ЗАУВАЖЕННЯ ДО ДЕЯКИХ ЗАЙМЕННИКІВ

 

Воно – він, вона

 

Особовий займенник середнього роду воно може відповідати роду того іменника, якого він заступає («Послухає моря, що воно говорить». – Т. Шевченко), а в деяких випадках може й не відповідати, заступаючи іменники чоловічого або жіночого роду: «Та де ж таки йому за писаря ставати? Воно ж таке молоде та дурне» (Словник Б. Грінченка). Тут займенник воно поставлено замість іменника чоловічого роду, щоб висловити тим певну зневагу. «Куди їй заміж? Хто її візьме? Таке ж воно недорікувате, ще й негарне до того» (з живих уст). У цій фразі займенник воно виступає замість іменника жіночого роду з тих же причин.

Займенник воно може заступати іменники чоловічого й жіночого роду також для того, щоб висловити ласкаве чи пестливе ставлення до когось: «Гомонить він до мене, а я усе мовчу. Воно поміж народом пленталось, та й бачило доволі… говорить до мене, а я усе соромлюсь» (Ганна Барвінок). Уживають цього займенника й тоді, коли мовиться про невідому, лиху особу: «Чую – а воно вже в комору залізло й шарудить там» (із живих уст).

Займенник воно може й не заступати іменників, виконуючи в реченні функцію частки, відповідно до російського слова это у висловах типу что это за штука: «А що ж воно таке? » (Леся Українка); «І що воно за серце отаке дурне: яких подруг знайшла – Ониську та бабу Середиху» (А. Головко).

 

Їх і їхній

 

Займенник їх звичайно є родовим або знахідним відмінком множини від займенника вони: «Товкло б їх отак головами! » (М. Рубашов). Цей займенник трапляється іноді й у функції присвійного займенника, тотожного до займенника їхній: «На їх окраденій землі» (Т. Шевченко). Проте нині в художній літературі й живому народному мовленні перевага надається присвійному займеннику їхній: «Батьки ніколи не знають того, що одбувається в душі їхніх дітей» (А. Кримський); Їхня кров ще гаряча на ранах, їхні рани горять ще в огні» (О. Олесь).

Щоб уникнути зайвого паралелізму, який не поширює наших мовних можливостей, а, навпаки, створює плутанину, краще в нашій поточній усній і писемній мові додержуватись присвійного займенника їхній: «У їхній стороні й зимою сонце» (Леся Українка).

 

Що, який, котрий, которий

 

У багатьох людей, що вивчили українську мову не в колисці з уст матері, а з книжок, часом виникає питання, коли саме слід ставити той чи той займенник із цих трьох – що, який, котрий. Дехто вважає, ніби відповідно до російського слова который треба скрізь на початку підрядного речення ставити тільки займенник що, наприклад: «Людину, що стояла на розі вулиці, я вже десь бачив», – а займенниками який (яка, яке) й котрий (котра, котре) можна користуватись тільки в запитаннях: «Яка в тебе мета? », «Котра зараз година? ». Іншим здається, що займенник який стосується тільки речей, а котрий – людей, тимчасом як займенника що можна, мовляв, уживати однаково до людей і до речей тощо.

Усі ці здогади не мають під собою реального ґрунту. Справді, вживаємо що до людей і до речей: «Біжи, коню, біжи, ворон, з гори кам'яної до тієї дівчиноньки, що чорнії брови» (народна пісня); «Дай мені сокиру, що в коморі лежить» (із живих уст). Те саме можна сказати й про займенник який: «Який їхав, таку й стрів» (М. Номис); «Край дороги, якою котився віз, лежав білий пісок і пересипався на вітрі» (М. Коцюбинський). І точнісінько те саме можна повторити про займенник котрий: «Та нещаслива та дівчинонька, котра любить козака» (народна пісня); «Або погибель, або перемога, сі дві дороги перед нами стане… Котра з цих двох нам судиться дорога? » (Леся Українка).

Займенник котрий (-а, — е) може бути синонімом до якийсь(якась, якесь): «Поклав би на місці, як пса, нехай би зваживсь котрий! » (М. Коцюбинський).

В українській мові є й займенник которий – тотожний до котрий, але його майже не чуємо в сучасній літературній мові, тимчасом як у нашій класиці й фольклорі він траплявся часто: «Часом несподівано до мене забіжить котора дівчина з будинку» (Марко Вовчок); «Которий би міг турчин–яничар сей сон одгадати, міг би йому три гради турецькії дарувати» (історична дума).

 

ПРИСЛІВНИКИ

 

Загальні зауваження

 

В українській мові далеко більше вживаються прислівники, ніж у російській, де вони часто поступаються перед конструкціями з прийменниками й іменниками на зразок с нетерпением, с удовлетворением, в нерешительности. Наприклад, читаємо: «Нічого ви не знаєте! – нетерпляче перебила вона» (Леся Українка); «Гармаші не відстають, – виглянувши крізь вирву вікна на перехрестя, задоволено промовив Чумаченко» (О. Гончар); «Гафійка раптом почервоніла і нерішуче стояла» (М. Коцюбинський); «У вітринах крамниць Таня заздрісно розглядала красивих, великих ляльок» (О. Копиленко). Однак деякі сучасні автори забувають про це й пишуть: «Олена Іванівна стояла в нерішучості в коридорі»; «Ото лається, собацюга. Де тільки навчився? – із заздрістю сказав Ігор». Розуміється, в цих фразах далеко краще було б написати: «стояла нерішуче в коридорі», «заздрісно (заздро) сказав Ігор».

 

⇐ Предыдущая234567891011Следующая ⇒

Поделиться: