ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ ПРАВО. Питання для самостійного вивчення. ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ ПРАВО

ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ ПРАВО

Лекційне заняття № 24

( теоретичне заняття - 1 година, самостійне вивчення - 1 година)

Тема № 24 . Управління освітою і наукою.

Мета: дати студентам чітке поняття соціально-культурної сфери. Студенти повинні знати адміністративно- правовий статус суб'єктів державного управління соціально-культурною сферою. Студенти повинні орієнтуватися в організаційно-правових засадах освітньої діяльності в Україні та системі органів управління освітою.

План заняття:

1. Поняття соціально-культурної сфери. Структура соціально-культурної сфери. Система суб'єктів державного управління соціально-культурною сферою.

2. Адміністративно-правовий статус суб'єктів державного управління соціально-культурною сферою. Повноваження Президента України у сфері соціально-культурного будівництва. Повноваження Кабінету Міністрів України у сфері соціально-культурного будівництва.

3. Організаційно-правові засади освітньої діяльності в Україні. Національна доктрина розвитку освіти.

4. Система органів управління освітою. Види органів управління освітою. Міністерство освіти і науки України. Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України. Державна інспекція навчальних закладів України. Компетенція місцевих органів виконавчої влади в галузі освіти. Компетенція органів місцевого самоврядування в галузі освіти. Органи управління навчальними закладами. Повноваження керівника навчального закладу.

Питання для самостійного вивчення:

1. Правові засади державного управління наукою. Основні принципи державного управління науковою діяльністю. Система органів управління наукою. Наукові заклади та наукові товариства. Завдання Національної академії наук України. Галузеві академії наук. Статус і завдання Національної академії правових наук України.

Рекомендована література до теми:

1.	КонституціяУкраїни від 28.06.1996р.
2.	Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями
3.	Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями
4.	Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями
5.	Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями
6.	Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями
7.	Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями
8.	Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями
9.	Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями
10.	Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI
11.	Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями
12.	Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями
13.	Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями
14.	Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями
15.	Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями
16.	Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями
17.	Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями
18.	Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями
19.	Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями
20.	Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями
21.	Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями
22.	Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
23.	Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
24.	Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
25.	Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями
26.	Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
27.	Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями
28.	Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями
29.	Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями
30.	Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями
31.	Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями.
32.	Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями
33.	Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями
34.	Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями
35.	Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями
36.	Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005
37.	Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями
38.	Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.
39.	Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р.
40.	Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р.
41.	Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р.
42.	Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.
43.	Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
44.	Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова . – М.: Юристъ, 2002.
45.	Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8.
46.	Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с.
47.	Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с.
48.	Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998.
49.	Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.
50.	Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с.
51.	Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11.
52.	Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с.
53.	Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с.

ЛЕКЦІЯ

Соціально-культурне будівництво, яке структурно поділяється на галузі освіти, науки, культури, охорони здоров'я й соціального захисту, фізичної культури та спорту, є важливою складовою багатогранної діяльності Української держави.

Характерною особливістю соціально-культурної сфери є те, що вона пов'язана не тільки з матеріальними цінностями, а й значною мірою з духовними потребами громадян. Законодавство у цій сфері покликано забезпечити естетичне й моральне виховання людини, її навчання, охорону здоров'я, задоволення соціально-культурних потреб. Спільність галузей законодавства в сфері соціально-культурного будівництва проявляється в єдності мети, принципів, методів правового регулювання, у єдиній їх службовій ролі в суспільстві.

У структурно-функціональному плані соціально-культурне будівництво можна охарактеризувати як систему, що об'єднує в собі різні напрямки державної діяльності. Це — діяльність щодо збереження й зміцнення здоров'я людей, задоволення їх інтелектуальних, естетичних та інших духовних потреб, їх соціальний захист, формування особи, її навчання й виховання, підготовка й перепідготовка кадрів для народного господарства тощо.

В організаційно-правовому аспекті розрізняються галузі (підгалузі) управління соціально-культурною діяльністю: загальною середньою освітою, вищою освітою, професійно-технічною освітою; мистецтвом і культурно-просвітницькою роботою, кінематографією, телебаченням і радіомовленням; видавничою справою, поліграфією й книжковою торгівлею; охороною здоров'я, фізичною культурою та спортом, соціальним захистом населення.

Процеси державотворення в Україні вимагають дальшого підвищення якості державного керівництва соціально-культурним будівництвом, формування на основі найсучасніших досліджень стилю цього керівництва розвитку методів управління з врахуванням специфіки цієї сфери суспільних відносин.

Можна визначити такий зміст державного керівництва соціально-культурним будівництвом в Україні:

— правове регулювання відносин шляхом прийняття законодавчих актів, рішень державних органів, спрямованих на реалізацію державної політики у цій сфері;

— створення системи центральних та місцевих органів управління конкретними галузями соціально-культурного будівництва, визначення їх структури й компетенції;

— вжиття організаційних та інших заходів щодо вдосконалення структури та поліпшення організації, підвищення ефективності роботи;

— розгляд Верховною Радою, Президентом, Кабінетом Міністрів найважливіших питань щодо соціально-культурного будівництва, визначення пріоритетів державної політики в цій сфері в конкретний період розвитку держави шляхом розробки та реалізації цільових комплексних програм;

створення системи соціальних гарантій та захисту прав громадян у конкретних галузях соціально-культурного будівництва;

— здійснення фінансування й матеріально-технічного забезпечення соціально-культурної сфери; виділення у державному та місцевих бюджетах цільових коштів на фінансування державної політики в конкретних галузях соціально-культурного будівництва, залучення матеріальних і фінансових ресурсів підприємств, установ й організацій, об'єднань громадян, що функціонують у соціально-культурній сфері;

— (творення достатньої мережі державних соціально-культурних закладів та установ широкого й різноманітного призначення з урахуванням специфіки того чи іншого регіону (економічної та соціальної структури, традицій, демографічного складу населення, особливостей географічного Й кліматичною характеру тощо);

— утворення спеціальних фондів.

Чекає свого вивчення проблема кодифікації законодавства в сфері соціально-культурного будівництва України. Виходячи з концепції розвитку законодавства України, здається доцільним більш широке використання такої кодифікаційної форми, як кодекси.

Слід зазначити, Україна щодо цього має цікавий історичний досвід — вже в 1922 р. вона мала Кодекс законів про народну освіту (КЗпНО). Є всі підстави для прийняття замість діючого Закону «Про освіту», враховуючи різноплановість і розрізненість правового матеріалу, — Основ законодавства України про освіту. Цей акт, врегулювавши основні питання в цій сфері, став би підґрунтям для створення законів про базову школу, про вищу освіту, про професійну освіту тощо.

З прийняттям Конституції, яка закріпила основні цілі, принципи та пріоритети політики держави у галузі соціального розвитку й культури, соціально-культурне будівництво в Україні отримало міцну конституційну основу.

Виходячи з аналізу організаційних зв'язків і повноважень державних органів, необхідно виділити органи, що здійснюють загальне керівництво соціально-культурним будівництвом, — Верховну Раду, Президента, Кабінет Міністрів, спеціальні галузеві органи управління — міністерства і відомства.

Визначальну роль у керівництві соціально-культурним будівництвом відіграє Верховна Рада. Вона:

— визначає відповідно до Конституції державну політику у сфері культури (ст. 4 Закону «Про освіту»), правові, економічні та соціальні гарантії її реалізації, систему соціального захисту працівників культури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру);

— визначає державну політику й здійснює законодавче регулювання відносин у сфері фізичної культури та спорту, а також здійснює контроль за реалізацією державної програми розвитку фізичної культури й спорту в Україні та за виконанням законодавства про фізичну культуру й спорт (ст. 27 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»);

— визначає державну політику щодо телебачення й радіомовлення, законодавчі основи її реалізації, гарантії соціального та правового захисту працівників цієї галузі (ст. 4 Закону України «Про телебачення і радіомовлення»);

— визначає державну політику в галузі архівної справи (ст. 5 Закону України «Про Національний архівний фонд і архівні установи»);

— формує основу державної політики охорони здоров'я шляхом закріплення конституційних і законодавчих засад охорони здоров'я, визначення її мети, головних завдань, напрямків, принципів і пріоритетів, встановлення нормативів і обсягів бюджетного фінансування, створення системи відповідних кредитно-фінансових, податкових, митних та інших регуляторів, затвердження переліку комплексних і цільових загальнодержавних програм охорони здоров'я. Для вирішення питань формування державної політики охорони здоров'я при Верховній Раді можуть створюватися дорадчі та експертні органи з провідних спеціалістів у галузі охорони здоров'я та представників громадськості. Порядок створення та діяльності цих органів визначається Верховною Радою (ст. 13 Основ законодавства України про охорону здоров'я).

Загальне керівництво соціально-культурним будівництвом в Україні забезпечує Кабінет Міністрів, який вирішує найважливіші питання у сфері соціального розвитку і культури. Так, у сфері культури Кабінет Міністрів та підвідомчі йому органи державного управління:

— забезпечують реалізацію політики держави у сфері культури;

— здійснюють за участю громадських об'єднань розробку державних програм розвитку культури та їх фінансування;

— створюють умови для відродження й розвитку культури української нації, культур національних меншин, які проживають на території України;

— встановлюють державні замовлення на випуск літератури, творів мистецтва;

— сприяють розвитку нетрадиційних форм мистецтва;

— здійснюють заходи щодо повернення у власність народу України культурних та історичних цінностей, що перебувають за її межами;

— вирішують у встановленому законодавством порядку питання про надання закладам культури, що відіграють визначну роль у духовному житті народу, статусу національних;

— розробляють і забезпечують впровадження науково обґрунтованих суспільне необхідних нормативів культурного обслуговування населення різних регіонів України, матеріальних і фінансових норм забезпечення закладів культури;

— забезпечують підготовку кадрів, створення необхідної мережі державних навчальних закладів, науково-дослідних установ та стимулюють розвиток наукових досліджень з проблем культури;

— створюють базу по виробництву спеціального обладнання для закладів, підприємств і організацій культури;

— організовують та здійснюють культурне співробітництво з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, сприяють створенню спільних інвестиційних фондів розвитку культури в Україні, а також центрів української культури за кордоном;

— здійснюють координацію діяльності міністерств, відомств, наукових установ, творчих спілок та інших громадських організацій щодо реалізації

політики держави у сфері культури (ст. 22 Основ законодавства України про культуру).

До компетенції Кабінету Міністрів у сфері науки та науково-технічної діяльності також належить:

— здійснення у межах, визначених відповідними законодавчими актами, функцій розподілу коштів бюджету, призначених для фінансування наукових досліджень, Державного інноваційного фонду та інших державних фондів;

— визначення порядку формування й використання позабюджетних фондів для науково-технічної діяльності;

— створення на основі чинного законодавства економічних, правових і організаційних механізмів, що стимулюють діяльність підприємств, об'єднань та організацій щодо прискорення науково-технічного прогресу;

— організація розробки національних та державних науково-технічних програм, формування органів управління й механізму реалізації програм, контроль за їх виконанням;

— організація й координація заходів щодо створення сучасної інфраструктури науково-технічної діяльності;

— укладання міжурядових угод, договорів про співробітництво в науково-технічній сфері, координація діяльності підприємств, установ і організацій України у сфері міжнародного науково-технічного співробітництва (ст. 7 Закону України «Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності»).

Кабінет Міністрів затверджує систему програмно-оціночних нормативів і вимог щодо фізичного розвитку і підготовки різних вікових груп населення, Державну програму розвитку фізичної культури та спорту і на її основі передбачає відповідний розділ у програмах економічного й соціального розвитку України (ст.ст. 26,27 Закону України «Про фізичну культуру і спорт»).

Міністерства (освіти і науки, культури і туризму, охорони здоров’я, соціального захисту населення) є спеціально уповноваженими центральними органами виконавчої влади у визначеній сфері, діяльність яких спрямовується і координується КМУ. Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади із забезпечення реалізації державної політики у соціально-культурній сфері.

Вищезазначені міністерства у процесі виконання покладених на них завдань взаємодіють з іншими центральними та місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, відповідними органами інших держав, а також об'єднаннями громадян, релігійними об'єднаннями, благодійними організаціями та окремими громадянами.

Державні стандарти освіти розробляють окремо з кожного освітнього й освітньо-кваліфікаційного рівня. Затверджує їх Кабінет Міністрів України. Вони підлягають перегляду та перезатвердженню не рідше як один раз на десять років.

Система освіти в Україні складається із закладів освіти, наукових, науково-методичних і методичних установ, науково-виробничих підприємств, державних і місцевих органів управління освітою та органів самоврядування в галузі освіти.

Структура освіти включає:

· дошкільну освіту;

· загальну середню освіту;

· позашкільну освіту;

· професійно-технічну освіту;

· вищу освіту;

· післядипломну освіту;

· аспірантуру;

· докторантуру;

· самоосвіту.

В Україні встановлено такі освітні рівні:

· початкова загальна освіта;

· базова загальна середня освіта;

· повна загальна середня освіта;

· професійно-технічна освіта;

· базова вища освіта;

· повна вища освіта й такі освітньо-кваліфікаційні рівні для фахівців із вищою освітою:

1) кваліфікований робітник,

2) молодший спеціаліст і бакалавр — кваліфікаційні рівні базової вищої освіти;

3) спеціаліст, магістр — повної вищої освіти.

Державна політика в галузі освіти полягає в тому, що Україна визнає освіту пріоритетною сферою соціально-економічного, духовного й культурного розвитку суспільства. Від імені держави політику в галузі освіти в Україні визначає Верховна Рада України (відповідно до Конституції України), а здійснюють органи державної виконавчої влади й органи місцевого самоврядування.

Основними принципами освіти в Україні є:

· доступність для кожного громадянина всіх форм і типів освітніх послуг, що надає держава;

· рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всебічного розвитку;

· гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

· органічний зв'язок освіти з національною історією, культурою, традиціями;

· незалежність освіти від політичних партій, громадських і релігійних організацій;

· науковий, світський характер освіти; інтеграція з наукою і виробництвом;

· взаємозв'язок з освітою інших країн; гнучкість і прогностичність системи освіти;

· єдність і наступність системи освіти; безперервність і різноманітність освіти;

· поєднання державного управління й громадського самоврядування в освіті.

Мову освіти в Україні визначають Конституція України та Закон Української РСР «Про мови » , відповідно до яких навчально-виховну роботу в освітніх закладах ведуть українською мовою. В місцях компактного проживання національних меншин можуть використовувати мову національної більшості населення, а в загальноосвітніх школах навчання ведуть мовою, спільно визначеною батьками учнів. Навчально-виховний процес у закладах освіти є вільним від втручання політичних партій, громадських і релігійних організацій. Залучення учнів, студентів до участі в політичних акціях і релігійних заходах під час навчально-виховного процесу не допускається. Заклади освіти в Україні, незалежно від форм власності, відокремлено від церкви (релігійних організацій), мають світський характер (крім закладів освіти, заснованих релігійними організаціями). Разом з тим, належність особи до будь-якої політичної партії, громадської чи релігійної організації, що діють відповідно до Конституції України, не є перешкодою для її участі в навчально-виховному процесі. Учням, студентам, працівникам освіти законодавство дозволяє створювати в закладах освіти первинні осередки об'єднань громадян, членами яких вони є.

Провідна роль у розвитку освіти в Україні належить підготовленим кадрам педагогічних працівників (освітянам). До педагогічної діяльності допускають осіб, які мають відповідну освіту та професійну підготовку. Професійні права й обов'язки педагогічних працівників визначає законодавство України, положення та статут відповідних освітніх закладів.

Головна мета української освіти - створити умови для особистісного розвитку і творчої самореалізації кожного громадянина України, формувати покоління, здатні навчатися впродовж життя, створювати й розвивати цінності громадянського суспільства; сприяти консолідації української нації, інтеграції України в європейський і світовий простір як конкурентоспроможної і процвітаючої держави.