Цивільний позов у кримінальному провадженні

1. Особа, якій кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням завдано майнової та/або моральної шкоди, має право під час кримінального провадження до початку судового розгляду пред 'явити цивільний позов до підозрю­ваного, обвинуваченого або до фізичної чи юридичної особи, яка за законом несе ци­вільну відповідальність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння.

2. На захист інтересів неповнолітніх осіб та осіб, визнаних у встановленому за­коном порядку недієздатними чи обмежено дієздатними, цивільний позов може бути пред'явлений їхніми законними представниками.

3. Цивільний позов в інтересах держави пред 'являється прокурором. Цивільний позов може бути поданий прокурором у випадках, встановлених законом, також в інтересах громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права.

4. Форма та зміст позовної заяви повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред 'являються у порядку цивільного судочинства.

5. Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за прави­лами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв'язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства.

6. Відмова у позові в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочинства позбавляє цивільного позивача права пред 'являти той же позов у кри­мінальному провадженні.

7. Особа, яка не пред 'явила цивільного позову в кримінальному провадженні, а також особа, цивільний позов якої залишено без розгляду, має право пред 'явити його в порядку цивільного судочинства.

1. Потерпілий від кримінального правопорушення або суспільно небезпечного діяння осіб (у провадженнях про застосування примусових заходів виховного харак­теру щодо неповнолітніх чи медичного характеру стосовно неосудних чи обмежено осудних) має право пред'явити цивільний позов у той же суд, який розглядає кримі­нальне провадження про вчинення правопорушення чи суспільно небезпечне діяння. Такий цивільний позов буде розглядатися і вирішуватися під час кримінального про­вадження та залежно від його результатів. При цьому слід зазначити, що КПК 1960 р. не передбачав можливості пред' явлення цивільного позову в кримінальних справах про застосування примусових заходів виховного чи медичного характеру, а лише у справах про злочини. Цей же Кодекс розширив межі реалізації цього способу захисту порушених майнових та особистих прав і законних інтересів потерпілих у криміналь­ному провадженні.

Коментованим КПК змінено також і предмет цивільного позову. Предметом ци­вільного позову є та його частина, яка характеризує матеріально-правову вимогу по­зивача до відповідача, щодо якої він просить ухвалити судове рішення (зміст позовних вимог — п. 3 ч. 2 ст. 119 ЦПК). Так, якщо за КПК 1960 р. цивільний позов міг бути пред'явлений лише щодо матеріальної шкоди, завданої злочином, то новий КПК пе­редбачає можливість відшкодування як матеріальної, так і компенсацію моральної шкоди. Це, безумовно, є позитивним моментом, оскільки на практиці суди задоволь­няли цивільні позови про відшкодування моральної шкоди в кримінальній справі і до набрання чинності КПК, керуючись при цьому роз'ясненням ПВСУ, даним ним у п. 17¹ Постанови № 4 від 31 березня 1995 р. «Про судову практику в справах про від­шкодування моральної (немайнової) шкоди» (з наступними змінами і доповненнями). Пленум на підставі тлумачення низки норм цивільного та кримінально-процесуаль­ного права роз'яснив, що потерпілий вправі пред'явити цивільний позов про стягнен­ня моральної шкоди і в кримінальному процесі. І хоч багато хто вважав, що в даному випадку ПВСУ вийшов за межі своїх повноважень, фактично вносячи зміни до чин­ного на той час КПК, проте така його позиція була цілком виправданою і сприйнятою судовою практикою. Коментований КПК таким чином усунув прогалину КПК 1960 р., розширивши на законодавчому рівні предмет цивільного позову в кримінальному провадженні за рахунок можливості відшкодування і моральної шкоди.

Поняття моральної шкоди та форми її прояву КПК зі зрозумілих причин не містить. ПВСУ у названій вище постанові роз'яснив, що під моральною шкодою слід розумі­ти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Немайнова (моральна) шкода, завдана юридичній осо­бі, полягає у втратах немайного характеру, що настали у зв'язку з приниженням її ділової репутації, посяганням на фірмове найменування, товарний знак, виробничу марку, розголошенням комерційної таємниці, а також вчиненням дій, спрямованих на зниження престижу чи підрив довіри до її діяльності (п. 3). Стаття 23 ЦК встановлює, що моральна шкода може знайти свій прояв у: фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв'язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я; ду­шевних стражданнях, яких зазнала ця особа у зв'язку із знищенням або пошкодженням її майна; приниженні честі та гідності, а також ділової репутації фізичної або юри­дичної особи. Моральна шкода підлягає компенсації грішми, іншим майном або в інший спосіб (наприклад, шляхом публічного вибачення) незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та її розміру. Матеріальною правовою підставою компенсації (відшкодування) моральної шкоди є норми цивільного права, зокрема статті 23, 280, 1167, 1168 ЦК України. ПВСУ у своїй постанові «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р. (з наст. змінами і доп.) дав роз'яснення щодо застосування законодавства про компен­сацію моральної шкоди.

Правовою основою відшкодування заподіяної кримінальним правопорушенням майнової та компенсації моральної шкоди є норми цивільного права, які встановлюють позадоговірну (деліктну) відповідальність за заподіяння шкоди протиправною пове­дінкою особи (статті 22, 23, 1166, 1167 та інші статті глави 82 ЦК). ПВСУ дав роз'яснення щодо відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої правопору­шенням, зокрема й кримінальним, у кількох своїх постановах, зокрема: «Про практи­ку застосування судами України законодавства про відшкодування матеріальної шкоди, заподіяної злочином, і стягнення безпідставно нажитого майна» від 31 берез­ня 1989 р.; «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшко­дування шкоди» від 27 березня 1992 р.; «Про судову практику в справах про відшко­дування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 р.; «Про відшкодування витрат на стаціонарне лікування особи, яка потерпіла від злочину, та судових витрат» від 7 липня 1995 р.

Незважаючи на те, що названі постанови були ухвалені ще до прийняття нового цивільного законодавства та інших законів, які передбачають майнову відповідальність за шкоду, завдану правопорушеннями, у тому числі і кримінальними, а внесені до них свого часу зміни і доповнення повною мірою не враховують сучасних правових реалій, вони все ж у своїй основі здатні надати судам правильні орієнтири у вирішенні питань, пов' язаних із цивільним позовом у кримінальному провадженні.

Коментований Кодекс цілком слушно змінив часові межі пред'явлення цивільно­го позову в кримінальному провадженні. Якщо за КПК 1960 р. цивільний позов мож­на було пред'явити як під час досудового розслідування, так і під час судового роз­гляду кримінальної справи, але до початку судового слідства, то за цим Кодексом цивільний позов може бути пред'явлено до початку судового розгляду кримінальної справи. Таким чином, цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлено лише на двох стадіях: під час досудового розслідування кримінального правопору­шення, а також під час підготовчого судового засідання. У випадку пред'явлення цивільного позову під час судового розгляду кримінальної справи суд залишає позов без розгляду, що не позбавляє особу пред'явити той же позов у порядку цивільного судочинства (ч. 7 ст. 128 КПК). Такий підхід врегулювання меж пред'явлення цивіль­ного позову у кримінальному провадженні необхідно визнати цілком слушним, оскіль­ки він позбавляє суд необхідності відволікатися від вирішення основного питання кримінального провадження - винуватості обвинуваченого у вчиненні кримінального правопорушення.

Цивільним позивачем визнається фізична особа, яка зазнала матеріальної та/або моральної шкоди від кримінального правопорушення або іншого суспільно небез­печного діяння, а також юридична особа, якій такими ж діяннями завдано майнової шкоди і які пред'явили вимогу про її відшкодування. Процесуального статусу цивіль­ного позивача особа набуває з моменту подання позовної заяви (цивільного позову) (ч. 2 ст. 61 КПК), а не з часу визнання особи цивільним позивачем особою, яка про­вадить дізнання, слідчим, суддею, які мали винести спеціальну постанову, а суд - ухвалу, як передбачалося за КПК 1960 р.

Частина перша коментованої статті називає також відповідачів за цивільним позовом у кримінальному процесі. Відповідачем є підозрюваний, обвинувачений, а цивільними відповідачами - фізичні чи юридичні особи, які за законом несуть цивільну відповідаль­ність за шкоду, завдану діяннями підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння. Так само, як і щодо цивільного позивача, моментом визнання особи цивільним відповідачем є подання позовної заяви (цивільно­го позову). Винесення органом, що веде провадження, спеціального процесуального акта про залучення цивільного відповідача за цим Кодексом не вимагається.

2. Частина друга статті 128 КПК передбачає випадки, коли цивільний позов у кримінальній справі може бути пред'явлений не самим потерпілим, а його законними представниками. Це стосується випадків, коли потерпілими від кримінального право­порушення чи суспільно небезпечного діяння є неповнолітні або особи, визнані у встановленому законом порядку недієздатними чи обмежено дієздатними. Слід зазна­чити, що у таких випадках цивільними позивачами все ж є особи, яким безпосередньо було заподіяно шкоду, тобто неповнолітні або недієздатні чи обмежено дієздатні осо­би, а не їх законні представники. Але останні реалізують процесуальні права потер­пілих - цивільних позивачів.

Аналогічно із законними представниками підозрюваного чи обвинуваченого за­конними представниками цивільного позивача можуть бути залучені батьки (усинов- лювачі), а в разі їх відсутності - опікуни чи піклувальники особи, інші повнолітні близькі родичі чи члени сім'ї, а також представники органів опіки і піклування, уста­нов і організацій, під опікою чи піклуванням яких перебуває неповнолітній, недієз­датний чи обмежено дієздатний. Про залучення законного представника слідчий, прокурор виносить постанову, а слідчий суддя, суд - ухвалу, копії яких вручається законному представнику цивільного позивача (ч. 3 ст. 44 КПК).

3. Частина третя коментованої статті передбачає випадки пред'явлення цивільно­го позову в кримінальному провадженні прокурором. Відповідно до ст. 121 Консти­туції України однією із конституційних функцій прокуратури є представництво інтер­есів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом. Підстави та форми здійснення прокурором представницьких повноважень визначені ст. 36¹ ЗУ «Про прокуратуру». У ній зазначено, що підставою представництва у суді інтересів громадянина є його неспроможність через фізичний чи матеріальний стан, похилий вік або з інших поважних причин самостійно захистити свої порушені чи оспорюва­ні права або реалізувати процесуальні повноваження, а інтересів держави - на­явність порушень або загрози порушень економічних, політичних та інших дер­жавних інтересів внаслідок протиправних дій (бездіяльності) фізичних або юридич­них осіб, що вчиняються у відносинах між ними або з державою. Коментований Кодекс чіткіше визначив коло осіб, інтереси яких може представляти прокурор, шляхом пред'явлення цивільного позову в кримінальному провадженні. Він відніс до них громадян, які через фізичний чи матеріальний стан, неповноліття, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспроможні самостійно захистити свої права. Таким чином, цей закон чітко передбачив категорію осіб, в інтересах яких про­курор може пред'явити цивільний позов у кримінальному провадженні, замінивши її невичерпним переліком («громадян, які за станом здоров'я та з інших поважних при­чин не можуть захистити свої права»), що був передбачений ч. 2 ст. 29 КПК 1960 р.

Іншою є ситуація з питанням про «інтерес держави», яке так і залишається недо­статньо визначеним у законі та викликає чимало непорозумінь на практиці. Спробу дати визначення поняття «інтереси держави» зробив КСУ у своєму рішенні від 08.04.1999 у справі № 1-1/99 щодо офіційного тлумачення положень ст. 2 Арбітраж­ного процесуального кодексу України (Справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді). У ньому зазначається, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. У основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територі­альної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, еконо­мічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багат­ства, захист прав усіх суб'єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами госпо­дарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте дер­жава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, а й у діяльності при­ватних підприємств, товариств. Зокрема, інтереси можуть вбачатися в діяльності недержавних суб'єктів господарювання, зазначених у Переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, та затверджений постановою КМУ від 23.12.2004 за № 1734 з наступними змінами, чи залучених до виконання важливих державних програм, кредитно-банківських установ, яким державою надано тимчасову фінансову допомогу та введено тимчасову адміністрацію. Із врахуванням того, що «інтереси держави» є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, у чому саме відбулося чи може відбутися пору­шення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснюва­ти відповідні функції у спірних відносинах.

4. На відміну від КПК 1960 р., який не пред'являв якихось формальних вимог до змісту та форми позовної заяви, коментований КПК встановлює такі вимоги: форма і зміст позовної заяви, поданої у кримінальному провадженні, повинні відповідати вимогам, встановленим до позовів, які пред'являються у порядку цивільного судочин­ства. Такі вимоги (реквізити) передбачені ст. 119 ЦПК. Адаптуючи їх до криміналь­ного провадження, письмова позовна заява (написана від руки чи надрукована) пови­нна містити: 1) найменування суду, до якого подається заява; 2) ім'я (найменування) цивільних позивача і відповідача (обвинуваченого чи цивільного відповідача), а також ім'я представника цивільного позивача, якщо позовна заява подається його представ­ником, їх місце проживання (перебування) або місцезнаходження, поштовий індекс, номери засобів зв'язку, якщо такі є; 3) зміст позовних вимог; 4) ціну позову щодо вимог майнового характеру, а також грошового еквівалента компенсації моральної шкоди, якщо про це був заявлений цивільний позов; 5) виклад обставин, якими ци­вільний позивач обґрунтовує свої вимоги; 6) зазначення доказів, що підтверджують заподіяну майнову чи/та моральну шкоду, наявність підстав для звільнення від до­казування; 7) перелік документів, що додаються до заяви.

Позовна заява підписується цивільним позивачем або його представником із за­значенням дати її подання.

Крім того, однією з вимог до форми позовної заяви у цивільному судочинстві є вимога додати до заяви документ, що підтверджує сплату судового збору. Що стосу­ється кримінального провадження, то, якщо КПК 1960 р. чітко зазначав, що цивільний позивач і цивільний відповідач при пред'явленні цивільного позову в кримінальній справі звільняються від сплати державного мита (ч. 5 ст. 28 КПК 1960 р.), то комен­тований Кодекс такої норми не передбачає. Але це не означає, що для пред'явлення цивільного позову у кримінальному провадженні необхідно сплатити державне мито (державний збір). При цьому слід керуватися Законом України «Про судовий збір» від 8 липня 2011 р., ст. 5 якого передбачає, що за подання позовів про відшкодування матеріальних збитків, завданих внаслідок вчинення злочину, позивачі звільняються від сплати судового збору (п. 6 ч. 1). Разом з тим, виходячи з буквального змісту цієї законодавчої норми, у разі пред'явлення цивільного позову в кримінальному прова­дженні про компенсацію моральної шкоди (як це передбачено цим Кодексом) цивіль­ний позивач від сплати судового збору не звільняється. Проте навряд чи такий підхід законодавця можна вважати справедливим. Є очевидним, що йому необхідно внести в це питання ясність, а ВССУ варто дати судам щодо цього питання відповідне роз'яснення.

У цивільному судочинстві позивач, пред'являючи позов, зобов'язаний додати до позовної заяви її копії та копії всіх доданих до неї документів відповідно до кількості відповідачів (ст. 120 ЦПК). Зважаючи на те, що у кримінальному провадженні підо­зрюваний, обвинувачений та цивільний відповідач наділені правом ознайомлюватися з матеріалами досудового розслідування після їх відкриття учасникам провадження, а також після призначення суддею справи до судового розгляду (цивільний відповідач та його представник ознайомлюються в частині, яка стосується цивільного позову), робити виписки чи копії відповідних матеріалів, зокрема позовної заяви та доданих до неї документів (ч. 3 ст. 290, ч. 2 ст. 317 КПК), цивільний - позивач (його представ­ник чи законний представник) повинен разом із позовною заявою подати її копії та копії доданих до неї документів у кількості підозрюваних, обвинувачених та цивільних відповідачів для вручення кожному з них. І хоч це положення безпосередньо цим Кодексом не передбачено, а воно випливає зі ст. 120 ЦПК, проте опосередковано цей Кодекс також дає підставу для його застосування у кримінальному провадженні: згід­но з ч. 4 ст. 291 КПК до обвинувального акта додається не лише цивільний позов, а й розписка підозрюваного та цивільного відповідача про отримання копії цивільного позову, якщо він був пред' явлений під час досудового розслідування. Тож, цілком зрозуміло, що ст. 120 ЦПК повною мірою реалізується і в кримінальному судочинстві.

5. Коментована стаття, встановлюючи вимоги (реквізити) до форми та змісту по­зовної заяви за аналогією з позовною заявою у цивільному судочинстві, не передбачає наслідків недотримання формальних і змістових вимог щодо неї. У такому випадку виникає запитання: як має діяти слідчий на досудовому розслідуванні, а суддя під час підготовчого провадження щодо позовної заяви, яка не відповідає встановленим ви­могам? Частина п'ята коментованої статті встановлює правило, згідно з яким у ви­падку неврегулювання КПК процесуальних відносин, пов'язаних із цивільним позо­вом, до них застосовуються норми ЦПК за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства. Наведена ситуація у цивільному судочинстві врегульо­вана ст. 121 ЦПК, згідно з якою позовна заява, яка подана без додержання встановле­них вимог щодо змісту і форми, залишається ухвалою судді без руху, про що повідо­мляється позивач. Йому надається строк для усунення недоліків позовної заяви. З їх усуненням позовна заява вважається поданою в день первісного її подання. У випад­ку неусунення недоліків позовна заява вважається неподаною і повертається позива­чеві, про що суддя постановляє ухвалу. Повернення позовної заяви не перешкоджає повторному її пред'явленню після усунення недоліків, що стали підставою для її повернення.

Очевидно, що наведене врегулювання необхідно застосовувати і щодо цивільного позову у кримінальному провадженні. У випадку недотримання вимог щодо змісту і форми позовної заяви про відшкодування завданої кримінальним правопорушенням майнової чи/або моральної шкоди, поданої на досудовому розслідуванні, слідчий чи прокурор виносять постанову про залишення заяви без руху, про що повідомляють потерпілу особу про необхідність усунення її недоліків; встановлюють для цього від­повідний строк. Подання позовної заяви після усунення її недоліків автоматично тягне за собою визнання потерпілого цивільним позивачем, а якщо цивільну відпо­відальність за шкоду, завдану злочинною поведінкою підозрюваного, обвинуваченого або неосудної особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння, несуть в силу закону інші фізичні чи юридичні особи - залучення їх до провадження як цивільних відпо­відачів. Аналогічно має діяти і суддя під час підготовчого провадження.

Проте, вважаємо, по-іншому має діяти прокурор на досудовому розслідуванні в тих випадках, коли позовна заява з недотриманням встановлених вимог подана осо­бою, яка через фізичний стан, матеріальне становище, недосягнення повноліття за відсутності батьків, похилий вік, недієздатність або обмежену дієздатність неспро­можні самостійно захистити свої права. За таких обставин неналежно оформлена позовна заява не повинна повертатися позивачеві, а прокурор сам на підставі п. 12 ч.

2 ст. 36 КПК та ст. 33 ЗУ «Про прокуратуру» повинен підготувати відповідну позовну заяву і пред'явити цивільний позов у інтересах таких осіб. При цьому особи, в інтер­есах яких прокурор пред'явив цивільний позов у кримінальному провадженні, є ци­вільними позивачами.

Доказування підстав та розміру цивільного позову в кримінальному провадженні здійснюється в цілому за правилами, встановленими цим Кодексом. На відміну від цивільного судочинства, у якому обов'язок доказування обставин, на які посилається сторона як на підставу своїх вимог і заперечень, покладається на неї (ст. 60 ЦПК), у кримінальному провадженні доказування виду завданої кримінальним правопорушен­ням шкоди (майнова, моральна, фізична) та її розміру (якщо шкода має або набула характеру майнової) покладається на слідчого та прокурора, оскільки вид і розмір майнової шкоди є одним із елементів у структурі обставин, які підлягають доказуван­ню у кримінальному провадженні (предмета доказування). Вид же шкоди та її розмір, виражений у майновому (грошовому) еквіваленті і складає предмет цивільного позо­ву. Крім того, доказування виду та розміру заподіяної шкоди у кримінальному про­вадженні має своєю метою не лише обґрунтування цивільного позову з метою її від­шкодування, а й (і чи не насамперед) кримінально-правове значення. Адже розмір заподіяної шкоди охоплюється об'єктивною стороною вчиненого кримінального правопорушення, визначає ступінь його суспільної небезпеки, а нерідко й криміналь­но-правову кваліфікацію. Доказування заподіяною кримінальним правопорушенням характеру (виду) та розміру майнової шкоди, що становитиме предмет цивільного позову, передбачає насамперед доказування самої події кримінального правопорушен­ня, вчинення його підозрюваним, обвинуваченим, його вини та причинкового зв'язку між кримінальним діянням і його наслідками - заподіяною шкодою. Тож доказування обвинувачення, пред'явлене підозрюваному, обвинуваченому, нерозривно пов'язане

3 доказуванням виду і розміру заподіяної ними шкоди. Саме тому й обов'язок доказу­вання майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню за цивільним позовом, поклада­ється на слідчого та прокурора. Що стосується моральної шкоди та розміру її компен­сації, заявленого у цивільному позові, то тягар (обов'язок) їх доказування здебільшо­го переходить на цивільного позивача в силу особистого (за змістом психічного) ха­рактеру цього виду шкоди та його оцінки самим потерпілим - цивільним позивачем. Саме він визначає ступінь моральних страждань (переживань), заподіяних йому кримінальним діянням, оцінює їх грошовим еквівалентом та підтверджує їх відповід­ними доказами (довідками, висновком спеціаліста, експертизи тощо).

Звичайно, цивільний позивач наділений правом брати участь у доказуванні підстав та розміру цивільного позову за допомогою подання органові, що веде провадження, відповідних доказів, брати участь у слідчих (розшукових) діях, пов'язаних із встанов­ленням характеру та розміру заподіяної шкоди, брати участь у безпосередній переві­рці відповідних доказів тощо (див. коментар до ст. 61 КПК). Він зацікавлений у від­шкодуванні завданої йому кримінальним правопорушенням шкоди, що стимулює його брати активну участь у доказуванні підстав та розміру пред'явленого цивільного позову. Проте його доказова діяльність - це результат реалізації його процесуальних прав, а не обов'язків. На відміну від КПК 1960 р., ч. 3 ст. 50 якого зобов'язувала ци­вільного позивача на вимогу органу, що веде процес, пред'явити всі необхідні доку­менти, зв'язані з заявленим позовом, цей Кодекс такого обов'язку на цивільного по­зивача не покладає. Звільнення ж його від такого обов'язку не лише не сприятиме доказуванню об'єктивного розміру заподіяної майнової шкоди, а й може стати при­чиною затягування провадження чи навіть необґрунтованого завищення цивільним позивачем позовних вимог.

Інститут цивільного позову в кримінальному провадженні є суміжним із позовним провадженням, унормованим ЦПК. Оскільки ж основні положення та особливості цього інституту в кримінальному провадженні передбачені коментованим Кодексом, то з точки зору законодавчої техніки немає потреби переносити до нього всі норми, що стосуються цивільного позову, із ЦПК. У цьому зв'язку законодавець у ч. 5 комен­тованої статті передбачив правило, згідно з яким, якщо певні процесуальні відносини, що стосуються цивільного позову в кримінальному провадженні, не врегульовані цим Кодексом, то до них слід застосовувати норми ЦПК за умови, що вони узгоджуються із засадами кримінального судочинства і не суперечать їм. Тож щодо цього криміналь­но-процесуального інституту законодавець допускає застосування аналогії цивільно­го процесуального закону.

6. Частина шоста коментованої статті закріплює правило, згідно з яким у випадку відмови у задоволенні позову про відшкодування завданої кримінальним правопору­шенням шкоди в порядку цивільного, господарського або адміністративного судочин­ства цивільний позивач позбавляється права пред'явити той же позов у кримінально­му провадженні. У цьому провадженні (щодо цивільного позову) яскраво виявляєть­ся засада диспозитивності у розпорядженні сторонами позову, насамперед потерпілим, не лише процесуальними, а й матеріальними правами: потерпілий вправі пред'явити цивільний позов або відмовитися від реалізації цього права; звузити чи розширити позовні вимоги; обрати вид судочинства - кримінальне чи цивільне - для пред' явлення цивільного позову тощо. У деяких випадках цивільний позов про відшкодування за­вданої кримінальним правопорушенням шкоди може розглядатись і вирішуватись у порядку господарського чи адміністративного судочинства. Так, якщо майнова шкода завдана кримінальним правопорушенням юридичній особі, а майнову відповідальність за завдану шкоду підозрюваним, обвинуваченим в силу закону несе інша юридична особа як цивільний відповідач, то такий цивільний позов залежно від виду юридичних осіб розглядається і вирішується в порядку господарського чи адміністративного су­дочинства. Тому у випадку, коли потерпілий до початку чи завершення кримінально­го провадження пред'явив цивільний позов про відшкодування шкоди, завданої кри­мінальним правопорушенням, у порядку цивільного чи іншого виду судочинства і в задоволенні позову йому було відповідним судом відмовлено, він позбавляється права пред' являти той же позов у кримінальному провадженні.

7. Якщо особа цивільного позову про відшкодування заподіяної їй шкоди в кри­мінальному провадженні не пред'являла або позов суд залишив без розгляду (див. коментар до ч. 3 ст. 129 та ст. 326 КПК), вона вправі пред'явити його в порядку ци­вільного судочинства.

Стаття 129

⇐ Предыдущая44454647484950515253Следующая ⇒

Поделиться: