ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Стр 1 из 10Следующая ⇒

ДИСЦИПЛІНА: АДМІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Самостійна робота № 2

( самостійне вивчення - 2 години)

Тема № 2. Адміністративне судочинство. Загальні положення.

Питання для самостійного вивчення:

1. Завдання адміністративного судочинства.

2. Правосуддя в адміністративних справах.

3. Законодавство про адміністративне судочинство.

4. Право на судовий захист.

5. Принципи адміністративного судочинства.

Рекомендована література до теми:

1.	КонституціяУкраїни від 28.06.1996р.
2.	Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями
3.	Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями
4.	Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями
5.	Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями
6.	Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями
7.	Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями
8.	Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями
9.	Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями
10.	Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI
11.	Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями
12.	Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями
13.	Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями
14.	Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями
15.	Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями
16.	Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями
17.	Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями
18.	Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями
19.	Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями
20.	Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями
21.	Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями
22.	Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
23.	Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
24.	Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
25.	Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями
26.	Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
27.	Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями
28.	Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями
29.	Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями
30.	Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями
31.	Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями.
32.	Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями
33.	Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями
34.	Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями
35.	Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями
36.	Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005
37.	Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями
38.	Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.
39.	Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р.
40.	Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р.
41.	Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р.
42.	Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.
43.	Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
44.	Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова. – М.: Юристъ, 2002.
45.	Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8.
46.	Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с.
47.	Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с.
48.	Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998.
49.	Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.
50.	Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с.
51.	Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11.
52.	Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с.
53.	Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с.

Методичні рекомендації:

При вивченні першого питання (Завдання адміністративного судочинства.) необхідно звернути увагу на те, що

Згідно Конституцї України

Стаття 124. Правосуддя в Україні здійснюють виключно суди.

Делегування функцій судів, а також привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускаються.

Юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

Законом може бути визначений обов’язковий досудовий порядок урегулювання спору.

Народ безпосередньо бере участь у здійсненні правосуддя через присяжних.

Україна може визнати юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах, визначених Римським статутом Міжнародного кримінального суду.

Коментар:

Норми, що містяться в коментованій статті, є визначальними в розкритті функцій судової влади, органів, суб’єктів і форм реалізації судової влади. Вони є законодавчим закріпленням таких характерних рис судової влади, як самостійність, виключність, повнота юрисдикції.

Терміни «судова влада» і «правосуддя», що закріплені у ст. 6 Конституції України, не є тотожними. Правосуддя є змістовною та організаційною стороною судової влади. Перша показує, в який спосіб реалізується судова влада, друга — через які структурні утворення. Саме тому ст. 124 Основного Закону, з якої починається розділ VIII «Правосуддя», містить принципову норму: «Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами».

Відмінність судової влади від інших гілок державної влади визначається саме ч. 1 коментованої статті — це наділення судової влади функцією здійснення правосуддя. Ця функція не може бути делегована чи привласнена іншими органами чи посадовими особами. Здійснення функції правосуддя іншими органами не лише суперечило б принципу поділу влад і прямій забороні, передбаченій ч. 1 ст. 124 Конституції, а й порушувало б право на доступ до правосуддя і судовий захист, яке обмеженню не піддягає (див. статті 8, 22, 29, 32, 55 Конституції). В той же час на суди не можуть покладатись будь-які інші повноваження, які суперечать правовій природі правосуддя та несумісні з принципом поділу влад. За своїм змістом і формою засіб здійснення судової влади суттєво відрізняється від законотворчої діяльності, а також від правозастосовної та правоохоронної діяльності органів виконавчої влади.

Правосуддя — це діяльність органів судової влади в розв’язанні конфліктів у суспільстві, що мають правовий зміст. Конституційний Суд України у мотивувальній частині Рішення від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003 наголошував: «Правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах. Загальною декларацією прав людини 1948 року передбачено, що кожна людина має право на ефективне поновлення в правах компетентними національними судами у випадках порушення її основних прав, наданих їй конституцією або законом (ст. 8). Право на ефективний засіб захисту закріплено також у Міжнародному пакті про громадянські та політичні права (ст. 2) і в Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (ст. 13)».

Суд, здійснюючи правосуддя на засадах верховенства права, забезпечує захист гарантованих Конституцією України та законами України прав і свобод людини і громадянина, прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Специфіка діяльності судів полягає в тому, що застосування ними закону в розгляді конкретних справ здійснюється у певних процесуальних формах, визначених законодавчо, а саме: у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

У процесі відправлення правосуддя суди розв’язують суперечності, що виникають у суспільстві, і тому їх діяльність виконує інтегруючу і стабілізаційну функції.

Покладена в основу Конституції України концепція правосуддя визначає судову владу не просто інструментом у розв’язанні названих суперечностей, хоча й дуже важливим, а й рівноправним партнером законодавчої і виконавчої влади у врегулюванні суспільних процесів.

Для забезпечення судового захисту Конституція України у ч. 1 коментованої статті встановила принципи здійснення правосуддя виключно судами, неприпустимості делегування функцій судів та їх привласнення іншими органами чи посадовими особами та визначила юрисдикцію судів. Ніякий інший орган держави, крім суду, утвореного законом не в праві взяти на себе функцію правосуддя. Зазначені принципи забезпечують здійснення конституційного права на судовий захист, яке не може бути обмежене навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (ст. 64 Конституції України). Тобто не допускається створення позасудових органів, наділених судовою владою. Принцип, за яким правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, створює найважливішу гарантію громадянського миру, додержання конституційних прав і свобод людини і громадянина. Лише за умови чинності цього організаційно- правового принципу суд здатний виконувати свої повноваження щодо захисту таких прав і свобод, а також забезпечувати в межах своїх повноважень реалізацію засад верховенства права та непохитність конституційного ладу в Україні. Отже, поділ державної влади з певного автономією органів відправлення правосуддя є дуже важливою ознакою демократичної, правової держави.

Згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Це означає, що в демократичній, правовій державі суд вирішує практично всі соціально значущі конфлікти між суб’єктами права, а також вирішення питань, які мають правовий, а не політичний, характер. До певної міри аксіомою є теза про те, що чим більша кількість конфліктів у суспільстві вирішується судом, а не органами виконавчої чи законодавчої влади, тим більше є підстав вважати це суспільство демократичним, а державу — правовою. Тому в Конституції України цілком обґрунтовано визначено обсяг повноважень судової влади щодо розв’язання усього спектру соціальних конфліктів, в основі яких є спір про право або існує інша проблема в застосуванні права.

Із змісту ч. 2 ст. 124 Конституції України випливає, що кожен із суб’єктів правовідносин у разі виникнення спору може звернутися до суду за його вирішенням. Суб’єктами таких правовідносин можуть бути громадяни, іноземці, особи без громадянства, юридичні особи та інші суб’єкти цих правовідносин.

розгляд згідно з Конституцією України має стати обов’язковим і універсальним методом розв’язання таких конфліктів. Концептуальний зміст конституційних принципів полягає в тому, щоб суди належним чином виконували функцію захисту суспільства від проявів свавілля або рецидиву тоталітаризму. Суди можуть стати гарантом громадянського миру, прав і свобод людини і громадянина лише за умови, коли їх юрисдикція поширюється на всі правовідносини, що виникають або можуть виникнути в державі. Тому Конституцією України встановлено межі повноважень судової влади відповідно до її інституційного призначення. З другого боку, окреслене в коментованій статті правове поле діяльності судової влади дозволяє з максимальною точністю визначити її роль у системі координат «стримувань і противаг» державної влади в Україні. Судовий контроль з широкого кола питань суспільного життя є невід’ємним елементом рівноваги політико-правового механізму, оскільки він закріплює оптимальний баланс розподілу повноважень між гілками триєдиної системи державної влади.

У частині 3 коментованої статті визначаються загальні засади судоустрою та здійснення правосуддя в Україні.

Судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Отже, судова система України складається з Конституційного Суду України, який є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, та судів загальної юрисдикції, які розглядають решту справ: цивільних, господарських, кримінальних, адміністративних — в межах повноважень судової влади. Тому переважна більшість усіх судових справ розглядається судами загальної юрисдикції.

У коментованій статті поряд з поняттям «правосуддя» вживається поняття «судочинство». Це відображає реальні та теоретичні особливості, які стосуються діяльності самого суду по здійсненню правосуддя, а також пов’язаних із розглядом справ в суді процедур, основаних на активній участі в судочинстві не лише суду, а й інших зацікавлених або уповноважених суб’єктів. їх склад, характер їх спору, правовідносини, які існують між ними, а також зумовлені у зв’язку з цим специфіка та особливості процесуальної діяльності об’єктивно обґрунтовують визнання і закріплення Законом України «Про судоустрій і статус суддів» різних видів судочинства, за допомогою яких здійснюється судова влада.

Закон визначає п’ять видів судочинства в Україні: конституційне, цивільне, господарське, адміністративне та кримінальне. Кожен вид судочинства передбачає здійснення процесуальних прав і обов’язків учасниками, а також безпосередньо судами, в установленому Законом порядку. Цей порядок визначено для конституційного судочинства — у Законі про Конституційний Суд України; для цивільного, господарського, адміністративного і кримінального судочинства — відповідно в ЦПК, ГПК, КАСУ та КПК України.

Правосуддя здійснюється у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також конституційного судочинства.

Суд здійснює правосуддя у формі розгляду і вирішення справи в судовому засіданні на підставі безпосереднього, всебічного, повного, об’єктивного дослідження обставин справи в умовах гласності та усності судового розгляду, змагальності і рівноправності сторін. У судовому розгляді реалізується уся система засад правосуддя, гарантуються права учасників процесу, безпосередньо досліджуються докази. Це забезпечує найбільші можливості саме для суду щодо встановлення обставин кожної справи.

Відправлення правосуддя є особливим видом здійснення державної влади. Застосовуючи загальні правові приписи (норму права) до конкретних обставин справи суддя дає власне тлумачення норми, приймає рішення в межах наданої йому свободи розсуду (погляду) та власного переконання.

Закріплення правил конституційного судочинства у законі прямо передбачено ст. 153 Конституції України, згідно з якою порядок організації і діяльності Конституційного Суду України, процедура розгляду ним справ визначаються законом.

Відповідно до ст. 5 Конституції носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ як суверен здійснює владу різними шляхами: через вибори, референдуми, всенародне обговорення та інші форми. Однією з таких форм є закріплений у ч. 4 коментованої статті принцип безпосередньої участі народу у здійсненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Цей принцип є конкретним проявом демократизму нашої держави і полягає у залученні до відправлення правосуддя не тільки професійних суддів, а й представників народу.

У частині 5 коментованої статті передбачено, що тільки суд наділений повноваженнями щодо прийняття судового рішення. Постановлення судового рішення, яким закінчується розгляд справи у суді, іменем держави визначає особливу роль суду як єдиного органу державної влади, який згідно з Конституцією здійснює правосуддя, і в акті від її імені реалізує право держави на вирішення правових конфліктів у цивільних, господарських та адміністративних правовідносин, на кримінальне покарання осіб, які порушили кримінально-правову заборону і вчинили злочин.

Обов’язковий характер судового рішення, постановленого іменем держави, підкреслює авторитет судової влади, суб’єктом якої є суд, і сприяє утворенню в державі режиму законності.

Обов’язковість судових рішень, що набрали законної сили, надає їм властивості закону в справі, в якій вони ухвалені. Тому вони є обов’язковими для виконання на всій території України усіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, об’єднаннями громадян та іншими організаціями, громадянами та юридичними особами. Умови і порядок виконання на території України судових рішень визначаються Законом України «Про виконавче провадження», а на територіях інших держав — міжнародними договорами України на засадах взаємності.

За невиконання судового рішення може настати кримінальна, адміністративна чи дисциплінарна відповідальність.

При вивченні третьго питання (Законодавство про адміністративне судочинство.) необхідно звернути увагу на те, що