Порядок визначення шкоди, у тому числі при повній чи частковій загибелі автомобіля

За загальним правилом розмір відшкодування шкоди встановлюється законом або домовленістю сторін, а у разі наявності спору між сторонами – судом.

Порядок визначення шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, врегульовано главою 82 ЦК України, крім того, відповідні роз’яснення надано у постанові Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6, відповідно до яких при визначенні розміру шкоди враховується розмір майнової шкоди, спричиненої майну або особистим немайновим правам потерпілого.

Під шкодою, що має бути відшкодована, розуміють знешкодження або зменшення блага потерпілого внаслідок порушення його матеріальних прав або приниження нематеріальних благ (життя, здоров’я тощо). 

Чинним законодавством України (ч. 1 ст. 1166, ч. 1 ст. 1167 ЦК України) передбачено право юридичної та фізичної особи на відшкодування майнової шкоди, завданої неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи; шкоди, завданої майну фізичної або юридичної особи; моральної шкоди, завданої фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю.

Внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки завдається шкода таким особистим немайновим правам фізичної особи як право на життя та здоров’я, у зв’язку з чим відшкодуванню підлягає майнова шкода, завдана каліцтвом, іншими ушкодженнями здоров’я або смертю фізичної особи.

Відповідно до ч. 1 ст. 1195 ЦК України у зв’язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я фізична особа має право на відшкодування їй заробітку (доходу), втраченого нею внаслідок втрати чи зменшення професійної або загальної працездатності, а також відшкодування додаткових витрат, викликаних необхідністю посиленого харчування, санаторно-курортного лікування, придбання ліків, протезування, стороннього догляду тощо.

Рішенням Первомайського районного суду Автономної Республіки Крим від 13 квітня 2010 року частково задоволено позов П. і Н. до Г. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої ушкодженням здоров’я внаслідок ДТП, що сталася з вини відповідача.

Задовольняючи позовні вимоги потерпілих про відшкодування витрат на лікування, суд виходив із того, що факт отримання П. і Н. внаслідок ДТП тілесних ушкоджень підтверджується медичними документами, а розмір шкоди – чеками на придбання медикаментів.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 30 червня    2010 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Відповідно до ч. 1 ст. 1200 ЦК України у разі смерті потерпілого право на відшкодування шкоди мають непрацездатні особи, які були на його утриманні або мали на день його смерті право на одержання від нього утримання, а також дитина потерпілого, народжена після його смерті.

Ухвалою ВССУ від 08 червня 2011 року (справа № 6-9512св11) скасовано рішення Апеляційного суду Херсонської області від 08 лютого 2011 року, яким рішення Каховського міськрайонного суду Херсонської області частково змінено, зменшено розмір стягнутих із М. на користь П. та неповнолітнього Б. коштів, а справу передано на новий розгляд.

Зменшуючи розмір стягнутих судом першої інстанції коштів на відшкодування шкоди, апеляційний суд цих вимог закону не врахував та безпідставно погодився з висновками суду першої інстанції, який помилково керувався ч. 1 ст. 1197 ЦК України, що не може бути застосовано до спірних відносин, оскільки визначає розмір втраченого фізичною особою внаслідок каліцтва або іншого ушкодження здоров’я заробітку, що підлягає відшкодуванню і не стосується правовідносин, що виникли.

Розмір шкоди, завданої смертю потерпілого, відшкодовується за правилами ст. 1200 ЦК України, яка залишилась поза увагою апеляційного суду.

Статтею 1201 ЦК України передбачено право особи, яка зробила необхідні витрати на поховання та на спорудження надгробного пам’ятника, на їх відшкодування.

Згідно з роз’ясненнями, наведеними у п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6, у випадку смерті потерпілого організація або громадянин, відповідальні за заподіяння шкоди, зобов’язані відшкодувати витрати на поховання (у тому числі на ритуальні послуги та обряди) тій особі, яка понесла ці витрати, тому вимога про стягнення витрат на поховання може пред’являтись як особами, які мають право на відшкодування шкоди у зв’язку зі смертю годувальника, так і сторонніми потерпілому громадянами і організаціями, що фактично понесли ці витрати.

Витрати на виготовлення пам’ятників і огорож визначаються, виходячи з їх фактичної вартості, але сума таких витрат не повинна перевищувати граничну вартість стандартних пам’ятників і огорож у цій місцевості.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 25 лютого 2010 року позовні вимоги К., Л., М. до ТОВ «Роднічок», третя особа – А., про відшкодування матеріальних та моральних збитків задоволено  частково.

Судом встановлено, що внаслідок скоєної 01 серпня 2008 року ДТП матеріальні витрати, що були понесені К. у зв’язку з бальзамуванням тіла загиблого сина, витрати на поховання, поминальні обряди, встановлення надгробного пам’ятника та поминальний обід в один рік, є обґрунтованими та документально підтвердженими розрахунковими квитанціями, накладними та актом на загальну суму 11 7828 грн, а відтак до спірних правовідносин застосовуються положення ст. 1195 ЦК України.

Право на відшкодування шкоди, завданої майну фізичної та юридичної особи, згідно з вимогами ч. 3 ст. 386 ЦК України має власник.

Разом із цим у п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 роз’яснено, що оскільки згідно зі                 ст. 48 Закону України «Про власність» положення щодо захисту права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором, така особа також вправі вимагати відшкодування шкоди, заподіяної цьому майну. Незважаючи на те, що Закон України «Про власність» втратив чинність, суди повинні враховувати наведені роз’яснення, оскільки вони узгоджуються з положеннями діючого ЦК України.

Відповідно до ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 ЦК України.

Так, ТОВ «Кримський автомобільний дім» звернулось до суду з позовом до Г. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок пошкодження належного йому автомобіля ВАЗ–21101 в ДТП, що сталася з вини відповідача.

Відповідач заперечував проти позову з тих підстав, що позивач не є власником автомобіля, пошкодженого внаслідок ДТП.

Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя Автономної Республіки Крим від 18 червня 2010 року позов задоволено. Доводи відповідача щодо відсутності у позивача права вимоги відхилено з тих підстав, що ТОВ «Кримський автомобільний дім» володіло автомобілем ВАЗ-21101 на підставі дилерської угоди. В апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалось.

Вирішуючи питання про відшкодування шкоди, завданої майну особи в результаті ДТП, та визначаючи розмір такої шкоди, судам слід звернути увагу на положення ст. 1192 ЦК України, згідно з яким з урахуванням обставин справи суд за вибором потерпілого може зобов’язати особу, яка завдала шкоди майну, відшкодувати їй в натурі (передати річ того ж роду і тієї ж якості, полагодити пошкоджену річ, тощо) або відшкодувати завдані збитки у повному обсязі. Розмір таких збитків підлягає відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення втраченої речі.

Відповідно до ч. 2 ст. 22 ЦК України збитками є витрати, яких особа зазнала у зв’язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки); доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушено (упущена вигода). 

Згідно з роз’ясненнями п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 при визначені розміру відшкодування шкоди, заподіяної майну, незалежно від форм власності, судам слід враховувати, що відшкодування шкоди шляхом покладення на відповідальну за неї особу обов’язку надати річ того ж роду та якості, полагодити пошкоджену річ, іншим шляхом відновити попереднє становище в натурі застосовується, якщо за обставинами справи цей спосіб відшкодування шкоди можливий. У разі коли відшкодування шкоди в натурі неможливе, потерпілому відшкодовуються в повному обсязі збитки відповідно до реальної вартості на час розгляду справи втраченого майна, робіт, які необхідно провести, щоб полагодити пошкоджену річ, усунути інші негативні наслідки неправомірних дій заподіювача шкоди як при відшкодуванні в натурі, так і при відшкодуванні заподіяних збитків грішми, потерпілому на його вимогу відшкодовуються неодержані доходи у зв’язку із заподіянням шкоди майну.

Незважаючи на ці роз’яснення, визначення відшкодування шкоди, заподіяної майну потерпілого, викликає у суддів певні труднощі.

Так, судді не враховують ряд винятків із загального правила про повне відшкодування шкоди: урахування вини потерпілого (ч. 2 ст. 1193 ЦК України) та матеріального становища фізичної особи, яка завдала шкоди (ч. 4 ст. 1193 ЦК України); крім того, ст. 1204 ЦК України передбачає можливість зменшення розміру відшкодування, якщо працездатність потерпілого зросла порівняно з тією, що була на момент вирішення справи про відшкодування шкоди.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 постановляючи рішення про стягнення на користь потерпілого відшкодувати вартість майна, що не може використовуватись за призначенням, проте має певну цінність, суд одночасно повинен обговорити питання про передачу цього майна після відшкодування збитків особі, відповідальній за шкоду.

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 29 грудня 2010 року рішення Чернігівського районного суду від 30 листопада 2010 року змінено, доповнено резолютивну частину рішення наступним абзацом такого змісту: «О. після відшкодування їй шкоди передати в розпорядження ДП «Підприємство регіональних перевезень» ВАТ «Автотранспортна акціонерна співдружність «Славутич» пошкоджений автомобіль «Хонда», в іншій частині рішення залишено без змін.

Змінюючи рішення суду першої інстанції, Апеляційний суд Чернігівської області виходив із того, що розмір збитків, які підлягають відшкодуванню потерпілому, визначаються відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи або виконання робіт, необхідних для відновлення пошкодженої речі.

Тобто у цьому випадку в разі виплати особі повної вартості речі, яку було знищено, залишки такої речі (спірний автомобіль) слід повернути особі, яка відшкодувала шкоду.

Вирішуючи спір про відшкодування позивачці завданих їй реальних збитків, розмір яких дорівнює вартості автомобіля з урахуванням його технічного стану на час ДТП, суд першої інстанції зазначених положень законодавства не врахував та безпідставно відмовив у передачі транспортного засобу відповідачеві.

Із матеріалів справ, наданих для узагальнення, вбачається, що у переважній більшості випадків судді не обговорюють таке питання у резолютивній частині судового рішення, не зазначають про необхідність передачі, зокрема, запасних частин автомобіля, що не можуть використовуватись, особі, відповідальній за шкоду після повного відшкодування збитків.

Невиконання таких вимог призводить до звернення до суду із позовом про витребування запчастин, що може вважатися необґрунтованим, оскільки таке питання мало бути вирішено судом одночасно зі стягненням заподіяних збитків. У разі неповернення добровільно після відшкодування збитків таких запчастин їх може бути повернуто в примусовому порядку державним виконавцем, але якщо таке зазначено в рішенні суду.

Крім цього, потребує більш детального визначення у резолютивній частині судового рішення процедура передачі пошкодженого автомобіля, який не може використовуватись за призначенням, особі, відповідальній за шкоду після повного відшкодування збитків.

Прикладом може бути цивільна справа № 2-337/10 за позовом А. до В., ВАТ НАСК «Оранта» про відшкодування шкоди. Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 20 травня 2010 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто зі страхової компанії страхове відшкодування, з В. – заподіяні матеріальні збитки, спричинені ДТП, у задоволенні позовних вимог щодо відшкодування моральних збитків з А. відмовлено, зобов’язано А. передати у власність В. пошкоджений автомобіль.

Рішенням Апеляційного суду Хмельницької області від 03 листопада          2010 року скасовано рішення суду першої інстанції в частині стягнення матеріальних збитків із В., стягнуто матеріальні збитки у більшому розмірі. Зобов’язано М.А.В. після відшкодування визначеної шкоди передати В. пошкоджений автомобіль, поклавши на В. всі витрати, пов’язані з переоформленням права власності.

У разі якщо для відновлення попереднього стану речі, що мала певну зношеність (наприклад, автомобіля), було використано нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих із виробництва однорідних виробів, особа, відповідальна за шкоду, не вправі вимагати врахування зношеності майна або меншої вартості пошкоджених частин попередньої модифікації. Зношеність пошкодженого майна враховується у випадках стягнення на користь потерпілого його вартості (при відшкодуванні збитків).

У разі коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти, зросли ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджено, потерпілий із цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що ремонтні роботи проводились вже після збільшення цін і тарифів.

Згідно з роз’ясненнями постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня      1992 року № 6 певна зношеність пошкодженої речі за позовами про відшкодування шкоди враховується лише у тому випадку, коли для відновлення попереднього стану речі були використані нові вузли, деталі, комплектуючі частини іншої модифікації, що випускаються взамін знятих із виробництва однорідних виробів.

У разі коли пошкоджений транспортний засіб не може бути відновлений або вартість його відновлювального ремонту з урахуванням зношеності та втрати товарної вартості перевищує його ринкову вартість на момент пошкодження, розмір шкоди визначається за ринковою вартістю транспортного засобу на момент пошкодження.

Порядок відшкодування шкоди, пов’язаної з фізичним знищенням транспортного засобу, детально регламентовано ст. 30 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників транспортних засобів» від 01 липня 2004 року № 1961-IV (із відповідними змінами).

Згідно з вимогами цієї статті транспортний засіб вважається фізично знищеним, якщо його ремонт є технічно неможливим чи економічно необґрунтованим та власник транспортного засобу згоден з визнанням транспортного засобу фізично знищеним. Ремонт вважається економічно необґрунтованим, якщо передбачені згідно з експертизою, проведеною відповідно до вимог законодавства, витрати на ремонт транспортного засобу перевищують вартість транспортного засобу до ДТП.

У разі якщо власник транспортного засобу не згоден із визнанням транспортного засобу фізично знищеним, йому відшкодовується різниця між вартістю транспортного засобу до та після ДТП, а також витрати з евакуації транспортного засобу з місця ДТП.

Якщо ж транспортний засіб визнано фізично знищеним, відшкодування шкоди виплачується у розмірі, який відповідає вартості транспортного засобу до ДТП та витратам по евакуації транспортного засобу з місця ДТП. Право на залишки транспортного засобу отримує страховик чи Моторне транспортне страхове бюро України.

Вважається, що положення цієї норми на підставі ст. 8 ЦК України можуть застосовуватися при відшкодуванні шкоди не лише страховиком, а й іншими особами, які несуть відповідальність за її заподіяння.

Іноді позивачі для підтвердження розміру шкоди надають висновки спеціалістів, звіти про оцінку та інші документи, складені суб’єктами оціночної діяльності, та суди задовольняють позовні вимоги на підставі саме цих доказів.

Вважається, що така практика не суперечить вимогам цивільного процесуального законодавства, зокрема ст. ст. 57, 212 ЦПК України.

Відповідально до ч.ч. 3 і 4 ст. 10 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом. Суд сприяє всебічному і повному з’ясуванню обставин справи: роз’яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов’язки, попереджає про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 11 ЦПК України суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

Відповідно до ч. 1 ст. 64 ЦПК України письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяг із них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

Отже, якщо позивач для підтвердження розміру шкоди надає висновок спеціаліста, а відповідач, заперечуючи проти цього розміру, після виконання судом вимог ч. 4 ст. 10 ЦПК України не надає ніяких доказів на підтвердження своїх заперечень, суд відповідно до вимог ст.ст. 212, 213 ЦПК України ухвалює рішення на підставі наявних у справі доказів, оскільки відповідач у порушення вимог ст.ст. 10, 60 ЦПК України ухилився від доведення обставин, на які посилався.

Так, рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 09 листопада 2009 року частково задоволено позовні вимоги З. до Б. і А. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок пошкодження належного йому автомобіля в ДТП, яка сталася з вини Б. та А.

Ухвалою Апеляційного суду Кіровоградської області від 22 лютого 2010 року апеляційну скаргу Б. залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції – без змін. Апеляційний суд виходив із того, що розмір шкоди, завданої позивачеві, підтверджується висновком автотоварознавчого дослідження і відповідачем не спростований. Під час розгляду справи судом першої інстанції відповідач заяви про призначення експертизи не подавав, а, крім того, чинним цивільним процесуальним законодавством не передбачено, що розмір матеріальної шкоди має підтверджуватись лише висновком експертизи. Отже, позивач надав суду докази щодо розміру шкоди, які не спростовано відповідачем, і сумнівів у доказах у суду не виникло.

У будь-якому випадку судам слід мати на увазі, що обов’язок доведення розміру шкоди лежить на позивачеві, а експертиза може бути призначена судом лише за заявою осіб, які беруть участь у справі. За наявності підстав, зазначених у ч. 2 ст. 303 ЦПК України, не виключено призначення судової експертизи і апеляційним судом. 

Рішенням (заочним) Яготинського районного суду Київської області від        09 вересня 2010 року задоволено позов С. до К. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок пошкодження належного позивачеві автомобіля під час ДТП, що сталася з вини відповідача.

Відповідач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неналежне повідомлення йому про дату, час та місце розгляду справи і незгоду з розміром матеріальної шкоди.

Рішенням Апеляційного суду Київської області від 03 березня 2011 року апеляційну скаргу К. задоволено частковою, рішення районного суду змінено шляхом зменшення суми відшкодування майнової шкоди з 8917 грн 62 коп. до 8779 грн 78 коп., а суми відшкодування моральної шкоди – з 5 000 грн до 500 грн.

Обґрунтовуючи своє рішення в частині зміни розміру відшкодування матеріальної шкоди, колегія суддів послалась на висновок товарознавчої експертизи, призначеної апеляційним судом за клопотанням відповідача, у зв’язку з наявністю для цього правових підстав, передбачених ст. 303 ЦПК України, який відрізнявся від висновку спеціаліста, згідно з яким визначив розмір шкоди суд першої інстанції.

У разі ненадання позивачем належних доказів на підтвердження розміру шкоди, у задоволенні позову може бути взагалі відмовлено.

Так, ТОВ «Блакитна ріка» звернулась до суду з позовом до З. про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 82 386 грн, завданої внаслідок пошкодження належного йому автомобіля в ДТП, що сталася з вини відповідача. На підтвердження розміру шкоди позивач надав документи про вартість робіт і деталей, використаних під час ремонту автомобіля.

Рішенням Ялтинського міського суду від 31 серпня 2009 року у задоволенні позовних вимог відмовлено у зв’язку з їх необґрунтованістю.

Ухвалою Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 19 січня          2010 року апеляційну скаргу ТОВ «Блакитна ріка» відхилено, рішення міського суду залишено без змін із тих підстав, що доводи позивача про витрачання ним зазначеної у позовній заяві суми на ремонт пошкодженого автомобіля відповідними платіжними документами не підтверджуються, а експертна оцінка розміру шкоди у справі не проводилась, позивач такого клопотання не заявляв.

Деякі потерпілі пред’являють позови про відшкодування шкоди з урахуванням індексу інфляції і 3 % річних, тобто посилаються на положення       ст. 625 ЦК України. 

У більшості випадків суди відмовляють у задоволенні таких вимог із тих або інших підстав.

Рішенням Острозького районного суду Рівненської області від 06 квітня 2010 року було відмовлено в задоволенні регресного позову П. до Ш. у частині відшкодування шкоди, завданої внаслідок ДТП, з урахуванням індексу інфляції з тих підстав, що відповідно до вимог ч. 2 ст. 625 ЦПК України боржник зобов’язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у разі прострочення виконання грошового зобов’язання, проте строк відшкодування завданої відповідачем шкоди сторонами не встановлювався і, відповідно, не порушувався.

Ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 07 липня 2010 року рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Разом із тим під час проведення узагальнення встановлено випадки, коли вимоги про збільшення суми відшкодування шкоди з урахуванням інфляції було задоволено.

Так, Л. звернувся до суду з позовом до Т. і ЗАТ «Страхова компанія «ВУСО» про відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП. При цьому матеріальну шкоду, завдану у зв’язку з пошкодженням автомобіля, просив стягнути з урахуванням індексу інфляції.

Рішенням Сокирянського районного суду Чернівецької області від                  04 листопада 2009 року позов було задоволено частково, на користь позивача зі страхової компанії стягнуто на відшкодування матеріальної шкоди з урахуванням індексу інфляції 13 020 грн 46 коп., а з Т. – на відшкодування моральної шкоди 3000 грн.

Рішенням Апеляційного суду Чернівецької області від 27 січня 2010 року рішення районного суду скасовано і ухвалено нове, яким стягнуто зі страхової компанії на користь позивача у відшкодування матеріальної шкоди грошові кошти, а з Т. – 510 грн моральної шкоди. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні вимог про відшкодування матеріальної шкоди з урахуванням індексу інфляції, апеляційний суд виходив із того, що законодавством України не передбачено можливості відшкодування шкоди з урахуванням індексу інфляції.

Така позиція є правильною, оскільки дія ч. 2 ст. 625 ЦК України, що передбачає обов’язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов’язання, на вимогу кредитора сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також 3 % річних від простроченої суми, не розповсюджується на правовідносини, що виникають у зв’язку із заподіянням шкоди, і може застосовуватись лише при порушенні зобов’язання за договором.

Відповідно до п. 3 постанови Пленуму Верховного Суд України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року № 6 у тому разі, коли на час виконання рішення про відшкодування шкоди, виправлення пошкодження за одержані за рішенням суду кошти, збільшились ціни на майно або роботи, на придбання чи проведення яких воно було присуджене, потерпілий із цих підстав може заявити додаткові вимоги до особи, відповідальної за шкоду, якщо не було його вини в тому, що виконання проводилось вже після збільшення цін і тарифів.

Враховуючи ці роз’яснення, судам слід відмовляти у задоволенні позовних вимог потерпілих про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, з урахуванням індексу інфляції 3 % річних.

Під час розгляду справ про відшкодування збитків, пов’язаних із неможливістю деякий час користуватись пошкодженим автомобілем, судам слід пам’ятати, що ці вимоги мають бути належним чином доведеними.

Так, Корольовським районним судом м. Житомира від 12 серпня 2010 року позовні вимоги фізичної особи-підприємця К. до фізичної особи-підприємця В. про відшкодування збитків (упущеної вигоди), завданих внаслідок ДТП, залишено без задоволення з тих підстав, що позовні вимоги про стягнення матеріальної шкоди у формі упущеної вигоди, стягнення доходів, які б К. реально міг одержати за той час, коли автомобіль перебував на ремонті, надаючи послуги з перевезення пасажирів і вантажів (упущена вигода), яку він оцінив у 55 000 грн, задоволенню не підлягають, оскільки розмір шкоди розраховано лише на підставі припущень, документально не підтверджених. Зокрема немає навіть даних щодо витрат на пальне, амортизацію автомобіля, сплату податків, витрат на поточний ремонт, а також часу, який щоденно мав би витрачатись позивачем на відновлення порушеного права, не вказано, з чого позивач виходив, обираючи розрахунковий період, що лише свідчить про упередженість при проведенні розрахунку.

Відповідно до вимоги чинного законодавства України особа, якій завдано збитків, має також право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов’язана з розміром цього відшкодування. Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

Розглядаючи позови про відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, судам слід враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 23 ЦК України моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з каліцтвом або іншими ушкодженнями здоров’я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім’ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи.

Оскільки ділова репутація юридичної особи може постраждати лише внаслідок поширення недостовірної інформації, можна із упевненістю стверджувати, що право на відшкодування моральної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, мають лише фізичні особи.

Частиною 3 ст. 23 ЦК України встановлено, що моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності та справедливості.

Визначаючи розмір моральної шкоди, що підлягає відшкодуванню, суди у переважній більшості дотримуються вимог цієї норми.

Рішенням Рожищенського районного суду Волинської області від 29 січня 2010 року позовні вимоги В. до М. про відшкодування моральної шкоди в сумі 15 000 грн, пов’язаної з ушкодженням здоров’я внаслідок ДТП, що сталася з вини відповідача, задоволено частково і стягнуто 12 000 грн. Визначаючи суму відшкодування моральної шкоди, суд врахував конкретні обставини справи, ступінь порушення життєвих стосунків позивача, потребу у додаткових зусиллях для організації життя. В апеляційному порядку рішення суду не оскаржувалось.

Проте у деяких випадках розмір відшкодування моральної шкоди, визначеної судом першої інстанції, при апеляційному перегляді справи змінюється.

Так, Ю. і С. звернулись до суду з позовом до П. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП. Заочним рішенням Бахчисарайського районного суду Автономної Республіки Крим від 16 жовтня 2009 року позов задоволено частково. Із П. на користь обох позивачів стягнуто у рівних частинах певну суму на відшкодування матеріальної шкоди, а також на користь Ю. 500 грн на відшкодування моральної шкоди. У задоволенні позовних вимог Д.С.О. про відшкодування моральної шкоди відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 12 серпня     2010 року заочне рішення районного суду змінено шляхом збільшення суми відшкодування моральної шкоди, що підлягає стягненню з відповідача на користь позивача Ю. з 500 грн до 1000 грн.

Іноді у порушення вимог ст. 213 ЦПК України суди не мотивують рішення про задоволення позовних вимог про відшкодування моральної шкоди, не зазначають, у чому саме ця шкода полягає. Це стосується й апеляційних судів при зміні розміру моральної шкоди, визначеного місцевим судом.

Рішенням Кіцманського районного суду Чернівецької області від 18 жовтня 2010 року позовні вимоги А. до Л. про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, задоволено в повному обсязі. З відповідача на користь позивача стягнуто 20 553 грн на відшкодування матеріальної шкоди і 10 000 грн – на відшкодування моральної шкоди. При цьому у рішенні взагалі не зазначено, у чому полягає завдана позивачеві моральна шкода, якими доказами підтверджується її наявність, з урахуванням яких обставин визначено розмір її відшкодування.

Слід звернути увагу суддів на те, що у разі якщо відповідач просить відшкодувати йому моральну шкоду, завдану ушкодженням здоров’я під час ДТП, проте не надає на підтвердження позову належних і допустимих доказів, судам слід відмовляти у задоволенні таких вимог. Проте пояснення позивача, допитаного як свідка, є належним доказом, якщо вони можуть підтвердити наявність та розмір шкоди.

Разом із цим у разі завдання потерпілому моральної шкоди у зв’язку з пошкодженням майна, позовні вимоги, при підтвердженні їх доказами, підлягають задоволенню.

В іншому випадку, коли у позовній заяві не зазначено характер моральної шкоди, яку позивач просить відшкодувати, судам слід відповідно до вимог ч. 1   ст. 121 ЦПК України залишати такі заяви без руху і надавати позивачеві строк для усунення недоліків, зокрема, викладення обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

При вирішенні спорів про відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, також слід враховувати, що цивільним законодавством України передбачена можливість новації боргу в позикове зобов’язання. 

Так, відповідно до ст. 1053 ЦК України за домовленістю сторін борг, що виник із договорів купівлі-продажу, найму майна або з іншої підстави, може бути замінений позиковим зобов’язанням. Зміна боргу позиковим зобов’язанням провадиться з додержавним вимог про новацію і здійснюється у формі, встановленій для договору позики (ст. 1047 ЦК України).

Отже, якщо позивач просить стягнути з відповідача певну суму на відшкодування матеріальної шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, посилаючись на боргову розписку, суду слід вирішувати справу на підставі норм матеріального права, що регулюють договірні правовідносини. При цьому слід пам’ятати, що неможливо змінювати на договір позики зобов’язання про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю.

Так, Ш. звернувся до суду з позовом до П. про відшкодування матеріальної і моральної шкоди. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що 17 жовтня 2009 року з вини відповідача сталася ДТП, внаслідок якої було пошкоджено належний          Ш. автомобіль. Органи ДАІ про ДТП не повідомлялися, оскільки відповідач визнав свою вину і зобов’язався добровільно відшкодувати заподіяну шкоду в сумі     40 000 грн у строк до 01 листопада 2009 року, надавши Ш. про це письмову розписку, проте взяті на себе зобов’язання у встановлений строк не виконав.

Рішенням Біловодського районного суду Луганської області від 06 грудня 2010 року позовні вимоги було задоволено частково. З відповідача на користь позивача стягнуто  40 000 грн у зв’язку з невиконанням договірних зобов’язань. У задоволенні вимог про відшкодування моральної відмовлено з посиланням на те, що положення ст. 1167 ЦК України не застосовуються до договірних правовідносин.

Спірні питання, пов’язані зі страхуванням автотранспортних засобів, настанням страхових випадків та страхових виплат

Статтею 1194 ЦК України визначено, що особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Проте суди не завжди беруть до уваги цю правову норму.

Так, рішенням Куліковського районного суду Чернігівської області від 9 липня 2010 року (справа № 2-243/10) позовні вимоги П. до Д., СК «Княжа» про відшкодування майнової та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, задоволено частково. Стягнуто з СК «Княжа» на користь позивача 2548 грн 88 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, у задоволенні позовних вимог до Д. відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Чернігівської області від 02 листопада      2010 року рішення суду першої інстанції змінено в частині відмови у задоволенні позовних вимог до Д., з якого стягнуто на користь П. 2458 грн 37 коп. на відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП; у задоволенні позовних вимог П. до СК «Княжа» про стягнення матеріальної і моральної шкоди відмовлено.

Змінюючи рішення районного суду, апеляційний суд зазначив, що згідно зі звітом товарознавчого дослідження вартість відновлювального ремонту автомобіля «Деу», пошкодженого у результаті ДТП, становить 7 713 грн 49 коп., а матеріального збитку – 5 675 грн 12 коп. Страховик відповідно до положень договору страхування та вимог закону здійснив виплату позивачеві страхового відшкодування в сумі 5 165 грн 12 коп. Таким чином, апеляційний суд, враховуючи вимоги ст. 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортирних засобів», ст. 1194 ЦК України, дійшов висновку, що страхова компанія виплатила позивачеві страхове відшкодування в повному обсязі, а тому різницю між фактичним розміром та страховим відшкодуванням у сумі 2 458 грн 47 коп. необхідно стягнути на користь позивача з відповідача Д., визнаного винним у скоєнні ДТП.

Також відповідно до вимог ст. 22 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» при настанні страхового випадку страховик відповідно до лімітів відповідальності страховика відшкодовує у встановленому цим Законом порядку оцінену шкоду, заподіяну в результаті ДТП життю, здоров’ю, майну третьої особи.

Відповідно до цього Закону потерпілим, які є юридичними особами, страховиком відшкодовується виключно шкода, заподіяна майну.

Потерпілому відшкодовується також моральна шкода. Така шкода відшкодовується у встановленому судом розмірі відповідно до вимог ст. 23 ЦК України. При цьому страховик відшкодовує не більше ніж 5 % ліміту, визначеного вищезазначеним Законом. Різницю між сумою відшкодування, визначеною судом, та сумою, яку має бути відшкодовано страховиком, сплачує особа, яку визнано винною у скоєнні ДТП.

Якщо судом встановлено відшкодувати потерпілому моральну шкоду, пов’язану з душевними стражданнями, яких фізична особа зазнала у зв’язку зі знищенням чи пошкодженням її майна або з приниженням честі й гідності, а також ділової репутації фізичної особи, таке відшкодування у розмірі, визначеному судом, здійснює особа, яку визнано винною у скоєнні ДТП.

Так, С. звернувся з позовом до ПАТ «Райз–Максимко», в якому просив стягнути 25 988 грн 42 коп. майнової (ринкова вартість пошкодженого в ДТП автомобіля в справному стані) та 20 000 грн моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, що сталася 07 серпня 2009 року.

Рішенням Чуднівського районного суду Житомирської області від 17 вересня 2010 року позовні вимоги задоволено частково, стягнуто на користь позивача 4526 грн 31 коп. матеріальної та 2500 грн моральної шкоди. Визначаючи розмір матеріальної шкоди, суд виходив із того, що цей розмір дорівнює різниці між ринковою вартістю автомобіля до ДТП та залишковою вартістю.

Проте суд не врахував, що відповідно до експертного висновку пошкоджений автомобіль відновлювати економічно недоцільно (вартість ремонту становить 42 022 грн 88 коп.), у зв’язку з чим, рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 27 жовтня 2010 року рішення суду першої інстанції було змінено, збільшено розмір майнової шкоди, яка підлягає стягненню, до суми, про яку просив позивач, збільшено суму відшкодування моральної шкоди та зобов’язано позивача після отримання відшкодування майнової шкоди передати у власність відповідача пошкоджений автомобіль.

Варто звернути увагу суддів на те, що відповідно до ст. 21 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» на території України забороняється експлуатація транспортного засобу без чинного поліса обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності.

У зв’язку з наведеним у всіх випадках пред’явлення позову про відшкодування шкоди до володільця наземного транспортного засобу судам слід обов’язково з’ясовувати те, чи була застрахована в установленому законом порядку його відповідальність полісом обов’язкового страхування на момент завдання шкоди. Якщо так, необхідно вирішити питання про залучення страховика до участі у справі.

За положеннями Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» у деяких випадках відповідальність за шкоду, завдану джерелом підвищеної небезпеки, несе Моторне (транспортне) страхове бюро України (МТСБУ).

Зокрема, згідно з вимогами п. 41.1. ст. 41 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» МТСБУ за рахунок коштів фонду захисту потерпілих відшкодовує шкоду на умовах, визначених зазначеним вище законом, у разі її заподіяння: а) транспортним засобом, власник якого не застрахував свою цивільно-правову відповідальність, крім шкоди, заподіяної транспортному засобу, який не відповідає вимогам п. 1.7. ст. 1 цього Закону, та майну, яке знаходилося в такому транспортному засобі; б) невстановленим транспортним засобом, крім шкоди, яка заподіяна майну та навколишньому природному середовищу; в) транспортним засобом, який вийшов з володіння власника не з його вини, а у результаті протиправних дій іншої особи; г) особами, на яких поширюється дія п. 13.1. ст. 13 цього Закону; ґ) у разі недостатності коштів та майна страховика – учасника МТСБУ, що визнаний банкрутом та/або ліквідований, для виконання його зобов’язань за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності; д) у разі надання страхувальником або особою, відповідальність якої застрахована, свого транспортного засобу працівникам міліції та медичним працівникам закладів охорони здоров’я згідно з чинним законодавством; е) за інших обставин, визначених законодавством про цивільно-правову відповідальність власників наземних транспортних засобів. 

Відповідно до ст. 9 зазначеного вище Закону страховик або МТСБУ відповідає в межах обов’язкового ліміту відповідальності, який становить      25 500 грн на одного потерпілого за шкоду, завдану майну потерпілих, і        51 000 грн на одного потерпілого – за шкоду, заподіяну життю і здоров’ю потерпілих.

Статтею 29 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» передбачено, що у зв’язку з пошкодженням транспортного засобу відшкодовуються витрати, пов’язані з відновлювальним ремонтом транспортного засобу з урахуванням зносу, розрахованого у порядку, встановленому законодавством, включаючи витрати на усунення пошкоджень, зроблених навмисно з метою порятунку потерпілих внаслідок ДТП до місця проживання того власника чи законного користувача транспортного засобу, який керував транспортним засобом у момент ДТП, чи до місця здійснення ремонту на території України. Якщо транспортний засіб необхідно з поважних причин помістити на стоянку, до розміру шкоди додаються також витрати на евакуацію транспортного засобу до стоянки та плата за послуги стоянки.

Слід пам’ятати, що страхова сума при відшкодуванні шкоди, завданої майну потерпілих, завжди зменшується на суму франшизи, яка не може перевищувати     2 % від ліміту відповідальності страховика.

Проте трапляються випадки порушення судами цього правила.  

Рішенням Центрального районного суду м. Сімферополя від 28 липня         2010 року частково задоволено позов Р. до Л. і АТ «Українська пожежно-страхова компанія» про відшкодування матеріальної шкоди. На користь позивача стягнуто з Л. 50 951 грн, а з АТ «Українська пожежно-страхова компанія» – 25 500 грн.

Рішенням Апеляційного суду Автономної Республіки Крим від 24 листопада 2010 року розмір відшкодування матеріальної шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача зі страхової компанії, було зменшено на суму франшизи        (510 грн), на цю ж суму було збільшено розмір відшкодування матеріальної шкоди, що підлягає стягненню на користь позивача з Л.

Крім того, за правилами п. 32.7. ст. 32 згаданого вище Закону страховик не відшкодовує втрату товарної вартості пошкодженого майна.

Отже, володілець джерела підвищеної небезпеки має відшкодувати потерпілому вартість відновлювального ремонту, що перевищує ліміт відповідальності страховика, франшизу і втрату вартості автомобіля у разі її наявності.

Проте це не завжди враховується судами.

Так, С. звернувся до суду за позовом до К. і ЗАТ «АСК «ІнтерТрансПоліс» про відшкодування матеріальної шкоди, завданої у зв’язку з пошкодженням автомобіля в ДТП, в сумі 37 692 грн 38 коп.

Рішенням Теребовлянського районного суду Тернопільської області від          29 червня 2009 року позовні вимоги задоволено частково. Стягнуто з відповідача на користь позивача з ЗАТ «АСК «ІнтерТрансПоліс» 24 990 грн, а з К. – 7970 грн. У задоволенні вимог про стягнення витрат товарної вартості автомобіля в сумі 4731 грн 30 коп. суд відмовив, взагалі не мотивуючи свого рішення.

В апеляційному та касаційному порядках рішення суду не переглядалось.

У деяких випадках суди взагалі не звертають уваги на доводи відповідача про наявність у нього страхового полісу про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності, у зв’язку із чим він за певних умов не несе відповідальності. 

Так, Кримська республіканська санітарно-епідеміологічна станція звернулась до суду з позовом до А. про відшкодування матеріальної шкоди в сумі 14 882 грн 95 коп., завданої внаслідок ДТП.

Під час розгляду справи відповідач заперечував проти позову з тих підстав, що його цивільно-правова відповідальність застрахована у ВАТ «СК «Універсальна». Незважаючи на це, рішенням Київського районного суду м. Сімферополя від 24 січня 2010 року позов задоволено в повному обсязі.

Апеляційним судом Автономної Республіки Крим від 23 березня 2011 року вказане рішення скасовано, ухвалено нове про часткове задоволення позову.           З відповідача на користь позивача на відшкодування матеріальної шкоди стягнуто лише 510 грн. У задоволенні решти позовних вимог відмовлено, оскільки відповідальність несе страхована компанія, до якої позов не було пред’явлено.

В іншій справі Верховний Суд України роз’яснив умови застосування Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» та можливість позивача вимагати відшкодування шкоди з винної у ДТП особи.

Так, скасовуючи своєю ухвалою від 03 червня 2009 року (справа               №6- 7876св09) рішення Деснянського районного суду м. Києва від 21 липня 2008 року та ухвалу Апеляційного суду м. Києва від 21 січня 2009 року, якими позов задоволено частково і з ТОВ «Рігель» на користь К. стягнуто моральну шкоду в розмірі 20 000 грн, Верховний Суд України зазначив таке.

Суди не врахували, що до спірних правовідносин слід було застосувати положення Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів», оскільки цивільна відповідальність ТОВ «Рігель» на момент ДТП була застрахована відповідно до полісу обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів. Згідно з полісом страховик, яким є ЗАТ «Українська акціонерна страхова компанія «АСКА», забезпечує відшкодування шкоди, завданої життю, здоров’ю та майну третіх осіб під час ДТП, що сталася за участі забезпеченого транспортного засобу та внаслідок цієї пригоди настає цивільно-правова відповідальність особи, відповідальність якої застрахована.

За заявою ТОВ «Рігель» (страхувальник) ухвалою суду до участі у справі залучений страховик. Відповідач звернувся із заявою до страховика про виплату страхового відшкодування представнику К. Страховик погодився з такою виплатою в межах ліміту відповідальності, проте позивачка до страховика не зверталась і позовних вимог до нього не пред’явила.

Однак відповідно до ст. 3 зазначеного Закону обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності здійснюється з метою забезпечення відшкодування шкоди, заподіяної життю, здоров’ю та/або майну потерпілих унаслідок ДТП та захисту майнових інтересів страхувальників.

Тобто, виходячи із суті такого страхування Закон має на меті захист не лише прав потерпілих на відшкодування шкоди, але й захист інтересів страхувальника – заподіювача шкоди.

Відповідно до ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов’язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Згідно зі ст. 22 вказаного Закону потерпілому відшкодовується моральна шкода в розмірі не більше 5 % ліміту, зазначеного в п. 9.3 ст. 9 Закону –         51 000 грн. Різницю між сумою відшкодування, визначеною судом, та сумою, яка має бути відшкодована страховиком, сплачує особа, яку визнано винною в скоєнні ДТП. Тобто ліміт відповідальності ЗАТ «Українська акціонерна страхова компанія «АСКА» щодо відшкодування моральної шкоди становить 2 550 грн.

За змістом положень зазначеного Закону та ст. 1194 ЦК України питання про відшкодування шкоди самою особою, відповідальність якої застрахована, вирішується залежно від висловленої нею згоди на таке відшкодування; у разі відсутності такої згоди за її заявою до субсидіарної відповідальності залучається страховик.

За заявою страхувальника ТОВ «Рігель» до участі у справі залучений страховик, тому незалежно від того, чи наполягає потерпілий на відшкодуванні шкоди її заподіювачем, відповідальність якого застрахована за договором обов’язкового страхування, суд повинен урахувати відповідальність і страховика, що судами зроблено не було.

Слід звернути увагу суддів, що у разі настання страхового випадку страхувальник може сам відшкодувати потерпілому завдані збитки, а потім звернутися за компенсацією до страхової компанії, в якій він застрахував свою цивільно-правову відповідальність.

Разом із цим у страхувальника за договором обов’язкового страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів не виникає права регресу до страховика, який видав поліс. У разі настання страхового випадку винною особою є не страхова компанія, а водій транспортного засобу, який заподіяв шкоду. Отже, очевидно, що в порядку регресу звертатись до страхової компанії ця особа не може. 

Крім того, згідно з п. 37.4. ст. 37 Закону України «Про обов’язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів» страхувальник має право отримати компенсацію його витрат у випадку, коли такі витрати здійснювалися за згодою страховика. В іншому випадку страховик може відмовити у компенсації.

Це слід враховувати під час розгляду справ і не допускати стягнення з осіб, які застрахували свою відповідальність, на відшкодування шкоди сум, які за законом мають бути виплачені страховою компанією без права регресної вимоги до винного.

У п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди» від 27 березня 1992 року №6 зазначено, що оскільки особа, яка відповідає за шкоду, заподіяну з вини іншого, має право зворотної вимоги (регресу) до винної особи, не буде суперечити закону пред’явлення за вибором потерпілого вимог про відшкодування шкоди безпосередньо до винної особи, якщо за законом межі відповідальності останньої та особи, яка за неї відповідає, однакові.

Отже, у разі якщо потерпілий пред’явив позов безпосередньо до винної особи, він може бути задоволений у тому випадку, якщо особа, яка має нести цивільну відповідальність замість винного (володілець джерела підвищеної небезпеки, страхувальник, роботодавець тощо) має право регресу до винної особи.

Так, рішенням Котовського міськрайонного суду Одеської області від      28 вересня 2010 року було задоволено позов Л. до В. про відшкодування матеріальної шкоди, завданої внаслідок ДТП. Під час розгляду справи суд встановив, що цивільно-правова відповідальність В. не була застрахована, а тому за завдану з його вини шкоду відповідальність може нести МТСБУ. Оскільки позивач наполягав на відшкодуванні шкоди саме відповідачем, суд задовольнив позовні вимоги.

У випадку, якщо потерпілий у встановленому законодавством порядку звернувся за виплатою страхового відшкодування до страхової компанії, в якій було застраховано цивільно-правову відповідальність винної особи, але не отримав відшкодування з будь-яких причин, він має звернутись з відповідною вимогою до суду.

У разі недосягнення згоди між потерпілим і страховиком щодо розміру завданої шкоди, така шкода, як і в інших випадках, визначається на підставі наданих сторонами доказів, у тому числі висновку експертизи.

У деяких випадках страхові компанії відшкодовують потерпілим вартість відновлювального ремонту, встановлену висновком експертизи, зменшивши її на суму ПДВ, проте таке зменшення не передбачено законодавством, оскільки ПДВ включається до ціни товарів та послуг і, хоча сплачується платником податку, але за рахунок коштів покупця.

Рішенням Богодухівського районного суду Харківської області від 16 грудня 2010 року частково задоволено позовні вимоги Ж. до МТСБУ про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої внаслідок ДТП, що сталася з вини водія Ф., який є учасником бойових дій. Із МТСБУ на користь позивача стягнуто на відшкодування матеріальної шкоди 2514 грн 38 коп., у задоволенні решти позовних вимог відмовлено.

Представником МТСБУ було подано апеляційну скаргу із посиланням на те, що суд, задовольняючи частково позов, не врахував вимоги чинного на час ухвалення рішення Закону України «Про податок на додану вартість» і не звернув уваги на той факт, що експертом до розміру встановленої матеріальної шкоди було включно суму цього податку, проте позивач доказів його сплати не надав.

Ухвалою Апеляційного суду Харківської області від 09 березня 2011 року апеляційна скарга представника МТСБУ відхилена, рішення суду першої інстанції залишено без змін. Колегія суддів не взяла до уваги доводи представника відповідача щодо безпідставного включення до розміру шкоди суми ПДВ, який позивач не сплачував, оскільки з висновку експерта вбачається, що при визначені вартості ремонту пошкодженого автомобіля до її складу включено ПДВ у розмірі 20 % лише на матеріали і запчастини, а відповідачем не надано доказів на підтвердження того, що Ж. має можливість придбати їх для ремонту свого автомобіля за вартістю, яка не є базою оподаткування ПДВ.

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: