Рейнський сепаратистський рух

Крім фінансових клопотів, Штреземана дуже турбувала активність крайніх лівих (комуністів) і крайніх правих (націонал-соціалістів), а також відновлення діяльності рейнських сепаратистів, що ніяк не проявляли себе з 1919 р. Окупація Руру, інфляція дали їм нові сили. Наприкінці березня 1923 р. зібралися «Рейнські народні збори». Вони запропонували випустити «рейнські гроші» на основі франків франко-бельгійської адміністрації, а також сформувати «Рейнську раду», здатну замінити прусські адміністративні органи. Наприкінці квітня 1923 р. докторові Дортенові доручили поїхати в Париж і налагодити контакти з французьким політичним керівництвом, з давнім прихильником рейнського руху генералом Ман-женом, а також з журналістами й письменниками, такими, як Моріс Барре і Жак Бенвіль. Він зустрівся з міністром визволених районів Лушером, але не зміг добитись аудієнції Пуанкаре. Однак він залишився задоволений цим вояжем і відчув неафішовану підтримку голови Найвищої міжсоюзницької комісії у питаннях рейнських територій Поля Тірара. Після його повернення події в Рейнській області різко активізувалися. 20—21 жовтня в Екс-ля-Шапель — зоні, окупованій бельгійцями, — промисловець Лео Декерс, кого підтримав бельгійський дипломат П'єр Нотомб, захопив громадські будівлі й проголосив «незалежну республіку». Нотомб мріяв про відродження Лотарингії під бельгійським контролем. Та через три дні бельгійський уряд дезавуював цю акцію й вислав Декерса. В Кобленці авантюрист Маттес здійснив такий собі державний переворот під прапором руху, що іменував себе «Вільний Рейн». У цій колишній амер.й окупаційній зоні французи замінили амер. війська після їхнього виведення в 1923 р. Маттес урешті домовився з Дортеном і дістав «повноваження щодо півночі», а Дортен, який перебував у Вісбадені, став «уповноваженим на півдні». Але військо Маттеса розпалося, і Дортена, коли він остаточно розмістив свій штаб у Бад-Емсі, 1 грудня 1923 р. проголосили «головою тимчасового уряду Рейнської республіки». Найважчим для цього уряду було, звичайно, розшукати кошти. 15 листопада Штреземан запровадив «рентну марку». Та чи може вона увійти в обіг на окупованих територіях? Щоб запобігти цьому, Дортен, якого не підтримував Пуанкаре, розробив за допомогою фінансистів план створення «Рейнського державного банку», який мав би право емісії. Однак цей проект не змогли реалізувати. Мер Кельна Конрад Аденауср і кельнський банкір Луїс Гаген — «ле-галісти», які протистояли «активістам» на чолі з Дортеном, — виробили власний проект емісійного банку, який здобув підтримку Пуанкаре. 4 грудня він примусив Дортена полишити свій план. Ця пітримка Аденауера пояснюється тим, що на Аденауера дивилися як на «людину англійців». Можливо, Пуанкаре сподівався привернути Британію до ідеї рейнської автономії. Але його дуже швидко спіткало розчарування.

У листопаді Штреземан пішов з посади канцлера, але залишився міністром закордонних справ у новому уряді, очолюваному Марксом. Штреземан добре усвідомлював, що оздоровлення грошової ситуації перешкодить створенню емісійного банку, чого, зрештою, Аденауср не так уже й прагнув. Штреземан спромігся переконати Пуанкаре. 22 листопада Тірар викликав Дортена в Кобленц і заявив йому, що Франція зобов'язалася перед Англією покласти край рейнському сепаратизмові й не зупиниться, якщо буде треба, перед застосуванням сили.

Сепаратистський рух тривав ще деякий час у Пфальці, який мав своїх власних автономістів, а потім приєднався до «Рейнських народних зборів». Автономісти заволоділи Кайзерслаутерном. Після невдачі Дортена їхні дії не припинилися. Та 9 січня 1924 р. в Спірі було вбито голову автономного уряду Ганц-Орбіса, а 13 лютого фр. власті допустили вбивство в Пірмазенсі п'ятнадцяти автономістів, коли вони намагались урятуватися з охопленої полум'ям ратуші.

Штреземан також заохочував відновлення переговорів із Францією в питанні про репарації. В жовтні «Міжнародною місією контролю заводів і шахт» були укладені угоди з різними підприємствами Руру. Цими угодами дозволялася поставка в рахунок репарацій промислової продукції, починаючи з вугілля. Так досягла результату політика «продуктивного закладу». Насправді їй судилось утілюватися в життя протягом дуже короткого періоду, оскільки Франція й Бельгія погодились винести проблему на міжн. рівень.

Врегулювання рурського питання. Відновлення переговорів про репарації

Новий президент США Кулідж, що зайняв цей пост як віце-президент після смерті Гардінга в серпні 1923 р., двічі — в серпні й жовтні 1923 р. — пропонував або доручити вирішення проблеми репарацій комісії експертів, у кій узяла б участь і Америка, або ж скликати конференцію політичних діячів союзних держав теж з участю Америки. 24 жовтня німецький уряд виступив з проханням, щоб комісія з репарацій переглянула платоспроможність Німеччини. 26 жовтня Пуанкаре погодився на перший варіант, тобто на комісію експертів, але з деякими застереженнями. В комісії з репарацій фр. представник Варту висловився за утворення двох комітетів, один з яких вивчив би питання відбудови грошової системи Німеччини, а інший, яким мав керувати амер. банкір (і генерал) Даусс, заклопотався б репараціями. Пуанкаре дав згоду ЗО листопада 1923 р. Так він переносив проблему в міжн. простір, певною мірою віддавав її Англії й Америці, позбавляв себе на майбутнє будь-якої можливості арешту майна для гарантування своїх інтересів, коротше кажучи, втрачав усі переваги енергійної політики. Чим пояснити таку зміну в його поведінці? Певна річ, вона пов'язана з характером Пуанкаре, великого прихильника законних та правових вирішень, та найголовнішим чинником була фінансова й грошова криза у Франції. Франк своєю чергою зазнав інфляції, і, щоб мати надію вилікувати його, треба було добитися допомоги англійських фінансистів. Крім того, наближалися законодавчі вибори. Праві в основному стояли за залишення фр. військ у Рурі, ліві ж виступали проти. Пуанкаре сподівався зіграти роль арбітра в цій суперечці.

План Дауеса

Комітет Дауеса зібрався в Парижі в січні й працював до квітня 1924 р. 9 квітня експерти подали свою доповідь. 16 квітня німецький уряд повідомив, що розглядає план експертів як основу для переговорів. У статті, опублікованій у газеті «Цайт», Штреземан заявив, що німецький уряд діяв «з повним усвідомленням своєї відповідальності». Цю думку він уточнив у передвиборній промові в Ганновері 29 квітня: «На мою думку, політичні питання стоять на порядок вище, ніж економічні. Що то був би за уряд, якби він не пішов на будь-яку жертву, щоб звільнити Рейн і Рур, і не прагнув створити умови для такого розвитку, щоб урешті ми знову стали здатні до політичних дій». Штреземан був упевнений, крім того, що економічна відбудова Німеччини можлива лише за умови припливу англосаксонських капіталів, а щоб їх одержати, треба було передовсім відновити міжнародне довір'я. Притиснутий загостренням грошової кризи, підштовхуваний Варту, Пуанкаре врешті-решт також погодився на цей план.

На виборах більшість була на боці об'єднання лівих сил, і 1 червня Пуанкаре оголосив про свою відставку. Його наступник Едуар Ерріо вважав, що політика його попередника в рурському питанні була хибною. Однак він заявив, що чимала частина його партії може об'єднатися проти нього з правими, кщо перед виведенням військ не буде одержано гарантії. Особливо слабкою була його позиція в Сенаті. Тому в своїй програмній промові в червні 1924 р. новий голова уряду пообіцяв облишити силову політику, надати амністію ув'язненим і висланим німцям і вивести війська з Руру, коли почнеться виконання плану Дауеса. 22 червня Ерріо відвідав у Чекерсі нового англійського прем'єра, лейбориста Макдональда. Обидва діячі згодилися, що треба зажадати від Штреземана додаткової гарантії, а саме відновлення військового союзницького контролю. 30 червня Штреземан відповів, що дозволить загальну інспекцію німецьких озброєнь, яка, на його думку, стане кінцевим актом союзницького контролю. Ми побачимо нижче результати цієї інспекції. Отже, Ерріо об'єднав проблеми плану Дауеса й виведення військ із Руру. Для остаточного прийняття плану Дауеса в Лондоні була скликана спеціальна конференція. 9 липня 1924 р., незважаючи на протести Штреземана, ухвалено не запрошувати Німеччину на початок конференції. В її засіданнях (16 липня — 5 серпня) брали участь союзні держави й США (представлені послом у Лондоні Келлогом). Німецька делегація у складі канцлера Маркса, Штреземана та міністра фінансів Лютера прибула в Лондон 5 серпня, і переговори з нею тривали аж до 15-го. Постанови конференції стосувалися двох головних пунктів: прийняття плану Дауеса та виведення військ.

З першого пункту згоди було вже досягнуто. Попри гучні заяви лейбористів Макдональд у червні знову наслідував приклад своїх попередників і відмовився пов'язати питання союзницьких боргів з питанням про репарації (те, що французи називали «страхувальною умовою»). Треба зазначити, що 18 червня 1923 р. Англія уклала зі США так звану угоду Болдвіна—Меллона, якою вона зобов'язалася виплатити їм свої борги за 62 роки. Франція підписала аналогічні договори зі США та Англією лише в 1926 р., а ратифікувала їх у 1929 р.

План Дауеса являв собою тимчасовий план, розрахований на п'ять років. Німецькі виплати мали гарантуватися заставленням залізниць і промисловості. Річні виплати мали піднятися за п'ять років з одного до двох з половиною мільярдів франків золотом. Оплата здійснюватиметься в марках переказами, що їх виконуватиме генеральний агент з репарацій у Берліні під наглядом спеціального комітету, очолюваного цим агентом; до його складу ввійдуть 5 членів — від Америки, Англії, Франції, Італії, Бельгії. В перший рік Німеччині буде надано позику в 800 млн. франків золотом (найширша підписка була відкрита в Америці). В цілому план Дауеса відрізав чималенький шматок від суми репарацій, визначеної «станом платежів» за 1921 р.

⇐ Предыдущая32333435363738394041Следующая ⇒

Поделиться: