СВЯТИЙ ЙОСАФАТ — МУЧЕНИК ЗА СВЯТУ ВІРУ

Святий Йосафат це не тільки великий святий і ревний Христо­вий апостол, але й мученик. В його руках видніє пальма мученика за святу віру і єдність нашої Церкви з престолом святого апостола Петра. І нічого дивного, де правдива святість і апостольська рев­ність, там також і готовість на цілопальну жертву, на муки і смерть за святу віру. Про це свідчать непроглядні тисячі й сотні тисяч

[074.jpg]

святих мучеників від початку християнства і аж до нашого часу. R мучеництві всі чес­ноти виступають у геройсь­кому ступені, передусім не­похитна віра, сильна надія, повна посвяти любов та по­диву гідна мужність. Усе те ясно бачимо й у житті свя­того священномученика Йо­сафата.

Мученицька смерть його не була для нього несподіва­ною. Він давно її бажав, про неї говорив і до неї готу­вався. Ще за життя у своїй катедрі в Полоцьку будує собі гробницю. Свідок його смерти, о. Доротей Лецико­вич, перед беатифікаційною Комісією 1628 року зізнаєть­ся: " Своє бажання вмерти він виявляв завжди у пропо­відях, в розмовах, в листах, і де тільки міг говорив, що він нічого більше і не бажає, як вмерти за Бога". Ворогам, які погрожували йому смер­тю, казав: " Ви мені грозите смертю, а я вам кажу: не можу бути щасливіший, як згинути з ваших рук за католицьку й апостольську віру".

Святий Йосафат не тільки бажає вмерти за святу віру, але й сам добровільно йде на муки і смерть. Він знає, що вороги Унії у Вітебську здійснили змову, щоб його вбити, а все-таки їде туди на візитацію, Його застерігають, що йде на певну смерть, а він відпо­відає: " Дай, Боже, щоб я пролляв свою кров за заблукані овечки, щоб усі спаслися і прийшли до пізнання правди та, визнавши святу Єдність, зберегли взаємну любов".

І після цілонічної молитви 12 листопада (за старим стилем) 1623 року він віддає своє праведне життя і свою невинну душу за слова Христові: " Щоб було одне стадо й один пастир" (Йо. 10. 16), та за правду, що в Символі віри: " Вірую в єдину, святу, соборну й апостольську Церкву".

Закликом почитати і наслідувати святого Йосафата в любові до нашої святої віри, Церкви, обряду й народу, хай будуть для нас слова Верховного Архиєпископа Кардинала Йосифа, які він сказав біля гробу святого Йосафата 25 листопада 1969 року: " Нехай святий Йосафат, як вірний син Церкви й народу, аж до перемоги веде наш народ. Він боронив єдність Церкви й народу ввесь свій вік. Навіть у Полоцьку на Білорусі він почувався русином-україн­цем, а про єдність Церкви переконував і київських печерських монахів, його сильний характер і геройська святість життя мусить і нас підбадьорювати та заохочувати йти по його слідах, хоч би це також коштувало нам жертви, бо принести її треба, якщо йдеться про добро Бога, Церкви й народу" (Благовісник, V, 1-4, 1969).

ПІСТ ПЕРЕД ПРАЗНИКОМ ХРИСТОВОГО РІЗДВА

" Покайтеся, бо наблизилося Небесне Царство... Приготуйте Господню дорогу, вирівняйте стежки Його"

(Мт. З, 2-3).

Хто ближче погляне на церковний рік, той зауважить, що Східна Церква завжди готується коротшим або довшим постом до великих і світлих празників. Маємо великий і святий піст перед празником Пасхи. Маємо одноденні пости перед деякими празниками. Маємо багатоденні пости перед празником святих апостолів Петра й Павла та празником Успення Пречистої Діви Марії. Маємо вкінці довгий піст перед празником Христового Різдва. Це свято, як і празник Пасхи, належить до найбільших у році, тому і його піст творився на зразок пасхального, і навіть називається Чотиридесятницею. Тож погляньмо на його історію, тривалість та завдання.

ІСТОРІЯ РІЗДВЯНОГО ПОСТУ

На Заході

Між IV і V сторіччями постають на Заході т. зв. " Пости чоти­рьох пір року". Про ці пости папа Лев І (440-461) так каже: " Протягом цілого року пости так розложені, що закон поміркованости приписаний для всіх пір року, а саме, піст весняний буває в Чотиридесятницю, літній у П'ятдесятницю, осінній — у 7, а зимовий — у 10 місяці". Папа Лев І мотивує їхнє створення як благодарення Богові за зібрані плоди.

І якраз зимовий зі згаданих чотирьох постів стає зав'язкою різдвяного посту. Колиска цього посту — давня Галлія, а сьогод­нішня Франція. Тут з V ст. маємо згадки про підготовчий піст до Христового Різдва. Єпископ Григорій Турський († 594) говорить, що святий Перпетій, єпископ Турський († 491), починаючи від дня святого Мартина (11 листопада) аж до Христового Різдва постив у понеділок, середу й суботу. Собор Турський II (567) приписує монахам постити кожного дня в грудні аж до Христового Різдва. Дещо пізніше цей піст переходить до Риму й Італії, а відтак до Англії. Різдвяний піст на Заході з часом отримує назву " адвенту", що з латинської означає " прихід", тобто прихід Христа. Первісно слово " адвент" (= прихід) означало празник Христового Різдва, а пізніше почало означати час перед Христовим Різдвом. У IX ст. перша неділя адвенту стає на Заході початком церковного року.

На Сході

Тоді, коли на Заході Різдвяний піст у VI столітті стає вже загальним, то на Сході під впливом Заходу він у той час щойно починається. Першу згадку про Різдвяний піст від 14 листопада подає Коптійський календар з VIII сторіччя.

Йоанові Постникові (582-595), патріярхові Царгороду, при­писують такі слова: " Годиться, щоб миряни здержувалися від м'яса в дві Чотиридесятниці, це є піст святого Пилипа і піст святих апостолів Петра й Павла". У IX ст. різдвяний піст стає загальним на усьому Сході.

МЕТА РІЗДВЯНОГО ПОСТУ

З давніх-давен празник Христового Різдва був на рівні з праз­ником Христового Воскресення. Тому й церковний устав дивиться на Христове Різдво, як на другу Пасху. У старих типіках і бого­службовому псалтирі під 25 грудня є така примітка: " Пасха, праз­ник триденний". Тож, як до празника Пасхи вірні готувалися молитвою і постом, так і різдвяний піст став для них часом приго­тування до приходу Спасителя. Симеон Солунський († 1429) каже: " Цей сорокаденний піст схожий на піст Мойсея, який постив 40 днів і ночей та прийняв таблиці Божих Заповідей. Постім і ми 40 днів і приймемо живе Слово Боже, воплочене від Діви і причас­тимося Його Тіла".

Різдвяний піст став для Церкви також символом молитов і постів старозавітних патріярхів і пророків, які з тугою очікували приходу Месії. Під час цього посту свята Церква, бажаючи скрі­пити своїх вірних прикладом святих Старого й Нового Завітів, вшановує пам'ять деяких пророків, а саме: пророка Авдія — 19. 11, Наума — 1. 12, Авакума — 2. 12, Софонії — 3. 12, Агея — 16. 12 і Даниїла — 17. 12; святих апостолів Матея — 16. 11 і Андрія — 30. 11; святителя Миколая — 6. 12; преподобних Йоана Дамас­кина— 4. 12 і Сави Освяченого — 5. 12; визначних мучеників і мучениць: Гурія — 15. 11, Катерини — 24. 11, Варвари — 4. 12, Євстратія — 13. 12, Ігнатія Богоносця — 20. 12, Анастасії — 22. 12 і Євгенії — 24. 12, а вкінці дві останні неділі присвячені всім старозавітним праотцям і отцям.

Наша Церква має прадавню традицію, за якою вірні готуються до празника Христового Різдва не тільки молитвою і постом, але й святими таїнством сповіді і святого причастя. Київський митр­ополит Георгій (1072-1073) у своєму " Білеческому Уставі" припи­сує причащатися, між иншим, і на Христове Різдво (§ 9). Святий Йосафат у своїх " Правилах для священиків" радить їм заохочувати вірних до сповіді під час Пилипівки. Київський Митрополит Петро Могила († 1647) у требнику доручає вірним сповідь і причастя під час кожного з чотирьох річних постів. Замойський Синод (1720) поручає сповідь і причастя принаймні три рази в році — на Пасху, Успення Богородиці і Христове Різдво. Цей синод приписує помір­кованість від набілу через цілу Пилипівку. Львівський Синод (1891) дещо злагіднює різдвяний піст, дозволяючи в понеділок, середу й п'ятницю набіл, а инші чотири дні тижня м'ясні страви, але зобо­в'язує священиків відмовляти п'ятдесятий псалом, а миряни мають проказувати: п'ять " Отче наш" і п'ять " Богородице Діво" перед обідом і перед вечерею.

⇐ Предыдущая28293031323334353637Следующая ⇒

Поделиться: