РОЗВИТОК СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ЯК АКТУАЛЬНА ПРОБЛЕМА ВИЩОЇ ОСВІТИ УКРАЇНИ

 

Розглядається соціокультурна компетенція майбутнього вчителя як необхідна умова його особистісного та професійного становлення, реалізації гуманістичної парадигми освіти. Аналізуються особистісні, професійно-педагогічні та національно-культурні фактори впливу на формування соціокультурної компетенції.

Cross-cultural competence of a would-be teacher is a key factor of his/her professionalism and the realization of humanistic paradigm of education. The article focuses on personal, pedagogical and national factors impacting the development of a teacher’s cross-cultural competence.

 

Постановка проблеми. Загальноцивілізаційна тенденція кінця XX-початку XXI століття полягає у глобалізації суспільного розвитку, яка впливає на всі сфери життєдіяльності окремої людини і людства в цілому, зумовлює зміни у мисленні та ідеях. Політичні, суспільні та економічні зміни в Європі та Україні призвели до епохи тотальної комунікації: інформація може досягти найвіддаленіших куточків земної кулі за дуже короткий час. Процеси мобільності та інтеграції, які неупинно набирають обертів, стають характерними ознаками сучасності. Певним чином можна стверджувати, що зараз неможливо знайти на географічній карті монодержав, оскільки вони об’єднують представників різних націй, віросповідань, а, отже, є полікультурними за своєю сутністю.

Полікультурна природа суспільств передбачає наявність у їхньому складі як окремих представників, так і спільнот, які вирізняються та мають власну культурну й національну самобутність. Попередній досвід людства засвідчує наявність ідеологізованої монополярної моделі існування окремих націй у межах великих держав, заперечення їхнього права на релігійне, мовне та культурне самовизначення, повне підпорядкування особистих інтересів загальним вимогам та пріоритетам. В останні ж роки спостерігається зміни в геополітичній ситуації, які привели до пожвавлення міжнародних стосунків та зближення країн. Тож цілком закономірною у цьому контексті є необхідність пошуку основи для розбудови відкритого суспільства, переорієнтованої на плюралістичну поліцентристську модель суспільства, адекватну викликам XXI століття.

Одним із пріоритетів стратегічного розвитку ринкових відносин в Україні визнано інтеграцію нашої держави в європейське співтовариство, що створює необхідність у становленні полікультурного світогляду в кожного члена суспільства та формування на його основі соціокультурної компетенції. Особливого значення набувають питання освіти, неможливість її відокремлення від суспільства, оскільки вона віддзеркалює процеси, які в ньому відбуваються. На думку І. Слоневської, сучасна освіта, якщо її розглядати як відкриту нелінійну систему, – це процес, що постійно перебуває в динаміці і виконує функцію підготовки особистості до життя у світі багатоманітних зв’язків, розвиває вміння орієнтуватися у швидкоплинному житті, створює умови для формування власних переконань, здатності до свідомого, критичного аналізу, що, в свою чергу, становить передумову сучасного мислення, адекватного запитам сьогодення [8, 179].

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Питання полікультурної освіти, діалогу культур та необхідність формування у членів суспільства соціокультурної компетенції як основ для взаєморозуміння та співпраці перебуває у центрі уваги зарубіжних та вітчизняних науковців, починаючи з XIX століття. Своєрідною програмою універсального виховання всього людства можна вважати «Пампедію» Яна Амоса Коменського, в якій стверджувалися принципи спільності людей, їхніх прагнень і потреб. Глобальний інтерес діалогу як форми співіснування різних країн та націй виникає у XX ст. Е. Гуссерль розвиває ідею інтенційності, К. Ясперса та М. Бубера цікавлять проблеми міжособистісної комунікації. Зокрема, у філософських розвідках К. Ясперса чітко прослідковується ідея необхідності комунікативної взаємодії як способу вирішення усіх можливих суперечностей, що виникають між представниками різних видів світогляду, необхідності толерантності у міжособистісних стосунках. Актуальними і зараз залишаються положення М. Бахтіна про людину як унікальний світ культури, що взаємодіє з іншими особистостями, які теж є окремим культурами. Думки про взаємозв’язок національного та загальнолюдського простежуються у працях К. Ушинського, І. Каптєрєва, М. Бердяєва. На початку XX ст. німецькі педагоги-гуманісти Г. Шаррельман, Л. Гурлітт та Ф. Гансберг вважали, що полікультурна освіта є синтезом національної та світової культур, виступали за привнесення і захист культурних відмінностей.

Проблема формування загальнокультурної компетентності, а з нею і соціокультурної компетенції як її частини, знаходить своє відображення у працях багатьох вітчизняних та зарубіжних вчених, серед яких ми визначаємо Н.М. Бібік, Н.Ф. Бориско, Є.М. Верещагіна, В.О. Калініна, В.В. Сафонову, О.Б. Тарнапольського.

Стратегії розвитку європейської освіти розробляють українські дослідники-компаративіти Н.В. Абашкіна, Н.М. Лавриненко, О.В. Овчарук, Л.П. Пуховська. Культурознавчим аспектам підготовки майбутніх учителів присвячені праці О.В. Волошиної, І.А. Зязюна, О.П. Рудницької. Нині ряд дослідників займається вивченням полікультурної освіти: М. Баяновська, О. Волошина, О. Джуринський, І. Лощенова та ін.

В останні роки посилилася увага науковців до феномену соціокультурної компетенції як одного із важливих показників готовності особистості до міжкультурної комунікації. Але ця проблема розглядається здебільшого у контексті навчання в початковій та основній школі (О.О. Коломінова, Ю.І. Пассов, О.П. Первак), а також у системі професійної освіти (Н.Ф. Бориско, С.В. Козак, Т.М. Володько, В.М. Третьякова). Вищим педагогічним навчальним закладам присвячено лише окремі праці (Н.А. Ігнатенко, Л.П. Рудакова). На жаль, цілісної характеристики теперішніх змін та інновацій щодо питання формування соціокультурної компетенції у середовищі вищої педагогічної освіти України поки що немає.

Тому метою нашої статті є визначення факторів впливу на процес підготовки майбутніх учителів до соціокультурної комунікації у контексті розбудови сучасного українського суспільства та європейських інтеграційних змін.

Виклад основного матеріалу. Концептуальні ідеї та погляди на стратегію, основні напрями, пріоритети і принципи розвитку освіти України визначає Національна доктрина розвитку освіти, схвалена на II Всеукраїнському з’їзді освітян і затверджена Указом Президента України 17 квітня 2002 р. № 347/2002. У ній обґрунтовано положення напрями державної політики щодо розвитку освіти в Україні: особистісні орієнтація освіти; визначено необхідність формування національних та загальнолюдських цінностей; створення рівних можливостей у здобутті освіти; наголошується на необхідності постійного підвищення якості освіти, оновлення змісту та форм організації навчально-виховного процесу, органічного поєднання освіти і науки, інтеграції вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів тощо [6, 365].

Як зауважує А. Бойко, дуалістичний характер будь-якої національної освіти полягає, з одного боку, в збереженні доброго, міцного коріння національної культури, з іншого – в адекватному оновленні, спрямованому на підготовку особистості до життя в динамічному, взаємозалежному світі. Для сучасної школи України, яка перебуває нині на стадії ґрунтовного реформування, ця дуалістичність виявляється в оновлених стандартах змісту освіти, її національного та загальноєвропейського компонентів з урахуванням тенденції європейського та світового розвитку [2, 34].

Визначені Національною доктриною мета і пріоритетних напрями, безумовно, безпосередньо стосуються і всіх рівнів педагогічної освіти. Гуманізація і демократизація як необхідні умови розвитку висувають найвищі вимоги до професійного рівня вчителя, його людського сумління й відповідальності. Педагогічна компетентність вчителя визначається сьогодні через її ключові складові, серед яких соціокультурна має важливе значення.

Тривалий час зарубіжними науковцями (C. Cramsh, M. Byram, W. Kidd, В.В. Сафонова) соціокультурна компетенція визначалася як складова частина комунікативної, поряд із граматичною, соціолінгвістичною, соціальною компетенцією та компетенцією дискурсу. Під соціокультурною компетенцією вони розуміють аспект комунікативної здатності, який містить у собі характерні особливості суспільства та його культури, що проявляється в комунікативній поведінці членів цього суспільства. До цих особливостей належать:

- соціальні звичаї (невербальні: значення жестів; вербальні: початок і закінчення розмови, способи привертання уваги);

- соціальні ритуали (час відвідування знайомих, друзів, загальноприйняті теми бесід тощо);

- універсальний досвід (знання про культуру країни, мову якої вивчають) [7, 11-13].

Соціокультурна компетенція розглядається при цьому як здатність здійснювати спілкування засобами іноземної мови з орієнтацією своєї мовленнєвої поведінки на іноземного адресата, з урахуванням соціокультурних особливостей країни, мова якої вивчається. У вужчому розумінні соціокультурна компетенція пов’язується з поняттям «країнознавчої компетенції» – навичками й уміннями аналітичного підходу до навчання зарубіжної культури у зіставленні з культурою своєї країни.

Тривалий час питання формування соціокультурної компетенції було прерогативою професійної підготовки вчителя іноземної мови. Однак, на наш думку, у зв’язку із посиленням інтеграційних процесів України в європейське співтовариство є доречним стверджувати, що соціокультурна компетенція майбутнього вчителя будь-якого напряму має стати обов’язковим компонентом його професійної підготовки. Особливо значущим є даний висновок у контексті розширення кордонів країн, зростанні мобільності студентів та набутті англійською мови статусу міжнародної. Також аргументом у даному твердженні є тенденція до відмови від сцієнтичного підходу до викладання, згідно з яким вивчення мови перетворюється на вивчення лексики та граматики, що веде відчуження знань – одного з проявів кризи сучасної освіти. Метою освіти XXI століття визначають знання не фактів, а цінностей, тому мова йде про парадигмальне реформування як світової, так і вітчизняної освіти. «Освіта має бути наповнена життєво важливими поняттями і питаннями, сенс яких студент чи учень має осягнути через дискусію, співставлення концепцій, думок, поглядів і підходів, що практикуються в реальному соціокультурному середовищі, » – стверджує В. Андрущенко [1, 10]. Сучасний етап розвитку суспільства вимагає фахівця, який не лише б володів іноземною мовою на побутовому рівні, але й міг би успішно виконувати професійні завдання, був готовим до цілісного сприйняття світу, до його розуміння на основі культурного плюралізму та поваги до людської особистості.

Доречно звернутися до ідеї толерантності, яка, за К. Ясперсом, є обов’язковим компонентом людських стосунків [10, 274]. Мету соціокультурної компетенції ми вбачаємо у формуванні культурної толерантності як особистісної позиції, яка надає змогу розуміти культурний та духовний світ інших народів, комфортно жити в умовах полікультурності. Ця мета може бути реалізована через наступні завдання:

- формування здатності сприймати ціннісні орієнтири представника іншої культури;

- вміння вибирати прийнятний у соціокультурному плані стиль мовленнєвої поведінки в умовах міжкультурної комунікації;

- формування соціокультурної неупередженості під час спілкування із представником іншої культури;

- стимулювання інтересів до світоглядних позицій інших народів;

- уміння використовувати культурні відмінності для збагачення і розвитку власної культури.

Однак формування полікультурного світогляду та соціокультурної компетенції не має відбуватися шляхом занурення в іншомовну культуру та безапеляційним прийняттям цінностей інших народів. Актуальною є проблема збереження національного багатства та самобутності культур у їхній єдності, досягнення гармонії, синтезу загальнонаціональних та загальнолюдських цінностей [6, 365]. Так, студентство сьогодні перебуває на перехресті багатьох культур, а окрема молода людина формується і виступає носієм декількох субкультур – етнічної, світової, міської чи сільської, соціальної, політичної, правової, економічної тощо. Саме тому культура виступає глобальним явищем, оскільки всі представники нації, етносу чи меншин складають єдину полікультурну цілісність і творять власну історію, маючи власну культуру, мову, релігію, звичаї тощо. Полікультурність сприяє, по-перше, збереженню й збільшенню всього різноманіття культурних цінностей, норм, зразків поведінки і форм діяльності; по-друге, допомагає становленню як культурної ідентичності особистості, так і розумінню нею культурної різноманітності сучасних суспільств, неминучості культурних відмінностей людей. Таким чином соціокультурна компетенція може розглядатися як складова національного та громадянського виховання. Крім того, осмислення загальнолюдських цінностей, за твердженням С. Русової, дозволяє глибше усвідомити потенціал власного народу, адже завдяки справжньому національному вихованню дитина звикає кохатися у народних скарбницях і шукатиме цих культурних скарбів у інших народів [5, 23].

Ще однією необхідною умовою формування соціокультурної компетенції є пошук нового міждисциплінарного полікультурного діалогу, оскільки процес сприйняття і осмислення іншого культурного простору не лінійний, а швидше багатовекторний, спрямований на реалізацію системних завдань і вмінь, необхідних для вироблення цілісного, діалогічного проблемного мислення, яке сприятиме формуванню нової світоглядної позиції, базованої на визнанні різноманітності світу, багатогранній складності соціокультурних процесів. Такі знання, вміння та навички можуть бути отримані лише на основі інтеграції базових фундаментальних та педагогічних наук, тому окремі дисципліни розглядаються не як сукупність традиційних курсів, а інтегруються в цикли дисциплін, пов’язані загальною цільовою функцією і міждисциплінарними зв’язками. У цьому контексті особливо значущі взаємозв’язки рідної та іноземної мови, зарубіжної літератури, культурології, релігієзнавства, всесвітньої історії, політології, соціології, адже зміст сучасної гуманітарної освіти зорієнтований на забезпечення оптимального балансу між локальним і глобальним, між власним і спільним, на основі якого людина здатна усвідомлювати реалії цілого світу, бути здатною жити і діяти в ньому, нести частку відповідальності.

Наступною передумовою успішного формування соціокультурної компетенції майбутніх педагогів є сформованість їхніх інтегративних характеристик – ціннісних орієнтацій, професійної мотивації, особистісної позиції. У працях Є. Шиянова та І. Котової звертається увага на полімотивованість професійного навчання [9, 38]. Ученими визначено три джерела активності майбутнього педагога: внутрішні, зовнішні й особистісні, які ми можемо екстраполювати на розвиток соціокультурної компетенції.

Внутрішня мотивація (пізнавальні та соціальні потреби) забезпечують прагнення педагога до розуміння багатовимірності світу та його культурних вимірів.

Зовнішня мотивація визначається умовами життєдіяльності особистості і передбачає очікування, пов’язані із можливістю відвідати інші країни, познайомитися з їх педагогічним досвідом і педагогічними системами, а також очікування, пов’язані з конкурентноздатністю професії вчителя на ринку світових освітніх послуг.

Серед особистісних джерел ми визначаємо можливості, інтереси, потреби, установки, які стимулюють прагнення особистості до власної культурної ідентифікації, толерантного ставлення до інших народів.

Успіх формування соціокультурної компетенції залежить від взаємодії всіх мотиваційних джерел. Відсутність одного із них здатне спричинити переструктурування системи мотивів або їхню деформацію.

Висновки. Проаналізувавши стан впровадження полікультурної освіти в Україні, необхідно констатувати, що формуванню соціокультурної компетенції у студентів вищих педагогічних навчальних закладів приділяється недостатня увага на всіх етапах його фахової підготовки. Саме сфера освіти покликана сприяти професійному саморозвитку педагога, становленню його ціннісних орієнтацій, вихованню толерантного ставлення до інших культур, розвитку вмінь спілкування із представниками інших народів, розумінню їх національних особливостей. Соціокультурна компетенція має стати одним із найістотніших атрибутів майбутнього педагога, необхідною умовою його особистісного та професійного розвитку.

Подальшої розробки потребує характеристика інтеграційних засад формування соціокультурної компетенції студентів вищих педагогічних закладів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрущенко В. Вища освіта в контексті глобалізації // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. – 2002. – Вип. 9. – С. 3-13.

2. Бойко А. Проблеми розвитку української освіти в умовах євро інтеграції // Вища освіта України. – 2008. – № 2. – С. 34-37.

3. Болгарина В., Лощенова І. Культура і полікультурна освіта // Шлях освіти. – 2002. – № 5. – С. 2-6.

4. Клепко С. Інтегративна освіта і поліформізм знання. – Київ – Полтава – Харків: ПОІПОПП, 1998. – 380 с.

5. Коваленко Є., Пінчук І. Софія Русова – видатний педагог України // Русова С. Вибрані педагогічні твори: У 2 т. – К.: Либідь. – 1997. – Т. 2. – С. 7-43.

6. Кремень В.Г. Освіта і наука України: шляхи модернізації (факти, роздуми, перспективи). – К.: Грамота, 2003. – 216 с.

7. Сафонова В.В. Обучение международного общения в контексте диалога культур и цивилизаций. – Воронеж: Истоки, 1996. – 237 с.

8. Слоневська І. Принцип діалогізму як одна з умов гуманізації змісту літературної освіти// Філософія освіти. – 2005. – № 2. – С. 179-187.

9. Шиянов Е.И., Котова И.Б. Развитие личности в обучении: Учеб. пособие для студ. пед. вузов. – М.: Издат центр «Академия», 1999. – 288 с.

10. Ясперс К. Смысл и назначение истории. – М., 1991. – 329 с.

 

УДК 784+616.89-008.434

Л.П. Ятло

доцент кафедри музикознавства

та вокально-хорових дисциплін,

Уманський державний педагогічний

університет імені Павла Тичини,

заслужений працівник культури України

⇐ Предыдущая24252627282930313233Следующая ⇒

Поделиться: