Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки

У 1998 році Верховною Радою України було затверджено «Основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки». Цим, безумовно дискусійним, документом було визначено основні «маяки», що повинні були бути досягненні для поліпшення сучасної екологічної ситуації в Україні, яку цією же Постановою майже офіційно було визнано кризовою. Однією з найбільших перешкод на шляху подолання екологічної кризи, що склалася, є неефективність організаційно-управлінської системи природокористування та охорони навколишнього природного середовища в нашій країні. Хоча держава й має великий потенціал у цій галузі: спеціальні органи управління з відповідними штатами і повноваженнями, велика кількість нормативно-правових актів, що регулюють екологічні правовідносини та засоби впливу на порушників, — покращення стану довкілля не відбувається, а часто, навпаки, продовжується деградація природних об’єктів.

Існуюча організаційно-управлінська система має значні вади. Зокрема, частково зберігається становище, коли суб’єкти природокористування здійснюють загальне управління природними об’єктами, в тому числі й їх охорону; відсутні реальні важелі економічного стимулювання екологічно безпечної діяльності; неузгоджені, а часто навіть суперечать один одному відомчі нормативно-правові акти; суб’єкти господарської діяльності економічно не зацікавлені в підвищенні екологічної безпеки виробництв, застосуванні ресурсо- та енергоефективних технологій; відсутні правові засади використання такого механізму, як екологічний аудит, що вже довів свою ефективність і активно застосовується в розвинутих країнах; існує невідповідність між ступенем суспільної небезпечності екологічних правопорушень і мірами юридичної відповідальності.

Обсяг виробничого екологічного управління природно є значно меншим ніж, наприклад, державного і поширюється лише на одне підприємство або групи підприємств. Однак, зважаючи на те, що саме підприємства є основними джерелами техногенного навантаження на навколишнє середовище в умовах роздержавлення і формування економіки, яка ґрунтується на різноманітності форм власності, реалізація принципу «забруднювач платить», що виражається в перенесенні тягаря вирішення екологічних проблем на суб’єкта господарювання, цей вид управління починає відігравати все більшу роль.

Саме за такою структурою і планується розкрити проблеми вдосконалення еколого-управлінських відносин в Україні.

 

Однією з особливостей екологічних злочинів є відносно невеликий проміжок часу їх здійснення і складність визначення осіб, винних у скоєнні цих злочинів. Зважаючи на це, уявляється доцільним доповнити перелік органів дізнання ще одним органом — Державною екологічною інспекцією у справах, що стосуються порушень екологічного законодавства, надавши їй повноваження щодо процесуального встановлення і закріплення події злочину, осіб, винних у його скоєні, призначення судових експертиз тощо на правах, передбачених для органів дізнання, без надання повноважень веденняоперативно-розшукової діяльності. Подібні повноваження надані, наприклад, Агентству з охорони навколишнього природного середовища США. Такий крок дасть змогу реалізувати ряд позитивних моментів:

1//Зменшиться навантаження на працівників органів внутрішніх справ, які часто не є компетентними у вирішенні питань екологічного законодавства, особливо тих, що пов’язані із технологічними аспектами господарської діяльності.

 

Працівники державної екологічної інспекції відмічають низьку активність громадських інспекторів, призначених на посаду інспекторів з охорони навколишнього природного середовища органами Мінекоресурсів, наявність так званих, «мертвих душ» — осіб, які призначені на посаду, але не працюють. Проте такого майже не відбувається у тому разі, коли громадського інспектора рекомендувала на цю посаду екологічна громадська організація. Однак призначення громадських інспекторів без згоди органів державного екологічного контролю надає можливості для різних зловживань, тому необхідно дуже виважено підходити до вирішення цього питання. Але проблема не є нерозв’язною.

 

Вплив на формування екологічної політики на різних рівнях і участь у прийнятті екологічно значущих рішень. Відповідно до законодавства України громадяни можуть впливати на формування екологічної політики як прямо, так і опосередковано. Реалізація цього права здійснюється шляхом виборів до органів державної влади та місцевого самоврядування, організації та участі в діяльності політичних партій і громадських організацій, внесення пропозицій до органів влади, а також заслуховування звітів посадових осіб.

 

Поделиться: