Умови відповідальності за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки та порядок її відшкодування

Відносини, що виникають у результаті завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, традиційно виділяють у спеціальний делікт у зв’язку з особливостями механізму завдання шкоди, а також умовами виникнення обов’язку таку шкоду відшкодувати.

Порядок та умови відшкодування шкоди безпосередньо встановлено ЦК України, відповідно до якого умовами відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є протиправність поведінки заподіювача шкоди; наявність цієї шкоди у потерпілого і причинного зв’язку між ними.

При цьому слід враховувати, що особливі правила ст. 1187 ЦК України діють тоді, коли шкоду завдано тими властивостями об’єкта, через які діяльність із ним визнається джерелом підвищеної небезпеки.

Головною особливістю відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, є те, що володільця небезпечного об’єкта буде зобов’язано відшкодувати шкоду незалежно від вини цієї особи. Перед потерпілим несуть однаковий обов’язок відшкодувати завдану шкоду як винні, так і невинні володільці об’єктів, діяльність з якими є джерелом підвищеної небезпеки.

Так, З. звернулась до суду з позовом до Т. про відшкодування моральної шкоди, обґрунтовуючи позовні вимоги тим, що відповідач збив її своїм автомобілем, унаслідок чого вона отримала тілесні ушкодження.

Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 13 липня 2009 року позовні вимоги було задоволено частково.

Не погоджуючись із судовим рішенням, відповідач подав апеляційну скаргу, мотивуючи її тим, що у порушенні кримінальної справи за ст. 286 КК України відносно нього відмовлено, а за висновками автотехнічної експертизи він не мав технічної можливості уникнути наїзду на пішохода З.

Ухвалою Апеляційного суду Хмельницької області у задоволенні апеляційної скарги відмовлено, рішення суду першої інстанції залишено без змін із посиланням на те, що відповідальність у такому випадку відповідач несе за відсутності вини.

Разом із цим відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого.

Під умислом потерпілого слід розуміти усвідомлене бажання особи заподіяти шкоду. При цьому особа повинна розуміти значення своїх дій та мати змогу керувати ними.

Непереборною силою в такому випадку слід визнавати фактори об’єктивного характеру, причинно не пов’язані з джерелом підвищеної небезпеки. Шкідливі властивості самого джерела підвищеної небезпеки непереборною силою не є. Дія непереборної сили може бути спрямована як на об’єкт, діяльність з яким становить джерело підвищеної небезпеки, так і на осіб, які обслуговують цей об’єкт.

Обов’язок доведення умислу потерпілого або наявності непереборної сили законом покладається також на володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки діє цивільно-правова презумпція заподіювача шкоди.

Рішенням Сакського міськрайонного суду Автономної Республіки Крим від    22 травня  2009 року задоволено позов З. до ТОВ «РіфСервіс» про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої у зв’язку з отриманням тілесних ушкоджень під час відвідування атракціонів аквапарку.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції виходив із того, що відповідач є володільцем джерела підвищеної небезпеки і відхилив його доводи про те, що тілесні ушкодження Х. було отримано внаслідок порушення нею правил експлуатації атракціонів і непереборної сили, якою слід вважати вітер швидкістю понад 10 м/сек.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 13 січня          2010 року рішення міськрайонного суду залишено без змін.

Таким чином володілець джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкоду було заподіяно внаслідок непереборної сили. У подібних випадках причинний зв'язок встановлюється між дією непереборної сили і шкодою, що настала. Відсутність однієї з підстав відповідальності, звичайно, виключає відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки.

Щодо юридичного значення грубої необережності потерпілого, то вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки закон не передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від відповідальності.

Відповідно до ч. 2 ст. 1193 ЦК України якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого (а за наявності вини особи, яка завдала шкоди, – також залежить від ступеня її вини) розмір відшкодування зменшується, якщо інше не встановлено законом.

У п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 роз’яснено, що якщо груба необережність потерпілого сприяла виникненню або збільшенню шкоди, то залежно від ступеня вини потерпілого, коли інше не встановлено законом, розмір відшкодування, належного з володільця джерела підвищеної небезпеки, має бути зменшений або у відшкодуванні шкоди має бути відмовлено.

Як грубу необережність, зокрема, може бути враховано нетверезий стан, нехтування правилами безпеки руху і т.п.

Рішенням Солонянського районного суду Дніпропетровської області від         24 грудня 2009 року з К. на користь С. було стягнуто на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок ушкодження здоров’я, 6 000 грн.

Рішенням Апеляційного суду Дніпропетровської області від 06 квітня 2010 року рішення суду першої інстанції змінено, виключено з мотивувальної частини висновок про відсутність грубої необережності потерпілої при завданні шкоди, а суму відшкодування зменшено до 4 000 грн із тих підстав, що С. переходила проїжджу частину дороги між автомобілями в 5 –10 метрах від світлофору, тобто в неустановленому для переходу місці.

Частиною 3 ст. 1193 ЦК України передбачено, що вина потерпілого взагалі не враховується у разі відшкодування додаткових витрат, передбачених ч. 1 ст. 1195 ЦК України, тобто витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо; у разі відшкодування шкоди, завданої смертю годувальника та у разі відшкодування витрат на поховання.

К. звернувся до суду з позовом про відшкодування матеріальної та моральної шкоди внаслідок ДТП, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 27 жовтня 2008 року з вини водія О. трапилась ДТП, у результаті чого К. було заподіяно тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості, через які К. перебував на стаціонарному лікуванні.

Рішенням Путивльського районного суду Сумської області від 31 травня 2010 року позовні вимоги К. до О., ПАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» про відшкодування матеріальної та моральної шкоди задоволено частково. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із положень ст. 1195 ЦК України, згідно якої особа, яка завдала шкоди каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізичній особі, зобов’язана відшкодувати потерпілому додаткові витрати, викликані необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду.

Відповідно до ч. 4 ст. 1193 ЦК України передбачено можливість врахування матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди, і як наслідок – зменшення судом розміру відшкодування.

Згідно з роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня      1992 року № 6 правила цієї норми застосовуються у разі коли відповідачем за таких обставин може бути тільки фізична особа та відшкодування шкоди у повному розмірі неможливе або поставить відповідача в дуже скрутне матеріальне становище.

Так, рішенням Галицького районного суду Львівської області від                      24 листопада 2010 року (справа № 2-384/10) стягнуто з Ф. на користь Львівської залізниці 64 749 грн завданої майнової шкоди та судові витрати.

В апеляційній скарзі позивач вказував на необґрунтоване застосування судом положень ст. 1193 ЦК України. Відповідач, у свою чергу в апеляційній скарзі посилався на те, що суд не взяв до уваги того факту, що у вчиненому є значна вина залізниці, оскільки ґрунтова дорога, яка веде через залізницю і якою він рухався, не була обладнана засобами сигналізації або перегороджена, тому просив скасувати рішення суду, а у позові до нього відмовити.

Відхиляючи апеляційні скарги та залишаючи рішення суду першої інстанції без змін, Апеляційний суд Івано-Франківської області в ухвалі від 10 лютого        2011 року вказав, що 18 червня 2009 року на неврегульованому залізничному переїзді перегону «Букачівці-Бурштин» Івано-Франківської дирекції Львівської залізниці Ф., керуючи належним йому на праві власності трактором Т-40, рухаючись ґрунтовою дорогою, діючи необережно, порушивши вимоги п.п. 20.2, 20.3 ПДР України, самовільно виїхав на залізничний переїзд, обладнаний належно діючою звуковою та світловою сигналізацією, де вчинив зіткнення з пасажирським поїздом сполучення «Львів–Чернівці». В результаті ДТП поїзд зійшов із залізничного полотна. Загальний розмір матеріальної шкоди, завданої позивачеві, становить 323 745 грн і підтверджується матеріалами кримінальної справи за обвинуваченням Ф. у вчиненні злочину, передбаченого ст. 291 КК України. Кримінальну справу постановою слідчого від 21 вересня 2009 року закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 6 КПК України за відсутністю в діях відповідача складу злочину.

Суд першої інстанції обґрунтовано застосував до таких правовідносин          ст. 1193 ЦК України. При цьому суд у рішенні навів обставини, які дають змогу зменшити розмір відшкодування для відповідача, врахувавши його матеріальне становище, а також те, що шкоди не завдано вчиненням злочину. Доводи Ф. про те, що завдана шкода не з його вини, не знайшли свого підтвердження, оскільки саме ним порушено правила дорожнього руху, що і стало причиною ДТП.

У ході проведеного узагальнення встановлено випадки безпідставного звільнення винних у ДТП осіб від цивільної відповідальності.

Так, рішенням Печерського районного суду м. Києва від 07 липня 2009 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду м. Києва від 13 жовтня 2009 року відмовлено у задоволенні позовних вимог Л. до А., третя особа – В., про відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками якого погодився апеляційний суд, виходив із того, що вину відповідача у вчиненні ДТП належними доказами не доведено, а розгляд кримінальної справи ще не закінчено, тому підстав для задоволення позовних вимог не вбачається.

Ухвалою Верховного Суду України від 27 жовтня 2010 року судові рішення скасовано, справу передано на новий судовий розгляду до суду першої інстанції. Ухвалюючи таке рішення, суд касаційної інстанції виходив із положень ч. 5   ст. 1187 ЦК України, згідно з якими особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоду було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Відсутність обвинувального вироку чи наявність постанови слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи за ст. 286 КК України не звільняє відповідача від обов’язку доказування своєї невинуватості.

Таким  чином закон містить вказівку на перерозподіл доказування та зобов’язує саме відповідача довести, що шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, було спричинено внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого, тобто не з його вини. Разом із тим шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, завжди є неправомірною та передбачає безвинну відповідальність власника такого джерела. Незалежно від вини фізичної особи відшкодовується завдана нею і моральна шкода, у тому числі якщо шкоди завдано ушкодженням здоров’я внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки (ч. 2              ст. 1167 ЦК України). 

Ч. звернувся до Світловодського міськрайонного суду Кіровоградської області з позовом до В. про стягнення матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП. Судом першої інстанції було ухвалено рішення про відмову в задоволенні позовних вимог, оскільки відповідач, порушивши вимоги пп. «д» п. 2.3, п.п. 10.1, 10.10 ПДР України, діяв у стані крайньої необхідності.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 23 вересня            2010 року рішення суду першої інстанції скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги Ч. до В. задоволено. Задовольняючи позовні вимоги, суд виходив із того, що хоча згідно з постановою суду першої інстанції провадження у справі про притягнення В. до адміністративної відповідальності закрито у зв’язку з відсутністю в його діях адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, однак факт ДТП сторонами не заперечується та підтверджується матеріалами справи. У результаті ДТП пошкоджено транспортний засіб позивача.

Із наведеного вбачається, що суд першої інстанції не надав належної правової оцінки механізму дорожньо-транспортної пригоди, схемі ДТП, протоколам ДТП тощо та не врахував того, що між порушенням відповідачем ПДР України та наслідками, які настали в результаті ДТП, є прямий причинний зв’язок.

Відсутність у діях відповідача складу адміністративного правопорушення не свідчить про відсутність підстав для цивільно-правової відповідальності за завдану шкоду.

Загалом суди правильно перевіряли всі обставини вчинення ДТП і робили висновки про відповідальність осіб, причетних до цієї ДТП, якщо провадження у справі про адміністративне правопорушення було закрито у зв’язку із закінченням строків, передбачених ст. 38 КУпАП.

Окрему групу спорів становлять ті, що пов’язані з відшкодуванням шкоди, завданої внаслідок злочинів, при використанні об’єктів зі шкідливими умовами. Йдеться про злочини проти безпеки виробництва, проти безпеки руху та експлуатації транспорту тощо, де предметом злочинів є об’єкти зі шкідливими властивостями, внаслідок використання яких завдано шкоди здоров’ю особи або спричинено смерть.

Норми правового інституту відшкодування шкоди, завданої неправомірними діями за змістом поділяють на ті, що включають загальні правила та застосовуються до всіх зобов’язань із заподіяння шкоди, у тому числі передбачених ст. 1166 ЦК України, та на ті, що містять правила для певних випадків завдання та відшкодування шкоди. Остання група норм регулює спеціальні види зобов’язань із завдання шкоди, у тому числі зобов’язання із завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки (ст.ст. 1187–1188 ЦК України та зобов’язання із завдання шкоди каліцтвом, іншими ушкодженням здоров’я або смертю (ст.ст. 1195–1202 ЦК України).

За своїм змістом норми, що регулюють порядок відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, та норми, що регулюють відшкодування шкоди каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю належать до різних правових підстав цивільно-правової відповідальності за завдання позадоговірної шкоди (різні спеціальні делікти).  

Слід звернути увагу на те, що спеціальної норми, яка б передбачала відповідальність за майнову шкоду внаслідок злочину, скоєного володільцем джерела підвищеної небезпеки відносно потерпілого, ЦК України не містить. За таких обставин судам необхідно застосовувати загальні та спеціальні норми, за наявності до того підстав, з огляду на співвідношення між загальними та спеціальними умовами деліктної відповідальності. Зокрема, за умови регулювання правовідносин спеціальною нормою загальна норма не застосовується, проте у разі якщо в спеціальній нормі те чи інше питання не вирішено, необхідно керуватись загальними нормами цивільного законодавства.

Так, заочним рішенням Корабельного районного суду м. Миколаєва від      25 травня 2010 року з Ю. на користь С. стягнуто 1 605 грн 01 коп. майнової, 5 000 грн моральної шкоди та судові витрати. Судом встановлено, що 01 вересня 2008 року відповідач, керуючи автомобілем ЗАЗ–ДЕУ–13110, в якому як пасажир перебувала позивачка, порушив ПДР України, допустивши зіткнення з деревом. Унаслідок цього позивачка отримала тілесні ушкодження середнього ступеню тяжкості, витративши на лікування 1605 грн 01 коп. Їй також завдано моральну шкоду неправомірними діями відповідача, відносно якого за амністією закрито кримінальну справу, порушену за ч. 1 ст. 266 КК України за вказаним фактом. Дійшовши висновку, що шкоду позивачці спричинено володільцем джерела підвищеної небезпеки, суд задовольнив позовні вимоги про відшкодування майнової шкоди частково на підставі ч. 1 ст. 1187 ЦК України.

Як уже було зазначено, найчастіше суди розглядають справи про відшкодування шкоди, завданої внаслідок зіткнення транспортних засобів.

Частиною 1 ст. 1188 ЦК України встановлено, що така шкода відшкодовується на загальних підставах.

Під час розгляду таких справ наявність або відсутність вини кожного з володільців джерела підвищеної небезпеки встановлюється на підставі доказів сторін, якими відповідно до ч. 2 ст. 57 ЦПК України є пояснення сторін, третіх осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків, письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів, висновків експертів.

Відсутність своєї вини відповідно до вимог ч. 2 ст. 1166 ЦК України має доводити заподіювач шкоди, а не позивач має доводити наявність вини відповідача, хоча він не позбавлений цього права.

Аналіз розглянутих судами справ свідчить про те, що суди дотримуються зазначених положень закону. При цьому у більшості випадків доказами вини відповідача у завданні шкоди позивачу є постанова суду про притягнення відповідача до адміністративної відповідальності за порушення ПДР України, що потягло пошкодження транспортних засобів.

Таку практику слід визнати правильною, оскільки відповідно до вимог ч. 4     ст. 61 ЦПК України вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов’язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.

Водночас слід пам’ятати, що в адміністративній справі з’ясовуються обставини скоєння ДТП та вина сторін, внаслідок чого встановлюється наявність чи відсутність вини особи, яка притягується до адміністративної відповідальності, а тому, розглядаючи справу у цивільному порядку, суд не має права перевіряти обставини ДТП і робити висновки про відповідальність осіб, причетних до цієї ДТП.

Г. звернулась до суду з позовом до Б., Л. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, яка сталась із вини відповідачів і внаслідок якої було пошкоджено належний їй автомобіль.

Як співвідповідачі до участі у справі були залучені ВАТ «Європейський страховий альянс» і ПАТ «Українська страхова компанія «Княжа Вієнна Іншуранс Груп», в яких була застрахована цивільно-правова відповідальність Б., Л.

Рішенням Комунарського районного суду Запорізької області від 17 жовтня 2010 року позовні вимоги було задоволено частково. На користь Г. із ВАТ «Європейський страховий альянс» стягнуто 20 262 грн 95 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, а з Б. – 510 грн на відшкодування матеріальної шкоди і      1500 грн – на відшкодування моральної шкоди. У позові до відповідачів Л. та ПАТ «Княжа Вієнна Іншуранс Груп» було відмовлено.

Ухвалюючи таке рішення, суд виходив із того, що у ДТП, яка сталася за участі трьох транспортних засобів, є винним лише водій Б. У такому разі відповідальність між учасниками ДТП настає за загальними правилами цивільно-правової відповідальності. При цьому суд зазначив, що вина Б. підтверджується матеріалами справи про адміністративне правопорушення, а відсутність вини водія Л. – постановою суду про закриття справи про адміністративне правопорушення у зв’язку з відсутністю в діях складу адміністративного правопорушення.

В апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалось.

Проте деякі справи зазначеної категорії викликають у суддів певні труднощі. Як правило, це справи, в яких винні особи з тих або інших причин не притягнуті до адміністративної відповідальності за порушення ПДР України.

КП «Миколаївводоканал» звернулось до суду з позовом до А. та Д. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої пошкодженням належного йому автомобіля «Шкода». Рішенням Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 16 вересня 2010 року у задоволенні позовних вимог відмовлено з тих підстав, що постановою інспектора дізнання за фактом ДТП відносно водія А. у порушенні кримінальної справи відмовлено за відсутністю в його діях складу злочину, а протокол про адміністративне правопорушення, передбачений ст. 124 КУпАП, відносно А. не складався.

В апеляційному порядку рішення суду першої інстанції не оскаржувалось.

Разом із цим висновок суду про відсутність вини А. у заподіянні позивачеві шкоди з посиланням лише на відсутність постанови про притягнення його до адміністративної відповідальності є сумнівним і передчасним.

Дійсно, положення ч. 3 ст. 61 ЦПК України фактично позбавляють особу, вину якої встановлено вироком у кримінальній справі або постановою у справі про адміністративне правопорушення, можливості спростувати наявність такої вини.

Проте вказана процесуальна норма не дає підстав за будь-яких обставин вважати не винною у ДПТ особу, відносно якої не порушувалось кримінальної справи і не складався протокол про адміністративне правопорушення.

У цьому випадку вину такої особи може бути підтверджено чи спростовано іншими належними і допустимими доказами, передбаченими ЦПК України (ст. 57), зокрема висновком судової автотехнічної експертизи, письмовими доказами тощо.

Рішенням Залізничного районного суду м. Сімферополя від 21 грудня           2009 року на користь Х. стягнуто з П. матеріальну та моральну шкоду, завдану внаслідок пошкодження у ДТП належного позивачеві автомобіля.

 Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 31 березня  2010 року апеляційну скаргу представника П., в якій йшлося про відсутність вини відповідача, відхилено, з тих підстав, що вина П. у ДТП підтверджується постановою суду про закриття провадження в адміністративній справі відносно Х. у зв’язку з відсутністю в його діях складу адміністративного правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП, у сукупності із висновком автотехнічної експертизи про те, що дії водія П. не відповідають вимогам п. 8.10 ПДР України, із технічної точки зору між такими діями та фактом ДТП, внаслідок якої завдано шкоди, є причинний зв’язок.

Також не є перешкодою для покладення цивільно-правової відповідальності на особу у справах, де внаслідок винних дій обох водіїв завдано шкоди їх транспортним засобам, те, що лише один із водіїв притягувався до адміністративної відповідальності за порушення ПДР України.

Слід мати на увазі, що у випадку встановлення вини особи у ДТП постановою про притягнення до адміністративної відповідальності ця особа не позбавлена права доводити протиправність дій інших учасників ДТП і причинний зв’язок цієї протиправності із завданою шкодою.

Так, рішенням Городенківського районного суду Івано-Франківської області від 05 жовтня 2010 року частково задоволено позовні вимоги К. до В. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої у зв’язку з пошкодженням належного позивачеві автомобіля в ДТП, що сталася з вини відповідача.

Не погоджуючись із рішенням суду, В. подав апеляційну скаргу, в якій посилався на те, що суд не врахував, що ДТП сталася з вини обох її учасників, тобто й самого позивача.

Ухвалою Апеляційного суду Івано-Франківської області від 16 березня     2010 року апеляційну скаргу В. відхилено, рішення суду залишено без змін. Суд апеляційної інстанції виходив із того, що з висновку судової автотехнічної експертизи вбачається, що в діях водія К. невідповідності вимогам ПДР України, що знаходяться з технічної точки зору в причинному зв’язку з ДТП, не встановлено.

Іноді суди, фактично застосовуючи до спірних правовідносин норми щодо загальних підстав відповідальності за завдану шкоду, помилково посилаються в рішеннях на ст. 1187 ЦК України.

Рішенням Долинського районного суду Кіровоградської області від            22 листопада 2010 року частково задоволено позов А. до М. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок пошкодження належного йому автомобіля в ДТП, що сталася з вини відповідача. Суд задовольнив вимоги з тих підстав, що відповідач не довів відсутність своєї вини у завданні шкоди, але при цьому замість ст.ст. 1188, 1166 ЦК України послався на ст. 1187 ЦК України, яка встановлює відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки  незалежно від його вини.

В апеляційному порядку рішення не оскаржувалось.

У деяких випадках труднощі виникають під час визначення ступеня вини кожного з учасників ДТП.

Вважається правильним, коли суд визначає ступінь вини заподіювачів шкоди у процентному відношенні та враховує всі обставини, пов’язані із завданням шкоди, зокрема, форму вини щодо порушення ПДР України, оскільки щодо наслідків ця вина завжди є необережною.

Крім того, під час проведення узагальнення встановлено, що у деяких суддів виникають труднощі з приводу застосування положень ч. 2 ст. 1188 ЦК України стосовно визначення іншої особи, якій завдано шкоди внаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки. Зокрема, чи належать до категорії «інших осіб» пасажири, які на момент взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки перебувають у цих автомобілях.

Частиною 2 ст. 1188 ЦК України встановлено, що у тих випадках, коли внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані відшкодувати її незалежно від їхньої вини.

Правильною слід визнати практику судів, які відносять такого пасажира до категорії «інших осіб», яким завдано шкоди внаслідок взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки.

Отже, якщо при зіткненні кількох автомобілів постраждав пасажир або пішохід, обов’язок відшкодувати потерпілому шкоду покладається на всіх володільців небезпечних об’єктів солідарно, незалежно від їхньої вини.

Так, ухвалою Верховного Суду України від 25 листопада 2009 року (справа    № 6-21918св09) рішення Київського районного суду м. Полтави від 15 квітня     2009 року та рішення Апеляційного суду Полтавської області від 24 червня       2009 року скасовано, справу за позовом Д. до А., В. і М. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, передано на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

Як вбачається з матеріалів справи, Д. звернулася до суду із зазначеним позовом, мотивуючи вимоги тим, що 26 грудня 2007 року о 23:30 у м. Полтаві з вини відповідача А., який керував автомобілем ВАЗ 2108, сталася ДТП – зіткнення його автомобіля та автомобіля ВАЗ 21101, яким керував водій М., а Д. була пасажиром. Унаслідок зіткнення цих автомобілів вона отримала тілесні ушкодження та перебувала на лікуванні.

Підставами для скасування судових рішень стало порушення норм матеріального та процесуального права. Так, задовольняючи частково позовні вимоги та покладаючи обов’язок відшкодування шкоди на В., суди виходили з доведеності факту його вини в порушенні ПДР України та завданні шкоди Д. і відсутність вини в цьому водія М.

Проте відповідно до ч. 2 ст. 1188 ЦК України якщо внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки було завдано шкоди іншим особам, особи, які спільно завдали шкоди, зобов’язані її відшкодувати незалежно від їхньої вини.

Згідно з роз’ясненнями, викладеними в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них у частині, заподіяній нею (в порядку часткової відповідальності). Особи, які спільно заподіяли шкоду, тобто заподіяли неподільну шкоду взаємопов’язаними, сукупними діями або діями з єдністю наміру, несуть солідарну відповідальність перед потерпілими. У такому ж порядку відповідають володільці джерел підвищеної небезпеки за шкоду, заподіяну внаслідок взаємодії кількох джерел підвищеної небезпеки іншим особам.

Встановивши факт завдання Д. майнової та моральної шкоди в результаті взаємодії двох джерел підвищеної небезпеки – автомобілів, якими керували водії А. і М., суди помилково застосували до спірних правовідносин ч. 2 ст. 1187 та       п. 1 ч. 1 ст. 1188 ЦК України, на той час як питання відшкодування шкоди, завданої іншим особам унаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки, регулюється нормою ч. 2 ст. 1188 ЦК України.

Помилково застосовуючи в спірних правовідносинах передбачений п. 1 ч. 1 ст. 1187 ЦК України принцип вини, суди не врахували, що він застосовується у відносинах між володільцями джерел підвищеної небезпеки. Натомість у відносинах між володільцями кількох джерел підвищеної небезпеки, якими завдано шкоди, та третіми особами, яким володільці джерел підвищеної небезпеки спільно завдали шкоди, діє принцип відповідальності володільців цих джерел незалежно від їх вини (ч. 2 ст. 1188 ЦК України).

Іншим прикладом є цивільна справа № 2-52/10. Так, 03 липня 2007 року мала місце дорожньо-транспортна пригода між легковим автомобілем марки «Деу», яким керував власник Ч., та автомобілем «КАМАЗ», власником якого є ЗАТ «Барліг» і яким керував водій С. Пасажир автомобіля «Деу» – П. отримала легкі тілесні ушкодження. Автомобіль «Деу» застрахований у ЗАТ «СК «Еталон», автомобіль «КАМАЗ» застрахований у СК «Провіта» та згідно з договором оренди переданий ТОВ «Ізотерм», працівник якого керував автомобілем на час події. Постановою Нетішинського міського суду Хмельницької області від      25 липня 2007 року С. визнано винним у вчиненні правопорушення, передбаченого ст. 124 КУпАП.

Рішенням Нетішинського міського суду Хмельницької області від 20 січня 2010 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто відповідно до ч. 2        ст. 1187, ч. 2 ст. 1188, ст. 1190 ЦК України з ТОВ «Ізотерм» і Ч. солідарно вартість витрат на придбання медикаментів, моральну шкоду. У позові до ЗАТ «Барліг», СК «Провіта» відмовлено, оскільки позивач до них вимог не заявив і претензій не має.

Рішенням Апеляційного суд Хмельницької області від 26 липня 2010 року рішення суду першої інстанції скасовано, а позов задоволено частково. Стягнуто завдану матеріальну та моральну шкоду з ТОВ «Ізотерм», водій якого порушив правила дорожнього руху. При цьому суд апеляційної інстанції зазначив, що вини Ч. у вчиненні ДТП не встановлено, тому помилковим є висновок суду першої інстанції про відшкодування шкоди у солідарному порядку на підставі ч. 2          ст. 1188 ЦК України.

Однак у відносинах між володільцями кількох джерел підвищеної небезпеки, якими завдано шкоди, та третіми особами, яким володільцями джерел підвищеної небезпеки спільно було завдано шкоди, діє принцип відповідальності володільців цих джерел незалежно від їх вини (ч. 2 ст. 1188 ЦК України). Крім того, сумнівною є відмова у задоволенні позову до страхової компанії «Провіта», яка б мала нести відповідальність згідно зі встановленим законом лімітом і про відповідальність якої заявила застрахована у ній особа.

Відповідно до ч. 1 ст. 1190 ЦК України особи, спільними діями або бездіяльністю яких було завдано шкоди, несуть солідарну відповідальність перед потерпілим.

Як вбачається із наданих для узагальнення матеріалів справ, потерпілі дуже часто пред’являють позови про солідарне відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, з власника цього джерела, а також з особи, яка безпосередньо здійснювала діяльність із таким джерелом у момент завдання шкоди, або страхової компанії, в якій була застрахована цивільно-правова відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки.

Так, рішенням Єнакіївського міського суду Донецької області  від 12 травня 2010 року позовні вимоги К. до С. і К. про солідарне відшкодування майнової та моральної шкоди задоволено в повному обсязі.

Задовольняючи позовні вимоги та стягуючи солідарно з відповідачів відшкодування, суд виходив із того, що один із них є винною особою, а інший – власником транспортного засобу, на якому було скоєно ДТП.

Задовольняючи вимоги, суд не врахував роз’яснення, що міститься в п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6, згідно з яким шкода, заподіяна кількома особами, відшкодовується кожною з них у частині, заподіяній нею (в порядку часткової відповідальності).

У переважній більшості суди вирішують такі справи правильно, задовольняють вимоги до одного з відповідачів, відмовляють у позові до інших.

Проте є випадки, коли суди задовольняють вимоги про солідарне відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, незважаючи на відсутність для цього законних підстав.

В. звернулася до суду з позовом до ТОВ «Будівельна компанія», ЗАТ «Страхова компанія «Галактика» про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок пошкодження належного їй автомобіля в ДТП, що сталася з вини водія Н., який керував автомобілем ЗАЗ, належним ТОВ «Будівельна компанія», треті особи – Н., Моторне транспортне страхове бюро України.

Рішенням Корольовського районного суду м. Житомира від 12 квітня        2010 року позовні вимоги задоволено частково. На користь В. у відшкодування матеріальної та моральної шкоди стягнуто солідарно грошові кошти із ЗАТ «СК «Галактика» і ТОВ «Будівельна компанія».

Рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 07 квітня 2010 року зазначене рішення скасовано, ухвалено нове про стягнення на користь В. із ЗАТ «СК «Галактика» у відшкодування матеріальної шкоди 23 408 грн 21 коп., з ТОВ «Будівельна компанія» на відшкодування матеріальної шкоди 860 грн 54 коп. і у відшкодування моральної шкоди – 2000 грн.

Інколи визначити спосіб відповідальності кількох заподіювачів шкоди буває досить складно.

Прикладом є справа, розглянута Красноперекопським міськрайонний судом Автономної Республіки Крим 26 травня 2010 року. Так, З. звернувся до суду з позовом до А., К., І. та ЗАТ «Українська страхова компанія «Княжа» про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, заподіяної внаслідок ДТП. Під час розгляду справи суд встановив, що А., керуючи на підставі довіреності належним К. мотоциклом «Ява», допустив зіткнення з велосипедисткою І., внаслідок цього було пошкоджено належний позивачеві скутер, що стояв поблизу місця ДТП. Зіткнення сталося з вини велосипедистки І., яка порушила ПДР України. Проте суд поклав на І. лише 60 % відповідальності за заподіяну шкоду, а решту              40 % заподіяної позивачеві шкоди стягнув із відповідача А., як володільця джерела підвищеної небезпеки. Підстав для стягнення шкоди за рахунок страхової компанії суд не встановив, оскільки З. не повідомив страхову компанію, із заявою про відшкодування шкоди не звертався.

В апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалось. Проте, дослідивши матеріали справи, можна дійти висновку, що А. та І. у цьому випадку мають відповідати перед потерпілим у повному обсязі солідарно. При цьому на З.Д.А. відповідальність покладається на підставі ст. 1187 ЦК України як на володільця джерела підвищеної небезпеки, незважаючи на відсутність вини, а на І. – на підставі ст. 1166 ЦК України, як на особу, з вини якої заподіяно шкоду.

Як свідчить практика, не завжди недоліки, допущені судами першої інстанції усуваються судами апеляційної інстанції.

Так, рішенням Вугледарського міського суду Донецької області від 17 квітня 2009 року з власника автомобіля О. і з його володільця М. на користь С. було стягнуто солідарно певні суми на відшкодування матеріальної та моральної шкоди.

Ухвалою Апеляційного суду Донецької області від 13 квітня 2010 року це рішення залишено без змін.

Ухвалою Верховного Суду України від 09 лютого 2011 року судові рішення скасовано з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. Скасовуючи судові рішення, Верховний Суд України виходив із того, що суд першої інстанції не мотивував своє рішення, покладаючи на відповідачів солідарну відповідальність, і не зазначив правові підстави такої відповідальності, а апеляційний суд не звернув уваги на ці порушення.

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: