Звільнення обвинуваченого з-під варти

1. Якщо обвинувачений тримається під вартою, суд звільняє його з-під варти в залі судового засідання у разі виправдання; звільнення від відбування покарання; засудження до покарання, не пов 'язаного з позбавленням волі; ухвалення обвинуваль­ного вироку без призначення покарання.

2. При засудженні до обмеження волі суд з урахуванням особи та обставин, вста­новлених під час кримінального провадження, має право звільнити обвинуваченого з-під варти.

3. Якщо обвинувачений, що тримається під вартою, засуджений до арешту чи позбавлення волі, суд у виняткових випадках з урахуванням особи та обставин, вста­новлених під час кримінального провадження, має право змінити йому запобіжний захід до набрання вироком законної сили на такий, що не пов 'язаний з триманням під вартою, та звільнити такого обвинуваченого з-під варти.

1. Під час кримінального провадження ніхто не може триматися під вартою, бути затриманим або обмеженим у здійсненні права на вільне пересування в інший спосіб через підозру або обвинувачення у вчиненні кримінального правопорушення інакше як на підставах та в порядку, передбачених КПК. Кожен, хто понад строк, передбаче­ний КПК, тримається під вартою або позбавлений свободи в інший спосіб, має бути негайно звільнений (ст. 12 КПК). Значну увагу своєчасному звільненню з-під варти особи у судовому провадженні приділяє і ЄСПЛ. Так у рішенні у справі «Мурукін проти України» ЄСПЛ нагадав, що ст. 5 КЗПЛ гарантує основоположне право на свободу та недоторканність. Це право є найважливішим у «демократичному суспіль­стві» у розумінні КЗПЛ. Його основною метою є запобігання свавільному або невиправ­даному позбавленню волі. Кожен має право на захист цього права, що означає не бути позбавленим або не мати продовження позбавлення свободи, крім випадків, коли таке позбавлення відбувалось за умов, установлених у п. 1 ст. 5 КЗПЛ. Цей перелік винятків є вичерпним, і лише вузьке тлумачення цих винятків відповідає цілям цього положення, а саме - гарантувати, що нікого не буде свавільно позбавлено свободи (пп. 31-32).

Отже, коментована стаття фактично містить перелік законних підстав для звіль­нення обвинуваченого з-під варти у судовому провадженні. ЄСПЛ у згадуваному рі­шенні «Мурукін проти України» повторював, що вжиті у п. 1 ст. 5 КЗПЛ вирази «за­конний» та «відповідно до процедури, встановленої законом» за своєю суттю відси­лають до національного законодавства і встановлюють обов'язок підкорятися його матеріальним і процесуальним правилам. Саме національні органи державної влади, передовсім суди, мають тлумачити і застосовувати національне законодавство, однак, оскільки згідно з п. 1 ст. 5 КЗПЛ недотримання вимог національного закону становить порушення КЗПЛ, ЄСПЛ може і повинен перевіряти, чи було дотримано цього закону. Однак «законність» тримання під вартою відповідно до національного законодавства є важливим, але не завжди вирішальним чинником. Крім того, ЄСПЛ має перекона­тися, що тримання під вартою протягом зазначеного періоду відповідало меті п. 1 ст. 5 КЗПЛ, яка полягає у недопущенні того, щоб особа позбавлялась свободи у свавіль­ний спосіб. ЄСПЛ також має з'ясувати, чи відповідає сам національний закон КЗПЛ виключно із загальними принципами, які викладені чи випливають з неї. Цим остан­нім ЄСПЛ наголошує, що коли йдеться про позбавлення свободи, надзвичайно важ­ливою умовою є забезпечення загального принципу юридичної визначеності. Отже, важливо, щоб умови, за яких відповідно до національного законодавства здійснюєть­ся позбавлення свободи, були чітко сформульовані, і щоб застосування цього закону було передбачуваним тою мірою, щоб він відповідав стандарту «законності», перед­баченому КЗПЛ, - стандарту, що вимагає, щоб все законодавство було сформульовано з достатньою чіткістю, яка дозволяє особі - при потребі за допомогою одержання відповідної консультації - передбачити достатньою за даними обставинами мірою наслідки, до яких може призвести дана дія (пп. 33-35).

Суд ухвалює виправдувальний вирок за наявності підстав, встановлених у ч. 1 ст. 373 КПК.

Обвинувальний вирок з призначенням покарання та звільненням від його відбу­вання суд ухвалює: якщо законом про амністію особа звільняється від відбування покарання, призначеного їй судом (ст. 86 КК та ЗУ «Про застосування амністії»); якщо строк попереднього ув'язнення (строки тримання особи під вартою, застосування тимчасового чи екстрадиційного арешту) у даному кримінальному провадженні з у рахуванням правил, встановлених ст. 72 КК, повністю поглинає строк покарання, призначеного засудженому; у зв'язку із закінченням строків давності виконання об­винувального вироку (ст. 80 КК); якщо неповнолітній звільняється від відбування покарання з випробуванням (ст. 104 КК).

Перелік підстав звільнення обвинуваченого від покарання передбачений статтями 45-49 КК, а саме у випадках: щирого каяття та відшкодування завданих збитків; при­мирення винного з потерпілим; передачі особи на поруки; зміни обстановки.

КК передбачає такі види основних покарань, не пов'язаних із позбавленням волі: 1) штраф (ст. 53 КК); 2. позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю (ст. 55 КК); 3. громадські роботи (ст. 56 КК); 4. виправні роботи (ст. 57 КК).

Відповідно до положень ст. 74 КК особа може бути звільнена від покарання. Також суд ухвалює обвинувальний вирок зі звільненням від покарання за вчинений злочин, зокрема, коли дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбуван­ня покарання (ст. 75 КК) або коли неповнолітній звільняється від покарання із засто­суванням примусових заходів виховного характеру (ст. 105 КК).

Актуальними у наведеному контексті є положення ст. 20 ЗУ «Про попереднє ув'язнення» у редакції ЗУ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Кримінального процесуального кодексу України» від 13.04.2012 р. У цій статті зазначається, що підставами для звільнення з-під варти є: скасування запобіжного заходу; зміна запобіжного заходу; внесення застави, визначеної слідчим суддею, судом в ухвалі про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою; закінчення строку дії ухвали слідчого судді, суду про тримання під вартою або закінчення передбаченого законом строку тримання під вартою як запобіжного заходу, якщо цей строк не продовжено в установленому законом порядку; закінчення максимального строку тимчасового або екстрадиційного арешту, передбаченого КПК; припинення (скасування) тимчасового або екстрадиційного арешту; звільнення особи з-під екстрадиційного арешту судом.

Крім того, слід ураховувати положення ч. 3 ст. 612 КПК. А саме, у разі скасування судом іноземної держави вироку із закриттям кримінального провадження або засто­сування до засудженого акта помилування, амністії, пом'якшення вироку, ухваленого судом іншої держави, МЮ інформує центральний орган виконавчої влади у сфері виконання покарань в Україні про необхідність звільнення особи.

Звільнення особи з-під варти в разі скасування або зміни цього запобіжного за­ходу провадить начальник установи попереднього ув'язнення на підставі ухвали або вироку суду.

2. У частині 1 ст. 61 КК законодавець зазначив, що покарання у виді обмеження волі полягає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу без ізоляції від суспільства в умовах здійснення за нею нагляду з обов'язковим залу­ченням засудженого до праці. Отже, у разі призначення покарання у вигляді обмежен­ня волі, ураховуючи, що до особи одночасно не застосовано інші види покарань, пов'язані з позбавленням волі, та зважаючи на особу й обставини, встановлені під час кримінального провадження, суд вправі звільнити обвинуваченого з-під варти до на набрання обвинувальним вироком законної сили.

3. Суд вправі змінити обвинуваченому, якому обвинувальним вироком суду при­значено покарання у вигляді арешту чи позбавлення волі, запобіжний захід у виді тримання під вартою на інший запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вар­тою (наприклад, домашній арешт або заставу), лише у виняткових випадках та з ура­хуванням особи й обставин, встановлених під час кримінального провадження. Також у судовому рішенні слід вказати, що діє цей обраний запобіжний захід до набрання вироком законної сили.

Зазначене рішення суд вправі прийняти і у разі ухвалення рішення про виконання вироку суду іноземної держави суд може одночасно ухвалити рішення про обрання запобіжного заходу стосовно особи (ч. 7 ст. 603 КПК).

Обвинувачений звільняється з-під варти після внесення застави, визначеної судом, якщо в уповноваженої службової особи місця ув'язнення, під вартою в якому він перебуває, відсутнє інше судове рішення, що набрало законної сили і прямо перед­бачає тримання цього підозрюваного, обвинуваченого під вартою (ч. 4 ст. 202 КПК). Зокрема, ст. 20 ЗУ «Про попереднє ув'язнення» встановлено, що начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний звільнити з-під варти обвинуваченого після внесення застави, визначеної судом в ухвалі про застосування до такої особи запо­біжного заходу у вигляді тримання під вартою. Після отримання документа, що під­тверджує внесення застави, та його перевірки начальник установи попереднього ув'язнення зобов'язаний негайно звільнити з-під варти особу та повідомити про це усно і письмово, якщо застава внесена під час судового провадження, - прокурора та суд. Перевірка документа, що підтверджує внесення застави, не може тривати більше одного робочого дня.

Розпорядження головуючого про звільнення особи з-під варти, за загальним пра­вилом, підлягає негайному виконанню. Воно не може бути відстрочено за підставою необхідності оформлення документів чи за будь-яких інших мотивів. Як записано у ст. 20 ЗУ «Про попереднє ув'язнення», вирок або ухвала про звільнення особи, взятої під варту, підлягає виконанню негайно після їх надходження до місця попере­днього ув'язнення.

Перед оголошенням про звільнення обвинуваченого з-під варти головуючий зобов'язаний перевірити, чи не тримається він під вартою по іншому кримінальному провадженню. Установивши, що обвинуваченому застосовано запобіжний захід у ви­гляді тримання під вартою в іншому кримінальному провадженні, головуючий оголо­шує про скасування запобіжного заходу у даному кримінальному провадженні, але не звільняє його з-під варти.

Стаття 378

Заходи піклування про неповнолітніх, непрацездатних і збере­ження майна обвинуваченого

1. За наявності в обвинуваченого неповнолітніх дітей, які залишилися без нагляду, непрацездатних батьків, баби, діда, прабаби, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і залишилися без нагляду, суд зобов'язаний одночасно з ухваленням вироку порушити окремою ухвалою питання перед службою в справах дітей або відповідним органом опіки та піклування, органом соціального захисту населення про необхідність влаштування цих неповнолітніх, непрацездатних або встановлення над ними опіки чи піклування.

2. Якщо в обвинуваченого залишилися без нагляду житло чи інше майно, суд за клопотанням обвинуваченого зобов 'язаний вжити через відповідні органи заходів для їх збереження.

3. Про вжиті згідно з положеннями цієї статті заходи повідомляється обвину­вачений.

1. Диспозиція ч. 1 коментованої статті визначає дві категорії суб'єктів, із приводу яких суд постановляє окрему ухвалу: неповнолітні діти, які залишилися без нагляду, та непрацездатні батьки, баба, дід, прабаба, прадід, які потребують матеріальної до­помоги і залишилися без нагляду.

Конституція закріплює обов'язок батьків утримувати дітей до їх повноліття. Ди­тинство охороняється державою - наголошується в Основному Законі (ст. 51). На рівні Конвенції «Про права дитини» від 20.11.1989 р. встановлено, що дитиною є кож­на людська істота до досягнення 18-річного віку, якщо за законом, застосовуваним до даної особи, вона не досягає повноліття раніше. Розглядаючи справу, суд з'ясовує дані про особу обвинуваченого і, зокрема, чи є у нього неповнолітні діти та хто про них піклується. Про цьому суд повинен виходити з вимог п. 12 ст. 3 КПК, в якій зазнача­ється, що неповнолітня особа - малолітня особа, а також дитина у віці від чотирнад­цяти до вісімнадцяти років. Відтак за наявності у засудженого до позбавлення волі неповнолітніх дітей, які залишаються без нагляду, суд відповідно до вимог КПК одно­часно з постановленням вироку своєю ухвалою порушує перед органом опіки і піклу­вання питання про необхідність улаштування цих неповнолітніх або встановлення над ними опіки чи піклування (п. 29 ППВСУ від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику при­значення судами кримінального покарання»).

Слід мати на увазі, що опіка та піклування встановлюються з метою забезпечення особистих немайнових і майнових прав та інтересів малолітніх, неповнолітніх осіб, а також повнолітніх осіб, які за станом здоров'я не можуть самостійно здійснювати свої права і виконувати обов'язки (ст. 55 ЦК). Органами опіки та піклування є район­ні, районні в містах Києві та Севастополі державні адміністрації, виконавчі органи міських, районних у містах, сільських, селищних рад (ст. 56 ЦК).

Опіка, піклування встановлюється над дітьми, позбавленими батьківського піклу­вання. Опіка встановлюється над дитиною, яка не досягла чотирнадцяти років, а пі­клування - над дитиною у віці від чотирнадцяти до вісімнадцяти років. Опіка, піклу­вання над дитиною встановлюється органом опіки та піклування, а також судом у випадках, передбачених ЦК (ст. 243 СК). Встановлення опіки та піклування органом опіки та піклування визначається ст. 61 ЦК.

У статті 51 Конституції йдеться про те, що повнолітні діти зобов'язані піклувати­ся про своїх непрацездатних батьків. Відповідно до ст. 266 СК повнолітні внуки та правнуки зобов'язані утримувати непрацездатних бабу, діда, прабабу, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і якщо у них немає чоловіка, дружини, повнолітніх дочки, сина або ці особи з поважних причин не можуть надавати їм належного утри­мання, за умови, що повнолітні внуки, правнуки можуть надавати матеріальну допо­могу. При винесенні обвинувального вироку з призначенням засудженому покарання у вигляді позбавлення волі суд зобов'язаний винести окрему ухвалу для вирішення питання перед органом опіки та піклування про забезпечення піклування над вище­зазначеними особами.

Згідно з ч. 1 коментованої статті суд у разі виявлення у обвинуваченого непрацез­датних батьків, баби, діда, прабаби, прадіда, які потребують матеріальної допомоги і залишилися без нагляду, зобов'язаний одночасно з ухваленням вироку порушити окремою ухвалою питання перед відповідним органом опіки та піклування, органом соціального захисту населення про необхідність влаштування цих непрацездатних або встановлення над ними опіки чи піклування.

ЗУ «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» визначає, що не­працездатні громадяни - особи, які досягли встановленого законом пенсійного віку або визнані інвалідами, у тому числі діти-інваліди, а також особи, які мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника відповідно до цього Закону.

Ухвала суду повинна відповідати вимогам, зазначеним у ст. 372 КПК.

2. Якщо у засудженого до позбавлення волі залишилися без нагляду майно і жит­ло, суд зобов'язаний вжити через відповідні органи заходів до їх збереження і повідо­мити про це засудженого (п. 29 ППВСУ від 24.10.2003 р. № 7 «Про практику призна­чення судами кримінального покарання»).

3. Учасники судового провадження, а також особи, які не брали участі у кримі­нальному провадженні, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси чи обов'язки, не можуть бути обмежені у праві на отримання в суді як усної, так і письмової інформації щодо результатів судового розгляду та у праві на ознайомлен­ня з процесуальними рішеннями й отримання їх копій (ч. 1 ст. 27 КПК). Таким чином, обвинувачений про вжиті передбачені положеннями частин 1, 2 коментованої статті заходи повідомляється шляхом одержання копії окремої ухвали.

Стаття 379

⇐ Предыдущая145146147148149150151152153154Следующая ⇒

Поделиться: