Між політикою і «травоїдним існуванням» в Україні росте прірва. Проголошені вами гасла чимраз більше не співпадають з тим, що значуще для кожного конкретного громадянина.

І чим гучніші гасла про «заможне життя», тим сильніше розчарування, роздратування й невдоволення викликають вони в ошуканого безробітного, «кефірного» пенсіонера, багатодітної матері, в присутності яких краще не згадувати про патріотизм і національну ідею.

Руйнація української душі зайшла вже так далеко, що гряде загроза для існування суспільства в цілому. Лідери держави, політики самі сприяють цьому своєю незгідливістю, роз’єднаністю, сварами і гавканням одне на одного. Вони не відчувають загрози, що їхній гавкіт може обернутися на суцільне похоронне виття за небіжкою-Україною…

 

 

Запитання дев’яте

 

Шановні президенти! Хто відповість за вимирання українського народу? Адже вина за демографічну катастрофу раніше чи пізніше ляже на вас.

 

Загальна криза доби незалежності негативно вплинула на волю українців до життя взагалі. Розповзання на всі чотири сторони дезорієнтованого населення, покинутого владою на виживання, зниження народжуваності та зростання смертності внаслідок економічних і соціопсихологічних чинників спричинили різке скорочення чисельності населення.

Українців уже давно не 52 мільйони, про що в перші роки незалежності повідомляли ЗМІ, а лише 46 мільйонів осіб. І буде ще менше. Населення прогресивно вимирає, його ряди неухильно рідшають. Середня тривалість життя людей в країні становить 68 років, зокрема чоловіків лише 63 роки. Смертність чоловіків у найпродуктивнішому віці (20-60 років) у три рази вища за середньоєвропейський показник. У студентів 20-24-х літ «біологічний» вік перевищує паспортний на десять років. Гірші показники лише в Росії.

За показниками Держкомстату, якщо економічна й політична ситуація в країні не зміниться, то до 2050 року в країні залишиться не більше 25 мільйонів громадян. Трохи більше, ніж прогнозував свого часу Римський клуб економістів, але це нікого не тішить.

Серед причин демографічної кризи експерти виділяють безнадійне зубожіння населення, правову нестабільність, неповагу влади до прав маленької людини, розчарування в політиці керівництва держави, безпорадність сфери охорони здоров’я і пов’язані з цими негараздами пияцтво, наркоманію, нещасні випадки на виробництві та дорогах. І надії на незабарне поліпшення ситуації нема.

Безнадійна картина спостерігається в селах. Крім того, що тут практично вже нікому народжувати, люди масово спиваються і виїжджають у міста. Села буквально вимирають. За роки незалежності з карти України назавжди зникло більше сіл, ніж їх є у середній за розмірами області. І цей процес не зупинити жодними поверненнями «боргів», дотаціями чи бізнес-планами. Бо настав такий час, коли цього нікому вже не треба – ні владі, ні громаді. Процес для нас, українців, болісний, навіть катастрофічний, оскільки село – це колиска нації, нашої духовності та ментальності і якщо поламати цю колиску, цю останню основу нашої ментальності, то що зостанеться від нас самих як самобутньої нації?

Наші села ніби знову опинилися в прифронтових зонах, ніби над ними знову проносяться шквали канонад та бомбардувань. І в центрі, і на околицях бовваніють розбиті хати – потрощені дахи, сліпими зіницями зіяють чорні пройми вирваних вікон і дверей. З кожного сільського кутка скалить зуби запустіння.

Такі лихоліття – пожежі, війни, більшовицькі репресії – на долю нашого селянина випадали надто часто, але щоразу він брався до роботи, відбудовував хату, розвивав господарку. Трагічною рисою нинішнього розору села є те, що його люди вже не мають бажання відновлювати родинні гнізда, не мають волі до життя в селі, до протиборства лихові. Байдужість і безнадія знесилили серця.

Українське село змирилося з тим, що в нього не буде майбутнього, і мовчки повертається обличчям до цвинтаря. І тут треба відверто сказати, що головна причина занепаду села не так у фізичному його нищенні, як у моральному, духовному, культурному. Із зовнішніми руйнівними силами воно завжди могло мужньо й переможно боротися, але проти внутрішнього розору людських душ стало безсилим. Саме півстоліття сталінського околгоспнення душі села, нищення його вікових традицій, культури, моралі, національних почуттів довело його до депресивної байдужості, а безробіття, злидні, брехливість, аморальність і безвідповідальність нинішньої влади тільки поглибили безнадію і вихлюпнули всі ті недуги на поверхню.

Ще сто років тому українці поняття не мали, що таке самогон, на ціле велелюдне село було не більше одного п’яниці, одного злодія й однієї повії. Як не парадоксально, але своєю присутністю вони виконували навіть позитивну морально-виховну функцію, бо батьки мали можливість на їхніх прикладах повчати дітей, яким їм не слід бути в житті. Нині в селі сотня самогонників, злодіїв, п’яниць, повій, чимраз більше наркоманів, ВІЛ-інфікованих – і жодної позитивної виховної ролі не відіграють, бо нікому вже й показувати, якими не слід бути.

Весілля в нинішньому селі стали рідкістю. Якщо в містах смертність населення ще тримається на рівні народжуваності, то серед старіючих селян вона втричі вища. Народжувати просто нікому. Подолати цю кризу не допомагають навіть високі державні виплати молодим матерям. По-перше, щоб отримати виділені гроші, вони змушені принизливо оббивати пороги чиновницьких служб. По-друге, жінки в наш час чимраз більше надають перевагу досягненню кар’єри, забезпеченню своєї матеріальної незалежності над народженням дітей. І штовхають їх на це «неповносправні» чоловіки.

Тема катастрофічної депопуляції нашого народу зараз постійно присутня в усіх засобах масової інформації, в урядових документах. Причому причини падіння народжуваності і збільшення смертності, як правило, називаються ті, які виникли за останні десятиріччя. Це далеко не так. За роки незалежності населення України скоротилося майже на 12 відсотків. За десять воєнно-повоєнних років воно теж зменшилося на стільки відсотків. Якщо зважити на існуючі на час розпаду СРСР темпи приросту населення в Україні, то виявиться, що ми недораховуємо в порівнянні з можливим приріст майже 7 мільйонів осіб. До цих утрат слід додати майже 7 мільйонів тих, хто виїхав на заробітки за мені країни. Таким чином кількісні показники демографічної катастрофи в країні вдвічі гірші за офіційну статистику. Фактична втрата третини населення за такий короткий час не має аналогій у світовій історії.

Як би боляче не було, мусимо визнати, що демографічна криза просто зіштовхує Україну в економічну прірву навіть за умов повернення додому, що доволі сумнівно, тих 7 мільйонів заробітчан, котрі зараз працюють за кордоном.

Демографічна криза – це смертельна загроза економічному відродженню України. А що зробила, що сьогодні робить наша влада, аби відвернути цю загрозу?

 

 

Запитання десяте

 

Шановні українці! Який президент нам сьогодні потрібен?

 

Українець сварливий, дратівливий і нещасний, бо не збагне, чому це на своїй багатій землі він постійно мусить бідувати. Так, були колоніальні часи, ненаситні імперії грабували нас, силоміць тримали в чорному тілі. Але чому в умовах незалежності ми стали ще біднішими?! Чому це керівники в нас такі, що не можуть чи не хочуть забезпечити нам гідне людське життя? Може, Піночета би нам якого?..

Люди добрі, не треба нам Піночета! Не треба крові, концтаборів та голодоморів! Ми це вже проходили сто разів! І час нині не той. Та й навіщо шукати прообраз провідника десь у далеких, донедавна диких краях, коли поряд, у Європі, можна знайти устократ кращий. Якщо серйозно вибирати, з кого знімати мірку для українського президента, то це великий француз Шарль де Голль.

Україна нині нагадує повоєнну Францію, що тільки-но вирвалась з фашистської неволі й опинилася на політичному роздоріжжі. Праві і ліві сили відкрито готувалися до державного перевороту, обмеження влади президента і перетворення Франції на парламентську республіку. (Чи не це саме нині бачимо в нас? ). Праві орієнтувалися на одного визволителя від фашизму – США, ліві на другого – СРСР. (Достеменно як наші праві орієнтуються на НАТО, а ліві – на Москву). Ліві вже були впевнені в перемозі, як нині впевнені наші януковичі, вітренки та симоненки. Де Голль врятував Францію від ганьби, рішуче поставив на місце і правих, і лівих. Нікого не розстрілював, не гноїв у концтаборах, бо скільки можна в державних справах керуватися дикунськими методами? Навпаки, дав людям високу, окрилюючу ідею, що їхня прославлена у віках демократична, цивілізована вітчизна не може принижуватися до рівня служки ні американських торгашів, ні сталінських азіатів, а повинна надалі в очах світу залишатися прикладом демократизму, гуманізму і прав людини. Національна ідея, подарована де Голлем народові, знову вивела Францію на провідні позиції у світі.

Чи не такий президент потрібен Україні? В історії людства засновували нові держави, імперії передусім лідери-носії національної ідеї. Чінгісхан, Фатіх, Петро І, Наполеон, Ленін, Гітлер, Ататюрк, Мао Цзедун, Голда Меїр… Генератори національної енергії, факели ідей, пророки-провидці. Якщо народ не має такого харазматичного лідера, то хто розбудить його богатирські сили на благородну справу державотворення? На жаль, нас, українців, ніхто ні до чого не будить…

Отже, перша вимога до лідера нації (нинішнього і наступних): Президент України має дати народові національну ідею. Не запитувати з ідіотським виразом обличчя, якої ж то ідеї народ хоче, бо тоді він уподібнюється до того дурнуватого шкільного вчителя, який запитує учнів, чого власне він мав би їх навчати. Президент сам має дати ідею народові, запалити нею серця патріотів на високі звершення.

Президент України повинен глибоко усвідомлювати, що Росія ніколи не була і не буде вірною сестрою України і ніколи не змириться з нашою незалежністю. Доки в ній панує імперська ідея, вона прагнутиме всіма способами знову обернути Україну на свою «жітніцу», а нас – у наймитів. Росія вміє вичікувати і вірить, що дочекається свого часу. Український Президент, не розпалюючи конфліктів з ненаситною «старшою сестрою», не даючи їй приводу до агресії, має гарантувати нам, що той час ніколи не настане.

Президент України нарешті має зробити остаточний вибір між Сходом і Заходом. Ми добре бачимо, що дала нам тристарічна орієнтація на татаро-монгольський Схід. Разом з тим ми бачимо, що дала орієнтація на цивілізований Захід Японії, Південній Кореї, Китаю, Тайваню, Чилі, що дає вступ до Євросоюзу Польщі, Чехії, Угорщині. І які не точилися б у нинішньому світі інсинуації про присмерк західної цивілізації, дай нам, Боже, спершу того «присмерку» дістатися.

Президент України повинен рішуче і принципово проводити в країні реформи, яких чекає від нього цивілізований світ.

Президент України зобов’язаний «розтінювати» вітчизняну економіку і фінанси, щоб повністю спрямувати їх на благо рідного народу.

Президент України має гарантувати подолання безробіття в країні і подбати, щоб українці більше ніколи не виглядали в очах світу жебраками.

Президент України зобов’язаний ініціювати заснування вітчизняної нафто-газової галузі та унезалежнити країну від російських енергоносіїв.

Президент України не повинен марнувати свій дорогий час на буденну «текучку»: тут розрізати стрічку, там покласти квіти чи посадити деревце – це рівень обов’язків керівника його Секретаріату. Президент має дбати насамперед про «розрізання стрічок» на стратегічних напрямках здійснення національної ідеї і виведення країни на сучасний цивілізований рівень.

Президент України неодмінно має бути господарем країни в кращому українському розумінні цього слова. В кожному місті, містечку, селі потрібне його хазяйновите око: чи добре живе народ, чи має все необхідне, в якому стані наші дороги, поля, транспорт, соціальні заклади, комунальні послуги, чи справедливий у нас суд, чи боєздатна армія…

Президент України зобов’язаний захищати зубожіле населення від грабежу олігархів та мафіозних кланів.

Президент України має прагнути стати улюбленцем народу, його мудрим учителем, опікуном і захисником.

Популярний Президент України з числа своїх симпатиків повинен створити багатомільйонну національно-патріотичну Партію українців, яка б звільнила нас від антиукраїнських деструктивних сил і на довгі роки поклала б край політичній кризі і хаосу в країні. Масова партія була б його надійною опорою, організатором і виконавцем реформаторських ідей. Позапартійний лідер, позбавлений надійної опори мільйонів патріотів, неспроможний, як би щиро він того не хотів, сколихнути застійне багно, в якому опинилася нація.

Президент України –– це еталон мудрості, мужності і честі нації і не має права своїми вчинками та поведінкою ганьбити її в очах світу.

Президент України повинен постійно пам’ятати: якщо він не здатний стати лідером і улюбленцем нації, господарем країни і її будівничим, то його доля незавидна, його особа в народі не популярна і викликає лише неприязнь та зневагу. Щоб не ганьбити перед світом себе і свій народ, він має бути готовим вчасно зійти з політичної арени, доки йому не показали на двері…

Кожен українець розуміє, що виконати всі ці настанови одна людина, навіть найгеніальніша, не в силі, їх у тій чи іншій мірі можуть здійснити лише кілька президентів-патріотів. Якщо казати правду, то в наших геть складних та непевних умовах, коли з Божою допомогою збережемо незалежність, гідний високої шани Президент у нас буде сьомим-восьмим за числом. Раніше й сподіватися наївно. І лише тому з них, хто назавжди виведе Україну з вікової відсталості, безпросвітних криз і негараздів на світлу дорогу цивілізації, вдячні нащадки спорудять монументи. Та чи можливе це за пам’яті нинішніх поколінь?

 

P.S. Шановні президенти! Я знаю, що ви маєте мене разом з моїми принциповими запитаннями за наївного провінціала. А я, даруйте, також знаю, що з такою немною державотворчою діяльністю, яку ви демонструєте донині, наївно сподіватися на всенародну повагу і шану.

 

2008 р.

 

Післяслово

 

На щастя, Помаранчева революція врятувала нас від повного безголів’я і всеохоплюючої безнадії. Однак той бруд байдужості, зневіри і розбрату, що нашаровувався в наших душах роками, десятиліттями, неможливо змити одним навіть найблагороднішим поривом помаранчевого Майдану. Потрібна ще не одна Помаранчева революція, не один Майдан, не одне десятиліття тяжкої праці всього українства над оздоровленням і відродженням нації. Чи вистачить нам мудрості і сил? Чи стане терпіння?..

 

Автор

 

⇐ Предыдущая19202122232425262728

Поделиться: