Стаття 11. Змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі

1. Розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

2. Суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, і не може виходити за межі позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог тільки в разі, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять.

3. Кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано адміністративний позов, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

4. Суд вживає передбачені законом заходи, необхідні для з'ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

5. Суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази або з власної ініціативи витребувати докази, яких, на думку суду, не вистачає.

Коментар:

Предмет регулювання та цілі статті

1. Стаття закріплює одразу три принципи адміністративного процесу: змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з'ясування всіх обставин у справі; та визначає їх зміст.

2. Стаття спрямована на відмежування процесуальної діяльності суду від процесуальної діяльності сторін з метою забезпечення всебічного і повного з'ясування обставин у справі та її справедливого вирішення.

Принцип змагальності сторін

3. Відповідно до частини третьої статті 129 Конституції України змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості належать до основних засад судочинства. Змагальність передбачає наявність сторін з різними інтересами, а тому реалізується лише у провадженні, де є сторони.

4. Змагальність сторін полягає у процесі доведення сторонами перед судом своєї позиції у справі (вимог та заперечень). Змагальність реалізується передусім через доказування, тобто підтвердження сторонами обставин, на які вони посилаються для обґрунтування своїх вимог чи заперечень, доказами. Адже саме сторонам найкраще відомі обставини у справі, саме вони найкраще знають, якими доказами ці обставини можна підтвердити. Водночас сторони, як правило, наводять і правову аргументацію своїх вимог, але суд не зв'язаний цією аргументацією.

5. Права, які забезпечують необхідні процесуальні можливості для відстоювання своєї позиції, називаються змагальними. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, згідно з частиною третьою статті 49 КАСУ мають право:

1) знати про місце й час судового розгляду справи, про всі судові рішення, які ухвалюються у справі та стосуються їхніх інтересів;

2) знайомитися з матеріалами справи;

3) заявляти клопотання і відводи;

4) давати усні та письмові пояснення, доводи та заперечення;

5) подавати докази, брати участь в дослідженні доказів;

6) висловлювати свою думку з питань, які виникають під час розгляду, задавати питання іншим особам, які беруть участь у справі, свідкам, експертам, спеціалістам, перекладачам;

7) подавати заперечення проти клопотань, доводів і міркувань інших осіб;

8) знайомитися з технічним записом та журналом судового засідання і подавати письмові зауваження до них;

9) робити із матеріалів справи виписки, знімати копії з матеріалів справи, одержувати копії судових рішень;

10) оскаржувати судові рішення у частині, що стосується їхніх інтересів;

11) користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм КАСУ.

Усі ці права завжди поєднані з обов'язком користуватися ними добросовісно, не зловживаючи.

6. Специфікою доказування в адміністративному судочинстві є те, що у справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень обов'язок щодо доведення правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача, якщо він заперечує проти адміністративного позову. Тобто в адміністративних справах запроваджено презумпцію вини відповідача - суб'єкта владних повноважень.

7. На суд покладено обов'язок сприяти змагальності сторін з метою всебічного і повного з'ясування обставин у справі. Однак особливістю адміністративного судочинства, на відміну від цивільного, є активніша роль суду у забезпеченні змагальності. Враховуючи гірше становище приватної особи, яка має менші можливості щодо використання юридичних інструментів для аргументування власних вимог і є менш обізнаною в питаннях права, а також тієї обставини, що предмет публічно-правового спору стосується інтересів широкого кола осіб, суд зобов'язаний вживати передбачені законом заходи, необхідні для всебічного і повного з'ясування обставин у справі, зокрема щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи (частина четверта коментованої статті) та дослідити можливий вплив судового рішення у справі не лише на її учасників, а й на інтереси широкого кола осіб.

8. Для забезпечення змагальності обставин в адміністративній справі суд зобов'язаний:

1) запропонувати особам, які беруть участь у справі, подати докази, яких, на думку суду, не вистачає (частина п'ята коментованої статті). Таким чином, у разі, якщо для встановлення певних обставин недостатньо доказів, суд повинен з'ясувати, якими ще доказами можна підтвердити чи спростувати ці обставини. За наявності доказів у осіб, які беруть участь у справі, суд пропонує їм подати ці докази. У разі знаходження доказів в інших осіб суд витребує їх. Якщо особа, яка бере участь у справі, без поважних причин не надасть докази на пропозицію суду, суд вирішує справу на підставі наявних доказів. Але лише за умови, що такі докази необхідні для підтвердження обставин, на які посилається саме ця особа (частина шоста статті 71 КАСУ). Такі приписи спрямовані на досягнення добросовісного ставлення сторін до ведення своєї справи в суді. У разі ж ігнорування пропозиції суду іншими особами, які беруть участь у справі, суд повинен витребувати необхідні докази (частина четверта статті 71 КАСУ);

2) роз'яснити особам, які беруть участь у справі, їхні процесуальні права та обов'язки (частина третя статті 34, частини перші статей 127, 130, 167 КАСУ). З огляду на те, що учасниками адміністративного судочинства, особливо позивачами, найчастіше є особи, які не мають необхідної правової освіти, на суд покладається обов'язок ознайомити їх з процесуальними правами та обов'язками і роз'яснити їх, попередити про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій. Важливою гарантією права знати свої права та обов'язки є вимога до суду разом з копією ухвали про відкриття провадження (у першій, апеляційній, касаційній інстанціях) надсилати інформацію про процесуальні права та обов'язки (частина п'ята статті 107, пункт 2 частини першої статті 190, пункт 2 частини першої статті 215 КАСУ). У разі відмови від адміністративного позову, визнання адміністративного позову або примирення сторін перед прийняттям відповідного рішення суд повинен обов'язково попередити про правові і фактичні наслідки вчинення цих дій;

3) сприяти іншим чином особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав відповідно до КАСУ. Випадки, коли суд зобов'язаний іншим чином сприяти особам, які беруть участь у справі, здійсненню їхніх прав, передбачені, зокрема, статтями 73 - 75 (забезпечення доказів), частиною третьою статті 71 (витребування судом доказів, якщо особа самостійно не може їх подати), статтею 81 КАСУ (призначення експертизи), статтею 115 (судові доручення щодо збирання доказів).

Принцип диспозитивності

9. У класичному розумінні принцип диспозитивності полягає у тому, що суд повинен вирішувати лише ті питання, про вирішення яких його просять сторони у справі (учасники спірних правовідносин). Таким чином, суд не може ініціювати провадження, бо це суперечило б засадам здійснення правосуддя. За загальним правилом, як і в цивільному судочинстві, адміністративний суд вирішує лише ті вимоги по суті спору, про вирішення яких просять сторони, і він не повинен виходити за межі цих вимог. Інакше кажучи, суд зв'язаний предметом і розміром заявлених вимог.

Однак, на відміну від цивільного судочинства, положення коментованої статті допускають випадок, коли суд зобов'язаний вийти за межі вимог адміністративного позову. Це потрібно, якщо спосіб захисту, який пропонує позивач, є недостатнім для повного захисту його прав, свобод та інтересів. Аналогічний обов'язок суду зазначений також у частині дев'ятій статті 171 КАСУ, яка передбачає, що у разі коли у процесі розгляду справи щодо нормативно-правового акта виявлено незаконність або невідповідність правовому акту вищої юридичної сили інших правових актів чи їхніх окремих положень, крім тих, щодо яких відкрито провадження в адміністративній справі та які впливають на прийняття постанови у справі, суд визнає такі акти чи їхні окремі положення незаконними або такими, що не відповідають правовому акту вищої юридичної сили.

10. Коментованою статтею також закріплюється право особи, що звернулась за судовим захистом, розпоряджатися своїми вимогами на свій розсуд. Таке положення означає, що особи мають:

1) право на звернення до суду за захистом;

2) право змінити свої вимоги або відмовитися від них;

3) право визнати вимоги іншої сторони або не визнавати їх;

4) право за взаємною згодою припинити спір (примиритися).

Ці права, виходячи зі змісту диспозитивності, одержали назву " диспозитивні права".

Принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі

11. Принцип офіційного з'ясування всіх обставин у справі (офіційності) властивий лише адміністративному процесу. Офіційність полягає в активній ролі суду і за своїм змістом обмежує дію принципів змагальності і диспозитивності.

Наявність принципу офіційності обумовлена специфікою публічно-правових відносин, яка полягає у тому, що в учасників таких правовідносин, як правило, нерівні можливості. В адміністративному процесі особі протистоїть потужний адміністративний апарат. У зв'язку з цим у сторін заздалегідь складаються нерівні вихідні можливості. Щоб збалансувати їх, адміністративний суд повинен відігравати активну роль у судовому процесі з тим, щоб сприяти особі у захисті її прав. Тому адміністративний суд має вжити всіх заходів, які передбачені законом, щоб права, які порушила влада, були захищені. Така роль суду обумовлена тим, що переважно конфлікти виникають саме з вини публічної адміністрації або вона не вжила достатніх заходів, щоб цьому запобігти.

12. Принцип офіційності, як обмеження змагальності, проявляється у тому, що:

1) суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з'ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин (пункти 3 і 4 частини четвертої статті 111 КАСУ);

2) при потребі суд з власної ініціативи виявляє і витребовує докази, яких, на його думку, не вистачає (частини четверта і п'ята коментованої статті, частина четверта статті 65, частина п'ята статті 71, пункти 1 і 3 частини другої статті 110 КАСУ);

3) суд може визнати обов'язковим з'явлення сторони чи третьої особи, якщо є необхідність заслухати її особисто (пункт 2 частини другої статті 110, стаття 120 КАСУ);

4) суд може визнати за необхідне дослідити докази щодо обставин, які визнаються сторонами, якщо у нього існує сумнів щодо достовірності цих обставин та добровільності їх визнання (частина третя статті 72 КАСУ);

5) під час допиту свідка суд може задавати йому питання в будь-який час, а не лише після закінчення допиту особами, які беруть участь у справі, як це заведено у цивільному судочинстві (частина восьма статті 141 КАСУ).

Отже, адміністративний суд, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, має повністю встановити обставини у справі, щоб ухвалити справедливе та об'єктивне рішення, оскільки судові рішення в адміністративних справах так чи інакше стосуються публічних інтересів. При цьому публічні інтереси не слід розуміти як інтереси державних органів, органів місцевого самоврядування, окремих посадових осіб. Це можуть бути інтереси широкого кола осіб, прав та свобод яких стосується правовий акт, що став предметом судового розгляду, або інтереси платників податків, які не зацікавлені нести тягар відшкодування з бюджету збитків лише через те, що державний орган чи орган місцевого самоврядування недобросовісно поставився до ведення справи в суді.

13. Як обмеження диспозитивності, принцип офіційності проявляється у тому, що суд:

1) у разі відмови позивача від адміністративного позову, визнання відповідачем адміністративного позову або досягнення сторонами примирення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 51, частина четверта статті 112, частина третя статті 113 КАСУ);

2) повинен з власної ініціативи вжити заходи забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень (частина перша статті 117 КАСУ);

3) уповноважений вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для повного захисту прав, свобод та інтересів сторін чи третіх осіб, про захист яких вони просять (частина друга статті 11 КАСУ);

4) суд у разі укладення мирової угоди або відмови стягувача від примусового виконання на стадії виконання судового рішення повинен перевірити, чи не суперечитиме це закону та чи не порушуватиме чиї-небудь права, свободи чи інтереси (частина четверта статті 262 КАСУ).

Відмінність від попереднього регулювання

14. Принцип офіційності певною мірою нагадує принцип об'єктивної істини у судовому процесі радянського зразка. Принцип об'єктивної істини покладав обов'язок повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин у справі на суд, а це означало, що формувати предмет доказування і доказову базу було завданням суду, а не сторін. Навіть якщо у сторін не виникало спору щодо певних обставин, суд міг поставити їх під сумнів і шукати докази на підтвердження чи спростування цих обставин. Таким чином, суд, незалежно від виду судочинства, одночасно діяв як слідчий, адвокат і прокурор. Стороні достатньо було лише ініціювати судовий процес. Така активна роль суду обумовлювалася спрямуванням радянського судочинства на охорону і захист передусім інтересів держави. Кожен крок реалізації сторонами їхніх прав щодо предмету справи підлягав перевірці судом: чи не порушуватимуться внаслідок цього інтереси держави або інтереси будь-якої особи.

Незважаючи на схожість процесуальних механізмів, які випливають з принципів об'єктивної істини та офіційності, необхідно пам'ятати, що вони спрямовані на досягнення різних завдань. У першому випадку - на охорону інтересів держави, у другому - на захист прав, свобод та інтересів особи від порушень з боку публічної адміністрації.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: