Можливості застосування положень про регрес та суброгацію

Відповідно до цивільного законодавства шкода, завдана майну та особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Завдання шкоди потерпілому можливе за двома підставами: у результаті невиконання контрагентом потерпілого своїх договірних зобов’язань; у результаті дій особи, яка не пов’язана з потерпілим будь-якими договірними відносинами (деліктна відповідальність).

У разі якщо дії третьої особи, якими страхувальнику спричинено збитки, є страховим випадком, то у такого потерпілого (страхувальника за договором страхування) є дві можливості відшкодування шкоди: за рахунок безпосереднього заподіювача шкоди або за рахунок страховика шляхом отримання страхового відшкодування.

Перехід права вимоги від страхувальника (вигодонабувача) до страховика називається суброгацією.

Суброгація дає можливість суб’єктам вибрати момент, коли здійснювати це право, наприклад, після сплати страхового відшкодування чи під час сплати, а також можливі випадки застосування суброгації до виплати страхового відшкодування. На практиці це право використовується ще й до настання реальної виплати відшкодування. Наприклад, якщо через ДТП третя особа серйозно пошкодила автомобіль страхувальника і проти неї порушено кримінальну справу, страховик ще до виплати страхового відшкодування може подати позов до суду про стягнення з винного завданої шкоди в тій частині, яку страховик має сплатити страхувальникові. Це робиться для того, щоб суд мав змогу врахувати претензії страховика при винесенні рішення у справі. Обсяг права вимоги не може перевищувати меж реально здійсненої виплати страхового відшкодування (воно може бути менше страхової суми, проте не перевищувати її). Таким чином, суброгація не передбачає переходу права вимоги до страховика в порядку регресу (в цьому випадку новий кредитор має право вимагати від боржника виконання зобов’язання в повному обсязі). Право вимоги, що переходить до страховика, здійснюється відповідно до правил, які регулюють відносини між страхувальником (вигодонабувачем) та особою, яка є відповідальною за збитки. Страхувальник (вигодонабувач) повинен передати страховику всі документи і докази, повідомити йому всі відомості, які є необхідними для здійснення страховиком такого права. Наприклад, документами можуть бути текст договору, платіжні доручення, квитанції, в тому числі й листування сторін, речові докази тощо. Документи та докази передаються, оскільки без них страховик не зможе реалізувати своє право вимоги.

За результатами вивчення справ, наданих для узагальнення, можна зробити висновок, що суди допускають змішування понять регресу та суброгації.

Так, рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона, за яким у порядку регресу стягнуто шкоду з особи, винної у пошкодженні транспортного засобу, яка не застрахувала свою цивільно-правову відповідальність, на користь компанії, яка сплатила страхове відшкодування потерпілому.

Із встановлених судом обставин вбачається, що винним у вчиненні ДПТ визнано А., який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність. Страхова компанія «Моторне (транспортне) страхове бюро» виплатила своєму страхувальнику С., який постраждав внаслідок ДТП, страхове відшкодування і звернулась до суду з позовом про стягнення з А. понесених витрат у порядку регресу. Суд, ухвалюючи рішення, також визначив, що правовідносини між сторонами регулюються ст. 1191 ЦК України (регрес). При цьому суд не звернув уваги, що зобов’язання з відшкодування шкоди, яке виникло у А. перед               С. збереглося, однак у ньому змінилася сторона (кредитор) і ці правовідносини мають регулюватися ст. 993 ЦК України (суброгація).

Так, у випадку суброгації відбувається лише зміна осіб у вже наявному зобов’язанні (зміна активного суб’єкта) зі збереженням самого зобов’язання. Це означає, що одна зі сторін набуває прав і обов’язків іншої особи у конкретних правовідносинах. У процесуальному відношенні страхувальник передає свої права страховику на підставі договору і сприяє реалізації останнім прийнятих суброгаційних прав. При регресі одне зобов’язання змінює собою інше, але переходу прав від одного кредитора до іншого не відбувається.

Ці інститути мають різний режим правового регулювання. Так, регрес регулюється загальними нормами цивільного права, а для суброгації відповідно до ст. 993 ЦК України встановлено особливий правовий режим.

Щодо розгляду справ про стягнення збитків у порядку регресу, за результатами узагальнення можна дійти висновку, що загалом будь-яких труднощів у суддів не виникає, проте існують спірні питання, які стосуються розгляду справ із застосуванням положення про регрес.

Так, рішенням Царичанського районного суду Дніпропетровської області від 05 квітня 2011 року у справі за позовом ВАТ «Інвестиційно-фінансовий консалдінг» до Т., фізичної особи-підприємця В. про відшкодування майнової шкоди, завданої в результаті ДТП, із Т. на користь ВАТ «Інвестиційно-фінансовий консалдінг» у порядку регресу стягнуто 35 854 грн 15 коп. та судові витрати у справі. У задоволенні частини позовних вимог до фізичної особи-підприємця В. було відмовлено. Ухвалою Апеляційного суду Дніпропетровської області рішення суду першої інстанції скасовано.

Ухвалюючи рішення про часткове задоволення позовних вимог до Т. та відмову в задоволенні позовних вимог до фізичної особи-підприємця В., суд першої інстанції виходив із того, що не було надано безспірних доказів стосовно того, що Т., який працював водієм у фізичної особи-підприємця В., саме під час виконання своїх трудових обов’язків скоїв ДТП на автомобілі марки «Мерседес», власником якого є фізична особа-підприємець В.

Апеляційний суд Дніпропетровської області, скасовуючи рішення суду першої інстанції та ухвалюючи нове про відмову в позові до Т. та часткове задоволення позову до фізичної особи-підприємця В. та стягнення із нього на користь позивача 35 854 грн 15 коп. матеріальної шкоди в порядку регресу, виходив із того, що особа, винна в скоєнні ДТП, працювала водієм на час його скоєння.

Регрес у страхуванні виникає щодо вузького кола осіб, а суброгація застосовується стосовно будь-якої особи, відповідальної за настання страхового випадку. При суброгації перебіг строку позовної давності починає свій відлік із того моменту, коли настав страховий випадок, а при регресі – з часу виплати страхового відшкодування.

Розглядаючи такі справи, суди мають встановлювати не лише факти здійснення виплати страхового відшкодування, але й те, чи була застрахована цивільно-правова відповідальність осіб, винних у заподіянні збитків, до кого заявлено позов та в якому розмірі.

У порядку суброгації страховик може стягнути із заподіювача шкоди лише ту суму, яку він сам виплатить страхувальнику. Тому якщо страхове відшкодування лише частково відшкодовує завдані потерпілому збитки, то до заподіювача шкоди буде пред’явлено дві вимоги: перша – вимога страховика в розмірі виплаченого потерпілому страхового відшкодування, друга – потерпілого в розмірі тієї частини завданої шкоди, яка не була покрита страховим відшкодуванням. Заподіювач шкоди може висувати проти страховика лише ті вимоги (заперечення), які він має до потерпілої особи.

При суброгації до страховика переходить лише частина вимоги страхувальника до заподіювача шкоди, яка дорівнює розміру страхового відшкодування. Розмір страхового відшкодування, в свою чергу, має визначатися за правилами, встановленими у договорі страхування. Страховик не вправі вимагати від заподіювача шкоди суму, яку він виплатив страхувальнику з порушенням умов договору страхування. Якщо розрахунок здійснювався за іншими правилами, ніж зазначено в договорі страхування, то при визначенні розміру вимоги страховика, який підлягає задоволенню заподіювачем шкоди, до суми, виплаченої страховиком страхувальнику, виключається виплата, не передбачена договором.

Слід зазначити, що у порядку суброгації страховик не має права вимагати відшкодування вартості експертизи, у зв’язку з тим, що вказані витрати страховика не є страховим відшкодуванням, а спрямовані на визначення розміру збитків. Ці витрати належать до звичайної господарської діяльності страховика і не підлягають стягненню з особи, відповідальної за спричинену шкоду.

Крім того, особа, відповідальна за збитки, відшкодовані у результаті страхування, не відповідає за прострочення, яке допустив страховик. Таким чином, страхувальник не має права вимагати від особи, відповідальної за шкоду, сплати процентів за прострочення страховика, який несвоєчасно виплатив відшкодування, тому таке право не може перейти в порядку суброгації. Проценти виплачуються страховиком через несвоєчасне виконання ним власного зобов’язання перед страхувальником і не можуть бути стягнені у порядку суброгації.

Слід також зазначити, що оскільки при суброгації відбувається заміна особи в зобов’язанні та враховуючи, що відповідно до ст. 515 ЦК України заміна кредитора не допускається у зобов’язаннях, нерозривно пов’язаних з особою кредитора, відповідно, при укладанні договору особистого страхування у страховика немає правових підстав для стягнення виплаченої страхувальнику (вигодонабувачу) страхової виплати у порядку суброгації, а відтак, суброгація може застосовуватися лише до майнового страхування.

Також є випадки, коли суди, ухвалюючи рішення за правилами ст. 993 ЦК України, одночасно посилаються і на ст. 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», яка передбачає, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право подати регресний позов.

Згідно із чинним законодавством і регрес, і суброгація виникають на підставі закону. Наприклад, право регресної вимоги встановлено для страховика за договором обов’язкового страхування цивільної відповідальності власників транспортних засобів до особи, яка заподіяла шкоду у разі, коли цю шкоду заподіяно життю та здоров’ю умисно, а також внаслідок вчинення ДТП у стані алкогольного або наркотичного сп’яніння тощо. Суброгація також виникає на підставі закону – ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України «Про страхування».

Оскільки шкода, заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується його володільцем за відсутності вини, судам дуже часто доводиться розглядати так звані регресні позови особи, яка відшкодувала шкоду, до винної особи.

Найчастіше, як свідчить практика, це позови роботодавців до працівників, які заподіяли шкоду під час виконання трудових обов’язків, а також позови страхових компаній, які здійснили виплату страхового відшкодування.

Під час розгляду таких справ слід враховувати, що межі відповідальності винної особи, і особи, яка за неї відповідає, можуть не збігатися.

Статтею 132 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпПУ) передбачено, що за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов’язків, працівники, з вини яких заподіяно шкоду, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середньомісячного заробітку. Матеріальна відповідальність понад середньомісячний заробіток допускається лише у випадках, зазначених у законодавстві, зокрема, ст. 134 КЗпПУ передбачено, що працівники несуть матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної з їх вини підприємству, установі, організації, у випадках, коли шкоди завдано діями працівника, який був у нетверезому стані; шкоди завдано не при виконанні трудових обов’язків.

Спорів щодо відшкодування працівниками шкоди у розмірі, що не перевищує середньомісячного заробітку, у провадженні судів фактично немає. Скоріш за все, це пов’язано з тим, що відповідно до ч. 5 ст. 130 КЗпПУ працівник, який заподіяв шкоду, може добровільно покрити її повністю або частково, проте судам доводиться розглядати позови роботодавців до осіб, які під час виконання трудових обов’язків вчинили дії, які мають ознаки діянь, переслідуваних у кримінальному порядку. 

Як свідчить практика, в основному під час розгляду таких справ труднощів не виникає, і винні особи погоджуються із судовими рішеннями, проте в деяких випадках відповідачі заперечують проти позову з тих підстав, що пред’явлені до стягнення суми не збігаються з тими, які виплачені потерпілим.

Вважається, що під час вирішення таких справ необхідно враховувати, що за правилами ч. 1 ст. 1191 ЦК України особа, яка відшкодувала шкоду, завдану іншою особою, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи лише у розмірі виплаченого відшкодування.

Всі інші витрати особи, пов’язані зі здійсненням відшкодування шкоди потерпілому, можуть бути стягнуті з винного на підставі ст.ст. 22, 1166 ЦК України.

Під час розгляду справ за регресними позовами страхових компаній крім загальних норм, що регулюють правовідносини відшкодування шкоди, необхідно враховувати норми спеціального законодавства, а саме ст. 993 ЦК України і законів України «Про страхування», «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Статтею 38 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» встановлено, що страховик після виплати страхового відшкодування має право подати регресний позов.

Так, регресний позов подається до страхувальника або водія забезпеченого транспортного засобу, який спричинив ДТП:

–  якщо страхувальник (водій) керував транспортним засобом у стані алкогольного сп’яніння або під впливом наркотичних, психотоксичних чи інших одурманюючих речовин;

–  якщо страхувальник (водій) керував транспортним засобом без права на керування транспортним засобом відповідної категорії;

–  якщо страхувальник (водій) після дорожньо-транспортної пригоди самовільно залишив місце пригоди чи ухилився від проведення в установленому порядку перевірки, констатуючої дію алкогольних напоїв, наркотичних, чи інших одурманюючих речовин чи споживав ці речовини після ДТП до відповідної констатуючої перевірки;

–  якщо ДТП визначена в установленому порядку безпосереднім наслідком невідповідності технічного стану та порядку транспортного засобу існуючим вимогам ПДР України;

–  якщо страхувальник (водій) не повідомив страховика у строки і за умов, визначених у пп. 33.1.2. п. 33.1. ст. 33 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів».

Також регресний позов може бути подано до підприємства, установи, організації, що відповідає за стан дороги, якщо заподіяна у результаті ДТП шкода виникла з їх вини.

Слід звернути увагу на те, що МТСБУ після сплати страхового відшкодування також не позбавлено права звернутись із регресним позовом до власника транспортного засобу, який не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім осіб, зазначених у п. 13.1. ст. 13 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», до водія транспортного засобу, який заволодів транспортним засобом за допомогою протиправних дій, до страховика, якщо забезпечений транспортний засіб, що заподіяв шкоду, було встановлено та страховик був зобов’язаний, але не виплатив страхове відшкодування у порядку, встановленому вказаним вище Законом України, до підприємства, установи, організації, що відповідають за стан дороги, якщо заподіяна у результаті ДТП шкода виникла з їх вини.

Як свідчить аналіз судової практики, судді здебільшого враховують положення зазначеної вище норми права.

Статтею 993 ЦК України і ст. 27 Закону України «Про страхування» передбачено, що до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних витрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, яка одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за заподіяні збитки.

Позови, пред’явлені на підставі зазначених правових норм, задовольняються судами у повному обсязі та, як правило, питань не викликають, проте під час розгляду таких позовних вимог слід враховувати, що доведення відповідачем відсутності своєї вини у заподіянні шкоди є підставою для відмови у задоволенні регресного позову страховика, який здійснив страхову виплату потерпілому на підставі договору добровільного страхування. Якщо у ДТП крім відповідача винна також і особа, яка отримала страхове відшкодування на підставі договору добровільного страхування, регресна сума має бути зменшена пропорційно ступеню її вини.

Деякі страхові компанії пред’являють регресні вимоги не лише до винної особи, а й до страхової компанії, в якій було застраховано цивільно-правову відповідальність цієї особи.

Вважається, що це не суперечить вимогам ст. 993 ЦК України і ст. 27 Закону України «Про страхування», оскільки якщо цивільно-правова відповідальність винної особи була застрахована у іншого страховика, потерпілий має право вимоги до нього, а отже, це право переходить і до страховика, з яким потерпілий уклав договір добровільного страхування.

Інші спірні питання

За результатами проведеного узагальнення можна зробити висновок, що судова практика застосування норм, які регулюють відносини, пов’язані із відшкодуванням шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, зазвичай є правильною та однаковою.

Разом із тим при проведенні узагальнення виявлено проблемні питання, що виникають при вирішенні справ даної категорії. Зокрема, вони пов’язані із застосуванням Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів»; із визначенням особи, на яку має покладатися відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, у тих або інших випадках; із встановленням розміру відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки; із визначенням ступеня вини кожного з учасників ДТП, а також підстав для покладення на осіб солідарної відповідальності тощо.

 За результатами проведеного узагальнення судової практики у спорах про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, найчастіше трапляються випадки пред’явлення позову до неналежного позивача чи відповідача.

ЗАТ «Донецьксталь» звернувся до суду з позовною заявою до Ф. про відшкодування шкоди. Рішенням Київського районного суду м. Донецька від          30 липня 2010 року ЗАТ «Донецьксталь» у задоволенні позову було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд виходив із того, що ЗАТ «Донецьксталь» не є власником автомобіля, який було пошкоджено з вини відповідача. Крім того, власнику автомобіля ТОВ «САВІ» – страховою компанією, з якою Ф. перебував у договірних відносинах, було виплачено страхове відшкодування в сумі 24 990 грн. За вказаних обставин, на думку суду, позовні вимоги ЗАТ «Донекцьксталь» є необґрунтованими.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач посилався на те, що, відмовляючи у задоволенні позову з підстав неналежності позивача (ЗАТ «Донецьксталь» не є власниками автомобіля), суд не звернув уваги, що на день ДТП ЗАТ «Донецьксталь» володіло автомобілем на законних підставах, оскільки між ним та власником автомобіля, яким є ТОВ «САВІ», було укладено договір оренди, згідно з яким всі види ремонтних робіт проводяться за рахунок орендаря.

Рішенням Апеляційного суду Донецької області від 11 листопада 2010 року рішення районного суду скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги позивача задоволені частково.

Підставами для скасування рішення суду першої інстанції стало порушення судом норм матеріального права, зокрема, судом не враховано вимоги п. 1 ч. 1  ст. 1188 ЦК України та  абз. 2 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» №6 від 27 березня 1992 року (в редакції станом на день виникнення спірних правовідносин), згідно з якими під володільцем джерела підвищеної небезпеки розуміється юридична особа або громадянин, які здійснюють експлуатацію джерела підвищеної небезпеки в силу права власності, повного господарського відання, оперативного управління або з інших підстав (договору оренди, довіреності тощо).

Оскільки на день ДТП між позивачем та власником автомобіля «Мерседес S-500» ТОВ «САВІ» існували договірні відносини (було укладено договір оренди), то ЗАТ «Донецьксталь» на законних підставах володіло джерелом підвищеної небезпеки. Згідно з умовами договору оренди на ЗАТ «Донецьксталь» було покладено обов’язок щодо всіх видів ремонту автомобіля.

Оскільки судом достовірно було встановлено, що позивач володіє транспортним засобом, пошкодженим у результаті ДТП, на законних підставах (договір оренди), фактично за власні кошти відремонтував автомобіль (що не суперечить умовам договору оренди), то у суду першої інстанції не було підстав для відмови у задоволенні позову у зв’язку з тим, що позивач не є власником автомобілю.

 За правилами ч. 1 ст. 33 ЦПК України суд замінює первісного відповідача належним відповідачем, якщо позов пред’явлено до тієї особи, яка має відповідати за позовом, або залучає до участі у справі іншу особу як співвідповідача лише за клопотанням позивача.

Отже, з’ясувавши, що позов пред’явлено до неналежного відповідача, суд має роз’яснити позивачеві право на подачу заяви про заміну відповідача або залучення до участі у справі співвідповідача. У випадку коли позивач після відповідних роз’яснень не подав вказану заяву, суд відповідно до ч. 5 ст. 36 ЦПК України має вирішити питання про залучення цих осіб до участі у справі як третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог.

Якщо позов про відшкодування шкоди пред’явлено до володільця джерела підвищеної небезпеки, який застрахував свою цивільно-правову відповідальність, і позивач заперечує проти залучення до участі у справі страхової компанії як співвідповідача, ця страхова компанія має бути залучена до участі у справі як третя особа, оскільки рішення у справі може вплинути на її права та обов’язки.

Відповідно до ст. 130 ЦПК України проведення попереднього судового засідання є необов’язковим, проте у справах про відшкодування шкоди воно вважається доцільним, оскільки саме в попередньому судовому засіданні вирішується питання про залучення до участі у справі співвідповідачів і третіх осіб, призначення експертизи, витребування доказів, у тому числі матеріалів адміністративних і кримінальних справ, якими підтверджується протиправність дій заподіювача шкоди тощо.

Також судам необхідно дотримуватись вимог процесуального законодавства щодо належного повідомлення учасників процесу про час та місце розгляду справи, а при відкладенні розгляду справи – вимог ст.ст. 169, 170 ЦПК України.

Ухвалою ВССУ від 20 квітня 2011 року (справа № 6-723св10) ухвалу Апеляційного суду Дніпропетровської області від 05 жовтня 2010 року скасовано, справу передано на новий апеляційний розгляд.

Скасовуючи судове рішення, колегія суддів виходила з того, що відповідно до ч. 1 ст. 305 ЦПК України апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання особи, яка бере участь у справі, щодо якої немає відомостей про вручення їй судової повістки, або за її клопотанням, коли повідомлені нею причини неявки буде визнано судом поважними.  

Із матеріалів справи вбачається, що 05 жовтня 2010 року апеляційний суд розглянув справу за відсутності Г., взагалі не маючи даних про те, що він повідомлений у встановленому законом порядку про час та місце судового розгляду, докази повідомлення Г. про судове засідання відсутні.  

При вирішенні питання про розподіл судових витрат слід керуватися ст.ст. 88, 89 ЦПК України, правильно розраховувати суму судового збору і не допускати випадків сплати її в меншому розмірі, ніж передбачено законодавством. У разі якщо позивач просив відстрочити оплату судового збору до проведення експертизи, слід вимагати її оплати до розгляду справи, а також залишати без руху заяви позивачів про збільшення суми позову без доплати відповідної суми судового збору.

Крім того, аналіз вивчених справ свідчить про те, що судді не завжди з належним сумлінням ставились до розгляду справ цієї категорії та складання процесуальних документів при вирішенні питань про закриття провадження у справах, залишення позовних вимог без розгляду, не завжди дотримувались вимог цивільного процесуального законодавства. Такі порушення мали місце щодо закриття провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України. Суди, закриваючи провадження у справі у разі смерті однієї зі сторін, не з’ясовують питання правонаступництва.

Так, відповідно до ст. 37 ЦПК України у разі смерті особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов’язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.

Під час проведення узагальнення встановлено непоодинокі випадки постановлення судом ухвали про залишення позовної заяви без розгляду з підстав неявки в судове засідання належним чином повідомленого позивача.

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення позовної заяви без розгляду, якщо належним чином повідомлений позивач повторно не з’явився в судове засідання, якщо від нього не надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

Однак як вбачається з наданих для узагальнення справ, деякі судді визнають повторністю загальну кількість неявок в судове засідання, на той час як відповідно до вимог законодавства такі неявки мають відбуватися поспіль.

Неоднаковим є підхід суддів і при стягненні витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги адвокатів або інших фахівців у галузі права.

У більшості справ суди стягують витрати на правову допомогу лише на підставі довідок про таку сплату, угод сторін та іншого, без надання розрахунків на підтвердження виконаних робіт адвокатом чи іншим фахівцем у галузі права, та враховуючи вимоги чинного законодавства, зокрема постанови Кабінету Міністрів України «Про граничні розміри компенсації витрат, пов’язаних з розглядом цивільних та адміністративних справ, і порядок їх компенсації за рахунок держави» від 27 квітня 2006 року № 590.

Відповідно до вимог ст. 84 ЦПК України витрати, пов’язані з оплатою правової допомоги адвоката або іншого фахівця в галузі права, несуть сторони, крім випадків надання безоплатної правової допомоги. Правове регулювання положення особи, яка надає допомогу, передбачене ст. 56 ЦПК України.

Вирішуючи спір у частині стягнення витрат на правову допомогу, судам слід перевіряти, чи є особа фахівцем у галузі права та чи має вона право за законом на надання правової допомоги; чи надавала ця особа правову допомогу стороні як фахівець у галузі права чи брала участь у справі як представник позивача.

Не можна залишити поза увагою і порушення судами вимог глави 2 ЦПК України щодо цивільної юрисдикції.

Так, ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області від 26 травня             2010 року рішення Нетішинського міського суду Хмельницької області від      20 січня 2010 року скасовано, провадження у справі закрито.

Суд апеляційної інстанції, ухвалюючи таке судове рішення, встановив, що В., який є приватним підприємцем, що підтверджується відповідним свідоцтвом про державну реєстрацію фізичної особи–підприємця, ліцензією Міністерства транспорту та зв’язку України, ліцензійною картою, свідоцтвом про сплату єдиного податку та звітом суб’єкта малого підприємництва – фізичної особи–платника єдиного податку, звернувся до суду з позовом до ЗАТ «Барліг», ТОВ «Ізотерм – С» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Встановлено також, що власник автомобіля марки «ЗАЗ–ДЕО» використовував його для підприємницької діяльності.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Господарського процесуального кодексу України підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземці), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, мають право звертатися до господарського суду згідно з встановленою підвідомчістю господарських справ за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Відповідно до з ч. 1 ст. 310 ЦПК України рішення суду підлягає скасуванню в апеляційному порядку із закриттям провадження у справі з підстав, визначених ст. 205 цього Кодексу.  

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Висновки та пропозиції

Поряд із вказаними випадками неправильного застосування норм матеріального права судам у подальшій роботі слід враховувати наступне.

Для визначення питання, чи підлягає відшкодуванню відповідачем у справі завдана ДТП шкода і в якому розмірі, судам слід ретельно перевіряти докази, що підтверджують вину учасників події – матеріали перевірки органів ДАІ, вироки судів у кримінальних справах та постанови про притягнення до адміністративної відповідальності за порушення ПДР України, висновки автотоварознавчих експертиз, звертати увагу на умови договорів страхування транспортних засобів та автоцивільної відповідальності їх власників, акцентувати увагу на зазначені в договорах страхування інформації про вигодонабувача та ліміт відповідальності страховика, за наявності фактів, що підтверджують вину всіх осіб, діяльністю яких завдано шкоди, визначити частину вини кожного з них шляхом повного та всебічного з’ясування всіх обставин справи та відповідно до цих часток розраховувати розмір відшкодування.

Відповідно до ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє транспортним засобом, механізмом, іншим об’єктом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

Враховуючи наведене положення законодавства, судам слід пересвідчитись у тому факті, що особа, яка завдала шкоду, володіє джерелом підвищеної небезпеки саме на відповідній правовій підставі, ретельно досліджувати докази, що підтверджують цей факт, зокрема данні – чи перебуває заподіювач шкоди у трудових відносинах із власником транспортного засобу, чи не є нікчемним правочин, на підставі якого здійснюється використання транспортного засобу заподіювачем шкоди (наприклад, чи дотримано вимоги ст. 799 ЦК України щодо нотаріального посвідчення договору найму транспортного засобу за участю фізичної особи тощо).

Відповідно до ст. 9 Закону України «Про страхування» розмір страхової суми та (або) розмір страхових виплат визначаються за домовленістю між страховиком та страхувальником під час укладення договору страхування або у випадках, передбачених чинним законодавством.

Згідно зі ст. 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик згідно з лімітами відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, яка була заподіяна у результаті ДТП життю, здоров’ю та майну третьої особи. 

Судам при оцінці розрахунків шкоди, спричиненої транспортному засобу внаслідок ДТП, викладених у висновках автотоварознавчих експертів та розрахунках страхових відшкодувань, здійснених страховиками, слід враховувати положення Методики товарознавчої експертизи та оцінки дорожніх транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 24 листопада 2003 року № 142/5/2092.

Відповідно до ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування шкоди, завданої нею іншій особі, зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

При оцінці моральної (немайнової) шкоди, спричиненої потерпілим особам внаслідок ДТП, суди повинні належним чином оцінювати ступінь їх немайнових витрат, а також у випадках пред’явлення таких вимог до страховиків враховувати положення ст. 611 ЦК України про те, що таке відшкодування може бути застосовано лише у передбачених законом або договором випадках порушення страховою компанією зобов’язань і виходити з того, чи передбачено укладеним договором страхування можливість такого відшкодування страховиком. Необхідно звернути увагу на те, що п. 22.3. ст. 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» і п. 3 ч. 2 ст. 23 ЦК України обов’язок відшкодування моральної шкоди, завданої пошкодженням майна, покладено на особу, яку визнано винною у скоєнні ДТП. 

При визначенні розміру відшкодування шкоди, завданої здоров’ю потерпілої особи внаслідок ДТП (розміру відшкодування заробітку (доходу), втраченого нею внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, додаткових витрат, стороннього догляду тощо), суди повинні звертати увагу на виплати, без урахування яких згідно з ч. 3 ст. 1195 ЦК України визначається шкода, завдана каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я. Також враховувати, що у випадках, коли середньомісячний заробіток потерпілого, виходячи з якого встановлюється розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку (доходу), є меншим від п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, розмір втраченого заробітку згідно з вимогами ст. 1197 ЦК України обчислюється саме виходячи з п’ятикратного розміру мінімальної заробітної плати, а не фактичного за місцем роботи, а розмір втраченого доходу від підприємництва – на підставі даних державної податкової служби (ст. 1198 ЦК України).

В усіх випадках слід виконувати вимоги ст. 212 ЦПК України щодо оцінки доказів і ст. 213 ЦПК України щодо законності та обґрунтованості рішення суду.   

Вважаємо, що узагальнення сприятиме правильному та однаковому розгляду судами зазначеної категорії справ.

Ураховуючи викладене вище, ВССУ вважає за необхідне внести наступні пропозиції:

– розглянути узагальнення на нараді суддів судової палати у цивільних справах ВССУ;

– витяг із узагальнення направити судам апеляційної інстанції для обговорення на оперативній нараді та доведення висновків до відома суддів судів першої інстанції;

– апеляційним судам України необхідно періодично узагальнювати судову практику розгляду справ цієї категорії, проводити тематичні семінари із суддями щодо забезпечення правильного застосування законодавства при розгляді вказаних справ, що сприятиме підвищенню якості правосуддя;

– апеляційним судам України в разі допущення грубих порушень цивільно-процесуального законодавства України та неправильного застосування норм матеріального права судами першої інстанції реагувати на допущені помилки відповідними процесуальними документами в межах наданих їм повноважень;

– на основі узагальнення підготувати для прийняття відповідну постанову пленуму ВССУ.

⇐ Предыдущая1234567

Поделиться: