Закон вітчизняних телепрограм.

1. Дві найцікавіші програми завжди йдуть в один і той же час.

2. Єдина цікава нова передача чомусь відмінена.

3. Телепередача, якої ви чекали цілий тиждень, буде показана раніше, ніж це зазначено в програмі.

Закон термінології. Якщо вам незрозуміле якесь слово в поправках до Конституції, не звертайте на нього уваги. Текст повністю збереже свій зміст і без вашого розуміння.

Закон партійних зборів. Ефективність будь-якої наради обернено пропорційна кількості учасників і затраченому часові.

Закон ефективного керівництва.

1. Керівництво чомусь схильне давати роботу тим, хто найменше здатний її виконати.

2. Вирішення складного завдання слід доручати лінивому співробітникові – він знайде найлегший шлях.

Закон трудового ентузіазму. Люди завжди згідні виконати роботу, коли необхідність у ній вже відпала.

Закон кваліфікації. Професіонал – це спеціаліст, який вдало уникає дрібних помилок, неухильно рухаючись до катастрофічної помилки.

Закон відносності часу і простору.

1. Людина, яка має один годинник, твердо знає, котра година. Людина, яка має кілька годинників, вірить у відносність часу.

2. Людина, яка має автомобіль, вірить у відносніть простору. Людина, яка ходить пішки, такими дурницями не переймається.

Аксіома українського інтелекту. Загальна сума розуму на планеті – величина постійна, а населення України зменшується. Отже, кожен українець стає розумнішим...

Принцип черги. Чим довше стоїте в черзі, тим сильніше відчуття, що ви стоїте не в тій черзі.

Закон джунглів. Якщо вам все одно, де ви перебуваєте, значить ви не заблудилися.

Закон тернопільського зоокутка. У найбільш цікавого експоната не буває таблички з назвою.

Принцип обміну передовим досвідом. Складні проблеми завжди мають прості, легкі для розуміння неправильні рішення.

Закони гостинності.

1. Якщо серед яєць виявиться єдине зіпсоване, то саме його ви і розіб’єте в тісто для торта.

2. Якщо вам довелося спеціально йти до магазину за якимось продуктом, то саме на нього у вашого гостя виявиться алергія.

3. Яку страву ви не приготували б, виявиться, що ваш гість їв її вдома за обідом.

4. Чим більше часу і праці ви вклали у приготування святкового обіду, тим більша вірогідність того, що гості весь час будуть згадувати, на яких незрівнянно кращих обідах їм пощастило побувати.

5. Якщо ви сумніваєтесь, чи вистачить грошей на обід з гостями в ресторані, значить їх не вистачить.

Закон українського добросусідства. Якщо в сусіди одночасно могли трапитися кілька неприємностей, але цього не сталося, врешті-решт було б краще, якби воно все-таки трапилося.

Закон дотепності. Той, хто сміється останнім, можливо, не зрозумів дотепу.

Універсальний закон української демократії. Чим більше поправок до Конституції, тим менше в Україні ладу, спокою і демократії. А це вже не смішно.

 

2007 р.

 

Пам’ять розритих могил

 

«Василь Пірус, як губка, увібрав найкращі якості українського повстанця. Разом зі своїми бойовими побратимами він є живою історією УПА. Сьогодні його свідчення – на вагу золота. Їх неможливо спростувати. За його плечима – п’ятирічна боротьба в лавах повстанців, двадцятип’ятирічна московська каторга.

Життя Василя Піруса гідне не лише подиву, а й наслідування для тих патріотів, які хотіли б безкорисливо служити Батьківщині та українській нації. Василь проти того, щоб його називали героєм, хоча насправді він – не одноденний трудівник на ниві рідних перелогів, син тієї землі, того роду й народу, який не хотів, щоб його мову, віру та культуру топтав варвар. Не корився катові, коли той погрожував йому смертю, застосовував тортури, ув’язнював, створював нестерпні умови та злиденне життя до глибокої старості. «Як можу бути я щасливим, коли мій народ у неволі? » – любить він повторювати...» – пише у книзі спогадів Василя Піруса «Іскра з некутого копита» його побратим по зброї і гулагівській неволі Ярема Ткачук.

Такими спогадами героїв визвольних змагань, на жаль, аж надто багата українська історія. Не було в нас славних перемог, то тішимо себе хоч безславними поразками. Та навіть серед цих гірких спогадів «Іскра з некутого копита» вирізняється незмірним трагізмом долі головного героя, його лицарською мужністю в хвилини смертельної небезпеки, його світлим розумом, щирим серцем і шляхетним прагненням до правди та справедливості. Книжка ще раз нагадує молоді, в яких страхітливих, нелюдських умовах у воєнні та повоєнні роки виживали, рятували своє життя наші батьки і діди, з якими невигойними ранами в серці передчасно сходили в могили наші святі матері. Найгіршому ворогові не побажав би такого життя.

Маю переконання, що рецензувати книгу спогадів Василя Піруса недоцільно, коли ще є можливість почути живе слово її автора, зберігаючи його стиль.

 

Буржуазно-націоналістичне сирітство

 

– У кожного своя доля, друзі. А чим обдарувала вона мене за довгі роки життя? Жорстоко, як і з моїм народом, повелася вона зі мною, насипавши... повні лантухи бід і горя. І цей тягар, напевно, доведеться нести аж до могили. Пишаюся тим, що не зігнувся, не зламався під цією тяжкою ношею, бо твердо вірив, що доля веде людину по житті, як вершник коня. І нікуди ти від неї не подінешся.

У нашому селі Заривинцях, що на Тернопіллі, до війни було двісті двадцять хат, побудованих хаотично, без будь-якого плану. Воно ніби сховалося від буреломів, негод і злого людського ока в глибокому каньйоні, по дну якого сріблястою стрічкою пливе, виблискує, манить до себе річка Стрипа, розділивши село на дві половини...

У селі було замало поля, щоб забезпечити селян добробутом, але вони жили дружно, весело, свято берегли традиції предків. Я дуже дивуюся, що люди, які прожили в шістсотлітній неволі, роз’єднані, з пошматованою чужинцями душею, свято зберігали свою культуру, мову, релігію і все, що було українським.

Лише кілька хат були під бляхою та черепицею, а в основному – під солом’яною стріхою, що нагадувало давнину. Власне тут, під солом’яними стріхами, зростали ті, хто мав виконати велику місію перед Україною та нашим народом. Доля винесла їм жорстокий вирок: загинути, встелити своїми трупами рідний край, щоб на їхніх кістках запанувала воля...

У цьому селі 1921 року появився і я на світ. Коли мені виповнилося шість років, батько залишив нас і поїхав до Канади на заробітки. В дитячій пам’яті збереглося навіки, як потяг з батьком поволі віддалявся від нас, аж поки не зник у темряві ночі. То було наше останнє прощання. На ранок чекала мене сирітська доля...

До тридцять дев’ятого року в селі існувала організація ОУН, «Просвіта», «Союз українок», товариства «Сокіл» і «Луг» – драматичний і хоровий гуртки, церковне братство, духовий оркестр, популярний на весь Бучацький повіт. Навчився добре грати на гармонії і я. Аматорські драмгуртки показували патріотичні вистави: «Отаман Хмара», «Крути», «У кігтях ГПУ», «Степовий гість», «Усе для Батьківщини». Свідомість моя і моїх ровесників формувалася під впливом літератури про Запорізьку січ, Січових стрільців, Базар та Холодний яр. Молодь, вихована в волелюбному дусі, напередодні війни була пройнята героїко-романтичним пафосом готовності мужньо боронити національні та духовні цінності рідного народу, про що нинішні її ровесники, на превеликий жаль, можуть тільки мріяти.

 

Прийшла банда визволителів

 

– Батько перестав слати гроші з Канади. Скрутно стало нам жити. Довелося на жнива найматися на роботу до багатія. Одного вересневого дня господар зібрав нас, батраків, і заявив, що почалася війна.

Незабаром після цієї тривожної новини, похмурого дощового дня прилетіла звістка, що «совєти увійшли в Галичину». Із цікавості народ рушив на гостинець. Дорогою гримотіла колона танків. Ми, молоді хлопці, стояли на узбіччі та спостерігали, як жінки, дівчата й діти кидали солдатам на танках і машинах квіти. Раптом рух колони зупинився, частина солдатів стала вітатися з нашими людьми. Усе це виглядало дуже гарно і приємно – обнімалися й цілувалися, як брати.

Якийсь енергійний і скоромовний сержант взявся розповідати галичанам дотепи про колгоспний рай: «Хочете – вірте, хочете – ні, а наші вчені вивели породу бджіл величиною як хрущі…» Йому не повірили і обізвали брехуном. Та він невгавав: «А ви знаєте, що вчені в нашому колгоспі схрестили курку зі страусом! Ви бачили страуса? Ніхто не бачив. А мавпу? Теж не бачили. А верблюда? Ні...» Сержант зареготав і вигукнув: «Глуш! Темна ніч! Дєровня! » Про що я можу з вами говорити?! ».

У цю мить зупинилася автомашина і з неї вийшов офіцер. Дівчата обцілували його, як погани ідола. Народ радіє, що вже не стало ненависної Польщі, що до них прийшли брати зі Сходу. Офіцер поцікавився, чи є в нас пани? Отримавши ствердну відповідь, гаркнув: «Вєшать іх нужно! » «Та за що ж їх вішати? » – завагалися люди. «За що? За яй...я, за ноги, за шию! »

За спиною офіцера сірою масою сунули солдати. Я з подивом розглядав вояків, які прийшли з «раю», непоголених, одягнутих якось неоковирно, у шапках-будьонівках, на ногах – кирзові черевики з обмотками до колін. Солдатам завбачливо видали зимову форму. Мало того, що всі були в куфайках, то зверху ще й бушлати нап’яли та підперезалися брезентовими поясами. Чисто тобі паяци – ноги тоненькі, а тулуби – як бочки. Сумне було видовище. Вже тоді в мене закрався сумнів, що тут щось не так, що нас дурять...

Ще більша комедія творилася в нашому повітовому центрі Бучачі. Над містом знявся неймовірний рейвах. Раптом з-за рогу на центральну площу виринув великий натовп людей – на демонстрацію вийшли євреї. Натовп несамовито верещав. «Слава Союзу! Слава Сталіну і його комуністичній партії! » День похмурий, холодно, а вони, старі й малі, йшли босоніж, одягнуті в лахміття. Чому лахміття, адже ми знали, що жиди – багаті люди! Але вони спритно зорієнтувалися, кого більшовики хочуть бачити перед собою. Одягнися святково, «кирзова армія» прийняла б їх за буржуїв і почала «розкуркулювати». Зрештою, що вона невдовзі і зробила.

Та це була лише половина комедії. З протилежного боку площі виповз з криками «ура! » другий натовп. Ми побачили колону насправді бідних, темних хохлів з вінками квітів, прапорами, портретами. Вони репетували на все горло: «Слава Сталіну! Слава вождю пролетаріату! » Хоч як старалися, але перекричати євреїв були не в змозі. Мені подумалось: «Невже таким ганебним мав бути результат багатолітньої діяльності «Просвіти», ОУН, «Союзу українок?..»

Нарешті на площу викотилися танки. Знічев’я, а може, спрямовано відкрили вогонь по міській ратуші. Мабуть, більшовики подумали, що в цьому високому будинку зібралася вся бучацька буржуазія. Стріляли, як у сімнадцятому році «Аврора» по Зимовому!

Через тиждень «визволителі» розхапали з магазинів увесь товар. Взуття, одяг брали десятками пар і комплектів. Навіть мило щезло з прилавків, а народ миттєво зреагував і створив приповідку: «Батьку Сталін, дайте мила, бо вже воші мають крила». Я не міг збагнути, як же воно так: маю гроші, а купити, що мені потрібно, не можу. Та через кілька років зрозумів, що при соціалізмі завжди так буде.

За короткий час так само, як москалі пограбували магазини в Бучачі, вони розграбували Галичину. Маса жидів, котрі в основному жили з торгівлі, стали безробітними. Та не надовго. Московські комуністи довіряли їм більше, ніж хохлам, і охоче приймали на роботу в міліцію або НКВС, ставили на керівні посади, а нашим людям залишилася лише чорна робота. Свою службу жиди цінували, любили і віддавалися їй сповна. Тоді й почалися репресії. Зовсім невинних хлопців і дівчат, а також жонатих людей хапали серед ночі і везли до тюрем, де катували, судили і страчували. Людину, яка народилася не в радянській державі, не підготовлена до сприйняття її ідеології, не знала їхньої мови, вбивали лише за те, що народилася українцем. Чого варте було лише брехливе, блюзнірське причислення таких бідняцьких синів-сиріт, як я, до класу буржуазії. Якщо вже я – буржуй, тоді цап старої, сліпої сусідки Варвари взагалі фашист! Справжня банда увірвалася в твій край, у твій дім з метою насильства та грабежів, а тебе називає бандитом. Людство ще не придумало такого слова, яким можна було би назвати цю злодійську, розбійницьку владу.

 

Подвійна окупація

 

– Правда, той розбій тривав недовго. Червневого недільного ранку, коли ми, молоді фірмани, під Теребовлею возили камінь на будівництво аеродрому, несподівано налетіли літаки з біло-чорними хрестами на крилах і бомбами та кулеметними чергами перемішали той камінь з кінськими трупами та людською кров’ю. «Непереможних» червоних як вітром здуло.

Наше підпілля оголосило повстання. Роззброюють більшовиків. В руках у повстанців більшовицька зброя, а на шапках – тризуби. Ніхто тоді не відав, що готує нам щербата доля.

Ми цілим селом з українськими прапорами вийшли вітати німецьку армію. Над дорогою, від кам’яниці до кам’яниці натягли біле полотнище з написом: «Слава німецькій армії! Слава Гітлеру! » Першими в село зайшли передові частини. Люди вітають їх так само радо, як ще недавно вітали більшовиків. Дивні діла твої, Господи! Синювата уніформа акуратно лежить на «зольдатах», виголені, чисті, зброя виблискує на сонці, рукави до ліктів закочені. Чоботи на них шкіряні, підковані, на головах – залізні шоломи. Це вам не «червонозоряні паяци! » Гармати тягнуть коні бельгійської породи – потужні, вгодовані, шерсть виблискує, упряж шкіряна. На гарматах їдуть артилеристи з акордеонами і грають марші. Було на що подивитися! Цей зовнішній блиск німецької армії мав магічну силу притягання до себе людей. Ох, подумав, якби не дівчина, яку я так палко кохаю, то вискочив би на ту гармату і поїхав на Схід. З такою ідеєю, з такою армією і вмерти не жаль. Тоді чулося на кожному кроці: «Дякуємо тобі, Господи, що змилувався над нами, інакше більшовицькі бандити знищили б галичан». Не відали бідолашні галичани, що чекає на них попереду...

Сумна звістка облетіла Галичину, Волинь, Полісся і Поділля. Під час відступу більшовики в тюрмах вимордували геть усіх в’язнів. Люди, хто як міг, ішли, їхали, щоб розшукати у в’язницях тіла заарештованих родичів і близьких. Виявилося, що енкаведисти навіть не стріляли і не вішали в’язнів, а живцем замуровували в камерах, зв’язавши колючим дротом. На тюремному подвір’ї розкопали клумбу, а там – трупи, пересипані вапном.

⇐ Предыдущая19202122232425262728Следующая ⇒

Поделиться: