Мовна та концептуальна катини світу.

Мова сприймається як з’єднуючий елемент між окремою людиною та ментальністю нації, до якої вона належить. Завдяки мові можливо не тільки віднайти цей зв’язок на сучасному етапі, а й прослідкувати його розвитку ході всієї історії нації та суспільства. Усі елементи народної культури знаходять відбиток у мові певного народу, яка є відмінною від інших саме через специфіку відображення в ній світу і людини в ньому.

Термін «картина світу» вперше була застосована на межі ХІХ-ХХ ст. фізиком В.Герцом і розумілася ним як сукупність внутрішніх образів зовнішніх об’єктів, що служать для виведення логічних суджень відносно поведінки цих об’єктів.

Образ світу, втілений в мові, відповідає поняттю «мовна картина світу» (за термінологією американських когнітивістів — «концептуалізація світу, вміщена в мові»). Початки тези про мовну картину світу належать В.Гумбольдту, який стверджував,що в «кожній природній мові є характерний тільки для неї огляд світу». «Всяка мова, — розмірковував В.Гумбольдту, позначаючи окремі предмети, насправді творить: вона формує для народу, який є її носієм, картину світу». Л.Вайсберг вважає мову творінням нації, в якому знайшов своє відображення процес пізнання всіх поколінь. Мова — духовний світ, що постає перед конкретною людиною як щось об’єктивне, але стосовно до пізнаваного — суб’єктивним, одностороннім. Суб’єктами мовної картини світу є носії мови, оскільки картина світу є способом його пізнання, а отже, результатом когнітивної діяльності людей, відображенням результатів діяльності свідомості.

Ще одним джерелом «мовної картини світу» є американська етнолінгвістика та її гіпотеза лінгвістичної відносності. Сепіра-Уорфа, за якою не тільки тип, мови залежить від типу культури, у межах, якої він постав, а й тип культури, зумовлений тим типом мови, в якому вона розвинулася і функціонує.

Отже, мовна картина світу — це «спосіб відбиття реальності у свідомості людини,що полягає у сприйнятті цієї реальності крізь призму мовних та культурно-національних особливостей, притаманних певному мовному колективу, інтерпретація навколишнього світу за національними концептуальними канонами». В свідомості людей, які належать тому чи іншому національному колективу, складається та передається із покоління в покоління свій образ картини світу, об’єктивної навколишньої дійсності. Картина світу, на думку багатьох лінгвістів, — вихідний глобальний образ світу, який репрезентує сутнісні властивості світу в розумінні її носіїв, лежить в основі світогляду людини та є результатом усієї її духовної активності. «Картина світу — створений людиною суб’єктивний образ об’єктивної дійсності — це не дзеркальне відображення світу, а завжди певна його інтерпретація».

       Концептуальна картина світу, в свою чергу, є підгрунтям мовної картини, однак концептуальна картина

світу універсальніша і є спільною для народів з однаковим рівнем знань про світ, у той час як мова відображає

досвід кожного народу і виявляє не тільки спільні знання, а й своєрідність бачення світу. Мовна картина світу

тлумачиться як сукупність уявлень людини про реальний світ, що закріплена в системі значень даної мови, у її

лексико-семантичній підсистемі, у структурі енциклопедичних, тлумачних словників, у незліченних

мовленнєвих ситуаціях, текстах різних видів, типів, жанрів, нарешті, в індивідуальному спілкуванні [ 2, 87-88 ].

Слід наголосити на тому, що і концептуальну, і мовну картину світу можна сприймати як

загальнолюдський універсум і як національне мовне явище. Здебільшого у полі зору перебувають мовні

одиниці, що виражають традиційні чи ідіостильовані концептуальні зв’язки національномовної картини світу,

об’єктивно чи суб’єктивно змодельованої, фрагментарної чи цілісної, в авторському її вираженні чи

загальномовному. Якщо погодитися з тим, що реальний світ відбито передусім у мові, то його образ, модель (як

концептуальна, так і мовна, тобто сам світ і його відображення в мові), на думку Кочергана М. П., є чимось

єдиним.

     Обидві картини світу (концептуальна та мовна) взаємопов’язані, хоча і мають певні відмінності.

Концептуальна картина світу передає інформацію у поняттях через сенсорно-моторний, символьний, логічний

етапи сприйняття. У мовній картині світу суттєвим є знання, закріплене за словами, словосполученнями,

реченнями, текстами конкретних мов. Мова формує предметні уявлення про довкілля, допомагає людині

об’єктивувати предметний світ, а мовна картина світу – це спосіб відбиття реальності у свідомості людини,

сприйняття реальності крізь призму мовних, культурно-національних особливостей та інтерпретацію

навколишнього світу за загальнолюдськими концептуально-структурними і національними ствердженнями.

Концептуальна та мовна картини світу – це модель реального (референтно) існуючого Універсуму, який

формується на мисленнєвому (поняттєвому, концептуальному) рівні і є відображенням у мовному

(вербальному) просторі людського досвіду. Термін “картина світу”, як показали дослідження трактують як

опис побудови світу, вираження реальної структури природних явищ.

  Сукупність предметів, явищ і процесів, зафіксованих у свідомості людини, у сприйнятті реципієнта,

становить "концептуальну картину світу", яка вербалізується через мовні засоби. Зрозуміло, що концептуальна

картина світу є багатшою, ніж мовна. Мовна картина світу створювалася віками, і у кожного народу вона різна.

У її творенні беруть участь носії різних ментальностей та рівнів. Не все, що бачить навколо себе людина,

вербалізується, відображається за допомогою мови, і не вся інформація, яка надходить із зовнішнього світу,

набуває мовного вираження. Неоднакове світоглядне (ментальне) бачення певного референта навіть у

споріднених мовах пояснюється різними концептосферами – концентратами культури окремих народів.

 

56. Основні риси сучасного мовознавства: експансіонізм, функціоналізм, експланаторність, антропоцентризм.

Головна ідея когнітивної лінгвістики як нового напряму: мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності.

Для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм (виходи в інші науки), антропоцентризм (вивчення мови з метою пізнання її носія), функціоналізм (вивчення всього різноманіття функцій мови), експланаторність (пояснення мовних явищ).. Експансіонізм відноситься до взаємодії лінгвістики з іншими науками, що дозволяє перебороти „надспеціалізацію”, редукціонізм і наблизитися до холістського підходу до організації наукового знання. Експансіонізм підсилює експланаторні можливості будь-якої науки. Як зазначає О.О. Селіванова, „пояснювальність мовних явищ збільшується з залученням даних інших галузей знань”.

 

Функціональна лінгвістика, або функціоналізм, — сукупність шкіл і напрямів, які характеризуються переважною увагою до вивчення функціонування мови як засобу спілкування.

 

Виникнення функціональної лінгвістики датують червнем 1976 p., коли було створено Міжнародне товариство функціональної лінгвістики у Франції,куди ввійшли такі вчені, як А. Мартіне, М. Мамудян, Ж. Мунен, Е.

Бюйсанс, Дж. Харві та ін. Функціоналізм сформувався як альтернатива дескриптивізму Л. Блумфільда і глосематиці Л. Єльмслева. Великий вплив на появу цього напряму мав осередок Празької функціональної лінгвістики.

 

Основний принцип функціональної лінгвістики — розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження (цільове призначення мови), який уперше був проголошений у «Тезах Празького лінгвістичного осередку»

в 1929 р. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць та й мови загалом, за якого акцентується на призначенні мовної одиниці. Саме цим названий підхід різниться від інших, наприклад,

формального.

 

Суть антропоцентризму полягає у вивченні наукових об’єктів згідно з їхньою роллю для людини, відповідно до призначення в життєдіяльності, розвитку людської особистості та її вдосконаленні, а отже, вивчення культури пов’язане першочергово зі співвідношенням мови і культури. Поштовхом до формування антропоцентричничної парадигми в лінгвістиці стало вивчення мови в процесі реалізації. В антропоцентричному ракурсі людина пізнає світ через усвідомлення себе, своєї теоретичної та предметної діяльності в ньому. Мова поступово переорієнтовується на факт, подію, у фокусі якої – мовна особистість.

    Oстаннім парадигмальним вектором сучасної лінгвістики є експланаторність, яку розуміють як прагнення знайти адекватні пояснення різноманітних мовних явищ та процедур, що їх породжують, структурної організації мовних об’єктів.

Проблему експланаторності почали конструктивно розв’язувати в лінгвістиці з 60-х років XX сторіччя. Експланаторність притаманна і когнітивній парадигмі: серед її специфічних властивостей зазначають прагнення не стільки описати матеріал, скільки пояснити його, а також той факт, що в її фокусі опиняються не стільки поверхневі мовні дані, скільки глибинні структури знань у свідомості людини. Деякі дослідники вбачають завдання когнітивної лінгвістики пояснити, “що саме репрезентується в людському інтелекті та як людина оперує цими репрезентаціями” (М. Бірвіш).

 

⇐ Предыдущая1234Следующая ⇒

Поделиться: