Основні напрями державного регулювання економікою. Керуюча система в період криз і спадів.

 

Основні напрямки державного регулювання економіки

Економічні функції держави багатопланові, але їх можна згрупувати за певними напрямами:

o Забезпечення правового поля, у межах якого здійснюється виробництво. Законодавче визначення відносин власності, правового статусу всіх учасників суспільного виробництва, їх права й обов'язки, їх відповідальність за умови порушення встановлених норм і законів.

o Зменшення, а за можливістю й ліквідація негативних наслідків ринкового саморегулювання. До цього напряму належить, перш за все, захист конкуренції й обмеження монополізму. Важливою складовою є боротьба проти високої інфляції і безробіття.

o Перерозподіл доходів за допомогою податкового механізму і частково через регулювання цін. Цей напрям забезпечує як активне управління макроекономічними процесами, так і зменшення нерівномірності в розподілі доходів.

o У сучасних умовах надважливим напрямом втручання держави в економічне життя суспільства є формування інформаційної інфраструктури та забезпечення рівного доступу до неї всім членам суспільства.

o Забезпечення громадян суспільними благами, до яких належать державне управління, безпека суспільства й людини, оборона, охорона здоров'я, освіта тощо.

Державне регулювання економіки здійснюється через низку заходів, які прийнято називати економічною політикою. Ця політика базується на стратегічних цілях держави, які відображають інтереси всіх громадян і спрямовані на розвиток суспільства й добробуту його членів. Оскільки стратегічні орієнтири відображають головні цілі всього суспільства, а їх досягнення потребує багатопланових дій, то й державна економічна політика за своїми напрямами охоплює всі сфери суспільного життя.

Об'єктом державного регулювання є вся економічна система держави. Це означає, що вся сукупність виробничих відносин, яка формується в процесі суспільного виробництва і стає об'єктом державного регулювання.

Суб'єктом державного регулювання виступає держава в особі органів влади. Президент країни, Верховна Рада, уряд, міністерства, адміністрації - усе це безпосередні суб'єкти державного регулювання

 

 

Рис 3.1. Види суб'єктів державного регулювання

Державне регулювання охоплює найважливіші макроекономічні процеси і здатне суттєво впливати на весь процес суспільного відтворення. Але абсолютизувати його не можна. Держава у своїх регуляторних функціях теж має обмеження. Вони виявляються в такому:

o держава часто не має достатньо повної і достовірної інформації, яка б дозволила приймати найбільш дійові й ефективні управлінські рішення;

o конкретні суб'єкти державного регулювання, як правило, несуть скоріше умовну відповідальність за свої рішення або ж не несуть її зовсім. Так, депутати нашої Верховної Ради можуть місяцями бавитись у кульки, блокувати роботу, взагалі не з'являтись на своєму робочому місці, а виборці навіть теоретично не можуть їх відкликати або ж змусити плідно працювати й не витрачати марно кошти платників податків;

o державне регулювання здійснюється переважно непрямими методами, і наслідки цього регулювання фіксувати й оцінювати часто можна тільки приблизно;

o завжди існує недосконалість управління макроекономічними процесами, бо розвиток суспільного виробництва й кількість проблем, які виникають, постійно наростають, а державне регулювання завжди більш консервативне й інертне. Це призводить до того, що державне регулювання завжди має певні вади, які необхідно враховувати.

Державне регулювання національної економіки здійснюється певними методами. Методи - це певні способи впливу держави на всі об'єкти державного регулювання. Кожен метод спирається на цілу низку конкретних інструментів, які й забезпечують реалізацію впливу.

Усю сукупність методів певним чином класифікують. Найбільш поширені класифікації пов'язані з такими ознаками: за формами впливу і за засобами впливу. За формами впливу виділяють такі методи: методи прямого і непрямого впливу. За способами впливу виділяють правові, адміністративні, економічні й пропагандистські методи. Розглянемо їх більш детально.

Прямі методи державного регулювання - це ті методи, які безпосередньо спрямовані на суб'єктів ринку. Вони застосовуються з метою зміни обсягів виробництва, обсягів експортно-імпортних операцій, зміни структури споживання тощо. Головним інструментарієм такого впливу є ліцензії, квоти, державні закупівлі, установлені державою ціни, нормативи, комплексні програми тощо.

Непрямі методи - це такі методи, які спрямовують дії суб'єкта ринку в необхідне русло не безпосередньо, а опосередковано, через створення певних економічних умов. Тут головним є економічний інтерес суб'єкта ринку, вплив на який і сприяє досягненню тієї мети, яку ставить держава. Тут інструментарієм є заходи, які вживає держава в процесі реалізації своєї фіскальної, грошово-кредитної, амортизаційної, бюджетної й іншої політики. Ефективність непрямих методів не така висока, як прямих, але вони більш адекватні ринку, а тому більш пристосовані до дії ринкового економічного механізму.

Серед методів державного регулювання, виокремлених на основі такої ознаки, як засіб впливу, необхідно передусім виділити правове регулювання економіки. Це встановлення державою юридичних норм поведінки громадян і всіх суб'єктів ринку. Правовому регулюванню підлягають усі відносини, які складаються в суспільстві. Це відносини між державою і громадянами, між державою і суб'єктами господарювання, відносини між громадянами тощо.

Усі правові акти певним чином субординовані і, залежно від об'єкта, який їх приймає, виділяють:

o Конституцію і закони України;

o Укази і розпорядження Президента України;

o постанови й розпорядження Кабінету Міністрів України;

o нормативно-правові акти центральних органів влади (міністерств і відомств);

o нормативні акти органів місцевого самоврядування і місцевих державних адміністрацій.

Важливу роль у державному регулюванні економіки відіграють адміністративні методи. Вони застосовуються переважно тоді, коли ринкові методи або не діють, або ж недостатньо ефективні. Ці методи характеризуються обов'язковістю й безальтернативністю виконання положень, наказів, розпоряджень владних структур і чіткою відповідальністю суб'єктів господарювання та громадян за їх невиконання. Спектр цієї відповідальності широкий і перебуває в діапазоні від попередження до штрафів і навіть карної відповідальності.

Найважливішими інструментами реалізації адміністративних методів є ліцензії, квоти, норми, стандарти, санкції, ціни.

Рис 3.2. Інструментами реалізації адміністративних методів

 

Ліцензії являють собою дозволи, які видають відповідні органи господарюючим суб'єктам. Як правило, вони мають місце тоді, коли підприємницька діяльність з виготовлення товарів, надання послуг або виконання робіт пов'язана з можливою небезпекою для громадян. Прикладом можуть бути ліцензії на спорудження будівель, мостів, на виробництво наркотичних речовин, виробництво медикаментів, надання медичних послуг тощо. В Україні порядок надання ліцензій регламентується спеціальним положенням про видачу ліцензій за окремими видами діяльності.

Квоти - це певні кількісні обмеження, які держава встановлює стосовно виготовлення, споживання або вивозу (ввозу) товарів на територію держави. В Україні прикладом досить частого застосування квот можуть бути обмеження в експортних та імпортних операціях. Так, захищаючи власного товаровиробника, наша держава неодноразово встановлювала квоти на імпорт окремих видів сільськогосподарської продукції, наприклад, м'яса, тростникового цукру-сирцю й на інші товари.

Норми - це певні, як правило, науково обгрунтовані норми витрат сировини, матеріалів, праці на виготовлення продукції, а також норми споживання. Норми відіграють величезну роль в організації функціонування всього суспільного виробництва. Стандарти - це ті самі норми, але вони жорстко встановлені стосовно найважливіших характеристик виробів чи послуг. Ці стандарти фіксують якість, розміри, вагу й інші параметри виробів. Стандарти супроводжуються і чітко визначеними методами контролю за якістю, за маркуванням, пакуванням, технологією виробництва тощо.

Санкції - це заходи, які вживає держава з метою покарання суб'єктів ринку. Палітра конкретних заходів тут надзвичайно широка і має різноманітні форми. Тут можуть бути економічні покарання (пеня, неустойка, штрафи, конфіскація тощо) і покарання у вигляді карної відповідальності.

Ціни. У ринковому механізмі вони відіграють надзвичайно важливу роль. Загалом ціноутворення повинно бути вільним, відображаючи, насамперед, співвідношення між попитом і пропозицією. Але навіть у розвинених країнах держава вдається до регулювання цін, хоча, як правило, це стосується відносно невеликого сегменту ринку. Так, у США під державне регулювання підпадає 5-10 % цін. Це ціни на газ, нафту, електроенергію, послуги залізниці й деякі інші. Як правило, такі ціни встановлюються на певний період - від місяця до року. Досить поширеним явищем у розвинутих країнах Заходу є встановлення цін на такий товар, як робоча сила. За певних обставин в економіці уряд домовляється з профспілками за так зване заморожування заробітної плати. Це означає, що на певний термін (найчастіше на рік) дія колективних угод між роботодавцем і найманими робітниками стосовно підвищення реальної заробітної плати припиняється. По суті, це і є фіксація ціни на робочу силу. Більш поширеною щодо цього є практика фіксації нижньої межі ціни товару робоча сила. Ця практика виявляється у встановленні мінімальної заробітної плати.

Економічні методи державного регулювання економіки належать переважно до непрямих. Вони полягають у тому, що держава створює необхідні умови для виробників з метою, не обмежуючи їх вільного вибору, спрямувати дії суб'єктів господарювання в бажане для суспільства русло.

Головними інструментами, які застосовуються під час реалізації цього методу, є: податки, амортизація, грошова емісія, операції на відкритому ринку, зміна норми обов'язкових резервів і зміна облікової ставки, державні закупівлі тощо.

Податки - це обов'язкові платежі в державний бюджет (як у центральний, так і в місцевий), які сплачують усі громадяни. Ці платежі відіграють значну роль у розвитку країни. У розвинених країнах податки становлять до 90 % дохідної частини державного бюджету.

Амортизація - це та частина вартості, яка спрямована на відновлення основного капіталу. У минулому в нашій державі використовували переважно лінійний спосіб визначення норми амортизації. Але за кордоном держава досить часто застосовує механізм прискореної амортизації. Він має місце щодо тих галузей, у яких держава зацікавлена в оновленні основного капіталу й нарощуванні інвестицій. Механізм прискореної амортизації дозволяє підприємцю збільшити свої прибутки і спрямувати їх на модернізацію виробництва або на його розширення.

Грошово-кредитна політика держави є системою заходів, які держава спрямовує на стабілізацію економічного зростання, а на сьогодні основний акцент переміщується в напрямі підвищення ефективності економіки й зменшення темпів інфляції. Втручання держави у сферу грошово-кредитної діяльності, з огляду на надзвичайну складність її функціонування й на дуже потужний і відчутний її вплив на економіку, загалом вимагає продуманого професійного підходу. Це втручання держава здійснює переважно через такий інститут, як центральний банк.

Грошово-кредитна політика держави дуже різнобарвна й відображає багато чинників, що впливають на розвиток економіки. Але переважно в сучасних умовах вона сконцентрована навколо двох основних явищ: емісії грошей і заходів щодо кредитного регулювання.

Контролюючи грошову емісію, держава впливає на багато економічних процесів, але передусім вона намагається забезпечити стабільність національної грошової одиниці, стримувати інфляційні процеси в припустимих межах. В Україні це регулювання загалом вдається, хоча в останні роки інфляція регулярно й суттєво перебільшує закладені в бюджет відповідного року показники.

Кредитне регулювання відіграє надзвичайно велику роль у зменшенні циклічних коливань та їх негативних соціально-економічних наслідків. Це регулювання має різні форми і здійснюється переважно через центральний банк і комерційні банки. Серед заходів, до яких часто вдаються окремі держави, - зменшення витрат виробника за залученими кредитами. Таку систему практикує Франція

Операції на відкритому ринку полягають у тому, що держава або скуповує цінні папери, або ж продає їх. Оскільки на ринку цінних паперів головними інституціональними інвесторами є банки й небанківські кредитні установи (парабанки), то це (у разі скуповування цінних паперів державою) дає їм додаткові кошти і сприяє посиленню ділової активності, а під час продажу все відбувається навпаки. Проте в Україні через нерозвинутість ринку цінних паперів цей шлях державного регулювання економіки в сучасних умовах не дуже дійовий.

Державні замовлення - це та закупівля товарів, яка здійснюється державою. В умовах ринку це надзвичайно важливий важіль регулювання співвідношення попиту і пропозиції, а відтак, й економічного життя загалом. Якщо держава закуповує стратегічні товари в державний резерв та ще за цінами, які вищі від ринкових, - вона, з одного боку, стримує можливе падіння цін на продукцію вітчизняного виробника й зменшує надлишкову спекуляцію. З іншого боку, достатньо великі закупівлі товарів, наприклад, зерна дають можливість державі бути повноправним гравцем на ринку й стримувати небажане зростання цін на ньому[5-6].

Державне регулювання економіки - складний і неоднозначний процес. Його не можна тлумачити тільки як явище, що постійно посилюється. Так, у більшості розвинених країн у 80-ті рр. XX ст. відбувався процес дерегулювання, тобто зменшення втручання держави в економіку. Ще помітніші зміни в цільовому призначенні і конкретних пріоритетах регулювання. Наприклад, в Україні регулювання спрямоване переважно на розвиток економіки й забезпечення економічного зростання. Водночас у Франції пріоритетом є культура, освіта і загалом людський капітал. Але можна зробити висновок, що в сучасних умовах втручання держави в економіку об'єктивно необхідне, а в разі наукового й виваженого способу його застосування дає позитивні наслідки і сприяє економічному зростанню.

 

 

⇐ Предыдущая29303132333435363738Следующая ⇒

Поделиться: