Розділ ІІІ . Проблеми вдосконалення системи покарань

На цей час, коли вже склалася певна правозастосовча практика та досвід регулювання і використання вказаних нормативних актів, можна з впевненістю констатувати – нові нормативно-правові акти в сфері виконання кримінальних покарань виявилися неефективними, суперечливими та такими, що не відповідають вимогам міжнародних стандартів поводження із засудженими і актам із запобігання катуванням і фактично не виконали сподівань, які покладалися на них.

 

Отже, існує реальна потреба в виявленні проблемних моментів, їх формулюванні та докладанні зусиль щодо усунення тих нормативних та практичних інститутів, які роблять кримінально-виконавчі правовідносини середньовічним атавізмом і сферою де, нелюдське поводження, катування, рабство та позбавлення осіб елементарних прав та гідності мають благодатне підґрунтя.

Отже, система покарань, на думку за­конодавця, характеризується на сього­дні вичерпністю та логічною завершеніс­тю. Однак ця система не є досконалою, на що звертається увага вчених. Так, Т. А. Денисова, підтримуючи точки зору дослідників щодо виключення із систе­ми покарань позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, вважає за до­цільне доповнити ст. 51 КК України та ввести новий вид покарання у виді по­трійного відшкодування шкоди [8]. Та­кий вид покарання є дійсно ефективним засобом впливу на осіб, які вчинили зло­чини. Крім того, він, на відміну від всіх існуючих покарань, враховує інтереси потерпілого.

Позбавлення військового, спеціально­го звання, рангу, чину або кваліфікацій­ного класу вміщує всі елементи кари у виді певних обтяжень і позбавлень, і складається з таких ознак: засудження особи, що виражається у негативній оцінці її поведінки у вироку суду від іме­ні держави; пов’язано із психологічним впливом на засудженого, який втрачає знаки відмінності за минулу діяльність і, як правило, значущих для нього; мож­ливе обмеження подальшої професійної діяльності засудженого, оскільки вона може бути пов’язана з наявністю певно­го спеціального, військового звання ран­гу, чину або кваліфікаційного класу. Це пояснюється тим, що позбавлення цих знаків відмінності (разом із судимістю) створює додаткові перешкоди для профе­сійної кар’єри особи, яка відбула пока­рання, і зберігає свою негативну дію на становище засудженого й після погашен­ня або зняття судимості. Крім того, ме­ханізм відновлення прав на позбавлене звання, ранг, чин або кваліфікаційний клас у чинному законодавстві просто не передбачений, тому цей вид покарання вважається довічним; це покарання мо­же призвести до втрат різних пільг майнового характеру; тягне судимість, оскільки за вчинення тяжкого чи особ­ливо тяжкого злочину, як правило, при­значається реальне покарання.

До недоліків змісту ст. 54 КК України слід віднести відсутність вказівок: 1) на строки дії позбавлення військового, спе­ціального звання, рангу, чину або ква­ліфікаційного класу; 2) на конкретний вид основного покарання, на додаток до якого призначається розглядуваний вид покарання; 3) у санкціях норм Особливої частини КК, що надає можливість судам застосовувати цей вид покарання на власний розсуд. Всі ці питання потребу­ють свого законодавчого вирішення або за відсутності реальних механізмів його реалізації та відновлення прав на позбав­лене звання, ранг, чин або кваліфікацій­ний клас у законодавстві слід його ви­ключити із системи покарань.

Система кримінальних покарань з прийняттям в 2001 р. нового Кримінального кодексу України зазнала істотних змін. З неї було вилучено такі покарання як громадська догана та позбавлення батьківських прав. Натомість введено чотири нових види покарань: громадські роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт та обмеження волі.

Важливо, що розширення системи покарань сталося в першу чергу за рахунок так званих «нетюремних» санкцій. Це пов'язано, насамперед, з негативними наслідками, які тягне за собою ізоляція особи від суспільства. Людина, що опиняється в місцях позбавлення волі, виявляється відірваною від соціального середовища, сім'ї, трудового колективу. В результаті поведінка більшості осіб, засуджених до позбавлення волі, з часом погіршується . Під час же тривалого перебування в місцях позбавлення волі суттєво знижуються можливості адаптації людини до звичайного життя, розриваються сімейні та інші корисні соціальні зв'язки. Засуджені втрачають надію на майбутнє, починають звикати до місць позбавлення волі, у них виникає почуття безнадійності.

Зрештою, трагічні соціальні, моральні, психологічні, економічні, демографічні та медичні наслідки переконливо доводять, що позбавлення волі не є найкращим засобом боротьби зі злочинністю. Застосування позбавлення волі, за словами О. Беци, є «свого роду бумеранг, який, будучи спрямований на злочинця, негативно відбивається на самому суспільстві» .

В зв'язку з цим вчені неодноразово ставили питання про необхідність реформування системи покарань у напрямі більш широкого використання санкцій без ізоляції від суспільства. Це обумовлено багатьма причинами:

- такі заходи є більш бажаними для суспільства, оскільки вони не мають тих негативних наслідків для особи, держави, суспільства в цілому, які властиві позбавленню волі;

- вони дозволяють краще, ніж позбавлення волі, пристосовувати людей до праці, не розривати корисні соціальні зв'язки;

- ці заходи є важливим способом загального зменшення кількості засуджених, які знаходяться у місцях позбавлення волі, і видаються більш ефективними для запобігання рецидиву;

- вони є значно дешевшими для здійснення, ніж позбавлення волі, і дають змогу широко залучати громадськість та трудові колективи до виправлення засуджених і контролю за ними .

Зрештою, покарання, не пов'язані з ізоляцією від суспільства, широко застосовуються у всьому світі та довели свою високу ефективність, в тому числі сприяли зменшенню рецидивної злочинності.

З огляду на вищевикладене законодавець України ввів у новий Кримінальний кодекс пакет санкцій, альтернативних позбавленню волі.

Функціонування кримінально-виконавчої служби має базуватися на додержанні положень Конституції і законів України, засад міжнародного права та європейської етики, принципів позапартійності, політичної незаангажованості, відкритості для взаємодії з національними і міжнародними громадськими організаціями та інституціями.

Серед позитивних зрушень, які відбулися протягом останніх років у сфері виконання кримінальних покарань, є зменшення на третину кількості осіб, які відбувають покарання в місцях позбавлення волі, більша відкритість діяльності кримінально-виконавчої служби, якісно новий рівень взаємодії органів і установ виконання покарань та правозахисних організацій. Потребує вдосконалення робота кримінально-виконавчої інспекції, на обліку в якій на даний час перебуває майже половина всіх засуджених і роль якої зростатиме у зв'язку з розширенням видів покарань, не пов'язаних із позбавленням волі. Таке вдосконалення має відбуватися за зразком служб пробації, що створені у багатьох європейських державах.

Тому забезпечення реальних можливостей для захисту інтересів особи, суспільства і держави шляхом створення умов для виправлення і ресоціалізації засуджених, попередження вчинення нових злочинів особами, взятими під варту, та які відбувають покарання, а також запобігання катуванням та нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню з особами, які тримаються в установах виконання покарань, поступове наближення умов тримання осіб, узятих під варту, та які відбувають покарання, до європейських норм, поліпшення роботи з кадрами кримінально-виконавчої служби, вдосконалення їхньої професійної підготовки є основними пріоритетними напрямами державної політики у цій сфері.

ВИСНОВОК

Загальні засади призначення покарання спрямовані на забезпечення індивідуалізації, гуманності і справедливості покарання. Вони являють собою систему найбільш істотних критеріїв, що визначають порядок і межі діяльності суду при призначенні покарання. Ст. 65 встановлює, що суд, призначаючи покарання, зобов'язаний насамперед виходити з санкції норми Кримінального кодексу, яка передбачає відповідальність за вчинений злочин. Санкцією є та частина статті Особливої частини Кримінального кодексу, яка визначає вид і розмір покарання за даний злочин.

Призначення покарання ґрунтується на певних принципах, а саме: законності покарання; визначеності покарання в судовому вироку; обґрунтованості й обов'язковості мотивування покарання у вироку; гуманності покарання; індивідуалізації і справедливості покарання.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему. Система покарань, встановлена ст. 51 Кримінального кодексу, і є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів по застосуванню покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, тим самим створює базу і для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини Кримінального кодексу, де передбачені види і межі покарань за окремі злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов'язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо

 

⇐ Предыдущая45678910111213

Поделиться: