Становлення та розвиток професійного театру в Україні у ХІХ столітті. Роль і місце Полтави в цьому процесі.

Несприятливі умови існування театру на Україні в XIX ст.-- урядові заборони, цензурні утиски, відсутність впродовж багатьох років професійної сцени -- спричинили до гальмування розвитку драматургічних жанрів в українській літературі. Та поява на початку 80-х років театру корифеїв -- унікального явища в національному мистецтві -- сколихнула не лише театральне життя, а й породила драматургію, яка стала класикою українського письменства. Твори Михайла Старицького, Марка Кропивницького, Івана Тобілевича, Івана Франка збагатили репертуар театру, вони відзначалися злободенністю, сценічністю, високим художнім рівнем.

У кінці XIX--па початку XX ст. українське театральне мистецтво здобуло широке визнання не лише на Україні, а й за її межами. Гастролі театру корифеїв у 1886 році в Петербурзі Іван Франко назвав тріумфом українського мистецтва. Українським артистам аплодували також у Москві і Тбілісі, Варшаві й Вільні, Мінську і Севастополі.

З почуттям громадянської відповідальності за свою справу корифеї українського театру несли на сцену не лише високу художність, а й правду життя, волелюбні ідеї, ідеали гуманізму, соціальної справедливості, людського щастя.

Переборюючи труднощі, жорстокі гоніння і переслідування уряду, матеріальні нестатки, обмеженість репертуару, театр міцнів, зростав, розширював сферу свого впливу на глядача. Наприкінці 90-х років існувало вже кілька театральних колективів, що вийшли з одного ядра корифеїв, урізноманітнювались їхні творчі пошуки. Романтично-побутова театральна система, яка переважала в театрі М. Старицького -- М. Кропивницького, поступово відживала, й місце заступала естетика реалістично-побутового театру на чолі з І. Карпенком-Карим і П. Саксаганським.

На складних шляхах поступу і змагань за народний, реалістичний театр українських митців підтримувала російська прогресивна інтелігенція. Російські культурні діячі і вчені не раз підносили голос протесту проти переслідування і обмежень українського театру з боку царизму, ставали на захист його прав. Так, напередодні революції 1905 року при російській Академії наук було створено спеціальну комісію, якій доручили переглянути урядові обмеження щодо української культури. В результаті вивчення відповідних документів -- текстів царських указів 1863, 1876 і 1881 років -- комісія висловилась за їх скасування. Висновки комісії закінчувались словами: «Хай же український народ зберігає свою мову, свої звичаї, свої пісні, свої перекази; хай у братерському єднанні і пліч-о-пліч з великоруським племенем розвиває він на полі науки і мистецтва, для яких так щедро його наділила природа, свою духовну самобутність у всій природній оригінальності її прагнень».

На західноукраїнських землях, які перебували під владою Австро-Угорщини, досягнення українського театрального мистецтва були дещо скромнішими. Руський народний театр, заснований при товаристві «Руська бесіда» 1864 року, з більшим чи меншим успіхом продовжував свою діяльність і у кінці XIX ст. І.Франко у статтях «Наш театр», «Руський театр» та інших з гіркотою зазначав, що в Галичині «панує цілковитий брак ясної думки і розуміння драматичної штуки», що галицький театр з артистичного боку стоїть невисоко. Керівництво театром здійснювали люди часом некваліфіковані, підстроюючись під міщанські смаки невибагливої публіки. Вони вимагали якнайменше показувати на сцені селян, а якщо й показувати, то «підчищених», у підфарбованих ситуаціях. Великою вадою була надзвичайна строкатість репертуару, в якому переважали примітивні мелодрами, перекладні п'єски-фарси, німецькі й французькі оперетки і бракувало національної класики. «Театральна мізерія»--так характеризував Франко стан речей у західноукраїнськомусценічному мистецтві наприкінці XIX століття.

 

39. Архітектура та скульптура України ХIХ – початку ХХ ст.: стилістичні напрями

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому (1853 р., скульптори П. Клодт і В. Демут-Малиновський, архітектор К. Тон); Богданові Хмельницькому (1888 р., скульптор М. Мике-шин) у Києві; І. Котляревському (1902 р., скульптор Л. По-зен) у Полтаві.
В архітектурі XIX ст. переважав в основному стиль класицизму. Національна своєрідність українського класицизму виявилась у збереженні кольорової гами споруд, типової для бароко (блакитний з білим і золотим). У стилі класицизму зводяться житлові будинки, адміністративні установи, освітні заклади. На 30-ті-40-ві роки XIX ст. припадає будівництво університету в Києві (арх. В. Беретті), театрів у Києві, Одесі, Полтаві.
У середині XIX ст. архітектуру Львова доповнюють громадські споруди стилю класицизму, зокрема Український драматичний театр ім. М. Заньковецької (арх. Л. Пихаль, І. Зальцман), Політехнічний інститут (арх. Ю. Захаревич), Наукова бібліотека по вул. В. Стефаника, так званий Ос-солінеум (арх. П. Побіле та Ю. Бем).
В архітектурі другої половини XIX ст. втрачається стильова єдність. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами їхньої забудови.
Однак і в архітектурі цього періоду є цінні здобутки, виконані в стилі неокласицизму та "віденського бароко". В цьому стилі споруджено будинок Галицького сейму у Львові (арх. І. Гохбергер). У цьому будинку тепер розміщений університет ім. І. Франка. До зразків цього стилю належать такі споруди Львова: Музей етнографії та художніх промислів (арх. Ю. Захаревич), будинок залізничного вокзалу (арх. В. Садлівський).
При забудові Києва домінує стиль "французького віродження". У такому стилі споруджено Український драматичний театр ім. І. Франка (арх. Г. Шлейфер, Є. Брат-ман), національний оперний театр (арх. В. Шретер).Наприкінці XIX - початку XX ст. в українській архітектурі відбувається становлення нового напряму, що дістав назву стилю модерн.
У стилі модерн збудовані перший в Україні критий ринок (Бесарабський) у Києві (арх. Г. Гай), міська залізнична станція (арх. О. Вербицький).

 

 

40 Музичне мистецтво України ХIХ – початку ХХ ст.

 

Музичне мистецтво України. Театр та опера. Україна спокон-віків славилася народними піснями, в яких оспівулася важка доля народу, його боротьба за своє визволення. На основі народних мелодій вже на початку ХІХ ст. невідомими авторами були складені перші симфонічні твори, такі відомі й сьогодні пісні-романси, як “Віють вітри”, “Сонце низенько” та ін.

У 1836 р. київський композитор і педагог Й.Витвицький написав музичний твір “Україна”, а також варіації на тему народної пісні “Зібралися всі бурлаки”. У 1826 р. було створене Музичне товариство, а у 1838 р. – Товариство сприяння музиці.

На західноукраїнських землях першими композиторами-професіоналами були М.Вербицький та І.Лаврівський.

Невід’ємною складовою національного театру була українська музика Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого – опери – склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідністю оркестрового супроводу, відсутністю національної оперної традиції. У 1863 р. приятель Т.Шевченка і племінник П.Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу “Запорожець за Дунаєм”, поет і композитор П.Ніщинський пише музичну картину до п’єси Т.Шевченка “Назар Стодоля”, а також твори “Вечорниці”, “Ой закувала та сива зозуля”.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають основоположником української класичної музики, засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери (“Різдвяна ніч”, “Тарас Бульба”, “Утоплена”). Він створив також низку дитячих опер - “Пан Коцький”, “Коза Дереза” та ін.

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, Я.Лопатинський, Д.Січинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” (1862 р., музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).

Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив М.Лисенко. У 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію (ще раніше, 1880 р., консерваторію було відкрито у Львові). У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім’я М.Лисенка. У цей час світової слави зажила українська оперна співачка Соломія Крушельницька. Міжнародне визнання отримав також київський хор О.Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських композиторів.

41 Розвиток українського живопису та графіки у ХIХ – на початку ХХ ст.

Художники-живописці першої половини ХІХ ст. дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності. Багато українських художників діставали мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв і залишалися в Росії працювати.

Кращим представником українського малярства й графіки першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає зображати життя та побут селянства (“Циганка-ворожка”. “Катерина”, “Селянська родина”). Особливо висока майстерність була виявлена Т.Шевченком у граверному мистецтві. Ще у 40-і рр. у нього виник задум створити серію офортів “Живописна Україна”, у 1844 р. з’являється шість офортів цієї серії, які відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Саме за свої графічні роботи Т.Шевченко отримав у 1860 р. звання академіка гравюри. Ще одним важливим жанром у художній творчості Т.Шевченка був портрет: його пензлю належить 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

У другій половині ХІХ ст. у творчості українських художників переважали побутовий жанр і пейзаж, значно менше – історичний жанр.

Великий вплив на розвиток образотворчого мистецтва України справило Товариство пересувних виставок, створене у 1870 р. у Петербурзі. Вже перша його виставка 1872 р. побувала у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту пересувної виставки було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Єлисаветград (Кіровоград). Художники, що входили до товариства, представляли так званий ідейний реалізм, гаслом якого була формула “Мистецтво – на службу громадським ідеям”.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М.Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г.Дяченка, Ф.Красицького, вже згадуваного А.Куїнджі, а особливо О.Мурашка – майстра психологічного портрета, автора відомої картини “Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І.Труш та М.Бурачек; розквітає талант О.Новаківського, що малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М.Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г.Нарбут. У цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, “великого стилю”, до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилося у творчості братів Василя і Федора Кричевських, О.Куриласа, А.Монастирського, М.Сосенка, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості. У Києві плідно працювали всесвітньо відомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністчиний напрям розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова.

Таким чином, період ХІХ – початку ХХ ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Він подарував людству таких геніїв, як Т.Г.Шевченко, І.Я.Франко, М.С.Грушевський, М.В.Лисенко. На жаль, творчість практично всіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло ХХ ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

42 Українська культура в роки боротьби за державну незалежність (1917 – 1920 рр.).

З 1917 року українська культура пройшла складний і далеко неоднозначний шлях: одночасно яскравий і трагічний. ХХ ст., як ніяке інше, дуже насичене різноманітними історичними подіями, пов’язаними зі зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Цей новітній період розвитку української культури умовно можна розділити на декілька етапів:

· коротка доба відновлення української державності (1917 – 1920 рр.), коли було створено принципово нові умови для розвитку української національної культури, але її поступ відбувався в період гострого військово-політичного протистояння, громадянської війни та іноземної військової інтервенції;

· радянський етап (1921 – 1991 рр.), який включає в себе і добу злету в 20-х рр. покоління “розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті рр. зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й звичайних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом так званих “шістдесятників”, і період подільшої русифікації та утисків української культури;

· етап розбудови незалежної України і відродження національної культури, який триває досі й знаменує початок її нового поступу.

Перемога Лютневої революції 1917 р. в Росії відкрила певні реальні можливості для відродження української мови й школи. Політика Тимчасового уряду в галузі народної освіти була більш демократичною, ніж царського уряду, і тому вже в березні 1917 р. були видані розпорядження про навчання українською мовою у початкових школах і дано дозвіл на відкриття двох державних українських гімназій та чотирьох кафедр українознавства в університетах.

Найжвавіше і без особливих перешкод відродження української мови відбувалося у нижчих і вищих початкових школах, що забезпечувалося підтримкою національно свідомої частини населення й учительства. Значно складнішою була ситуація в середніх і вищих навчальних закладах, де значний опір українізації навчання чинили деякі викладачі та батьки учнів, що відбивало ситуацію, яка склалася з культурною політикою щодо України після 250-річного російського панування, русифікації й асиміляції українського населення.

У вищих навчальних закладах, крім 4-х кафедр українознавства, І Всеукраїнський учительський з’їзд ухвалив з нового навчального року відкрити ще дві кафедри : історії українського мистецтва та історії української етнографії.

Переважна більшість нових українських шкіл була відкрита по селах, оскільки саме українське село потребувало найбільше середньошкільних навчальних закладів.

Значну увагу Генеральний секретаріат народної освіти приділяв проблемам вищої школи. Реорганізація вищих навчальних закладів мала здійснюватися двома шляхами: українізація існуючих університетів та інститутів через відкриття паралельних курсів українською мовою; заснування нових українських вищих шкіл.

5 жовтня 1917 р. відбулося урочисте відкриття першого Українського народного університету в Києві з трьома факультетами: фізико-математичним, правничим та історико-філологічним. Як і більшість перших український гімназій, Народний університет не мав власного приміщення, заняття проводилися в аудиторіях університету св. Володимира. Крім того, він не давав повної (класичної) вищої освіти, до нього вступали люди з дуже різною освітньою підготовкою. Крім Київського УНУ подібні навчальні заклади було відкрито у Миколаєві, Харкові, Одесі. Наприкінці 1917 – на початку 1918 рр. було закладено й підвалини майбутнього Полтавського українського університету, що розпочав свою діяльність восени 1918 р. А виник цей вищий навчальний заклад на основі утвореного у 1917 р. лекторію Центрального народного музею Полтавщини (колишнього Природничо-історичного музею губернського земства).

22 листопада заснувалася Академія мистецтва – перша вища художня школа в Україні. Головним завданням її організатори вважали піднесення українського мистецтва до світового рівня, виховання покоління митців, що можуть здійснити цю мету. В академії викладали видатні українські художники: Ф.Кричевський (побутовий та історичний жанр, офорт та різьбярство), О.Мурашко (портрет), Г.Нарбут (графіка), В.Кричевський (українська архітектура, народне мистецтво, орнамент), М.Жук (декоративне малярство), М.Бойчук (літографія, фреска, мозаїка, інтимний пейзаж), Ф.Бурачек (пейзаж), А.Маневич (декоративний пейзаж). Дійсними студентами могли бути випускники середніх художніх шкіл, всі інші – вільними слухачами.

6 жовтня 1918 р. у Києві було урочисто відкрито перший Державний український університет, а 22 жовтня – другий Український університет у Кам’янці-Подільському.

В тяжкі для розвитку мистецтва роки громадянської війни одним із найоперативніших і найактуальніших видів була плакатна графіка.

Активно розвивалося театральне мистецтво. До революції 1917 р. у Києві був лише один україномовний театр – це трупа М.Садовського, яка давала вистави у Народному домі. В інших містах України нерегулярно виступали трупи П.Саксаганського, О.Суходольського та ін. Із відродженням української державності відбувалася й реорганізація театральної справи. Вже весною 1917 р. у Києві створилося товариство “Український національний театр”, яке об’єднало кращі акторські сили. Йшли інтенсивні пошуки нових форм театральної роботи. Передові діячі формували нові трупи та оновлювали репертуар.

У Києві в 1918 р. було відкрито три театри – Державний драматичний, Державний народний і Молодий. Перший очолили відомі вже режисери О.Загаров і Б.Кривецький, які пройшли школу в Московському художньому театрі під керівництвом К.Станіславського і Б.Немировича-Данченка. Новий театр у своїй діяльності схилявся до реалістично-психологічної школи; у його репертуарі були п’єси українських та зарубіжних драматургів.

43 Радянська політика “українізації” та її вплив на розвиток культури України у 1920-х – на початку 1930-х рр.

 У 1921 р. громадянська війна в Україні закінчилась. Українські землі опинилися у складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Української СРР. Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. Північна Буковина була захоплена Румунією, Закарпаття – Чехословаччиною.

До 1923 р. радянський український уряд проводив русифікаційний курс і згідно з ним вороже ставився до української національної культури. З 1923 р. на радянській частині України почала проводитися ленінська політика “коренізації”, що згодом дістала назву українізації. Вона була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних чинників при формуванні державного апарату, організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет, журналів та книг мовами корінних народів. Відомо, що під час громадянської війни етнічні українці у більшовицькій партії в Україні складали близько 1 %.

Важливим напрямом культурного будівництва в освітній сфері була ліквідація неписьменності населення. У 1921 р. було прийнято постанову Раднаркому УСРР, у якій підкреслювалося, що все населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати й писати, зобов’язане навчатися грамоті російською або рідною мовою за бажанням. У 1923 р. було створено товариство "Геть неписьменність!" Протягом 20-х рр. кількість неписьменних скоротилася з 76% до 46% дорослого населення. Держава надавала певні пільги тим, хто навчався. Зокрема, робітники звільнялися на 2 години від праці зі збереженням заробітної плати, селянам надавалась 20% знижка для обов’язкового страхування майна. Підручники для гуртків лікнепу випускалися мовами багатьох національностей. Було організовано понад 120 культармійських “університетів” для надання методичної допомоги активістам лікнепу.

Університети реорганізували в інститути народної освіти. Навчання було платним, але діти бідних робітників і селян звільнялись від оплати. У 1925 р. діяло близько 18 тис. шкіл, 145 технікумів, 35 інститутів і 30 робітфаків. Багато зробили для розвитку освіти наркоми (міністри) освіти О.Шумський та М.Скрипник, які сприяли не формальному, а реальному втіленню в життя гасел українізації.

Зовсім інша ситуація склалася у Західній Україні. Значна частина цих земель увійшла до складу Польщі. Українці на території цієї держави зазнали дискримінації і у сфері мови та освіти. У 1923 р. міністерство освіти Польщі заборонило вживати слова “українці” і “український”, замість них запроваджувалися терміни “русини” і “руський”. У 1924 р. вживання української мови було заборонене в усіх державних установах та органах самоврядування. Більшість українських шкіл були перетворені на двомовні з перевагою польської мови. Полонізувалися й вищі навчальні заклади. Українці змушені були заснувати у Львові таємний Український університет (1921-1925).

Головним осередком української культури залишалося наукове товариство ім. Т.Шевченка (НТШ) у Львові. В ньому працювало понад 200 науковців. Вони підтримували тісний зв’язок із ВУАН.

Особливістю літературного процесу цього часу було розмаїття літературних напрямів та ідеологічна боротьба між ними. Спочатку домінували “Пролеткульт” – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою “чисто пролетарську”, особливу літературу. Письменники і поети розподілялися за тематикою і основною спрямованістю своїх творів.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г.Верьовка, П.Козицький, Л.Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів країни стала капела “Думка”, створена у 1920 р. У Західній Україні одним із найталановитіших композиторів, музикознавців та популяризаторів українського музичного мистецтва був М.Колесса. У Харкові діяла й успішно гастролювала по Україні перша капела бандуристів, створена ще у 1917 р. визначним культурним діячем, музикознавцем і письменником Г.Хоткевичем.

Плідно розвивалося театральне мистецтво. На кінець 1925 р. в Україні діяло 45 державних театрів. Особливо великою популярністю користувалися драматичний театр ім. І.Франка на чолі з Г.Юрою і театр “Березіль” на чолі з Л.Курбасом. Останній з 1926 р. працює у Харкові. У той час “Березіль” вже мав повністю сформовану трупу прекрасних акторів, серед яких слід назвати таких, як Й.Гірняк, Н.Ужвій, А.Бучма та ін. У цей період Л.Курбас повністю переорієнтувався на драматургію М.Куліша. На сцені “Березоля” були поставлені майже всі п’єси М.Куліша (“97”, “Народний Малахій”, “Мина Мазайло”, “Отак загинув Гуска” та ін.).

Бурхливо розвивалося кіномистецтво. Екранізувалися літературні твори, ставились фільми про громадянську війну Кінострічки донесли до нас гру відомих українських акторів М.Заньковецької (“Остап Бандура”, режисер В.Гардін), А.Бучми (“Укразія”, режисер П.Чардинін) та ін. Певними здобутками українського кіно можна вважати фільми П.Чардиніна “Тарас Трясило” (1927) і “Тарас Шевченко” (1926). В останньому знімались А.Бучма і І.Замичковський.

В образотворчому мистецтві майстер батального жанру М.Самокиш створив низку картин на історичну тематику: “В’їзд Б.Хмельницького до Києва”, “Бій Івана Богуна з польським магнатом Чарнецьким” та ін. У жанрі пейзажу особливо відзначилися художники М.Бурачек (“Дніпро і кручі”), Г.Світлицький (“Місячна ніч”). У портретному жанрі продовжував плідно працювати видатний художник Михайло Жук, який після революії залишився в Україні й намагався передати у портретах загальну атмосферу доби.

У середині 20-х рр. дедалі помітніше місце в політичному й культурному житті республіки почало відігравати радіо. Перша радіостанція в Україні почала діяти в Харкові у 1924 р. У 1927 р. стали до ладу радіоцентри в Києві, Дніпропетровську, Одесі. Швидко радіофікувалися села. Радіотрансляційні вежі стали одним із символів новітніх часів.

У 20-ті рр. відбувався активний пошук в архітектурі. Як правило, вибір архітекторів зупинявся на нових течіях, таких як конструктивізм. У тогочасній столиці України Харкові будинків у цьому стилі було відбудовано досить багато, що відбивало тогочасні уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію комуністичного життя, оспівуваного в багатьох творах образотворчого мистецтва й літератури, а також постійно пропагованого у пресі та радіо. Разом із тим ставлення партійних лідерів до конструктивізму та інших авангардних течій в архітектурі не було однозначним. Найбільш значною спорудою, створеною у цей час, став будинок Держпрому (попередник сучасного Кабінету Міністрів) у Харкові (1925 – 1929, архіт. С.Серафімов, С.Кравець, М.Фільгер).

Розвивалася далі й монументальна скульптура, чимало творів якої присвячувалися образові великого українського поета Т.Шевченка. До 200-річчя з дня народження Г.Сковороди (1922 р.) було встановлено монумент у Лохвиці за проектом І.Кавалерідзе (він же – автор пам’ятника Т.Шевченку у Полтаві). Сам митець у цей час тяжів до експресіонізму й кубізму, однак його найграндіозніший проект у стилістиці кубізму – велетенський (70-метровий) пам’ятник міфологізованому в той час революціонеру Артему (Сергеєву) в Донбасі – реалізувати вдалося лише в іншій стилістиці, з іншого матеріалу і скромніших розмірів, як казав сам скульптур, через особисту заборону Сталіна.

 Отже, політика українізації, здійснювана сталінським урядом, незважаючи на свій обмежений, великою мірою декларативний характер, дала несподіваний результат: за короткий термін (менше ніж 10 років) українська культура пережила яскравий злет, що проявився в усіх без винятку культурних галузях.

44 Національна культура в умовах сталінського тоталітаризму 1930-х років. “Розстріляне відродження” в українській культурі.

“Розстріляне відродження” в українській культурі. У 30- ті роки продовжувалося культурне будівництво, яке мало суперечливий характер. Поряд із безсумнівними успіхами в країні в умовах тоталітарного режиму насаджувався ідеологічний монополізм, культивувались особисті смаки Сталіна, переслідувалися ті вчені, освітяни, літератори, митці, чиї погляди чи творчість не вписувались у “прокрустове ложе” сталінізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а найпомітніших діячів національної культури, ніби на підтвердження пророчих слів одного з персонажів сатиричної комедії М.Куліша “Мина Мазайло” (1927), розстріляно або запроторено до таборів. “Диктатура пролетаріату” вироджувалася в особисту диктатуру вождя, а велетенська держава “соціалізму” перетворювалася на сурогат різних економічних формацій – рабовласництво у “зонах”, сільський феодалізм, міський державно-монополістичний капіталізм, - сполучувалися в одне ціле велетенським бюрократичним апаратом з потужним ідеологічним забезпеченням для маніпулювання комуністично-соціалістичними гаслами.

Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому значна увага приділялась ліквідації неписьменності та розвитку освітніх установ. Внаслідок розвитку системи освіти і діяльності товариства “Геть неписьменність!” у 1939 р. в Україні лишилося тільки 15% дорослих людей, які не вміли читати й писати. Однак добре розвивалася лише технічна і природнича освітня діяльність, тоді як гуманітарні науки викладалися вкрай тенденційно і обмежено, що пізніше болюче відбилося на рівні особистої та суспільної культури широких верств населення.

З 1932 р. встановилось три типи шкіл: початкова (4 роки), неповна середня (7 років), середня (10 років). Були запроваджені єдиний день початку навчального року – 1 вересня, тривалість уроку, затверджено п’ятибальну систему оцінки знань. Основною формою викладання став урок, а замістькомплексної системи запроваджувалась предметна. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалась система обов’язкової семирічної освіти. Спочатку переважна більшість учнів зосереджувалась в школах з українською мовою навчання. Разом з тим в Україні на початку 30-х рр. діяли національні школи з польською, болгарською, молдаванською, німецькою та ін. мовами навчання залежно від національного складу місцевого населення. Але після одержання телеграми за підписами Сталіна і Молотова (грудень 1932 р.) з вимогою “припинити українізацію” всі ці школи були переведені в основному на російську мову навчання.

На початку 30-х рр. було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим учбовим закладом став інститут, а середнім спеціальним – технікум, у 1934 р. було скасовано плату за навчання в усіх вузах і технікумах, запроваджено наукові ступені кандидата і доктора наук, учені звання професора, доцента. Ліквідовано бригадно-лабораторний метод навчання, введено індивідуальну оцінку знань, обов’язкове складання іспитів і заліків. На кінець 30-х рр. в Україні в основному було вирішено проблему створення кадрів нової інженерно-технічної інтелігенції. Чисельність фахівців перевищила 500 тис. чол. Проте в розвитку освіти були й недоліки: засилля політичних предметів, виробничий ухил за рахунок загальноовітніх дисциплін, невисока зарплата учителів.

Діяльність українських митців і письменників у 30-ті рр. стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. Негативне значення мала їх відірваність від здобутків зарубіжних майстрів. Серед досягнень української історичної прози цього часу слід відзначити романи “Людолови” Зінаїди Тулуб, “Наливайко” Івана Ле. Проблеми виховання молоді порушувалися у книгах “Педагогічна поема” А.Макаренка, “Десятикласники” О.Копиленка, “Школа над морем” О.Донченка. У пригодницькому та фантастичному жанрах створені повість М.Трублаїні “Шхуна Колумб”, “Нащадки скіфів” В.Владка. У драматургії на провідні позиції вийшов О.Корнійчук, п’єси якого “Загибель ескадри”, “В степах України” ставилися в багатьох театрах. Продовжували писати вірші П.Тичина, М.Бажан. Але свободи творчості вони не мали. Обставини життя змушували їх прославляти Сталіна, компартію. У 1934 р. різноманітні літературні об’єднання були примусово закриті, а потім злиті у Спілку письменників України. За письменниками “об’єдналися” й інші працівники мистецтва. Так державній партії легше було керувати “культурним фронтом”. Культурні процеси уніфікувалися за допомогою всеосяжного методу “соціалістичного реалізму”, який передбачав, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. Під час сталінщини було репресовано близько 500 найбільш талановитих письменників і поетів, які до того плідно працювали в Україні (за деякими даними у 30-ті рр. з літературного процесу було виключено 4/5 усіх українських літераторів). Це стосується й діячів інших культурних галузей. Серед репресованих такі відомі представники української культури, як письменники М.Куліш, В.Підмогильний, Є.Плужник, Г.Епік, М.Зеров, М.Драй-Хмара, Г.Косинка, М.Ірчан, Д.Фальківський, художники М.Бойчук, В.Седляр, І.Падалка, А.Петрицький, режисер Л.Курбас, архітектор Д.Дяченко, науковці А.Кримський, Д.Багалій, П.Тутковський та ін. Національно-культурне відродження 20-х рр. було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне відродження”.

Тому в 30-ті рр. центром розвитку художньої культури стає Галичина, де спостерігається значно більша спадкоємність із попередніми періодами в історії української культури при більш безпосередніх контактах із західноєвропейськими культурними процесами. Істотний внесок у розвиток українського образотворчого мистецтва зробили художники і скульптори Іван Труш, Антін Монастирський, Олекса Новаківський та низка його вихованців, серед яких найталановитішим був Святослав Гординський. Останній більше відомий як чудовий поет і мистецтвознавець. Його поетична спадщина разом із самобутньою поезією його сучасника Богдана-Ігоря Антонича складає одну з найкоштовніших окрас не тільки української поезії 30-х рр. ХХ ст., а й усієї української культури.

Таким чином, у 30-ті рр. система державних ідей – організаційних, ідеологічно-пропагандистських – сягнула бажаного ефекту: культурне життя з простору вільного духотворення виводилося на второвану колію культивування новітніх офіційних ідеологем, новітнього міфотворення. Духовне споглядання ідеалів заступалося зведенням ідолів – наочних репрезентантів могутності і торжества пролетарських ідей, котрі, по суті, вже пролетарськими й не були.

45 Розвиток української культури у роки Другої світової війни та у перше повоєнне десятиріччя.

 У роки Другої світової та Великої Вітчизняної війни, а також у перше повоєнне десятиріччя українська культура переживала далеко не кращі свої часи, навіть приєднання західноукраїнських земель до УРСР мало фатальні для розвитку суспільного життя, в тому числі й для стану культури на цих землях, наслідки. В роки німецької окупації сталінські репресії як на Заході, так і на Сході України змінилися на гітлерівські. Величезних розмірів набрало пограбування німецькими окупантами мистецьких та історичних цінностей українського народу. За межі України було вивезено понад 40 тис. найцінніших музейних експонатів. Однак культурне життя не припинялося. Радянська влада зрозуміла, що війну з іноземними загарбниками не можна вести, не спираючись на патріотичні, національні почуття народу. Починають друкуватися статті істориків та письменників, присвячені героїчним сторінкам минулого, передусім боротьбі з іноземними поневолювачами. Висвітлюються події, де активними учасниками були Ярослав Мудрий, Данило Галицький, Петро Конашевич-Сагайдачний, Богдан Хмельницький. З’являються високохудожні і високопатріотичні віршовані твори, де з великою силою показана любов до Вітчизни (Максим Рильський “Слово про рідну матір”, Павло Тичина “Голос матері”, Володимир Сосюра “Любіть Україну”). Вірш В.Сосюри “Любіть Україну”, написаний у 1944 р., був одним із найкращих на цю тему.

Глибокого патріотизму було сповнене у роки війни кіномистецтво. Продовжувалась робота над художніми фільмами, серед яких кращими були “Олександр Пархоменко” режисера Л.Лукова, “Як гартувалась сталь” М.Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва у цей час можна вважати фільм “Райдуга” М.Донського за сценарієм Ванди Василевської.

Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача Республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 р. Її дивилися в 150 квартирах кияни по чорно-білих маленьких телеприймачах.

В образотворчому мистецтві знову, як і в роки громадянської війни, значні досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В.Касіян (“У фашистській неволі”, “Українська боротьба”, “Відомсти!”).

Фактор рецепційної естетики став визначальним у мистецтві: оскільки найдужче вражає людину розмір об’єкта, заохочувалася гігантоманія в усіх її проявах – в архітектурі, скульптурі, спортивних парадах і демонстраціях, літературі (роман, епопея), у кінематографі (історичні сюжети з документальними постатями в центрі). Загальна настанова на “грандіозність” сягала й провінційного культуротворення. Ось досить проникливий аналіз двох варіантів розпису Катерини Білокур “Цар-колос” (1947-1949), вписаних у культурно-мистецький контекст часу.

У ті часи всюди писався та цитувався постулат Мічуріна, що закликав до вольоваго втручання людини в сфери природи, і як ілюстрація до нього, у школах, на вулицях, в клубах, кінотеатрах, бібліотеках був розвішений портрет-плакат президента Всесоюзної Академії сільськогосподарських наук Т.Лисенка з колосом гіллястої пшениці. Цей важкий великий колос був втіленою неправдою – соціальною, державною та людською. У кінці 1948 р. була розгорнута кампанія боротьби проти “низькопоклонства перед Заходом”, а згодом з “космополітизмом”. Відомі літератори єврейського походження (І.Стабун, Є.Адельгейм та ін.) були звинувачені в антипатріотизмі, схилянні перед культурою Заходу, замовчуванні зв’язків культури українського і російського народів. Більшість з них згодом були репресовані.

Цензурування всього “не радянського”, “не соціалістичного” мало своїм наслідком витіснення з аналітико-мислительського процесу компаративно-критичних ресурсів, життєво необхідних для самооцінки і розвитку культури, суспільства в цілому. Такі критичні моделі “радянського” часопростору, перенасиченого “революційною” барвою, як, скажімо, створена І.Багряним у романі “Сад Гетсиманський” (1950), могли бути соціалізовані тільки за кордоном. Біографічний роман В.Сосюри залишився неопублікоаним. Духотворні потенції культури чекали на своє визволення.

46 Українська культура у роки хрущовської “відлиги” (1953 – 1964 рр.). “Шістдесятництво”.

Після смерті Сталіна (1953) почалася часткова лібералізація радянського режиму, яка отримала назву “відлига”. Вона дещо поліпшила умови розвитку культури в цілому.

У 1953 р. було здійснено перехід до обов’язкової семирічної освіти, у 1956 р. скасували плату за навчання у старших класах. Проте не вистачало шкільних приміщень. Третина шкіл проводила заняття в дві, а то й три зміни.

У квітні 1959 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про реформування шкільної освіти. Замість семирічної обв’язкової було організовано восьмирічну школу, яка давала учням загальноосвітні та технічні знання. Цей закон надавав право батькам вибирати своїм дітям мову навчання і фактично був використаний для русифікації українського шкільництва.

Наприкінці 50-х рр. почалася організація шкіл-інтернатів, де навчалися сироти, діти інвалідів, малозабезпечених батьків та одиноких матерів.

У повоєнні роки була проведена реорганізація вищих навчальних закладів, кількість яких скоротили, хоча число студентів збільшилося. На базі вузів при великих промислових підприємствах та в місцях зосередження студентів-заочників було організовано загальнотехнічні та загальнонаукові факультети. Майже половина студентів навчалася на заочних та вечірніх відділеннях, що в цілому негативно впливало на рівень фахової підготовки. Недоліком навчально-виховного процесу була його надмірна заідеологізованість.

Певні досягнення були в цей час у науці. Розширилася мережа науково-дослідних установ. У 1956 р. утворилася сільськогосподарська академія. Українські вчені чимало зробили для розвитку ракетної техніки, космонавтики, використання атомної енергії в мирних цілях. У 1956 р. генеральним конструктором будівництва космічних кораблів став виходець із Житомирщини С.Корольов. Широке визнання як конструктор турбореактивних двигунів здобув академік А.Люлька. Одним із творців атомної бомби був генерал-лейтенант М.Духов. Розвитку кібернетики в Україні сприяла організація у 1957 р. Обчислювального центру АН УРСР, перетвореного згодом на Інститут кібернетики. Його досягнення пов’язані з ім’ям В.Глушкова, першого і беззмінного впродовж 20 років (з 1962) директора інституту. Найбільшим науковим центром республіки залишалася Академія наук УРСР, яку з 1962 р. очолює Б.Патон.

Лібералізація і десталінізація створили сприятливі умови для розвитку літератури. Значним досягненням української прози став цикл романів М.Стельмаха “Велика рідня”, “Кров людська – не водиця”, “Хліб і сіль”. Особливу популярність у повоєнні роки здобула творчість О.Гончара, автора трилогії “Прапороносці”. Романом “Вир” назавжди вписав в історію української літератури своє ім’я Григорій Тютюнник. Видатним явищем в українській літературі стала опублікована в 1956 р. кіноповість О.Довженка “Поема про море”.

На розвиток української культури, на громадське життя в Україні суттєво вплинула нова генерація талановитих митців, які одержали назву “шістдесятників”. Доба “шістдесятництва” стала в українській культурі часом духовної мобілізації поетичних (в широкому значенні) сил, оскільки саме тоді, незважаючи на панування офіційної ідеології, були сформовані ідеї і символи, котрими встановлювалися дистантні зв’язки сучасності з бурхливим культурним життям 20-х років.

“Шістдсеятники” – це рух творчої молоді, яка розробляла оригінальну тематику, виступала проти фальші, єлейності у відбитті дійсності, відстоювала українське національно-культурне відродження і стала ядром духовної опозиції в Україні. Серед її лідерів були поети Василь Симоненко, Микола Руденко, Ліна Костенко, Василь Стус, Іван Світличний, Дмитро Павличко, Іван Драч, Євген Сверстюк, Борис Олійник, критик Іван Дзюба, публіцист В’ячеслав Чорновіл, художники Алла Горська, Людмила Семикіна, Опанас Заливаха та ін. Зокрема, інтерес читачів викликали збірки поезій Ліни Костенко “Проміння землі” (1957), “Вітрила” (1958), “Мандрівки серця” (1961). Побачила світ перша збірка В.Симоненка “Тиша і грім” (1962), що стала водночас його останньою прижиттєвою книгою. Позитивні відгуки в 1962 р. одержали перші збірки поезій І.Драча “Соняшник” та М.Вінграновського “Атомні прелюди”. Вже у 1962-1963 рр. шістдесятників піддали критиці, твори багатьох із них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву в середовищі національно свідомої інтелігенції.

“Шістдесятники” стали інтелектуально-духовним підґрунтям подальшого руху опору в республіці, передтечею і першими представниками правозахисного руху в Україні – дисидентства.

У другій половині 50-х – 60-х рр. пожвавилося театральне життя. Хоча кількість театрів в Україні зменшилася з 80 у 1958 р. до 61 у 1965 р., кількість глядачів зросла. Провідними театрами були ім. І.Франка в Києві, ім. Т.Шевченка в Харкові, ім. М.Заньковецької у Львові, ім. Лесі Українки у Києві, Київський театр опери та балету. Велику популярність здобула п’єса О.Коломійця “Фараони”, плідно працювали драматурги М.Зарудний, В.Минко.

Процес розвитку української музики в 50-60-ті рр. характеризується удосконаленням усіх її жанрів, створенням нових опер, оперет, балетів, симфоній та пісень. В Україні з’являється блискуче сузір’я чудових оперних співаків і співачок: Д.Гнатюк, А.Солов’яненко, Є.Мірошніченко, А.Мокренко, Д.Петриненко.

Здобутки мало і кіномистецтво України. До середини 50-х рр. фільми по 1-2 на рік випускала лише Київська кіностудія. У часи “відлиги” студія щорічно випускала близько 20 картин. Популярність здобули фільми “Гадюка” В.Івченка, кінокомедія “Королева бензоколонки”, “Ключі від неба”. Найвизначнішим досягненням українського кіно став фільм С.Параджанова “Тіні забутих предків”, поставлений за повістю М.Коцюбинського, який вражав надзвичайною силою художньо-поетичного проникнення в глибини народного життя, його драматичні й трагічні аспекти. Визначним явищем українського кіно стала творчість Ю.Іллєнка, Л.Осики, К.Муратової, Л.Бикова, О.Фіалка, О.Савченка. Скарбницю українського кіно поповнили такі видатні стрічки, як “Камінний хрест”, “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”, “Криниця для спраглих”, “Соломія Крушельницька”, “Меланхолійний вальс”, “Розпад”, “В бій ідуть тільки старики” та ін. Про зростання міжнародного авторитету українського кіно свідчить той факт, що в 1965 р. фільми “Тіні забутих предків” та “Білий птах з чорною ознакою” одержали призи на міжнародних фестивалях, що утвердило високий професійний і мистецький рівень українського кінематографу.

Основною темою образотворчого мистецтва у цей час був героїзм, подвиги воїнів, трудівників тилу в період Великої Вітчизняної війни. Серед них картини С.Бесєдіна “Визволення Києва”, В.Костецького “Повернення”. Великої популярності набула картина Т.Яблонської “Хліб”, де показано життєві образи трудівників повоєнного села.

Ситуація у сфері культури різко змінилася з відставкою М.Хрущова і приходом до влади в СРСР Л.Брежнєва (1964). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями багатьох видатних майстрів культури.

47 Кризові явища у культурі УРСР 1970-х – 1980-х рр. Дисидентський рух в Україні та його вплив на культурний розвиток.

Особливо неосталіністські процеси посилилися, коли керівником республіки став В.Щербицький (1972 – 1989 рр.). Були прийняті спеціальні постанови уряду СРСР (1978 і 1983 рр.), де вчителям російської мови в Україні встановлювалось 15% надбавки до ставок; класи, у яких було понад 25 дітей, на уроках російської мови поділялися на групи. Вивчення російської мови стало обов’язковим, а українська вивчалася за бажанням. Різко зменшилася кількість літератури, що видавалася українською мовою. У 1970 р. за назвами кількість книжок, брошур, виданих українською мовою, склала лише 38,2 %. Репертуар кінотеатрів на 99% був російськомовний. Несправедливій жорсткій критиці був підданий і класик української літератури О.Гончар за роман “Собор” (1968), який присвячувався темі збереження національної духовної спадщини і до початку перебудовчих процесів був велучений з літературного процесу.

Самвидав виконував функцію не тільки паралельного духовного простору, над яким були невладні офіційні структури. Він одночасно став організаційною інфраструктурою й найголовнішим проявом дисидентського руху.Термін “дисидент” був занесений із Заходу і вживався для визначення інакодумців, які в тій чи іншій формі відкрито висловлювали свої погляди, що не збігалися з офіційною політикою. Головними центрами дисидентства були Київ і Львів.

Ідеологізувалися усі види мистецтва. Митців привчали мислити не стільки художніми образами, скільки політичними категоріями. Через несприйняття догматичного мислення у 1980 р. вдався до самогубства талановитий письменник Григорій Тютюнник, у 1981 р. – В.Близнець. Із спілки письменників України під час чистки було виключено І.Дзюбу, Б.Чичибабіна, вислано за кордон В.Некрасова.

У 1984 р. була здійснена спроба реформувати освіту. Посилювалася ідеологізація школи, запроваджувалося навчання з 6 років, 8-річні школи реорганізувалися у 9-річні, середні в 11-річні. Характерними рисами освіти в Україні були уніфікація, ідеологізація, жорсткий партійний контроль, заорганізованість навчально-виховного процесу, ігнорування національного фактора. У науковій сфері проявляється застій, мали місце упущені можливості, накопичилося чимало невирішених проблем, недоліків, які призводили до уповільнення фундаментальних розробок, втрати передових позицій у світовій науці. Однак були й певні досягнення. Значний імпульс у своєму розвитку одержали атомна енергетика, науки про Землю. Зусиллями вчених у складі АН УРСР створено найбільший у світі центр наукових досліджень у галузі зварювання металів, зварних конструкцій і нових металургійних методів добування високоякісних та особливо чистих металів і сплавів. Помітним внеском у розвиток науки стали дослідження українських учених у галузі ливарного виробництва, матеріалознавства, фізико-хімічної механіки, матеріалів та надтвердих матеріалів. Прискоренню технологічного впровадження найперспективніших результатів фундаментальних досліджень сприяли науково-технічні комплекси та інженерні центри, створені в АН УРСР у середині 80-х рр. Найпотужнішими серед комплексів були міжгалузеві НТК “Інститут електрозварювання ім. Є.Патона”, “Інститут проблем матеріалознавства”, “Інститут кібернетики ім. В.Глушкова”, “Інститут надтвердих матеріалів”. Протягом 1970-1985 рр. понад 13 тис. наукових розробок учених Академії наук УРСР було запроваджено у виробництво.

Напротивагу застійним явищам оригінальність, національний колорит рельєфно виявились у музично-пісенній творчості композитора В.Івасюка, ансамблю “Смерічка”, співаків В.Зінкевича, Н.Яремчука. Величезну популярність здобула у 70-80-ті рр. співачка Софія Ротару.

У 70-80-ті рр. українська література поповнюється творами одного з натхненників шістдесятництва, відомого письменника О.Гончара (“Циклон”, “Твоя зоря”, “Берег любові”, “Чорний яр”), романами і повістями М.Стельмаха (“Чотири броди”, “Дума про тебе”), П.Загребельного (“Розгін”, “Роксолана”), В.Дрозда (“Катастрофа”), В.Земляка (“Лебедина зграя”). Інтерес громадськості викликала творчість романістів історичного спрямування Р.Іваничука, Ю.Мушкетика, Р.Федоріва, Р.Іванченко. Українську поезію збагатили новаторські твори І.Драча, Д.Павличка, В.Голобородька, Л.Костенко, А.Малишка.

48 Культура УРСР у 1985 – 1991 рр.: тенденції розвитку та проблеми.

Перебудова радянського суспільства в останні роки функціонування СРСР не стала прикладом до змін в Україні. Тут продовжувалася політика попередніх років правління за моделлю Л.Брежнєва і М.Суслова, яка передбачала денаціоналізацію і духовне спустошення. Цю політику підтримував перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький. В Україні активно поширювалася русифікація, катастрофічно зменшувалася кількість шкіл з українською мовою навчання, у вузах українською мовою читалося близько 5% лекцій. На 1988/89 навчальний рік не залишилося жодної української школи в Донецьку, Чернігові, Харкові, Луганську, Одесі, Миколаєві. Українські театри перейшли на так званий двомовний режим. Частка українців зменшилася з 76,8% у 1959 р. до 72,6% у 1989 р., тоді як частка росіян збільшилася з 16,9 до 22%. Українська мова витіснялася з усіх сфер суспільного життя, духовне життя занепадало.

Розбудив Україну Чорнобиль. Все, що робилося в дні після аварії на ЧАЕС керівництвом центральних органів СРСР і України, було злочином перед людством і зокрема перед українським народом.

Першими, хто подав голос на захист збереження української культури, навколишнього середовища, відродження правдивої історії України, були письменники. Широкий резонанс у суспільстві мали виступи О.Гончара, І.Дзюби, І.Драча, В.Дрозда, В.Яворівського, Ю.Щербака, Б.Олійника і багатьох ін. Ґрунтовний аналіз занепаду української культури зробив О.Гончар на Всесоюзній творчій конференції у Ленінграді 1 жовтня 1987 р.

У червні 1989 р. під Неаполем за участю провідних українських учених з діаспори та України, відомих славістів Європи було засновано міжнародну асоціацію україністів (МАУ), президентом якої став відомий літературний критик І.Дзюба. А через кілька днів у Львові відновило свою діяльність Наукове товариство ім. Т.Шевченка.

Знаменною подією загальнокультурного значення стало видання українською мовою з весни 1990 р. журналу “Кур’єр ЮНЕСКО”.

У 1989 р. Верховна Рада прийняла “Закон про мови в Українській РСР”, яким українська мова оголошувалася державною. При цьому реалізація Закону наштовхнулася на ускладнення, пов’язані з небажанням змінювати мову ділового спілкування більшістю установ. Українська мова за інерцією сприймалася ще як провінційна та селянська, слабко розвинена і взагалі непрестижна.

Роль авангарду в розвитку української культури, ліквідації “білих плям історії” відіграла Спілка письменників України та її центральний орган – газета “Літературна Україна”. Публіцистика зайняла провідні позиції. Почали друкуватися заборонені раніше твори В.Винниченка, М.Грушевського, М.Зерова, М.Хвильового, О.Ольжича, інших репресованих поетів і письменників, представників української діаспори.

Поступово змінилися акценти в питаннях віровизнання, проголошено забезпечення права свободи совісті. Почалася відбудова багатьох запустілих, використовуваних як господарські споруди і просто недоруйнованих протягом 20-80-х рр. церковних приміщень, легалізували свою діяльність українські греко-католики, відновився рух серед православних щодо відновлення незалежності української православної церкви від Московського патріархату.

У галузі освіти було взято курс на її гуманізацію, засвоєння учнями й студентами загальнолюдських цінностей. Проте фінансування цієї сфери було недостатнім.

Суттєві зрушення відбулися в історичній науці. По-новому було розглянуто і досліджено події Визвольної війни українського народу середини ХVІІ ст., діяльність І.Мазепи, М.Грушевського, В.Винниченка, С.Петлюри та інших видатних громадсько-політичних діячів України.

49. Проголошення незалежності України (24 серпня 1991 р.) і розбудова самостійної держави Україна створили принципово нові, формально цілком сприятливі умови для розвитку культури. 19 лютого 1992 р. Верховна Рада України ухвалила “Основи законодавства про культуру”, яким передбачені заходи щодо подальшого розвитку української національної культури. Того ж року була розроблена Державна національна програма “Українська освіта в ХХІ ст.”, а Верховною Радою прийнято “Закон про освіту”.

Скромнішими є успіхи сучасного українського кіномистецтва. Вийшло багато документальних фільмів, присвячених, в основному, історичному минулому України. Створено декілька багатосерійних фільмів, серед них “Сад Гетсиманський” за мотивами творів І.Багряного, “Пастка” (за І.Франком), телесеріал “Роксолана” та ін. На 34-му кінофестивалі в Сан-Ремо українському фільму “Ізгой” (за мотивами повісті А.Дімарова, режисер В.Савельєв, продюсер А.Браунер, ФРН) присуджено Гран-прі. На жаль, більшість талановитих українських кіноакторів сьогодні зайняті в інших сферах діяльності (театр, реклама, телебачення).

Продовження розвитку сучасного театрального мистецтва в Україні пов’язане передусім з діяльністю таких яскравих режисерів, як Р.Віктюк, Б.Жолдак, С.Данченко, Б.Шарварко.

Позитивним моментом у роботі державного телебачення стала трансляція художніх фільмів і телесеріалів українською мовою, перекомутація з 1995 р. УТ на канал, що раніше займало ОРТ, хоча робота Першого Національного мала б здійснюватися на значно кращому, ніж досі, рівні. Суттєво змінило зміст своїх програм Українське радіо.

Розвиток української популярної музики останнього десятиліття пов’язаний з іменами І.Білик, П.Зіброва, Т.Повалій, О.Пономарьова, Руслани, А.Кравчука, Ані Лорак, В.Павлика, І.Сказіної та ін. Їх поява і творча еволюція щільно пов’язана з необхідністю задоволення потреби у своїй національній популярній розважальній музиці як складовій шоу-бізнесу. Практично кожен із перелічених виконавців має свою групу палких прихильників у всіх населених пунктах України.

 

50. Проблеми розвитку культури України у ХХІ столітті.

 

Складним є розвиток літературного процесу в Україні. З одного боку, продовжують творити письменники й поети старшого покоління: І.Драч, В.Дрозд, Р.Іваничук, П.Загребельний, Л.Костенко, Ю.Мушкетик, Б.Олійник, Д.Павличко. З іншого боку, література відчуває на собі тиск ринку, вона змушена йти за читачем (покупцем). Ця тенденція сприяє розвитку масової та популярної літератури, переважно російськомовної. Розквітають такі жанри, як фантастика, детектив, любовно-авантюрний роман. Відомими далеко за межами України письменниками-фантастами є Генрі Лайон Олді (колективний псевдонім Д.Громова та О.Ладиженського), А.Валентинов, М.та С.Дяченки, майстром любовно-авантюрного жанру вважається Симона Вілар (Н.Гавриленко).

 

⇐ Предыдущая567891011121314

Поделиться: