Новітні напрямки у дослідженні суспільства та економіки.

Суспільство як предмет філософської рефлексії. Проблемне коло соціальної філософії. Суспільство з давніх часів привертає увагу філософів. Соціальна проблематика стає актуальною для філософського аналізу після так званого антропологічного перевороту, який відбувся завдяки софістам та Сократу. Саме тоді на перший план замість натурфілософської проблематики висувається вивчення людини та, як наслідок, етичних і соціальних аспектів. Природа людини потребує співпраці, спілкування. Ще за часів Аристотеля характерними рисами людини вважали розумність(“розумна тварина”) і соціальність(“політична тварина”).

Разом із тим суспільне буття слід відокремлювати від буття людини, оскільки між ними завжди виникає певне напруження. Цей конфлікт чітко фіксує етика, коли протиставляє бажання та інтереси окремої людини її обов'язку та потребам суспільства. Суспільне буття має також специфіку у порівнянні із буттям природним. Отже виникають напрямки філософської думки, які розглядають саме суспільство, його зв'язки з людиною і навколишнім середовищем. Соціальна філософія розвивається поряд із загальною філософією та філософією природи як рівноправна галузь знання.

Основними компонентами соціальної філософії можна вважати філософію історії (історіософію), загальну соціологію, етику та естетику.

Зазначимо, що соціологія – відносно молода наука (розвивається з сер. ХІХ ст.), яка має самостійний дисциплінарний статус, але її стосунки із соціофілософським знанням є невизначеними. Існує думка, що соціальна філософія в сучасному розумінні використовує категорії теоретичної соціології, а також суміжних із нею дисциплін – політичної економії, антропології, соціальної психології, культурології та ін.. Таким чином, соціософія має можливість усвідомлювати природу та межі суспільствознавства в цілому, розробляти методологію для соціології та інших дисциплін. Згідно із цим соціальну філософію можна визнати метатеорією суспільства.

М.Хоркхаймер характеризував соціальну філософію як рефлексію суспільної теорії над власною соціальною обумовленістю. Це визначення також вказує на метахарактер соціософії. Знання завжди має історичну, ідеологічну детермінацію, а соціальне знання вивчає самі соціальні умови, за яких воно розвивається, тобто виходить на рівень метааналізу.

Зазначимо, що взаємовідношення соціальної філософської думки та наукового суспільствознавства складаються за такою ж схемою, як і відносини філософії та науки взагалі. Спочатку соціальне знання було недиференційованою областю, потім, коли розвиваються наукові дисципліни, філософія стає верховною метатеоретичною сферою, принаймні претендує на такий статус. У свою чергу наука прагне стати самодостатньою (так, соціологія відмовляється від філософських рекомендацій, або розглядає соціальну філософію як власний розділ). У середині ХХ століття соціологія визнала проблему “людського виміру” процесів трансформації і соціальних систем (Хоманс). Таким чином, знов підвищується актуальність суто філософської функції формування світогляду, її здатність надавати систему орієнтирів людській діяльності.

Ймовірно, що сучасна соціальна філософія поєднає обидві функції – світоглядну та методологічну.

В цілому соціальну філософію слід визнати як вчення про найзагальніші закони та цінності суспільного буття і дослідження соціуму. Її предмет – це загальне у людському суспільстві, загальні закони соціально-історичного розвитку та специфіка соціального пізнання. Соціофілософський підхід передбачає вирішення таких загальнотеоретичних проблем:

· Природа суспільства, його якісна специфіка;

· Закони, рушійні сили, стадії людської історії;

·   Суспільство як цілісна система;

·   Основні цілі, суспільні ідеали, смисл історії, інші важливі

    суспільні цінності;

·   Прогнози майбутнього, перспективи розвитку суспільства;

·   Особливості пізнання суспільства, соціальна гносеологія.

Метафізичний та діалектичний підходи до вивчення суспільства. В історії соціальної філософської думки, як і у філософії в цілому, існували два головних підходи – метафізичний та діалектичний. Згідно з першим, суспільство має незмінну, назавжди дану природу, а ті зміни, які відбуваються в ньому, стосуються лише кількісних характеристик. Виникнення та розвиток суспільства, на погляд метафізики, мають зовнішню причину (наприклад, боже провидіння). Діалектика ж розглядає якісні зміни суспільних явищ та процесів, підлеглі внутрішнім законам розвитку.

Соціальне пізнання довгий час мало метафізичний характер. Класична антична філософія акцентує не історико-економічні, а політичні аспекти: головну проблему бачили в тому, щоб знайти найбільш розумну модель управління суспільством або класифікувати усі можливі моделі. Ця істинна теорія повинна була стати універсальною для будь-якого суспільства у будь-який період (Платон, Аристотель).

У середньовічну добу стає загальноприйнятою християнська концепція історичного соціального розвитку. Вважалось, що влада має сакральний характер, оскільки ієрархічність передбачена Богом та притаманна навіть небесному порядку. Усталені типи держави, станів, сім'ї розглядалися як природні аспекти людського буття. Ці установи цілком раціональні, але можуть занепасти внаслідок вчинків, які порушують передбачений лад: конфліктів, війн, тощо. Соціальні явища трактувалися поза перспективи їх розвитку. Це відповідало і світоглядним настановам: людина середньовіччя не орієнтувалася на соціальну активність, знаходячись у рамках замкнених станів, та не мала ніяких надій на соціальне реформування.

Метафізичний підхід зберігався і в Новий час. Так, мислителі ХVII-XVIII ст. Вважали, що незмінній природі людини має відповідати ідеальна для неї форма суспільства, яку можна реалізувати через розповсюдження знань (Б.Спіноза, Д.Дідро, П.Гольбах та ін.). Проте змінилася життєва позиція: відтепер люди прагнуть до соціальних реформ, революцій, вони сподіваються, що розум дозволить їм встановити оптимальний порядок. У цю добу розвивається жанр соціальних утопій, у яких автори утворюють картини ідеального суспільства, позбавленого нерівності, пороків, бідності (Т.Мор, Т.Кампанелла, Ф.Бекон, К.А.Сен-Симон).

Справжній прорив у соціальному пізнанні здійснив К.Маркс. Під впливом гегелівської діалектики він створює концепцію суспільства як сукупності суспільних відношень, яка існує у конкретно-історичних умовах та визначається домінуючою формою виробництва. Проте ані Гегеля, ані Маркса не оминули надії на встановлення досконалої форми суспільних відношень, тобто ідея “кінця історії” (цей аспект пов’язаний із проблемою суспільного прогресу – див. тему 16). Очевидно, що ця ідея має метафізичне походження.

Велике значення має те, що Маркс привертає увагу до економічного фактору як вирішального у розвитку суспільства, його соціальної, політичної, духовно-ідеологічної сфер. Марксистська соціальна філософія спрямована на те, щоб знайти закономірні зв’язки між змінами в економічному базисі та інших областях суспільного життя. Таким чином, марксизм претендує на відкриття законів соціального історичного розвитку.

Марксисти вважають, що там де спостерігається гра випадковості, пов’язана зокрема з “людським фактором”, завжди можна знайти приховану об’єктивну закономірність, жорстку обумовленість.

Ті ж надії плекає і соціологія, яка вивчає закономірності розвитку та взаємовідношень соціальних систем (людей, соціальних груп, класів, націй, тощо). Соціальні взаємодії вона розглядає як відносини ролей, які отримує людина, а не особистісні стосунки. Проте доводиться констатувати, що соціальні закони не мають високого ступеня універсальності, який притаманний природознавчим наукам. Згідно з А.Макінтайром рівень точності прогнозів соціальних наук не вище, ніж в астрологічному прогнозуванні.

Причиною, безумовно, слід вважати фактор випадковості та свободи людини, тобто непередбаченість її поведінки. Незважаючи на це, авторитет соціальних наук не зменшується. Навпаки, їх розвиток стає приоритетним. Природознавчі дисципліни перестають зараз бути еталоном наукового знання (Б. де С. Сантос), від якого зараз очікують врахування локального та особистого замість жорстокої орієнтації на універсальні закони.

Новітні напрямки у дослідженні суспільства та економіки. У ХХ ст. набувають великого значення соціальні дослідження в антропологічному вимірі. Зокрема, розвиваються екзистенціальна постструктуралістська, неопрагматистська та фрейдо-марксистська парадогми. Психологізм є характерним для всіх цих напрямків. Філософи занепокоєні соціальними катастрофами сер. ХХ ст., загрозою тоталітаризму, пізніше – проблемами фундаменталізму релігійного та націоналістичного характеру. Ці процеси – причина репресій, як політичних, так і психологічних, що зазнає людина. Мислителі акцентують та, навіть, драматизують протистояння індивіда та соціуму, конфлікт свободи волі та суспільних нормативних обмежень (за Сартром, “Інший - це пекло”).

Екзистенціалізм вказав на те, що людина є творчою силою в історії, хоча за її реалізацію треба боротися. Постструктуралізм, навпаки, констатує “смерть людини” (М.Фуко) внаслідок регламентованості життя з боку соціальних структур (освітніх, медичних, суспільно-політичних, громадських установ). Незважаючи на критичний потенціал, постструктуралізм не спростовує високої ефективності соціального захисту, який гарантує людині західна демократична система.

Увагу соціальних філософів привертають особливості розвитку та функціонування соціокультурних структур та установ, їхній вплив на формування свідомості та структурування несвідомого людини. (Відомий французький мислитель М.Фуко вивчав, наприклад, інститути покарання та ізоляції злочинців і божевільних).

Якщо французький постструктуралізм певною мірою дотримується принципу об’єктивності, американський неопрагматизм вдається до рекомендацій та, навіть, пропаганди. Неопрагматисти захищають інститути демократії. Вони занепокоєні їхньою долею, перспективами розвитку. Р.Рорті, Д.Девідсон, Х.Патнем обґрунтовують перевагу демократії емпіричним шляхом на основі історичних прикладів.

Соціальна позиція американського неопрагматизму наближує їх до представників Франкфуртської школи нового покоління і, в першу чергу, до соціальної філософії Ю. Хабермаса.

Хабермас вважає, що філософія повинна розробляти практичні рекомендації для соціально-політичної сфери. Німецький філософ реалізує неокласичну інтенцію, коли стверджує, що найбільш адекватною для природи людини, її “комунікативного розуму” є саме ліберально-демократичні принципи та установи. Проблеми комунікації, консенсусу стають центральними в його філософії.

Не останнє місце у сучасній філософській думці мають питання соціально-економічного розвитку, а також філософія техніки (Г. Рополь, С. Карпентер, Д. Белл, О. Тоффлер та ін.). Незважаючи на те, що марксистська концепція соціально-економічних формацій вже належить історії, питання соціальної типології, в тому числі і за економічними критеріями, не втрачає актуальності (прикладом служить цивілізаційна теорія та концепція технологічних революцій О. Тоффлера). Разом з тим, сучасна філософія суспільства прагне розглядати його розвиток комплексно, не перебільшуючи значення окремих факторів, таких як рівень розвитку техніки чи виробничі відношення, тобто намагається уникнути редукціонізму (зведення складного до простого).

Отже, соціальна філософія стає ареною для комунікації, утворення та обміркування соціальних проектів, усвідомлення суспільних проблем. Цей напрямок філософського знання розвивається швидкими темпами та пропонує різноманітні підходи та концепції, які збагачують та поглиблюють сучасні уявлення про суспільство.

 

⇐ Предыдущая13141516171819202122Следующая ⇒

Поделиться: