Комерційних зв'язків із Росією, втрати її ринків, руйнування

вітчизняного ОПК. Такі заяви можна почути з боку як

представників російського лобі в Україні, так і самої Росії. В оборонно-

промисловій кооперації з обох сторін беруть участь близько 1300

підприємств (із української сторони близько 100). При цьому 70%

підприємств українського ОПК перебувають у критичній

залежності від постачань російських партнерів. Росія здійснює

політику поступового заміщення поставок комплектуючих з-за

кордону виробами власного виробництва. Але така політика

російської сторони — не новина: з різними рівнями інтенсивності

та результативності (відповідно до економічних і політичних

поступок з боку України) вона провадиться з середини 90-х років

і є цілком виправданою, з погляду захисту внутрішнього

російського ринку, вітчизняного виробника та конкурентних переваг

на зовнішніх ринках.

У виробничій кооперації Росія орієнтується на партнерство з

провідними компаніями країн НАТО (а не України), а вихід на

натівські стандарти офіційно вважається пріоритетом розвитку

російського № 46 (625) 2 дека ОПК. Якщо у 2004р. загальний

товарообіг між Україною і Росією за номенклатурами продукції

Мінпромполітики становив близько 2 млрд. дол., то у 2005р. у

рамках спільної кооперації він був на рівні 330 млн. дол. До того ж

нарощування обома країнами обсягів торгівлі зброєю на зовнішніх

ринках свідчить про те, що деклароване згортання кооперації поки

що істотно не вплинуло на їхні експортні потенціали [27].

Крім того, переорієнтація технічного і наукового

співробітництва Українського оборонно-промислового комплексу

(ОПК) з Росії на країни Заходу буде проводитися поступово, без

розриву зв’язків із російськими оборонними підприємствами.

Раптова відмова від військового співробітництва з Росією означала б

втрату Україною позицій на світовому ринку озброєнь. Державна

політика передбачає збереження виробництва Українським ОПК

озброєнь (чи іншої техніки) не натівського зразка, що є вирішальним

для експортних позицій України в Південно-Східній Азії, Китаї,

Африці, Латинській Америці. Військово-технічна співпраця України

з країнами Африки й Азії дозволить зберегти і зміцнити власний

сегмент ринку озброєнь, дивіденди від якого мають спрямовуватись

на модернізацію військової організації держави, розробку нової

70

техніки та технологій ОПК. Одним із аргументів противників вступу

України до НАТО є використання деякими політичними силами

теми слов’янської єдності, як „козирної” карти щодо підігрівання

антинатівських настроїв.

Причому, до жупелу єдності залучають лише Росію та

Білорусь, забуваючи про інші слов'янські країни, які приєдналися до

НАТО. Такий розрахунок є не просто політичним трюком, але й

свідомим перекрученням реальної ситуації, бо будь-яка освічена

людина не може ігнорувати той факт, що слов'янськими є країни,

території яких простягаються від Чорного та Адріатичного морів на

півдні до Балтійського моря на півночі. Навіть школярам відомо, що

слов'янські країни на захід від кордонів нашої держави пролягають

аж до кордонів Італії, Австрії та Німеччини. Дружні відносини

України з ними є такі ж традиційні, як із Росією та Білорусю. Отже,

позитивом інформаційної роботи щодо вступу України в НАТО може

бути акцент саме на нинішній слов'янській складовій альянсу, до

якого входять Словаччина, Болгарія, Словенія, Чехія, Польща,

Македонія.

Відзначимо, що слов’янські країни почувають себе в НАТО

цілком комфортно. Етнічні росіяни в країнах Балтії не стали

об’єктом гонінь і переслідувань після вступу цих країни до Альянсу.

І тим більше ніхто насильно не заставляв їх виконувати

інтернаціональний обов’язок в рамках операцій НАТО в Афганістані,

як це було в часи СРСР (при всій очевидній відмінності між цими

подіями). Це до питання проте, що НАТО прагне вбити клин між

братні слов’янські народи.

Тепер про аргумент „вступ України до НАТО зіпсує відносини

з Росією”. Таке побоювання має реальне підгрунття. Незважаючи

навіть на те, що сама Росія успішно співпрацює з НАТО. Але про це

далі.

Причини негативного ставлення деяких соціальних груп, в т. ч.

частини студентської молоді до переспективи входження до Альянсу

слід шукати і в недавньому минулому. Не забуваймо про те, що в

СРСР велась постійна і дуже активна інформаційна компанія,

спрямована на формування вкрай негативного ставлення до

Північноатлантичного альянсу. У військовому середовищі на НАТО

увесь час покликалися, закликаючи до постійної готовності дати

відсіч агресору.

Через службу в армії та шкільну й вузівську військову

71

підготовку пройшли мільйони громадян.

Теза “НАТО-ворог” укорінилася у свідомості кількох поколінь

громадян СРСР, зокрема українців. Треба визнати, що ця

пропагандистська робота дала свої наслідки. До тепер у свідомості

певних верств населення зберігся заяложений пропагандистський

штамп часів холодної війни. Це пояснює чому серед найактивніших

противників вступу до НАТО значна частина наших ветеранів, які

колись спільною перемогою разом з британцями, американцями,

французами, поляками та представниками народів інших країн (до

речі – нинішніх країн членів Альянсу) врятували людство від

фашизму.

На жаль рідко хто з них сьогодні згадує про те, що саме ця

організація була утворена за ініціативою колишніх союзників СРСР

по антигітлерівській коаліції.

Що ж до таких противників серед військових ветеранів дещо

молодшого віку, тих, які не брали участь у Другій світовій війні, але

добре пам’ятають часи холодної війни, то чи не варто їм замислитися

над тим, що колишні наші союзники по Варшавському договору всі

члени НАТО?

Крім того, коріння негативних настроїв щодо НАТО серед

достатньо освітчених прошарків населення, в т.ч. студентської

молоді, то його слід шукати і у недостатній інформаційній роботі

серед цієї категорії, насамперед, на нашу думку, в недостатній

прозорості політичної мотивації вступу України в НАТО.

Нарівні з усіма європейськими народами українці вважають

себе відповідальними за збереження миру в тій частині світу, яка

спричинила дві світові війни. Виходячи із віковічних прагнень

українського народу, в основу політичної мотивації вступу України

до НАТО слід поставити забезпечення миру навколо нашої країни та

в усій Європі. Ця самодостатня теза може бути зрозуміла і близька

багатьом із тих, хто сьогодні виступає проти нашого вступу до

НАТО. Воєнна доктрина України та стратегія безпеки повинні

базуватися саме на такій політичній мотивації. Вступаючи до НАТО,

Україна прагне міцного миру в Європі. Це треба розуміти всім

нашим співвітчизникам, як і народам сусідніх держав.

Спільний військовий потенціал країн НАТО найбільший у

світі, тому вірогідність нападу на Альянс мізерна і практичне не

реальна. Отож, якщо розуміти воєнну безпеку України як досягнення

та підтримання миру і невтручання у військові конфлікти у світі, то

72

найкращим вибором для неї може бути саме вступ до НАТО.

Противники НАТО поки що не дали відповіді на запитання

чому в НАТО всі вступають, і ніхто не виходить, а із країн, що

бажають приєднатися до НАТО, навіть утворилась черга.

У розмовах зі студентами про НАТО необхідно зупинитися на

такій проблемі. В останній час деякі політики намагаються доказати

необхідність закріплення за Україною статусу „позаблокової

держави”, тобто відмови від курсу на Євроатлантичну інтеграцію та

вступу до НАТО.

Логіка прихильників такого курсу приблизно така: „Щоб там у

світі не робилося, а ми зі своєю „позаблоківостю” як за кам’яною

стіною будемо жити поживати і добра наживати”. Звичайно, при

цьому не говорять, які ресурси і зусилля будуть потрібні Україні,

щоб самостійно упоратися із забезпеченням власної безпеки й

оборони. Також не ставлять питання чи реально зберегти

„позаблокову” невинність у сучасному світі взагалі й у випадку з

Україною зокрема. Такі коливання серед української політичної

еліти не залишаються непоміченими на Заході, який вбачає в цьому

невизначеність зовнішньої політики України.

Вимога позаблоковості ззовні має цілком привабливий вигляд.

Говорячи про переваги нейтрального чи позаблокового статусу

України, сучасні українські прихильники позаблоковості

посилаються на такі Європейські країни, які, будучи членами ЄС, не

являються членами НАТО – Австрію, Швецію, Фінляндію й

Ірландію. Але вони замовчують факт, що протягом останніх 15 років

усі вони зіткнулися з проблемою доцільності збереження

нейтрального статусу і з необхідністю введення тих чи інших

обмежень цього поняття. Подібна тенденція продовжує діяти і

сьогодні, оскільки глобалізацій ні процеси і характер новітніх загроз

– регіональні конфлікти, міжнародний тероризм, зброя масового

знищення - збільшують ступінь взаємнозалежності країн і вимагають

для протистояння таким загрозам сприятливих і узгоджених зусиль

міжнародного співтовариства.

Показовим в цьому відношенні є приклад Австрії, яка в 1955

році прийняла Акт про нейтралітет зі статусом конституційного

закону. Правові проблеми виникли уже зі вступом Австрії до ООН,

оскільки ООН являє собою систему колективної безпеки.

Українським прихильникам нейтралітету необхідно звернути на це

особисту увагу, оскільки Україна є членом ООН. Зокрема, членство в

73

ООН передбачає участь в миротворчих операціях. Стосовно

нейтральної Австрії, то з початку 60-х років у миротворчих

операціях ООН прийняло участь 50 тис. вояків.

Для Австрії несумісність Акта про нейтралітет з членством в

ООН стала очевидною після закінчення холодної війни. Міжнародна

відповідь на агресію Ірака проти Кувейта полягала в здійсненні

військової агресії згідно з рішенням Ради Безпеки ООН. Австрія

прийняла рішення надати свій повітряний простір військам

союзників, і таким чином визнала, що Хартія ООН має перевагу над

австрійським Актом про нейтралітет. Подібні процеси відбуваються і

в інших країнах членах ЄС, що не є членами НАТО. Наприклад,

Фінляндія, не зважаючи на свій позаблоковий статус, не відкидає

можливості приєднання до Північного-Атлантичного Альянсу в

майбутньому Фінляндія, як і Швеція, активно співпрацює з НАТО,

зокрема, в рамках програми „Партнерства заради миру”.

Позаблоковість, цих країни не завадила брати їм участь у військових

операціях з кризових урегулювань організованих ЄС.

Необхідно враховувати, що безпека всіх країн-членів ЄС, а

також нейтральних, гарантується діяльністю Північноатлантичного

альянсу.Політика безпеки ЄС формується як принципово додаткова

до політики НАТО. В цьому контексті закріплення позаблокового

статусу за Україною йшло б усупереч загальній тенденції розвитку

міжнародної Європейської системи безпеки.

Крім того, географічне положення України є досить відмінним

від Австрії, Швеції, Фінляндії. Вона близька до районів з

конфліктними ситуаціями(Кавказ, Придністров’я). І самостійне

забезпечення власними силами своєї безпеки її не під силу. А тому

членство в НАТО зняло б питання територіальної цілісності держави,

як скажімо, країн Балтії.

Необхідно звернути увагу і на такий момент. Розвиток

Європейської політики безпеки і оборони, створює для нейтральних і

позаблокових країн не лише правові, а й моральні проблеми. Так, всі

держави ЄС забов’ язані допомогти нейтральним країнам у випадку

військової агресії проти них, а не навпаки. Яким чином повинні

сприймати асиметричний режим інші держави – це вже питання

моралі.

Таким чином, міжнародний досвід країн – членів ЄС свідчить

про стійку тенденцію до зменшення ролі нейтралітету і

позаблокового статуса як інструмента зовнішньої політики держави.

74

Один із аргументів на користь нейтралітету, позаблоковості

полягає в тому, що він нібито буде сприяти покращенню відносин з

Росією.

Водночас Російська Федерація намагається закріпити за собою

статус самостійностї геополітичної сили в Європі з переспективою

домінування в “близькому зарубіжжі”. Така політика Росії є певним

викликом безпеці й стабільності на Європейському континенті.

Звідси, будучи зацікавленим у економічному співробітництві з

РФ, Захід разом з тим прагне нейтралізувати її геополітичні амбіції. І

Україна спроможна йому в цьому допомогти.

Не будемо забувати, що вона для Росії виступає тією

“критичною масою”, що необхідна для остаточного утвердження

гегемонії Росії на пострадянському просторі. Привернувши

Українську державу, на свій бік, Альянс в такий спосіб фактично

перешкоджає процесу оформлення геополітичної завершеності РФ,

унеможливлюючи її відтворення як геополітичної потуги в Європі.

І ще, ні збоку НАТО, ні збоку України, у жодній формі не

поставало питання стосовно Росії як гіпотетичного противника. На

всіх переговорах натівська сторона відзначала важливість підтримки

дружніх стосунків з Росією.

Наближення НАТО та ЄС до Росії за певних умов могло б мати

ще й інший наслідок – зростання в самій Росії популярності західних

цінностей і способу життя.

Крім того, розширення НАТО на країни Східної Європи й

наближення Альянсу до Росії, її життєво важливих центрів робить

для Росії більш проблематичним і ризикованим тиск в інших

напрямках.

Розширення НАТО не становить загрози для Росії, бо, цю

організацію утворюють демократичні держави. НАТО апріорі є

блоком з низьким потенційним рівнем агресії, оскільки зовнішня

агресія і демократичний лад рідко уживаються в одних політичних

режимах. Важливо пам’ятати, що ні НАТО, ні ЄС не бажають

обмежувати себе додатковими конфліктами, які стосуються прав

меншин, чи взаємних територіальних претензій.

Посилений нейтралітет

Враховуючи фактори „за” і „проти” набуття Україною

нейтрального статусу, можна було б розглянути варіант

нейтралітету, посиленого протекціонізмом окремих держав чи

союзів, наприклад, правовим Договором про забезпечення гарантій

75

військової безпеки України збоку США, НАТО, Росії.

Але для цього НАТО повинно було б відмовитися від

подальшого розширення на Схід, а США і Росія – від використання

України з метою реалізації своїх геостратегічних інтересів. Камнем

спотикання при реалізації цього варіанту стане питання про

виведення з території України військово-морської бази Росії –

оскільки ненадання території – ключова вимога нейтралітету.

Позаблоковість

Як одна із можливих альтернатив для України може

розглядатися позаблоковий статус без права на нейтралітет,

підтриманий Договором про гарантії військової безпеки з боку

головних ядерних держав.

У цьому випадку Україні доведеться орієнтуватися лише на

власні сили, без права стати членом будь-яких військово-політичних

союзів і без забезпечення основного права нейтральної держави –

недоторканості її території.

Водночас Україна отримає певні зовнішні гарантії військової

безпеки від країн-гарантів. Перші кроки до такого Договору були

вже зроблені в 1999р. при підписанні „Меморандума про гарантії

безпеки в зв’язку з приєднанням України до Договору про

нерозповсюдження ядерної зброї”. Проте Меморандум – це

політичний документ, що не має юридичної сили. „Посилена

позаблоковість”

Як одну із альтернатив можна розглядати також модель

позаблокового статусу, підкріпленого Договором про гарантії

безпеки України з боку однієї із країн Великої вісімки. Для цього

необхідно дати відповіді хоча б на три запитання:

1) Які стратегічні інтереси країни-гаранта в регіоні, частиною

якого є Україна?

2) Інтереси якої держави будуть обмежені цим Договором?

3) На які поступки може піти Україна, підписуючи такий

Договір.

США і Росія мають у цьому регіоні настільки амбітні плани,

що радше, запропонують Україні неприйнятні і вкрай невигідної для

неї умови.

Крім того, у теперішній військово-політичній ситуації Україна

не має ядерних сил стримування. Нейтральна (позаблокова) і

без’ядерна країна, аналогічно до Югославії чи Іраку може бути

втягнута у війну за спрощеною процедурою і з вигаданих причин.

76

Участь у НАТО виключає таку можливість.

У разі набуття Україною нейтрального статусу їй знадобляться

неабиякі „захисні можливості”: міцна й чисельна призовна армія,

мобілізаційний людський та промисловий потенціал, високий рівень

консолідації суспільства, резерви матеріальних і фінансових

ресурсів, диверсифіковані джерела постачання енергоносіїв тощо –

саме те, чого їй тепер бракує. В умовах сучасних геополітичних

процесів, коли Україна шукає своє місце в новому світовому ладі й

немає можливостей для маневру, нейтральний статус не дає належної

відповіді на реалізацію стратегічних інтересів на мінімізацію загроз

національній безпеці країни.

Концепція нейтрального курсу, який на думку її прихильників

передбачає будувати Європу в Україні правильна наполовину.

Важливо яким чином її будувати і якими темпами. Якщо без

орієнтації на вступ до Європейського Союзу і НАТО, то це означає,

що ми втрачаємо можливість використання механізму допомоги і

відповідних ресурсів, що вони мають. У такому разі існуюча сьогодні

структура – а це потужна структура і надбудова над тою тіньовою

економікою, сектор якої, як вважають економісти, дорівнює половині

(ВВП) святкуватиме перемогу. Її не потрібно європейські стандарти:

ні прозорість, ні ті правила і закони, за якими працює економіка ЄС.

Тому для такої категорії людей і структур вигідно не вступати до

НАТО і ЄС. Адже вони отримують надприбутки, що не потрапляють

до бюджету нашої держави і, відповідно, до наших громадян.

Очевидно, для забезпечення свідомого, виваженого вибору у

питанні інтеграції України до Альянсу слід поступово позбуватися

штучних стереотипів, сформувати толерантну, неупереджену

атмосферу діалогу в суспільстві й серед державно-політичної еліти.

Зрозуміло, що останнє слово - за громадянами країни. Але це слово

має бути сказане на підставі об’єктивної, максимально повної та

неупередженої інформації про переваги й недоліки приєднання до

НАТО.

⇐ Предыдущая9101112131415161718Следующая ⇒

Поделиться: