Законодавче врегулювання спорів щодо відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки

Відносинам про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, присвячені, зокрема ст.ст. 3, 27, 41, 68 Конституції України, ст. ст. 11–16, 22, 23, 316–327, 355, 386, 979–999, 1166–1168, 1172, 1187, 1188, 1191–1206 Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), положення Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі – КУпАП), Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України).

Правову природу відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та шкоди, завданої внаслідок взаємодії цих джерел, урегульовано законами України «Про дорожній рух» вiд 30 червня 1993 року (зі змінами); «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо усунення надмірного державного регулювання у сфері автомобільних перевезень» від 05 липня 2011 року (після набрання ним чинності скасовано вимоги щодо обов’язкової наявності у водія дорожнього (маршрутного) листа та нотаріально посвідченої довіреності на керування транспортним засобом); «Про автомобільний транспорт» вiд            05 квітня 2001 року; «Про міліцію» вiд 20 грудня 1990 року.

Норми, що стосуються обов’язкового страхування, містяться у спеціальному законодавстві, зокрема, законах України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» вiд 01 липня 2004 року; «Про страхування» вiд 07 березня 1996 року; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 02 березня 2000 року; «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» від 18 січня 2001 року, Директиві Ради ЄЕС від 24 квітня 1972 року «Щодо зближення законів держав-членів стосовно страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів та виконання зобов’язання про страхування такої відповідальності», Правилах добровільного страхування транспортних засобів «КАСКО», затверджених Укрстрахнаглядом 25 березня 1997 року № 19-1, постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження розмірів страхових платежів за договорами міжнародного обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» від 06 січня 2005 року № 5.

Із метою забезпечення правильного та однакового застосування законодавства при вирішенні спорів цієї категорії Пленумом Верховного Суду України було прийнято ряд постанов, які застосовуються судами під час вирішення спорів вказаної категорії, серед яких постанова Пленуму Верховного Суду України «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» від 12 червня 2009 року № 2; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судове рішення у цивільній справі» від 18 грудня 2009 року № 14; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» від 31 березня 1995 року № 4; постанова Пленуму Верховного Суду України «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» від 30 травня 1997 року № 8.

Вирішуючи спори цієї категорії справ, суди у своїй діяльності також керуються Правилами дорожнього руху України, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України «Про правила дорожнього руху» від 10 жовтня 2001 року № 1306 (далі – ПДР України), Методикою товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженою спільним наказом Міністерства юстиції України, Фондом державного майна України від                  24 листопада 2003 року, Законом України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні» від 12 липня 2001 року та іншими нормативно-правовими актами, що регламентують спірні правовідносини.

Водночас існує й спеціальне законодавство, яке регулює правовий режим відповідальності володільців спеціальних джерел підвищеної небезпеки. Наприклад, Закон України «Про охорону навколишнього природного середовища» вiд 25 червня 1991 року визначає обов’язок осіб, які володіють джерелом підвищеної екологічної небезпеки, компенсувати заподіяну шкоду громадянам та юридичним особам, якщо вони не доведуть, що шкода виникла внаслідок стихійних природних явищ чи навмисних дій потерпілих. Крім того, спірні правовідносини регулюються земельним, водним, лісовим законодавством, законодавством про надра, про охорону атмосферного повітря, про охорону і використання рослинного і тваринного світу та іншим спеціальним законодавством.

Певні особливості має порядок відшкодування ядерної шкоди. Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюють закони України «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення» від 05 квітня 2006 року; «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» вiд 12 червня 2011 року, а також ратифікована Україною Віденська конвенція «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду» вiд 12 вересня 1997 року.

Зазначений вище перелік законів та нормативно-правових актів не є вичерпним. Загалом суди дотримуються його, проте під час розгляду справ такої категорії трапляються випадки, коли судді не завжди правильно застосовують норми матеріального права, припускають помилки щодо встановлення дійсних правовідносин сторін, застосування до них норм права, наслідком чого є скасування або зміна судових рішень.

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: