. 47. Говорити про екзистенціалізм в українській літературі у чистому вигляді не доводиться, оскільки у період, коли творили письменники нової генерації, екзистенціалізм як філософська течія ще не був сформований.
47. 48. Митці кінця ХІХ – початку ХХ століття не культивували усталених канонічних форм, а спрямовували творчі пошуки у сферу вияву внутрішніх переживань. Це ставить їхні твори в один ряд із європейськими зразками тогочасної літератури.
48. 49. Екзистенційність як домінанта малої прози передбачає не лише наскрізно буттєві теми творів, їхні мотиви, ідеї, проблематику, а й особистісні характеристики персонажів.
49. 50. Тому комплекс названих тенденцій ще до формування екзистенціалізму називається екзистенційністю , оскільки екзистенціалізм – художньо-філософська основа, а екзистенційність – визначальна домінанта світовідчуття персонажів , умонастрій літератури доби модернізму.

33. «Академічною філософією» називають професійну філософію, що розвивалася в Україні в ХІХ столітті переважно у вищих закладах освіти і насамперед у Київській духовній академії. Українська академічна філософія мала одну характерну рису – інтерес до Канта та німецького ідеалізму. У ХІХ ст. більша частина України вже перестала бути частиною Польсько-Литовської держави, а починаючи з ХVІІ ст., поступово поневолювалася Росією, причому в ХІХ ст. цей процес практично завершився. На відміну від європейської Польсько-Литовської держави, не освічена Росія відверто зневажала філософію і всіляко гальмувала духовний розвиток України, однак не зважаючи на це, філософське життя не припинилося. По всій Україні діяли своєрідні «центри», де тривала трансляція найновіших філософських досягнень, якими на той час і були Кант та німецький ідеалізм. Серед цих центрівнеобхідно згадати гурток, що діяв у Кременчуці, очолюваний В. Пасеком, і гурток, що функціонував у с. Попівка Сумського повіту, який разом із поглядами просвітників поширював ідеї Канта й інших німецьких філософів. Один із членів цього гуртка – Василь Каразін – ініціював у 1805 році відкриття Харківського університету, де за рекомендацією видатного поета, просвітителя, вченого і філософа Йоганна Вольфґанґа Ґете став працювати блискучий німецький філософ Йоганн Баптист Шад, роботи якого високо цінував навіть сам Фіхте. з одного боку, продовжуються розвиватись ідеї єдності розуму і віри, чуттєвого і раціонального пізнання, що сягають витоками ще Київської Русі, а з іншого, – з’являються перші спроби об’єднати християнський платонізм із німецьким ідеалізмом. Цей синтез стане наріжним каменем не тільки української філософії ХІХ століття, але й російської філософії так званого «срібного віку», тобто другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст.Найвидатнішим філософом, життя якого було пов’язане з Київською духовною академією, став Памфіл Юркевич.

Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874)204 народився в с. Ліпляве Золотоношинського повіту Полтавської губернії. Майже чотирнадцять років провів у стінах Київської духовної академії, пройшовши шлях від студента до ординарного професора. Його філософію можна розглядати, як найпослідовніший синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Геґеля. Як і Геґель, Юркевич визнає всю дійсність Духом. В основі Духу лежить Ідея. Вся дійсність утворюється рухом і розвитком Ідеї, однак сама вона почала рухатися завдяки Богу. Процес пізнання здійснюється у трьох формах: 1) чуттєве споглядання, 2) пізнання через поняття, 3) пізнання через ідею, де чуттєве пізнання і понятійне мислення зливаються. Юркевич сперечається з Кантом, із філософії якого нібито випливає неможливість пізнати Ідею, віддаючи перевагу Платону, який таку можливість допускає. Однак перед Богом, вищою субстанцією, розум поступається. Пізнати Бога можна тільки серцем.

 

1632 року завдяки об’єднанню школи Київського братства і гімназії при Києво-Печерській Лаврі було засновано перший вищий навчальний заклад на території Східної Європи, який ми нині називаємо Києво-Могилянська академія, вшановуючи тим самим ім’я митрополита Петра Могили (1596–1647), котрий доклав чимало зусиль для створення та становлення даного закладу. Значення Києво-Могилянської академії для української філософії є непересічним з огляду на два важливих моменти: по-перше, вона спробувала об’єднати західноєвропейські філософські ідеї та цінності з традиційними для України візантійськими ідеями, а подруге, в ній зародилося те, що ми називаємо українською професійною філософією. Дійсно, лише з виникненням цього закладу в Україні почалося професійне і систематичне викладання філософії Платона, Арістотеля та інших філософів, яке проводилося професорами, що мали зарубіжну університетську філософську освіту, володіли класичними (і не лише класичними) іноземними мовами, філософською та науковою термінологією. Однак незважаючи на це, у Києво-Могилянській академії збереглися традиції, закладені ще в часи Київської Русі. Так, єдність матеріального й ідеального світів полягала тепер у широко пропагованій філософії пантеїзму, яка вчить, що ідеальний Бог «розчинений» у матеріальній природі і навіть до певної міри залежить від неї. Такий погляд обстоювали професори Інокентій Гізель (бл. 1600–1683), Теофан (справжнє ім’я Єлисій) Прокопович (1677–1736), Георгій Щербацький (1725–1754) та ін. Дійсність тлумачилася цими професорами як така, що складається з п’яти світів: 1) божественного; 2) інтилегибельного (думки Бога, як у Авґустіна); 3) ангельського (світу ангелів); 4) макрокосму (Всесвіту); 5) мікрокосму (людини). Професорами Києво-Могилянської академії визнавалася також єдність віри і розуму, чуттєвого й інтелектуального пізнання, що продовжувало традиції «філософії серця». Протягом ХVII–ХVІІІ та початку ХІХ століття Києво-Могилянська академія була чи не єдиними світочем філософського знання в усій Східній Європі. Найвидатнішим випускником Києво-Могилянської академії, а можливо, й найвидатнішим українським філософом усіх часів був Григорій Сковорода.п

34. Григорій Савич Сковорода (1722–1794) народився у селі Чорнухах на Полтавщині. У 1738 році він вступив до Києво-Могилянської академії, де навчався (із перервами) 10 років. Сковорода досконало знав Платона, грецьку та латинську патристику, був знайомий із сучасними йому науковими досягненнями, володів десятком іноземних мов, у тім числі досконало давньоєврейською, грецькою і латиною. Його філософію можна кваліфікувати якоригінальний християнський платонізм, що спирався на традиції Київської Русі. Як і в давньоруській культурі, філософія тлумачиться Сковородою як практична мудрість, тобто не тільки мудре вчення, але й мудре життя. Сковорода поділяє пантеїстичні погляди професорів Києво-Могилянської академії, а також розвиває уявлення про серце, як орган, де поєднуються розум і чуття. Дійсність, на думку Сковороди, складається з двох «натур» – видимої (матерія, людське тіло тощо) і невидимої (душа, Бог, прихований смисл): «Весь світ складається із двох натур: одна видима, друга невидима. Видима називається твар, а невидима – Бог», – пише Сковорода. Дійсність також складається із трьох світів: Великий світ (Макрокосм, або Всесвіт), Малий світ (Мікрокосм, або Людина) і Символічний світ (Біблія). У Всесвіті видимою натурою є матерія, а невидимою – ідея (форма), в Людині видимою натурою є тіло, а невидимою –душа, у Символічному світі видимою натурою є знаки (літери), а невидимою – смисл203. Символічний світ – це сфера знаків і символів, про яку чи не вперше в історії світової філософії написав Сковорода. Метою людини є рух до невидимої натури, насамперед, усамому собі. Слідом за Сократом й іншими філософами, Сковорода проголошує знаменитий принцип: «Пізнай самого себе». У самІопізнанні людина відкриває божественний задум в самій собі і працю, для якої її призначив Бог. Таку працю Сковорода називав «сродною» (спорідненою) працею . Якщо людина буде їй слідувати, то в суспільстві настане гармонія і лад. Вчення Сковороди є унікальним явищем не тільки в українській, але й у всій світовій філософії, а самого мислителя можна вважати найвидатнішим українським філософом усіх часів.

35. Памфіл Данилович Юркевич (1826–1874)204 народився в с. Ліпляве Золотоношинського повіту Полтавської губернії. Майже чотирнадцять років провів у стінах Київської духовної академії, пройшовши шлях від студента до ординарного професора. Його філософію можна розглядати, як найпослідовніший синтез платонізму з німецьким ідеалізмом, насамперед філософії Геґеля. Як і Геґель, Юркевич визнає всю дійсність Духом. В основі Духу лежить Ідея. Вся дійсність утворюється рухом і розвитком Ідеї, однак сама вона почала рухатися завдяки Богу. Процес пізнання здійснюється у трьох формах: 1) чуттєве споглядання, 2) пізнання через поняття, 3) пізнання через ідею, де чуттєве пізнання і понятійне мислення зливаються. Юркевич сперечається з Кантом, із філософії якого нібито випливає неможливість пізнати Ідею, віддаючи перевагу Платону, який таку можливість допускає. Однак перед Богом, вищою субстанцією, розум поступається. Пізнати Бога можна тільки серцем.

36. У 1861 році Юркевич від’їжджає до Москви, щоб очолити кафедру філософії Московського університету. Це найвища «філософська» посада в Росії, однак Юркевича беруть на неї без зайвих вагань. До цього філософія в Росії була 10 років офіційно заборонена, і на той час Юркевич виявився єдиним висококваліфікованим філософом у всій безмежній Росії. У Москві він фактично постав біля витоків «філософії всеєдності» – єдиного великого здобутку російської філософії взагалі. Учнем Юркевича і продовжувачем його ідей стає найвидатніший філософ Росії всіх часів Владімір Соловйов (1853–1900), який, як і Юркевич, намагається об’єднати геґелівську філософію з християнським платонізмом, розум із вірою, а мислення з чуттєвим пізнанням. В основі дійсності, за Соловйовим, знаходиться Бог-Логос, який є «ідеальною всеєдністю». Далі, подібно геґелівському перетворенню-протипокладанню ідеї в природу, Бог Логос Соловйова протипокладає собі Софію-Природу, яка є основою множинності. Далі в тривалому процесі становлення дійсність знову наближається прямує до нині уже не ідеальної, а «реальної всеєдності», проходячи послідовно: 1) несвідомий потяг до кінцевої мети; 2) свідомий потяг та 3) абсолютне буття, яким є буття людини до гріхопадіння або «боголюдини». Останній момент нагадує вчення Шеллінґа про ступені свідомості природи та ніцшеанську теорію «надлюдини». «Всеєдність» вбачає Соловйов і у пізнанні, яке, на його думку, має поєднати в собі емпірично-раціональні моменти і містичноабсолютні – філософію, науку і релігію і стати «теософією». Серед послідовників «філософії всеєдності» були Павел Флоренський (1882–1937), який вважав, що світ рухається від першопочаткового хаосу до всеєдності, Ніколай Бердяєв (1874–1948), який на основі ідеї всеєдності виступав проти поділу буття на суб’єкт і об’єкт, Лев Шестов (1866–1938), за яким людський розум не в змозі повністю пізнавати світ і лише засмічує його раціональними формальними схемами. Отже, в російській філософії «срібного» віку головні ідеї української думки, такі, як єдність матеріального й ідеального, розуму і віри, мислення і чуття, а також німецького ідеалізму та християнського платонізму знайшли своє продовження й остаточне оформлення.

Що таке онтологія

Філософська культура весь час порушує спільні для різноманітних філософських систем проблеми. Однією із них є проблема буття - сущого, того, що присутнє в світі, існує як безпосередня дійсність. Категорія буття у філософії характеризує граничні, найзагальніші ознаки всього наявного.

Онтологія (грец. ontos - єство, logos - вчення) - філософське вчення, яке досліджує сутність буття світу, глибинну основу (субстанцію) всього сущого - постійні (атрибути) і змінні (модуси) властивості світу речей: матерія, рух, розвиток, простір, час, зв'язки, взаємодії, структури тощо.

Теорія буття прагне пізнати сутність того, що існує, з'ясувати внутрішні істотні властивості предметів.

Філософські категорії у своїй сукупності відображають найсуттєвіші, найзагальніші якості і властивості буття як реальності (наявного). Реальність світу багатогранна. Вона охоплює світ природи і світ культури - того, що створено, породжено людиною.

Існуючи в єдності, що утворює цілісний світ явищ, процесів, предметів, речей, буття є диференційованим, структурованим, істотно різноманітним. Серед основних форм буття виділяють:

а) буття речей (тіл), процесів (стан природи), вироблених людиною культурних цінностей;

б) буття людини, що поділяється на власне людське (справжнє) існування і перебування людини у світі речей (несправжнє), функціональне існування;

в) буття духовного (ідеального), яке існує на індивідуальному і позаіндивідуальному рівнях;

г) буття соціального, яке має індивідуальний (окремішність) і суспільний (колективний) виміри.

Онтологічна характеристика світу (буття) речей уможливлена поняттям їх матеріальної природи.

Матерія (лат. materia - речовина) - філософська категорія, яка в натуралістичній традиції означає першооснову, субстанцію, що має статус першоначала.

В історії філософії матерію трактують як речі (першо-матерія), якості і відношення. Одне із найпоширеніших визначень матерії ототожнювало її з певною речовиною (річчю - "реізм"). Поняття "річ" у філософському сенсі набуло широкого значення. Обґрунтовуючи його, Арістотель виходив з того, що річ - це все те, чому притаманне самостійне, незалежне, стихійне існування у просторі й часі. Всі прихильники цієї ідеї зазначали, що світ речей (природний, культурний) є складною сукупністю конкретних речей, взаємодія яких утворює певні системи, зумовлює існування найрізноманітніших форм буття, множину об'єктів, що мають власні якісні і кількісні ознаки ("конкретизм"). У сучасній філософії існують такі підходи до розуміння речей:

а) онтологічний: річ - це будь-який носій якісних ознак;

б) гносеологічний: річ - це будь-який предмет думки;

в) семантичний: річ - це те, що може бути назване або визначене, тобто має інформаційно-смисловий вимір.

Тривалий час в історії філософії поняття "матерія" ототожнювалося з конкретним "матеріалом", з якого утворювались речі, тобто речовиною (деревина, вода, повітря, вогонь тощо). Платон називав матерію "годувальницею" (hyle), "матір'ю всього існуючого", визначав її як стійкий "початок іншого", змінного, непостійного, рухливого. Однак уже в ті часи виникло уявлення про матерію як про щось безмежне ("апейрон", Аиаксагор). В античну добу була висловлена думка, що найменшою часткою, з якої складаються всі тіла і взагалі все, що існує (навіть душа), є атом (грец. atomos - неподільний). Філософ Левкіпп (V ст. до н. е.) вважав, що сукупність атомів спричиняє вихор і породжує світи. Його учень, давньогрецький філософ Демокріт, поділяючи думку свого вчителя про атоми як частки, що не піддаються поділу, наголошував на атомістичній природі всієї існуючої множини речей. Атомістична теорія не одне століття домінувала в матеріалізмі (лінія Левкіппа - Демокріта).

Сучасна наука, насамперед фізична, спростувала переконання, що атом є найпростішою первинною "цеглинкою", з якої у різних комбінаціях складаються всі речі. Фізична модель матерії доводить, що атоми мають складну будову. Наука вже виявила існування до 300 різновидів елементарних (найпростіших) частинок: електрони, нейтрони, протони, нейтрино. Дослідження довели, що нейтрони і протони складаються з дрібніших часток - кварків, а електрони і нейтрино - з лептонів. Взаємодію між кварками забезпечують глюони - нейтральні частки. Доведено також, що субатомні елементи мають корпускулярно-хвильову природу: вони проявляються як окремі частки, промінь, пучок електронів (дискретно) і як безперервна хвиля. Матеріальні системи можуть існувати як речовини, тобто частки, яким притаманні відокремленість (переривчастість), маса спокою (елементарні частки, атоми, молекули) і поля. Поле - вид матерії, яка пов'язує частки і тіла між собою. Частки поля (електромагнітні, гравітаційні) не мають маси спокою, а існують як безперервний потік. Загалом сучасна теорія матерії виходить із факту існування різних рівнів структурно-системної організації матерії: нежива (неорганічна) матерія; жива (органічна) матерія; соціальна матерія. Система неживої природи охоплює елементарні частинки і поля, атомні ядра, атоми, молекули, макроскопічні тіла, геологічні утворення, планети, у т. ч. Землю, Сонце, зіркові системи, зокрема Галактику, систему галактик - метагалактику, яка є лише однією із систем нескінченого Всесвіту.

Система живої органічної матерії є сукупністю організмів, здатних до самовідтворення з передаванням і накопиченням у процесі еволюції генетичної інформації. У системі живої природи існують внутріорганізмова і надорганізмова біосистеми. Внутріорганізмовими є молекули ДНК і РНК - носії спадковості, комплекси білкових молекул, клітини, тканини, органи, функціональні системи, організм загалом. До надорганізмових систем належать сімейства організмів, різні популяції (види), біоценози (сукупність живих організмів, що населяють відносно однорідну ділянку водойми чи суші), біогеоценоз (складна природна система, що об'єднує сукупність живих організмів і неживих компонентів), географічні ареали, ландшафти і вся біосфера.

Соціально організована матерія є сукупністю мислячих, суспільно організованих і таких, що відповідно діють, індивідів, людських спільнот: людина, сім'я, колективи, організації, партії, нації і держави, суспільство.

Соціальна матерія (суспільство) якісно відмінна від природи, але міцно з нею пов'язана системно впорядкованою сукупністю соціальних інститутів, організацій, людських спільнот, груп та індивідів (соціальний реалізм), життєдіяльність яких здійснюється у процесі взаємодії і спілкування. Вона має багаторівневу структуру, всі елементи якої (система управління, держава, її органи, громадянське суспільство тощо) історично еволюціонують, відображаючи у своєму поступі розвиток людських потреб, виникнення все нових інтересів. Життєдіяльність всіх її суб'єктів (колективних, індивідуальних) має загалом осмислений цілеспрямований характер, обумовлюється ціннісними уявленнями, серед яких особлива роль належить ідеалам людського блага - свободи, справедливості, добробуту. Представники сучасної некласичної філософії намагаються осмислювати суспільство, соціальність взагалі за допомогою всеохоплюючої концепції комунікації, в т. ч. смислової, мовної.

Наукове пізнання світу матеріальних речей дає змогу по-філософськи сприйняти найсуттєвіші властивості об'єктивно-реального буття світу: цілісність, невичерпність, мінливість, системну впорядкованість.

Основними невід'ємними властивостями, атрибутами матерії є рух, простір і час.

Рух - спосіб існування матерії як процесуального (такого, що постійно змінюється) явища.

Рух є загальним поняттям, яке об'єднує всі характеристики змін, переміщень, взаємодій, перетворень, метаморфоз, що відбуваються з об'єктами (тілами, речами, процесами). Арістотель у "Категоріях" розрізняє такі його види: виникнення, зростання, зменшення, перетворення, переміщення і знищення. З часом теорія руху збагатилася новими його вимірами - становлення, зміна, розвиток. У центрі уваги філософії опинилися дослідження зв'язків між змінами, з'ясування їх чинників, визначення тенденцій поступу в природі, суспільстві і мисленні. Наукового осмислення набули поняття "спокій", "стан", "структура", "порядок", які характеризують універсальні прояви руху. Природною основою цих спостережень і узагальнень е знання, здобуті механікою, фізикою, космологією, біологією, хімією, екологією, теорією соціальної еволюції, які у XX ст. активно розвивалися. Сучасна концепція руху використовує уявлення про лінійний і нелінійний рух, його еволюційні і революційні різновиди, прогресивну і регресивну спрямованість.

Останнім часом філософи звернули особливу увагу на проблему хаосу, хаотичного руху і його чинників, зініційовану працею І. Пригожина та І. Стінгерса "Порядок із хаосу. Новий діалог людини з природою" (1986). Дослідження сутності хаосу, його проявів у космічних, природничих і соціальних процесах сприяли формуванню такої міждисциплінарної галузі знання як "хаосологія". Осмислюючи хаотичну модель світу, вчені використовують поняття "невпорядкованість простору", "незавершенність часу", "не оберненість часу" ("стріла часу"), концепти хаосології логічно співіснують з поняттями нестабільності, біфуркацій, катастроф тощо.

Простір - поняття, яке визначає буття матерії щодо її сталості, певної дискретності (переривчастості), окремішності.

Ця форма буття речей характеризується співіснуванням різноманітних матеріальних об'єктів та утворень внаслідок їхньої взаємодії, єдністю переривчастості та безперервності, протяжністю та іншими ознаками. Розвиток природничого знання, насамперед фізики і астрофізики, змінив первісне уявлення про простір як про "порожнє вмістилище" тіл (І. Ньютон), доповнив концепцію тривимірного простору вченням про багатовимірний простір, який нараховує від 4-х до 11-ти вимірів.

Час - філософська категорія, яка означає властивість матерії послідовно змінювати свій стан і якості, тривалість свого буття, фази, етапи, цикли існування.

Універсальні властивості часу - тривалість, неповторність, необерненість, ритміка, пульсування. У філософії розрізняють: об'єктивний (фізичний) час (фіксація сумарних процесів у мікросвіті або ритмів руху небесних тіл); суб'єктивний час (пов'язаний із його усвідомленням людьми); біологічний час (тривалість існування живих організмів); соціальний час (хронологічні виміри динаміки соціальних процесів, людського буття). Сучасне розуміння простору і часу ґрунтується на знаннях їх взаємозв'язку (багатомірний простір, нелінійні моделі течії часу). Єдність просторово-часових властивостей світу характеризують як просторово-часовий континуум (лат. continuum - безперервне, суцільне), а їх універсальність і цілісність - як континуальність, тобто як форму організації всього розмаїття нескінченного світу. Розрізняють філософський, астрономічний, фізичний, біологічний, історичний, соціальний, психологічний, художній зміст простору і часу. Час соціальний, період життя людини - справжня цінність. Цінувати час, не витрачати його "на всяких безделен род", закликав "український Сократ" Г. Сковорода. "Не наше то уже, что прошло мимо нас. Не наше то, что породит будуща пора. Дневній день только наш...".

З розвитком науки, зокрема астрофізики, збагачувалися знання про простір і час, їх взаємозв'язок. Деякі учені вважають, що термін "час" неможливо по-філософськи визначити. Однією з основних для теорії часу є проблема його початку: що є точкою відліку часу? Одні фахівці стверджують, що час - поняття, яке виникає разом з матерією в той момент, коли народжується Всесвіт. Адже для розуміння часу як певної тривалості потрібно від чогось відштовхнутися. Інші вчені доводять, що це четверта координата виміру, і людина живе в чотиривимірному просторі: "просторі - часі". Існує думка, що час - абстракція, яка фіксує моменти зміни об'єкта; що час, як і простір, - це лише здатність нашого мислення фіксувати явища швидкоплинного світу. У сучасній астрономічній науці є дискусійною проблема "машини часу", "чорних дір" і "кротових нір", в яких, відповідно до теорії відносності, спостерігається уповільнення часу, гальмування всіх процесів, подій, переміщення тіл у всесвітньому тунелі простору-часу. У XX ст. сформувалося стійке уявлення про єдиний час-простір, яке фіксує існування матерії як особливої системи з притаманними їй метричними вимірами.

Філософія - людиноцентристська наука. Кожна її категорія виражає людське ставлення до дійсності, її розуміння й оцінку. Не є в цьому сенсі винятком і категорія "буття". У "людському вимірі" вирізняють два основні типи ставлення людини до буття: 1) сприйняття його як зовнішніх умов свого існування, обставин (природних, суспільних, історичних тощо) свого буття; 2) сприйняття безпосередніх форм власної життєдіяльності. Людина живе не лише у природному (фізичному) світі, але й у світі утвореної нею культури. Людина - це "світ людини" (К. Маркс). Створюючи і опановуючи цей світ, вона реалізує власні сутнісні сили, наповнює поняття "простір", "час", "рух" людським, соціально і культурно значущим сенсом. Світ людини - це простір її соціального, політичного, естетичного, морального, національного, релігійного, рекреаційного (лат. recreation - відновлення), освітнього, побутового існування. Перебуваючи в різних сферах суспільного, духовного, інтимного (такого, що належить виключно її життю), особистість проявляє всі свої здібності і нахили.

Людський вимір зумовлює суб'єктивне розуміння руху, простору, часу, сутності буття. Реалізуючи форми своєї буттєвості, людина фіксує фази власної соціалізації (інтеграції в суспільство, засвоєння соціальних норм і цінностей), етапи кар'єрного зростання, зміни суспільного статусу, тривалість свого фізичного існування, здійснює інші виміри свого соціального часу. Час є насамперед течією життя людей, для кожного індивіда він індивідуальний. Людина наповнює обсяг часу певним змістом - його буває надто мало для реалізації цікавих справ і надто багато, коли його нічим заповнити. Людина може дорожити кожною хвилиною або "вбивати", марнувати час. Місяці і роки життя можуть пролітати стрімко, а дні і години - нескінченно довго тягнутися.

Простір має не лише фізичний, а й глибокий моральний сенс: "мала батьківщина", "батьківська хата", "рідні простори". Ці вислови-метафори відображають характер особистих зв'язків людини з тим рідним і близьким світом, у якому вона народилась, дорослішала, соціалізувалася як громадянин: батьківська оселя, рідне село чи місто, природні ландшафти, згадка про які породжує ностальгічні відчуття. Людина як особистість живе не просто в фізичному, а й особливому культурно-смисловому просторі, створеному нею, який активно впливає на неї.

Своєрідно в людській свідомості відображаються й інші прояви і виміри буття. Поняття "буття", "простір", "час", як і інші філософські категорії, виражаючи різні прояви природної реальності, тобто, будучи об'єктивними за змістом, існують лише завдяки суб'єктивній формі свого усвідомлення і вираження. Філософська теорія свідомості прагне пояснити природу людських думок, узагальнень, розкрити таємницю формування філософських понять. Специфіка філософських категорій полягає в їх здатності фіксувати протилежності, роздвоєність (дуальність), опозиційну взаємозалежність. Поняття "життя" є антиподом поняття "смерть"; поняття "сутність" опонує "явищу"; поняття "матерія", "матеріальне" можливо зрозуміти, співставивши їх із поняттям "ідеальне", уособленням якого є свідомість.

Свідомість як поняття, певне явище (феномен) протистоїть поняттю "буття", так само, як поняття "суб'єкт" перебуває в теоретичній опозиції щодо поняття "об'єкт".

Отже, філософська онтологія є наукою про все, що реально існує - матеріальне чи ідеальне, об'єктивне чи суб'єктивне. Виявляючи фундаментальні властивості буття, з'ясовуючи сутність усіх його форм і способів існування, категоріально їх фіксуючи (матерія, свідомість, простір, час, рух, взаємодія, структура тощо), філософська теорія буття продукує історично та науково змінну картину світу, прагне дати цілісне уявлення про неї.

38. Буття – це все, що існує, суще в цілому. Термін «суще» позначає кожну існуючу у світі річ окремо. Це те, що існує частково. Існує, наприклад, людина, тварина, сонце, небо, тому можна сказати, що сонце, небо, людина є сущими, існуючими (онтичним). А коли узяти все суще взагалі, то його слід означувати поняттям буття (онтологічне). Слова «суще» та «існуюче» є, по суті, синонімами, відмінність між ними суто граматична. Окрім слова «існуюче», ми можемо вживати такі його форми, як «існування», «існувати». З’ясуємо також смисл поняття «існування». Існуванням називається все розмаїття речей. Ці поняття, які в буденній мові досить часто вживаються як синоніми, в онтології слід розрізняти. Отже, про окрему річ (людину, стіл, стілець) ми можемо сказати «існує», а про все існуюче (суще) в цілому ми говоримо «буття».

Однак у ХХ столітті уявлення про мету онтології змінилося, що дає філософам підстави говорити про «нову онтологію». У «критичній онтології» Гартмана, «трансцендентальній онтології» Гусерля, «фундаментальній онтології» Гайдеґера, які разом з деякими іншими системами якраз і становлять зміст «нової онтології», всіляко підкреслюється те, що шукачем сутності буття є людина. Тільки вона здатна оперувати такими абстрактними категоріями, як «буття», тільки вона може робити так широкі узагальнення.Буття є категорією, що формується у розумі людини. Коли вона «забуває буття», втрачає спорідненість із ним, що, на думку Гайдеґера, ми спостерігаємо в наш час, то це призводить людину до тривог і «ностальгії», а буття – до руйнації. Окрім того, що людина є єдиним сущим, яке здатне пізнати буття, вона є також відповідальною за буття, та, власне буття неможливе без людини.

Тому можна стверджувати, що «запитування про буття», роздуми про нього виникають, насамперед, як віддалення, «втеча» від повсякденності, як абстрактний роздум. Поняттям протилежним до буття є категорія «небуття», або «ніщо». Однак небуття по суті своїй неможливе. Якщо ми навіть скажемо: «небуття є», то цим самим використовуємо слово «є» (існує), яке покладає буття. Так вважав філософ Парменід.

Що ж до людини, то її неіснуванням єсмерть, і саме до цієї теми повсякчас звертається філософія та онтологія. У повсякденному житті людина рідко думає про смерть, тобто про можливість свого неіснування, – повсякденність відволікає від цих роздумів. Однак онтологія і філософія не цураються розмірковувати про не існування людини, а отже, і про смисл та доцільність її існування.

39. Буття – це все, що існує, суще в цілому. Термін «суще» позначає кожну існуючу у світі річ окремо. Це те, що існує частково. Існує, наприклад, людина, тварина, сонце, небо, тому можна сказати, що сонце, небо, людина є сущими, існуючими (онтичним). А коли узяти все суще взагалі, то його слід означувати поняттям буття (онтологічне). Слова «суще» та «існуюче» є, по суті, синонімами, відмінність між ними суто граматична. Окрім слова «існуюче», ми можемо вживати такі його форми, як «існування», «існувати». З’ясуємо також смисл поняття «існування». Існуванням називається все розмаїття речей. Ці поняття, які в буденній мові досить часто вживаються як синоніми, в онтології слід розрізняти. Отже, про окрему річ (людину, стіл, стілець) ми можемо сказати «існує», а про все існуюче (суще) в цілому ми говоримо «буття».

Матерія – поняття, яким охоплюється все, що існує об’єктивно, тобто поза свідомістю людей. Термін "матерія" має латинське походження (лат. речовина). У широкому значенні — це субстанція, найглибша сутність світу, його фундамент. Згідно з матеріалістичною філософією, крім матерії в її різноманітних видах та формах, у світі нічого не існує. Навіть свідомість розглядається як властивість матеріального характеру, оскільки вона притаманна високоорганізованій матерії — мозку людини.

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: