Покарання у кримінальному праві, поняття, їх ознаки та мета

Стаття 50 КК України говорить: «Покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Покарання має на меті не лише кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність».

Таким чином, до ознак кримінального покарання слід віднести:

1. це захід примусу;

2. застосовується від імені держави лише за вироком суду;

3. застосовується тільки до особи, визнаної винною у вчиненні злочину;

4. полягає в передбаченому законом позбавленні чи обмежені прав і свобод засудженого.

Головною ознакою кримінального покарання є те, що воно є заходом примусу. Примус, що забезпечується силою державної влади в межах закону, є ефективним засобом забезпечення виконання кожною особою обов’язку неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Але примус є не головним, а крайнім засобом боротьби зі злочинністю. У кримінальному праві здійснення так званих відновлюючої та регулятивної функцій актуалізується роллю права як інструменту охорони найважливіших суспільних відносин від злочинних посягань, що є суттєвим завданням будь-якої держави. Не випадково у КК (ст. 1) наголошено, що він має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам. Саме для здійснення цього завдання КК визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили.
Тобто, застосування кримінального покарання до осіб, які вчинили злочини, є тим засобом, завдяки якому здійснюється вплив на поведінку людей, зокрема – засобом, що примушує до законослухняної поведінки, і здійснення вказаного примусового впливу є першою з головних ознак кримінального покарання.

Покарання є особливою формою державного примусу і тому закон відмежовує його від інших засобів кримінально-правового впливу, якими, зокрема, є примусові заходи медичного характеру, примусові заходи виховного характеру.
Другою його ознакою є те, що зазначений примус застосовується від імені держави та обов'язково за вироком суду. Оскільки за ст. 3 Конституції України утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави, примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов'язку, природно, повинен виходити від держави. З іншого боку, за Конституцією України (ст. 19) ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому права й свободи людини і громадянина захищаються судом і ці права і свободи можуть бути обмеженими лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де зазначається, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Нарешті, ця ознака відтворює і ті положення Конституції України (ст. 124), згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, а судові рішення як раз і ухвалюються судами іменем України.

Тобто суд, встановивши вину особи у вчиненні злочину та виходячи з конкретних обставин справи, робить висновок про доцільність застосування до неї покарання, а також визначає його вид, строк, розмір. Жодний інший орган держави не наділений таким правом. Порушення цього законодавчого припису тягне за собою кримінальну відповідальність.

Наступна ознака кримінального покарання полягає в тому, що воно застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Це важливе положення кримінального закону конкретизує принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більш того, ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. При цьому, за Конституцією України обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Зазначені конституційні приписи покладено в основу ч. 2 ст. 2 КК і розвинуто у ст. 3, де сказано, що злочинність діяння, а також його караність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за аналогією заборонено.

Ще однією ознакою кримінального покарання є те, що воно полягає у передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Вона ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, розглядаючи цю ознаку, слід мати на увазі дві суттєві обставини. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Те, що кара входить до змісту кримінального покарання, окрім того, про що йшлося стосовно примусу, прямо випливає з тексту ч. 2 ст. 50 КК, де зазначається, що покарання "має на меті не тільки кару". Отже, саме обсяг обмеження прав і свобод засудженого визначає те, чи буде передбачена законом кара більшою, чи, навпаки, меншою, тобто – більш м'якою. Обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК злочину. Це положення не може викликати заперечень у світлі вимог ч. 2 ст. 61 Конституції України, в якій встановлено, що юридична відповідальність особи має індивідуальний характер.

Цілі, які переслідуються кримінальним покаранням, викладені у ст. 50 чинного КК. Відповідно до закону, з одного боку, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (ч. 2 ст. 50). З другого – покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність (ч. 3 ст. 50).

У вітчизняному КК закріплено змішану модель цілей покарання. її аналіз призводить до таких висновків.

По-перше, як вище вже зазначалось, метою кримінального покарання за українським кримінальним законодавством є кара, тобто певна відплата винному за вчинений ним злочин. Проте доречно зауважити, що у нашому законодавстві відтворено лише ідею кари, а на її застосування накладено суттєві обмеження. Наприклад, заборонено тілесні покарання, а у таких випадках, як, наприклад, майнові злочини, хоча інколи і використовується принцип пропорційності, але у досить обмеженому і значно модифікованому вигляді. Кара полягає у позбавлення або обмеженні прав і свобод особи, засудженої за вчинення злочину. Таке позбавлення або обмеження має конкретний вираз і повинно бути належним чином обґрунтованим. Зокрема, засуджена особа може бути піддана обмеженням: волі, права на працю, права на заробітну плату, права на просування по службі (щодо військовослужбовців). В певних випадках вона позбавляється: права власності (на певне майно – повністю чи частково), волі (на певний строк або довічно), військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Засуджений зобов’язаний перетерпіти ті позбавлення і обмеження, що пов’язані із застосуванням до нього покарання. При цьому має бути забезпечений належний захист його законних прав і свобод.
По-друге, безумовною метою кримінального покарання визнано виправлення засуджених. Виправлення засуджених – це такі зміни його особистості, які роблять його безпечним для суспільства, характеризують його схильність до правомірної поведінки, поваги до правил і традицій людського співжиття. Саме ж це виправлення можна тлумачити у двох аспектах. Його можна розглядати як звичайну ресоціалізацію злочинця, тобто – як "юридичне виправлення", коли внаслідок, наприклад, пенітенціарного впливу засуджений не скоїть більше злочинів, головним чином тому, що він не хоче знову відбувати покарання. Але виправлення можна тлумачити як процес докорінної перебудови всього психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що коренились у відповідної особи до того, як її було засуджено.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: