СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ МИРУ В ПРОЦЕСІ

ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ

І КУЛЬТУРА МИРУ

 

 

ЛЕКЦІЯ 1.

СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ МИРУ В ПРОЦЕСІ

ДЕМОКРАТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ (2 години)

План:

Вступ до курсу.

Політична культура і культура миру.

Сучасні концепції культури миру: історія формування.

"Думки про війну виникають у думках людей,

ДЕМОКРАТІЯ ЯК ЦИВІЛІЗОВАНИЙ ІНСТИТУТ СВОБОДИ

ТА АНТИКОНФЛІКТНИЙ СУСПІЛЬНИЙ ЛАД (2 години)

План:

Демократія: визначення, походження та її генеза в історії політичної думки.

Виникнення та розвиток інституту парламентаризму.

Ідеї демократичного врядування в українській історії та суспільно-політичній думці.

ЗАПОРУКА МИРУ ТА ДЕМОКРАТІЇ (2 години)

План.

Витоки і сутність ідеології ненасилля.

Громадянська непокора та релігійна толерантність.

Ненасилля у політиці.

1. Київський політологічний енциклопедичний словник 1997 р. подає визначення "ненасилля у політиці" як "концепції, що визнає необхідність, доцільність та виправдання відмови від застосування насилля (фізичного чи духовного), пригноблення, примусового впливу, зловживання владою, заподіяння матеріальної шкоди, незаконного застосування сили; соціально-політичний ідеал, що свідомо практикується людьми при вирішенні будь-яких громадських проблем, кладе в основу політичної діяльності принципи загальнолюдської моралі та гуманізму". Власне, сам термін є не зовсім точним перекладом терміну "а-хімса", яким користувався М.Ганді для визначення відмови від застосування усіх форм насилля ("хімса") у боротьбі за справедливість.

Ідея ненасилля як філософія, етика, політика і організований рух, зародилась у релігіях Давнього Сходу і стала складовою частиною різних релігійних течій. Вже згадуваний китайський мислитель VІ-V ст. до н.е., засновник даосизму Лао Цзи твердив, що головним принципом життя, котре є дуже важким і приносить багато лиха, повинно стати ненасилля. Зусилля суспільства, породжені цивілізацією, ведуть до протиріччя людини і світу, до дисгармонії, адже, "якщо хто-небудь прагне оволодіти світом і маніпулює ним, той зазнає невдачі. Оскільки світ - це священна посудина, котрою не можна маніпулювати. Якщо ж хто хоче маніпулювати ним, знищить його. Якщо хто хоче привласнити, втратить його".

Для правителя це означало припинення гноблення народу, надання йому можливості вільно розвиватися. Ненасилля приводить до спокою і щастя, воно не порушує природного порядку, тому володар не повинен втручатися у справи народу і може правити без примусу, урядового апарату і війська, спираючись на божественне походження своєї влади.

З часом концепція ненасилля стала випливати з усвідомлення неможливості здолати несправедливість насильницькими відповідними заходами. У 1848 р. американський письменник негритянського походження Генрі Торо виступив із памфлетом "Громадянська непокора", в якій пояснював, чому протягом кількох років він відмовлявся сплачувати податки штату Массачусетс і насамкінець провів ніч у в'язниці. Торо вдався до такої неординарної акції, щоб виступити проти двох політичних заходів американського уряду: війни з Мексикою та підтримки рабства на Півдні. Торо твердив, що люди мають ненасильницькими засобами чинити опір несправедливості, якщо їхній власний уряд вдається до несправедливих дій: одного голосування для цього недостатньо.

Теорія і практика громадянської непокори набули своєї викінченості майже через століття в працях ідеолога індійського національно-визвольного руху Могандаса Ганді (1869-1948 рр.), коли широкого резонансу набув його похід до моря в 1932 р. під гаслом відмови коритися забороні британського колоніального режиму на видобування солі індійцями. Але на відміну від Торо, чия позиція мала більш індивідуалістичний і антиурядовий характер, Ганді доводив, що громадянська непокора засновується на глибокій повазі до закону загалом; що ті, хто вдається до неї, повинні при цьому діяти ненасильницькими методами, чинити це прилюдно і виявляти свою готовність прийняти повну міру покарання, зумовлену порушенням закону. Він також вірив, що до акцій громадянської непокори слід вдаватися лише після того, як докладено всіх зусиль, щоб переконати в чомусь чи попрохати чогось, але вони виявилися безрезультатними.

Працюючи наприкінці XIX - на початку XX ст. юрисконсультом торгової фірми у британській Південній Африці, Ганді очолив чимало кампаній проти расової дискримінації й розробив там відому концепцію sаtуаgгаhа, або руху неспротиву. Морально-політичні переконання Ганді грунтувалися на відносно простих метафізичних засадах: Всесвітом керує Вищий Розум чи принцип - sаtуа (правда), який втілений у всіх живих істотах, передусім у людях, - у вигляді самосвідомої душі або духу, що й визначає сутність людини. Тіло як виключно матеріальна конструкція врешті-решт є нереальним, а відтак не має жодних моральних запитів. Усі бажання і пристрасті, що перевищують мінімальні біологічні потреби, є поступками чуттєвості та ознакою духовної деградації.

Ганді доводив, що оскільки кожна людина є часткою божественної сутності, всі люди є "врешті-решт одним цілим", вони не просто рівні, вони "тотожні". Тому любов є єдино належною формою стосунків між людьми, це - "закон нашого існування", "нашого виду", який передбачає турботу і піклування про інших, здатність цілковито присвятити себе тому, щоб "витерти кожну сльозинку з кожного ока". З іншого ж боку, любов передбачає a-himsa - відмову від спротиву.

Держава в очах Ганді є "насильством у концентрованій формі", вона говорить мовою примусу та одноманітності, позбавляє своїх громадян духу ініціативи і самостійності, того, що робить людину людиною. Але держава необхідна, оскільки людина ще не стала морально досконалою і нездатна діяти, керуючись почуттям суспільної відповідальності. Усе ж держава має бути організованою так, щоб її функціонування ґрунтувалось якнайменше на застосуванні примусу, а для добровільних зусиль людини залишалася якомога більша сфера людського життя.

Як гадав Ганді, справжня ненасильствена держава складається з невеличких самоврядних і відносно самодостатніх сільських громад, що спираються головним чином на моральний і громадський тиск. Ці громади обирають районних представників, ті, в свою чергу, - представників провінції та нації. Поліція ненасильственої держави складається в основному з соціальних працівників, які користуються довірою та підтримкою місцевої громади й у дотриманні законів покладаються на вмовляння та громадську думку. Злочин тлумачиться як хвороба, що вимагає не покарання, а розуміння і допомоги.

Рішення в ненасильственій державі приймаються більшістю голосів, щоправда, вони мають "присмак насилля" і можуть спричинитися до виникнення двох основних джерел напруги: 1) якщо меншість надто занепокоєна якоюсь проблемою, більшість не повинна цим нехтувати; 2) якщо людина є істотою моральною, від неї не можна вимагати, аби вона робила щось проти своєї совісті. Тому кожен громадянин зберігає право брати участь в акціях громадянської непокори проти тієї політики, яку він щиро вважає морально жорстокою.

Ганді вірив, що ненасильствена держава постане внаслідок sагvоdаyа - духовного розквіту всього людства, а відтак у ній не матимуть місця "майнові права". Приватна власність заперечує "ідентичність" усіх людей, призводить до таких проявів зла, як експлуатація, потурання власним бажанням та зневага до ближнього. Та оскільки інститут приватної власності вже існує і люди зжилися з ним, Ганді пропонував багатим користуватися тільки тим, що становить для них нагальну потребу, а рештою розпоряджатися в інтересах суспільства. Поступово Ганді зрозумів, що таке опікування є надто важливою справою, щоб розраховувати в цьому на вияв доброї волі багатіїв, і надав значні економічні повноваження державі, не усвідомлюючи, що цим він заперечує свої попередні погляди на неї. На схилі літ він ратував за високі податки, обмеження права наслідування, державну власність на землю та підприємства важкої промисловості й навіть націоналізацію без відшкодування.

Отримання Індією незалежності в 1947 р. було значною мірою заслугою Ганді, але його тріумф став водночас і трагедією, оскільки відразу ж спалахнула індо-мусульманська різня, чия жорстокість зламала Махатму (велику душу) й підірвала його волю до життя. Хворий і розбитий, 78-літній Ганді долав величезні відстані, аби дістатися небезпечних регіонів і власноруч відновити мир та добру волю. Після вбивства Ганді 30 січня 1948 р. фанатиком-індусом Альберт Ейнштейн сказав, що наступні покоління "навряд чи повірять, що така людина із плоті й крові ходила по цій землі".

Одним із джерел натхнення та підтримки в пошуках власного шляху для Ганді слугувала громадянська позиція Льва Толстого (1828-1910 рр.), чиї етичні й суспільні переконання виявилися співзвучні індійському діячеві. Недаремно він визнав себе "скромним послідовником великого вчителя", з котрим підтримував листування. Звичайно, у поглядах Л.Толстого і Ганді були суттєві відмінності, які визначалися в першу чергу несхожістю сфер їхньої основної діяльності. Толстой - передусім письменник і філософ-мораліст, Ганді - політик і громадський діяч, який чимало зробив для пристосування індивідуалістичного, особистісного в класичній чистоті його задуму, толстовського вчення до суспільного руху. У Толстого - непротивлення злу насиллям, у Ганді - ненасильницький опір, у Толстого - особисте самовдосконалення, у Ганді - плюс до цього вплив на інших у ході масового, групового чи індивідуального опору. У Толстого - загальні ідеали добра і справедливості, у Ганді - конкретні політичні цілі.

Хоча Толстой і заявляв, що "не є толстовцем" (так само й Маркс на схилі свого життя дистанціювався від "марксизму"), він завзято пропагував свою версію християнства, очищеного до такого ступеня, щоб стати новою релігією. Відкинувши все містичне, ритуальне, обскурантистське та ієрархічне в церковному вченні, Толстой вивів з Євангелій твердження, які вважав етичним осердям своєї доктрини - "неспротив злу насильством", "не судіть і не підсудні будете".

Толстого не можна назвати політичним мислителем у загальноприйнятому сенсі, однак усі його історичні, релігійні, естетичні й публіцистичні ідеї мають політичний вимір і суспільне значення. Його талант полягав не в реалістичному змалюванні шляху до кращого ладу чи його рис, а у викриванні широко розповсюджених проявів зла - війни, ура-патріотизму, держави, смертної кари, тогочасної науки, багатства, байдикування, п'янства і багато чого ще. Позитивні послання Толстого були пристрасними, але вельми туманними: "Ви повинні робити не те, чого вимагають од вас цар, губернатор, поліцейські, дума або якісь політичні партії, а те, що є природним для вас як людини, що вимагає від вас та Влада, яка послала вас у цей світ" ("Так що ж нам робити?", 1902 р.).

2. У сучасних дослідженнях з проблеми громадянської непокори помітно переважає концепція М.Ганді, зокрема, згаданий вище американський філософ Джон Роулз визначає її як "прилюдний ненасильственний, проте свідомий політичний акт з метою домогтися зміни в законодавстві чи політиці уряду". Виправдовуючи застосування громадянської непокори, зазвичай посилаються на моральний закон, що є вищим від законів будь-якої конкретної держави, і на необхідність давати рішучу відсіч кричущим порушенням прав людини. Обидва ці аргументи є у Торо.

Крім того, часто виходять з вищого національного чи міжнародного права. Ті, хто у 1955-1963 рр. під керівництвом Мартіна Лютера Кінга протестував проти встановлених на Півдні США сегрегаційних порядків, могли посилатися на принципи американської конституції, коли вони порушували місцеві закони, що насаджували расизм Демонстранти, які протестували проти ядерної зброї чи В'єтнамської війни, нерідко заявляли, що вони захищають міжнародне право. У подальшому аргументація, котра раз-у-раз використовувалася для виправдання акцій громадянської непокори, полягала в тому, що нагальну загрозу людському життю не можна відвернути належним чином за допомогою пересічних демократичних і виборчих процесів.

Одним із центральних питань для концепції громадянської непокори, котре часто не розв'язують ті рухи, що вдаються до неї, є питання про її мету: який характер вона носить - насамперед переконуючий чи примусовий. Якщо метою демонстрантів є засвідчити свою затяту опозиційність до певної політики і, виказуючи свою готовність постраждати за власні погляди, виявити непорушність своїх переконань, то вони можуть змінити уявлення багатьох своїх опонентів і співвітчизників. Таке переконуюче застосування акцій громадянської непокори може прискорити вирішення конфлікту шляхом переговорів чи запровадження політичної реформи.

Акції громадянської непокори стали більш звичною і загальноприйнятою формою протесту на Заході в другій половині XX ст. Але й досі є чимало людей, які мають сумнів у тому, чи можна взагалі виправдовувати порушення закону, якщо існують інші – легальні форми протесту і тиску. Вони побоюються, що отримає поширення беззаконня і буде створена така політична обстановка, за котрої підриватиметься повага до демократичних процедур. Це спірне питання, котре навряд чи буде розв'язане остаточно.

Найпоширенішим способом припинення зіткнення ворогуючих сторін є толерантність (від латинського tоlегаntіа - терпіння), тобто обачне рішення не забороняти, не обмежувати і не оспорювати поведінку, яку хтось не схвалює, навіть якщо він і має потрібну для цього владу чи авторитет.

В історії ідея толерантності спершу ототожнювалася з релігійною практикою і віруваннями й виникла у Європі, роз'єднаній за доби Реформації релігійними суперечками та війнами, як гасло основоположного значення. На користь віротерпимості виклали ґрунтовні доводи багато політичних теоретиків XVI - XVII ст. Французький правник Жан Бодуен (1529-1596 рр.), що був свідком кривавих громадянських воєн на батьківщині, в "Шести книгах про республіку" (1576 р.) першим розглянув можливість співіснування кількох релігій в одній державі й визнав факт розколу християнства. Відповідно, політика, котру він обстоював, полягала в тому, щоб уберегти від катастрофи те, що можна ще вберегти, дозволити релігійні розбіжності, які неможливо усунути, й утримати вкупі французьку націю навіть ціною втрати єдності релігії.

Секретар з "іноземних мов" кромвелівської Державної ради Джон Мільтон (1608-1674 рр.) примус у справах віри вважав головною причиною загнивання Церкви. Він не лише прийняв протестантський принцип, що символ віри - Святе Письмо, а й дав йому щонайширше тлумачення: кожна людина мусить пояснювати Біблію та Євангеліє на свій лад, ніхто не може вважати, що він має цілковиту рацію, а отже ані урядовець, ані Церква не повинні запроваджувати віру у винятковість своєї інтерпретації. Особисте сумління - то суд останньої інстанції, і жоден щирий вірний - не єретик.

Та найвідоміше слово на захист релігійної толерантності мовив Лок у "Посланні про віротерпимість" (1689 р.), серед його ключових аргументів було і твердження про те, що релігійні вірування не можна запроваджувати за допомогою жорсткого зовнішнього примусу, оскільки вони потребують свідомої згоди, а також про те, що істинна функція держави - це підтримання громадського порядку і забезпечення безпеки. Тому релігійна нетерпимість виправдана лише в тому разі, якщо постає необхідність у досягненні таких цілей.

Поступово царина толерантності розширилась і почала охоплювати інші сфери соціальних і моральних суперечностей. На Просвітництво, теорію й практику застосування конституції США значний вплив справила праця англійського філософа Джона Мілля (1806-1873 рр.) "Про свободу" (1859 р.). У ній Мілль доводить, що узвичаєння толерантного ставлення необхідне і для соціального та наукового прогресу, і для морального та духовного розвитку індивіда.

Водночас ідеї толерантності ніколи не бракувало критики і спростувань. Хоча заперечення були доволі різними, в остаточному підсумку вони зазвичай ґрунтувалися на твердженні про те, що ставитися толерантно до морально несхвалюваної поведінки означає цілковито пробачати її. Часто виказували і неприхований страх перед тим, що наслідком толерантного ставлення стане моральний хаос і розпад суспільства.

Серед найбільш аргументованих моральних доводів на користь толерантності називають принципи корисності, нейтралітету, поваги до особистості. Обстоюючи толерантність, стверджують, що вигоди від неї з огляду на забезпечення якнайповнішого щастя, добробуту або інших джерел користі, яким віддають перевагу, переважають шкоду, витлумачену в такий само спосіб. Межу ж толерантності має бути встановлено в тій точці, де вигода від неї перестає перевищувати шкоду. Таким чином, толерантність являє собою перший ступінь позитивних взаємовідносин, що утворюють тріаду: толерантність - повага - співробітництво.

3. В сучасних умовах ненасилля у політиці поділяє принцип рівноваги, що вважає за необхідне поєднання справедливості та сили. Тому в найзагальнішому розумінні ненасилля означає не жертовність та покірність, а:

- активну позицію в боротьбі за справедливість, ненасильницький опір;

- гуманізацію суспільних відносин та усунення джерел зла й несправедливості з людського життя, оскільки ці явища породжують насильство;

- намагання виявити коріння несправедливості в суспільстві, її форми і прояви а також оприлюднити це;

- не досягнення перемоги над противником, а подолання несправедливості як у свідомості людей та їх вчинках, так і у діяльності;

- відмову скорятися несправедливим режимам, порядкам чи законам, або діяти в умовах порушення прав людини;

- використання засобів боротьби, які виключають знищення матеріальних та духовних цінностей, позбавлення людей життя;

- розуміння людини як найвищої цінності;

- поважне ставлення до політичних супротивників.

Насильницькі методи в політичній діяльності були б етично виправдані, якби не було альтернативи насильству і політичні суб'єкти, проти яких застосовують насильство, давали згоду на його застосування. Опонентам, котрі виправдовують насильницькі дії в політиці, можна зауважити, що мистецтво політиків полягає в тому, щоб своєчасно розв'язувати соціальні проблеми, не доводячи їх до революції, а в разі виникнення конфліктів спрямувати їхній розвиток у мирне русло, запрошуючи політичних противників до діалогу і співпраці, знімаючи з них образ ворога. Це досягається гуманізацією політики, привнесенням до неї людинолюбства.

Відповідь насильством на насильство породжує нове насильство, примушуючи сторону, яка перша його застосувала, відповідати новим насильством. "Якщо допустити, - писав Л.Толстой, - що одна людина може чинити опір тому, що вона вважає злом, то таким же чином інший може насильством чинити опір тому, що цей інший вважає злом", Терпіння того, хто отримав удар, найсильніше обеззброює людину, яка вчинила кривду.

Використання насильства як відповіді на насильство може бути етично виправдано лише в тому випадку, коли контрнасильством усувається соціальна несправедливість. Але це буває нечасто, наприклад, в оборонних війнах проти агресора. А щодо революцій, міжетнічних, релігійних та інших соціальних конфліктів, то застосування насильства в них не веде до утвердження справедливості й миру, оскільки причина конфліктів криється не в діях чи вчинках протиборчих сторін, а в їхніх політичних, ідеологічних та світоглядних поглядах і переконаннях. З цього приводу французький політолог Жак Госс зауважує, що "коли вбивають нацистів, расистів, сталіністів, філософія, яка їх надихає, не викорінюється. Ідея настанови знаходиться не в тілі, а в душі, почуттях і дійсне завдання полягає в тому, щоб перебороти несправедливість в умах шляхом їх зміни".

Тому ненасиллю в критичній фазі сучасного світового розвитку немає альтернативи, тому його теорія і практика поступово набуває популярності. Історичний досвід Індії, Іспанії, Філіппін, Чилі та інших країн дає чимало прикладів того, як політичні сили, керуючись ненасиллям, озброєні силою правди, соціальної справедливості, зруйнували колоніальні й тоталітарні режими. Ненасильницькі дії й принципи створюють морально організований політичний простір для самовдосконалення людини й перетворення суспільства в напрямі, адекватному запитам часу.

 

ЛЕКЦІЯ 6.

План.

   1. Діалог світових культур та формування культури миру.

   2. Збереження культурного різноманіття, заохочення плюралізму і діалогу між культурами і цивілізаціями.

   3. Розвиток європейської культури в контексті діалогу цивілізацій.

   "Добре, коли під час суперечки представників різних

 цивілізацій народжується щось нове, більш досконале,

 але жахливо, якщо вони "поїдають", одна одну"

Антуан Сент-Екзюпері,

"Планета людей"

   1. Не тільки вчені, але все більше "людей з вулиці" задають питання: "Куди прямує людська цивілізація"? Магічне число 2000 року стимулювало дискусію на цю тему. Виникла вона багато років назад, після того, як більшість дослідників, у тому числі з "Римського клубу", звернули увагу на глобальні виклики сучасності, поява яких означала вступ людства в епоху виживання. Не тільки ті аналітики, та письменники-філософи, які дивляться далеко вперед, але вже й міждержавні Форуми ООН дійшли висновку: світова спільнота повинна переглянути стратегію свого розвитку.

   Щоб вижити, всім нам на нашій планеті потрібне більш розумне та більш гуманне ставлення людини до самої себе, до оточуючої природи, до людей іншої культури.

   Глобальні загрози - в тому числі екологічна бомба уповільненої дії, зростаючий розрив у розвитку багатих та бідних країн та зростаюча хвиля етнічної нетерпимості й агресивного націоналізму, вимагають від людей планетарного мислення та прояву нової солідарності як відчуття взаємопов'язаного світу, в якому безпека поваги інтересів, гідності та культури один одного.

   Як підкреслював Нобелівський лауреат Ілля Пригожин, "людська діяльність залежить від нашої пам'яті минулого, нашого аналізу сучасного та нашого передбачення майбутнього".

   Виходячи з цього, колишній Генеральний директор ЮНЕСКО професор Федеріко Майор, як вчений-біолог, філософ та просвітник висунув епохальну концепцію: щоб подолати глобальні виклики сучасності, світове співтовариство повинно замінити культуру війни культурою миру.

   Дійсно, переглянувши минуле людства, ми можемо виділити головну рису розвитку людської цивілізації - її основною силою була культура війни.

   Наші предки передали нам у спадок свою мудрість: хочеш миру, готуйся до війни.

   Ця сентенція відображала вистражданий досвід життя, в якому війна була природним станом, а мир - скоріше очікуванням війни або ж підготовкою до неї.

   Звичайно, і в періоди довготривалих десятилітніх та столітніх воєн люди продовжували жити, любити, будувати та створювати прекрасні витвори мистецтва. І все ж часто саме військова сила диктувала свої закони поведінки людей та держав.

   Хочеш миру - готуйся до війни. Здавалось би ця формула, яка прийшла до нас із стародавніх часів, давно зниклих імперій, віджила свій вік?

   Але якщо вдуматись, мало що змінилося в підході до неї, хоча живемо ми в світі, який кардинально змінився.

   Людська цивілізація з моменту зародження пройшла колосальний шлях розвитку в духовному та науково-технічному відношенні. Але, як підкреслював Карл Дейг, інші дослідники, зміни в людській свідомості відбуваються значно повільніше, ніж у науці та техніці.

   Ось чому над багатьма з нас, як і раніше, тяжіють стереотипи мислення категоріями сили, а значить, і поняттями війни. Навіть поява ядерної зброї не змінила цільових настанов та логіки мислення: перевага заради безпеки, сила заради перемоги тощо.

   Приклад антилогіки: не дивлячись на наукові докази того, що застосування ядерної зброї буде означати прихід "ядерної зими" і нокаут цивілізації як переможених, так і переможців, атомна зброя не тільки зберігається, але й удосконалюється.

   Культура війни пронизує наше соціально-політичне та духовне життя. З моменту народження маленька людська істота починає формуватися в цій небезпечній атмосфері. Іграшки, комікси, мультфільми - більшість із них, копіюють зброю, прославляють військову силу та військову авантюру. Вони виходять на вулиці та площі міст і зустрічають там пам'ятники полководцям та завойовникам, які своєю помпезністю часто затьмарюють пам'ятники світилам науки та культури.

   І справа не в тому, що це минуле нам необхідно викреслити з нашої пам'яті. Проблема ця значно серйозніша і корені її значно глибші.

   "З психологічної точки зору, культура війни - це постійне очікування гіршого кожною людиною, якщо згідно його тілом, його ментальністю, його духом. Той інший хто в іншому таборі, в іншій країні, на іншому континенті, криє в собі загрозу. Відмінності між людьми та суспільствами стали джерелом настороженості та ненависті, а не тільки того багатого плюралізму, яким обдарувала нас історія, - зазначав Федеріко Майор.

   Найгіршою рисою культури війни, що проявляється навіть у мирний час, можна, мабуть, назвати нашу звичку постійно проводити межу між поняттями "ми" і "вони". Тими, ким, з нашої точки зору, ми є, людьми, з якими ми нормально взаємодіємо, і чужинцями ("чужаками"). Саме таким чином ми розділяємо світ на ворожі угруповання, серед яких намагаємося виявити чужого (або іншого), яким потрібно нехтувати, на якого необхідно дивитися звисока або бачити в ньому потенційну загрозу нашому способу життя.

   Культура війни, яку ми сприймаємо через пам'ять минулого і через наше сьогоднішнє життя, яка несе її відбиток, деформує нашу свідомість, мислення та вчинки.

   І все-таки накопичення навіть негативного досвіду не проходить безслідно. Індустріалізація війни, поява нових глобальних загроз вперше в історії нашої цивілізації створюють реальні об'єктивні умови для просування вперед та сприйняття нової культури, культури миру.

   Перетворення Землі в "глобальне село", усвідомлення людиною глобальних загроз для власного виживання, успіхи освіти та демократії в багатьох регіонах світу сприяють народженню нової свідомості і планетарного мислення.

   В основі цієї нової свідомості, яка все сильніше торує собі шлях, лежить впевненість в тому, що людство не може "розвиватися далі по інерції культури війни", хоча б тому, що воно досягло допустимих меж невиробничих витрат на продукцію війни. Ще і тому, що тільки культура миру може забезпечити вирішення нових глобальних проблем, від яких залежить виживання всього людства.

   Сьогодні світова спільнота має такі можливості, яких не мали попередні покоління. "Ми одночасно виступаємо і як продукт війни, і як потенційне втілення культури миру", - підкреслює Федеріко Майор.

   Після другої світової війни, людство, яке втратило більше 60 мільйонів людей, дало клятву "Ніколи більше".

   Як втілення ідеалів людської спільноти була створена система ООН і в її рамках спеціалізована установа - ЮНЕСКО.

   Але відродження культури війни протягом всіх років "холодної війни" аж ніяк не сприяло виконанню місії ЮНЕСКО. "Холодна війна" привчила нас жити в епіцентрі відчуття наступної світової війни, яка можливо буде останньою, що завершиться не перемогою або миром, а безмовністю на Землі. Це відчуття в той же час сприяло виробленню альтернативного мислення, тобто визріванню нової філософії і ядерного віку, якою може бути лише культура миру.

   Святкуючи 55-річницю ООН та її спеціалізованих установ при всій виправданості зауважень в їх недостатній ефективності, не будемо забувати, що багато в чому, якщо не завдяки їм, вдалося зберегти необхідний рівень міжнародного співробітництва та взаєморозуміння і запобігти нової світової війни.

   В другій половині ХХ століття більшість колишніх колоній стали незалежними державами, і світове співтовариство в цілому стало більш гуманним та демократичним.

   Те, що в другій половині ХХ століття протягом двох поколінь людству вдалось запобігти світової війни, зберегло інтелектуальний потенціал світової спільноти, який двічі був розстріляний у світових війнах в першій половині століття.

   А спадкоємність інтелектуального потенціалу, який включає в себе накопичений та осмислений трагічний досвід поколінь, дозволяє мати надію на прорив у свідомості та поступовому подоланні загроз та небезпек для загального миру.

   Культура миру як філософія і практика.

   Припинення "холодної війни" і конфронтації Схід-Захід, з одного боку, і поглиблення екологічної кризи та прірви між багатою Північчю та бідним Півднем, з іншого, вперше в історії людства дають йому можливість переглянути філософію та стратегію розвитку світу.

   Дилема така: або людство розпочне скорочувати витрати на виробництво озброєнь та екологічно шкідливих технологій і буде витрачати більше на поновлення екологічного балансу та поступове скорочення розриву в розвитку багатих та бідних країн, або міжнародне співтовариство чекають нові воєнні, екологічні та соціальні потрясіння, що можуть призвести до загибелі цивілізації.

   Рятувальний вихід - у зміні поглядів і практики в підході до вирішення спірних питань на будь-якому рівні, щоб культуру насилля та війни поступово витіснити культурою діалогу та миру.

   Сприяти вирішенню цього завдання може лише конкретна практика людей, впевнених в тому, що кожна людина, кожна громадська організація, кожна держава, виходячи із інтересів сьогодення та майбутнього поколінь, мають право та зобов'язання всіляко пропагувати культуру діалогу та миру, щоб викорінити із свідомості та практики культуру насилля та війни.

   В зв'язку з припиненням військово-політичного та ідеологічного протистояння Схід-Захід кардинально змінилась ситуація в світі. Змінилась і роль ООН та її спеціалізованих організацій, а також роль міжнародних урядових та неурядових організацій в тому, що торкається їх місій в справі збереження та підтримки миру.

   Сьогодні, більше ніж коли-небудь, необхідні зусилля по побудові структур миру. Згідно з духом епохи ЮНЕСКО висунула Програму культури миру, суть якої полягає в тому, щоб допомогти переходу від "культури війни" до "культури миру".

   Базуючись на завданнях побудови миру, що містяться в "Порядку денному для світу" Генеральний секретар ООН, ЮНЕСКО пропонує концепцію культури миру у відповідь на нові загрози для безпеки світу.

   Окрім класичного тріо глобальних загроз (накопичення озброєнь, нерівномірний розвиток Півночі та Півдня та "екологічна бомба уповільненої дії") зростає агресивна нетерпимість на національному та релігійному ґрунті, що веде до міжетнічних конфліктів та перетворюється в нову загрозу.

   В "Порядку денному для світу" Генерального секретаря ООН (31 січня 1992 року) підкреслюється: "З часу заснування ООН в 1945 році більше 100 великих конфліктів у всьому світі забрали 20 мільйонів життів". Після цієї доповіді пройшов певний час і до них додалися нові конфлікти, в результаті яких щорічно гинуть тисячі людей.

   На зміну попередньому розподілу світу на дві протилежні системи прийшла фаза світової нестабільності з низкою міжетнічних та міжрелігійних конфліктів. В одній тільки Європі кількість вбитих в бойових діях за останні 10 років перевищила кількість жертв за сорок років "холодної війни".

   Акти терору та вандалізму, етнічні чистки та масові переслідування людей за релігійними, расовими та політичними мотивами, що участилися останнім часом, свідчать про зростаючу агресивну нетерпимість. Причини цього явища багатогранні. Це і застарілі міжетнічні протиріччя, що вийшли назовні після розпаду двоблокової структури конфронтації, як це було в колишній Югославії, на Кавказі та в Середній Азії.

   Це і поглиблення прірви між багатими та бідними країнами, що збільшує потік емігрантів з Півдня на Північ, і нагнітає ворожість у відносинах між людьми.

   Це і поява мільйонів людей, які позбавлені домівок та батьківщини, які "вибиті" із звичного русла життя; самі, як правило, жертви нетерпимості, вони отруєні нею.

   Ми можемо розходитися в оцінках причин зростаючої хвилі нетерпимості та насилля в світі, дотримуватися протилежних думок щодо винних, але безсумнівним є сам факт зростання зла. В результаті підвищується рівень агресивності в настроях та поведінці різних верств суспільства, і, в тому числі, молоді.

   Особливу тривогу на цьому фоні викликає зростання крайнього фундаменталізму, який розпалює міжрелігійну нетерпимість і тим самим дискредитує гуманітарні цінності своєї культури в очах інших культур.

   На жаль, багато політиків, як і вся світова система міждержавних відносин в цілому, були непідготовлені до такого розвитку подій і демонструють поки що нездатність до ефективних контрдій. Локальні успіхи тимчасового характеру не повинні вводити в оману.

   Причина неефективності відповідних заходів на глобальний виклик агресивної нетерпимості полягає у відсутності стратегії відповідей на виклики сучасності. Розвиток науки і техніки, насамперед, масових комунікацій, випереджає суспільну свідомість.

   Уже ціле покоління людства живе в "Глобальному Селі", підкоряючись новим закономірностям взаємозалежності світу, а суспільна поведінка та дії політиків продовжують орієнтуватися на застарілі моделі та категорії замкнутих суспільств. В "Глобальному Селі" де всі народи - сусіди, питання людської гідності та страждань торкаються зараз не тільки конкретної особистості або цілого народу, але всіх людей, і співпереживаються в прямому смислі всім світом.

   У замкнутому суспільстві незгода придушується силою і протест задихається через відсутність гласності. У відкритому та взаємозалежному світі насилля зриме, воно викликає відкритий протест, який часто виражається у відповідному насиллі. В результаті сила втрачає свою субстанцію, так як силове придушення незгідних робить їх героями-мучениками в очах всіх співчуваючих у світі, а значить, примножує ряди їх послідовників. Прикладів цього достатньо в будь-якому конфліктному регіоні.

   У взаємопов'язаному світі проявляється також нова закономірність: використовуючи свої переваги, неможливо добитися односторонньої вигоди для себе за рахунок іншого, не наносячи збитків самому собі. Світ бачив це на прикладі В'єтнаму та Афганістану та в багатьох інших регіонах. Але історія, дійсно, як бачимо, нічому не вчить.

   Утвердження культури миру в цих умовах стає справою всіх громадян, всіх урядових та неурядових організацій.

   ЮНЕСКО підтримує національні та регіональні програми культури миру. Вони вже існують у всіх європейських країнах, в Сальвадорі і в Мозамбіку, розгортаються в Бурунді, Конго, Гватемалі, Нікарагуа та в інших країнах.

   Програма створення культури миру передбачає координацію дій ЮНЕСКО в галузі освіти, культури, комунікацій, соціальних наук, молодіжних та жіночих програм.

   Важливий вклад в утвердження культури миру можуть внести діячі та організації, що виступають за розвиток партнерських зв'язків між школами, інститутами, підприємствами різних країн та регіонів шляхом розвитку таких ініціатив, як:

   - створення інститутів та кафедр культури діалогу і миру в університетах, вузах та міжнародний обмін студентами;

   - проведення виставок, фестивалів на підтримку культури діалогу і миру;

   - проведення регіональних і міжнародних форумів та зустрічей "За культуру діалогу і миру" через залучення при допомозі ЮНЕСКО авторитетних діячів і експертів, які могли б сприяти проведенню незалежних екологічних та інших важливих для регіону експертиз;

   - сприяння створенню в учбових закладах та в професійних об'єднаннях діячів культури, освіти, науки свого роду "Клубів діалогу", які могли б об'єднати осіб, зацікавлених в утвердженні культури миру та сприяти виявленню та вихованню майбутніх лідерів на місцевому, регіональному та національному рівні тощо.

   Кожний регіон світу має унікальний потенціал духовних та матеріальних цінностей, повне розкриття та використання яких можливо лише завдяки міжнародному співробітництву в дусі ідеалів культури діалогу та миру.

   Утвердження культури миру тісним чином пов'язано з усвідомленням та здійсненням нової культури розвитку та нової солідарності.

Нова культура розвитку та нова солідарність:

   Якщо намагатися із всіх ключових понять, що визначають сутність проблем світової спільноти сьогодні та завдань на завтра, вибрати найбільш важливі, то поряд із словом "мир", буде слово "розвиток". І між ними існує нерозривний зв'язок.

   Розвиток необхідний для всіх країн, незалежно від їх рівня та рівня життя. Різниця лише в пріоритетах для кожної країни. Якщо в менш розвинутих країнах мова йде про ліквідацію неписемності, бідності та хвороб, то в країнах із високим і дуже високим рівнем життя мова йде про удосконалення соціальної сфери. При цьому вони намагаються досягти більшої соціальної справедливості не тільки для своїх співгромадян, але й відносно менш розвинутих країн.

   Нова солідарність в епоху глобальної взаємозалежності світу означає і нову культуру розвитку.

   Чим більший дисбаланс в розвитку країн, тим більш тендітна безпека всього світу. І саме це гостріше від інших відчуває молодь. Їй ближче дух єдиної планети, яка не знає кордонів.

   В документі Генерального директора ЮНЕСКО, який було представлено на Всесвітній зустрічі на найвищому рівні за соціальний розвиток, що відбулася 6-12 березня 1995 року в Копенгагені (Данія), говорилось: "Розвиток і мир нероздільно пов'язані. Відставання в розвитку, бідність та соціальна нерівність - джерела конфліктів. Процес побудови світу в постконфліктних ситуаціях, так само як ів ситуаціях, де дії по попередженню конфліктів можуть допомогти запобігти в майбутньому конфлікті, включають в себе довгострокові дії, які, насправді, є поєднанням дій в напрямку розвитку та миру".

   Нова культура розвитку передбачає і гуманітарну допомогу тим, хто її потребує, сприяє викоріненню неписемності, розвитку науки і культури нерозвинутих країн.

   Нова культура розвитку - це гуманне ставлення до природи, як до складової частини людства, а не просто як до оточуючого середовища.

   Нова культура розвитку актуальна і для високорозвинутих країн. Вона вимагає від них перегляду застарілих концепцій суспільства споживання, виробленню нової філософії та стратегії розвитку. Те, що німецький фізик і філософ Карл-Фрідріх фон Вайцзеккер назвав філософією "демократичного аскетизму", тобто добровільною відмовою від надлишків.

   Нова солідарність в епоху глобальної взаємозалежності світу передбачає поєднання культури миру і нової культури розвитку, забезпечення їх реального взаємозв'язку з допомогою показових проектів запобігання конфліктів, через соціальний розвиток і діалог культур.

   Окрім того, нинішня епоха диктує необхідність планетарного мислення і нової солідарності.

   Мислити планетарно - це значить сприймати себе не тільки як індивіда і як громадянина тієї чи іншої країни, а як жителя нашої планети і як члена взаємопов'язаної людської спільноти.

   Саме про це мріяв великий французький письменник, філософ, пілот Антуан де Сент-Екзюпері, коли в своїй книзі писав про "планету людей":

   "Бути людиною - це значить відчувати, що ти за все у відповідальності. Згорати від почуття сорому за бідність, хоча вона існує не з твоєї вини. Гордитися перемогою, яку отримали твої товариші. І знати, що, закладаючи камінь, допомагаєш будувати світ".

   Антуан де Сент-Екзюпері був одним із передвісників нового взаємозалежного світу, який закликав до солідарності людства.

   Солідарність - це не побажання, не моральний постулат, це конкретна реальність нової епохи. Людство повинно сприймати нову солідарність і як відчуття, і як віру, і як манеру поведінки, якщо ми хочемо будувати безпечний, справедливий і гуманний світ.

   Філософію нової солідарності повинні нести світу нові просвітники і моралісти, діячі політики, культури, науки, які можуть піднятися над ідеями нетерпимості і побачити береги нової, більш гармонічної цивілізації.    

   Саме в цьому - важлива інтелектуальна та моральна місія ЮНЕСКО.

   Але для цього необхідно, щоб філософію нової солідарності сприйняла молодь. Розвивати культуру солідарності - це значить виховувати почуття громадянської та індивідуальної відповідальності за долю інших людей та країн, за зміцнення нового духу взаємодопомоги та співробітництва, щоб там, де це залежить від нас, було менше егоїзму, менше страждань та несправедливості, менше нетерпимості та насилля.

   Нова солідарність переростає кордони моральної категорії. Вона стає фактором забезпечення стабільності світу та скорочення розриву між Північчю та Півднем. Якщо ми відчуваємо себе жителями однієї планети, то ми зацікавлені в тому, щоб не допустити глобальних соціальних потрясінь. А це значить , що ми не можемо ігнорувати того, що:

   - прибуток на душу населення в одних країнах в 250 разів і перевищує прибуток в інших;

   - 6 % населення планети споживають більше 1/3 її продуктів, в той час, коли кожний восьмий житель Землі страждає від недоїдання;

   - щоденно від нестачі питної води помирають 25 тис. чол., в тому числі ???

   Більшість країн, які століттями були колоніями не можуть подолати свою відсталість через ряд об'єктивних та суб'єктивних причин.

   Нова стратегія міжнародного співробітництва повинна передбачати підвищення частки відрахувань багатих країн менш розвинутим. Це означає не тільки більш справедливий і більш моральний підхід, але і більш раціональний. Така благодійність іде на користь не тільки менш забезпеченим, але й тим, хто дає. Знижується розрив у рівні розвитку - зменшується рівень обурення несправедливістю.

   Світова етика, на думку професора Ганса Клонга, в епоху переходу до культури миру формує новий моральний принцип, принцип розумного альтруїзму. В століття зростаючої взаємозалежності світу необхідно сприяти благу інших, так як устремління до вигоди для себе за рахунок інших, кінець кінцем, наносить збитки собі самому.

   Будучи реалістами, ми розуміємо, що альтруїсти та ідеалісти ще довго не зможуть стати правлячими партіями більшості, занадто сильною є в людях психологія власної вигоди.

   Завдання інтелектуального співтовариства полягає в тому, щоб через виховання, освіту, науку і культуру, з допомогою засобів масової інформації просувати концепцію розумного альтруїзму.

   Проблема сьогоднішнього світу – не допустити завтрашньої війни. Економічна, сировинна, екологічна, релігійна, інші кризи та конфлікти, очевидно, в майбутньому неминучі. Але їх гострота та наслідки уже сьогодні залежать від прозорливості і моральності нинішніх поколінь та насамперед їх політичних, економічних та інтелектуальних еліт.

   Історія нашої цивілізації пронизана духом війни. Однак були в історії й тривалі періоди мирного співробітництва. Саме завдяки цьому нагромадженому досвіду, плідної взаємодії людей, існують об'єктивні можливості для просування людства на шляху культури миру. Поступово культура миру повинна витіснити із життя світової спільноти культуру війни.

   Унікальна роль діячів культури полягає в тому, щоб передбачити можливість небезпеки, запобігти або пом'якшити її й просувати будівництво миру. Саме діячі культури, спираючись на знання і моральність, можуть впливати на формування нового мислення та нової солідарності, солідарності співчуття та співучасті.

   Діалог культури був і залишається одним з головних факторів розвитку людської цивілізації, який забезпечував їх взаємовпливи та взаємозбагачення. Це підтверджується історією розвитку та розповсюдження практично всіх культур. Будь то відносини між слов'янами та татаро-монголами, арабами та європейцями, європейцями та китайцями, іспанцями, португальцями й аборигенами Центральної та Південної Америки. Саме становлення латиноамериканської цивілізації є красномовним доказом Діалогу Культур в дії, коли зустріч різних культур, не дивлячись та всупереч їх різноманітності та протиборству, але й завдяки їх співробітництву, привела до народження нового унікального феномену, який збагатив увесь людський рід.

   Діалог культур - це процес в основі своїй суперечливий, оскільки в ньому одночасно існує інтерес та відторгнення, сприйняття та несприйняття.

   Крім того, діалог культур відбувається в умовах взаємодії та змагання двох складових людського прогресу: його раціо та його духу.

   Раціоналістичне і духовне сприйняття та пояснення миру в кожній із культур на різних етапах історичного розвитку кардинально відрізняється.

   При всіх особливостях різних культур можливо, однак, підкреслити притаманні кожній з них дві тенденції розвитку - зростання відчуженості між людьми в міру раціоналістичної освіти та тяжіння до відновлення єдності людини з природою, Богом та людьми.

   Саме цієї точки зору дотримувався, зокрема, єпископ Трірський Йозеф Шпиталь на зустрічі "Морального переозброєння" в Гірському домі в Ко (Швейцарія) в липні 1996 року: "Саме діалог, як між людьми, так і між культурами дозволяє наводити мости, запобігати відчуженості та спільними зусиллями шукати шлях до істини".

   Саме про це говорила на Міжнародному форумі "За солідарність проти нетерпимості, за діалог культур (липень 1995 р.) професор Оксфордського університету Дана Зохар. Згідно її точки зору, діалог - це умова наближення до істини, спосіб виховання тих, хто бере в ньому участь.

   При діалозі відбувається реальний обмін елементами істини між тими, хто її прагне, хто намагається її досягти. Діалог людей збагачує і дискусію, і тих, хто її веде, діалог культур відкриває дорогу до істинно загальнолюдської культури.

   "Неможливо сказати, - підкреслювала Дана Зохар, - що природа лише "терпить" відмінності, вона потребує їх. Саме діалог - взаємопроникнення, мутація, генетичне змішування - між відмінностями створює можливість для нового росту. Саме природа може служити нам моделлю для необхідного діалогу між культурами. В той час, як дебати засновані на знанні, діалог слугує пошуку та спільному виявленню істини. Якщо дискусія складається із відповідей - протиставлення моєї відповіді вашій, діалог вчить задавати питання. Дискусія приносить перемогу або поразку, діалог вчить тому, як ділити єдині для всіх досягнення. Діалог вчить нас тому, як сьогодні формувати нові питання. Саме цього потребують всі народи світу".

   Істинний діалог плідний, якщо він передбачає справжній інтерес однієї (людини, або групи людей) до іншої (інших).

   Діалог можливий і як результат взаємного бажання його учасників розпочати обмін поглядами заради досягнення домовленостей, коли кожний керується при цьому власними інтересами. Такий діалог, як зустріч розумних егоїстів, також можливий, і навіть можливе досягнення певної домовленості. Але, кінець кінцем, домовленості подібного плану приречені на невдачу. Вони просто не дадуть порослі, так як діалог без урахування інтересів один одного, як рівних партнерів своєї гідності, безплідний.

   Це, в свою чергу, доводить, що неможливе виключно раціональне сприйняття світу, що не має духовного початку, тобто віри в добро, справедливість і гідність, як загальнолюдські цінності, на які мають рівні права всі учасники діалогу.

   Таким чином, справжній діалог, що має інтерес та значення для його учасників - це діалог рівних партнерів, зацікавлених в досягненні домовленості, яка влаштовує всіх учасників.

   Саме таким шляхом відбувався та відбувається процес формування людської цивілізації: через взаємне проникнення та вплив культур різних народів і епох.

   Як приклад зупинимося на формуванні європейської культури, яка протягом багатьох віків є досить стійким явищем як у самій Європі, так і на інших континентах. Це при тому, що в самій європейській культурі продовжується процес взаємного впливу її складових національних культур, європейська культура, як цивілізація, мала і буде мати величезний вплив на інші цивілізації світової спільноти.

2. Діалог культур у сучасну добу розгортається на фоні формування глобальних структур економічних, політичних та соціальних відносин, що перетинають кордони цивілізацій. Відомі західні дослідники П. Уорслей, Р. Робертсон характеризують глобалізацію як "ряд процесів, які складають єдиний світ", як стан "єдиного людського суспільства, яке взагалі ніколи не існувало".

   Які з процесів можна назвати глобальними? Почати варто з політичної картини світу: минуле ХХ століття продемонструвало могутність наднаціональних військово-політичних блоків (ОВД та НАТО), можливості коаліцій правлячих груп ("Велика сімка"), континентальних та регіональних об’єднань (ЄС, Ліга арабських держав, Організація африканської єдності, Організація Ісламська Конференція тощо), всесвітніх міжнародних організацій (ООН, ЮНЕСКО, ОБСЄ, МВФ, МБРР, ОПЕК тощо). Наприкінці століття визначилась тенденція до формування "всесвітнього уряду": деякі міжнародні організації почали виконувати важливі економічні та політичні інтеграційні функції (ЄС - Європарламент, Інтерпол, Меркосур тощо).

   Макроцивілізаційна система, що склалася на початку ХХ століття, відразу ж продемонструвала свою хибність і нестабільність. Розколотий на конкуруючі блоки ворогуючих держав Захід виснажував себе і весь підпорядкований йому світ у війнах (двох світових та у локальних), а східні суспільства змогли висунути йому альтернативу у вигляді тоталітарного соціалізму радянсько-китайського зразка, який перед тим як розколотися на два ворогуючих угруповання (СРСР – КНР) зміг допомогти іншим народам світу звільнитися від безпосереднього колоніального панування західних держав. Урешті-решт біполярний світ із середини століття почав трансформуватися у поліцентричну структуру сьогодення.

   Образи глобального світу і теорії глобалізму осмислюються вченими різних наукових напрямків - філософами, соціологами, антропологами, політологами, істориками. Проблеми збереження культурного різноманіття, заохочення плюралізму та діалогу між культурами і цивілізаціями найбільш цікаво представлені соціальними антропологами та культурологами.

   Глобалізаційні процеси без сумніву впливають на систему міжнародних відносин. Теорія модернізації виникла в 50-60 роках ХХ століття як відображення прогресивних змін, що відбулися в світі після закінчення Другої світової війни. Успіхи західноєвропейських країн, розпад колоніального світу та поява нових демократичних країн викликали оптимізм. Під модернізацією стали розуміти глибокі зміни практично у всіх сферах життя суспільства, заснованих на індустріалізації, урбанізації, підвищенні рівня освіченості, лібералізації та трансформації політичної системи в напрямку демократизації життя. Для країн третього світу була запропонована перевірена часом модель західного типу модернізації.

У післявоєнний період відбувається розшарування країн світу на процвітаючі та периферійні. З’явилася група безнадійно відсталих держав (запериферійних, як наприклад, більшість країн Африки), які взагалі не розглядаються в рамках глобальної економіки, а згадуються лише в контексті періодичних внутрішніх міжетнічних конфліктів. Проміжний стан займають країни напівпериферійної зони, але їх роль в економічному, політичному та науково-технологічному розвитку постійно знижується, і вони все більше зливаються з периферійними. Спостерігається формування регіональних об’єднань, сфера дії яких корелюється з відповідними цивілізаціями. Відбувається подальше посилення лідера – США, які очолюють близько пов’язану групу країн океанічної цивілізації: Австралію, Нову Зеландію, Канаду, Велику Британію та Ірландію. Країни континентальної Західної Європи відіграють роль напівпериферії англосаксонської (океанічної) цивілізації.    Посилення впливу США відбувається не тільки явно, але й побічно, а саме: це проявляється в агресивному просуванні так званого "західного способу життя" на всі країни світу. Глобалізація має характер американоцентричності (Рах Americana). Такий тип уніполярного розвитку отримав назву "вестернізації", а глобалізація в такому випадку - це розширена версія вестернізації.

   Прихильниками такого трактування глобалізації виступають представники західної наукової школи: С. Амін, Б. Бузан, З. Бжезинський, Л. Бентон, А. Гіршман, А. Л. Страус та інші. Згідно з моделлю Страуса, в центрі світоустрою знаходяться США, які оточені кільцем країн Європи, та Японія, що, фактично, відіграє роль напівпериферійної уніполярної системи, на периферії знаходяться інші країни.

   Якщо таку модель взяти за основу світоустрою, то експорт західних цінностей – ідей свободи, демократії, прав людини, індивідуалізму, рівності, лібералізму тощо є позитивною тенденцією міжнародних відносин. Переконані "західники" схильні ототожнювати глобалізацію з вестернізацією, підкреслюючи цивілізаційну місію західного світу. Але всі країни, які стали сліпо копіювати західну модель модернізації, потерпіли крах, і модернізація вилилась у дестабілізацію політичної системи, в соціальні і національні конфлікти, в бюрократизацію структур влади, створення авторитарних режимів і зруйнування випробуваних часом традиційних інститутів функціонування суспільства.

Як приклад успішної модернізації звичайно приводиться Японія, що розробила власну модель модернізації, інтегровану в національні традиції. Тобто, на сьогоднішній день ми маємо по суті лише один зразок вдалого оволодіння традиційно-східною культурою західними надбаннями – Японію, а також деяких її сусідів, що пішли тим самим шляхом. Цей успіх був досягнутий не через відмову від свого заради західного, не через адаптацію свого західним, а завдяки свідомому й вибірковому використанню тих західних досягнень, які могли бути поєднані з владними культурно-соціальними здобутками. У східнослов’янсько-пострадянському світі зробити це було неможливо, оскільки протягом ХХ століття своє, традиційне, було винищене або докорінно викривлене, а те, що нав’язувалося згори, виявилося неефективним і розвалилося само собою.

Успішно процес модернізації відбувався і в тих країнах, які, як і Японія, спирались на власні традиції та використали принцип послідовності змін, авторитарну владу в політичній сфері та поступову лібералізацію в економічній сфері. До цих країн насамперед варто віднести Китай, Тайвань, Південну Корею.

Однак більшість вчених справедливо заперечують проти ототожнення етноцентризму з глобалізмом. Вони вбачають у вестернізації "культурний імперіалізм" західного світу, який веде не до глобалізації культур, а до "нового варварства" та "безкультур’я". Як підкреслює С.Хамелінк, "через культурну синхронізацію, що не має історичних прецедентів, вражаюча різноманітність світових культурних систем значно зменшується".

Головною проблемою для культурологів є інтерпретація культурного багатоманіття світу як органічної функціональної особливості процесу глобалізації. В цьому напрямку йдуть інтенсивні наукові пошуки, і заслуговують на увагу, на наш погляд, концепції У.Ганнерса та Ш.Айзенштадта. У. Ганнерс розробив теорію глобальної ойкумени як регіону постійної культурної взаємодії, обміну інформацією та перекладу феноменів однієї культури на мову іншої. Глобальна "ойкумена", на думку автора, постійно розширюється, зберігаючи складну асиметричну структуру "множинного конгломерата з різними спеціалізованими та регіональними центрами", які еволюціонізують у різних напрямках. Ганнерс виділяє декілька таких сучасних центрів: у сфері корпоративної культури – Японію, в галузі науки, технологій і масової культури – США, у виробництві делікатесів, модного одягу – Францію, серед регіональних центрів – Ватікан (у католицькому світі), Мекку (в ісламському світі), Єгипет (в арабському світі), Мексику (в Латинській Америці).

На думку Ганнерса, процес глобалізації може розвиватися за чотирма основними напрямками. Найбільш оптимальним був би сценарій "визрівання", або глобалізація без вестернізації. В глобальній "ойкумені" здійснюється рівноправний діалог та обмін інформацією між великими культурними метрополіями і багаточисельними периферійними культурами. При цьому метрополії виступають у ролі стимуляторів, що оживляють розвиток периферії та сприяють збагаченню місцевих культурних цінностей. У свою чергу периферійні культури активно інтерпретують привнесені ідеї, суттєво модифікують культурний потік і тим самим впливають на культуру метрополії. Так у діалозі культур, вважає науковець, відбувається процес їхньої "гібридизації". В глобальній "ойкумені" всі культури – це складні синтетичні утворення, в яких глибинні ритми локальної спадковості переплітаються з транснаціональними мотивами.

У. Ганнерс попереджує, що можливі й інші сценарії глобалізації - в дусі уніфікуючої світ вестернізації, але всі вони ведуть у глухий кут "культурного імперіалізму". Сценарій "глобальної гомогенізації" передбачає повне домінування західної культури в світі: всі країни копіюють західний спосіб життя. Сценарій "сутурація - насичення" виступає однією із версій подібної уніфікації. Периферійні культури повільно вбирають у себе культурні зразки Заходу, поступово все більше насичуючись ними, а через декілька поколінь місцеві культурні традиції зникають, поступаючись місцем культурній однорідності.

Можлива й інша версія: сценарій "периферійної корупції". Він передбачає розпад західної культури в процесі адаптації на периферії. Високоінтелектуальні досягнення Заходу периферійні культури відфільтровують, залишаючи місце лише для інформації найнижчого рівня. Реалізується тенденція "культурного звалища" тобто розповсюдження надлишку продукції низької якості на периферійних ринках. Одночасно відбувається викривлення західних цінностей у процесі адаптації до звичного способу життя. В тоталітарному суспільстві, як відомо, демократичні цінності легко перероджуються: рівність зводиться до кумівства та сімейності, свобода зборів перетворюється на фракціонізм та безперервну кланову боротьбу.

Запропоновані У. Ганнерсом сценарії, досить повно відображають сучасну інтелектуальну полеміку серед культурологів. Ш. Айзенштадт приєднується до сценарію "визрівання цивілізацій", тобто обирає шлях глобалізації без вестернізації. Вивчаючи історію культурного діалогу стародавніх та сучасних цивілізацій, він дійшов висновку, що процес гібридизації культур шляхом міжцивілізаційних взаємодій дійсно є всеохоплюючим. Сучасні культури кристалізувалися шляхом відбору, а відповідно, трансформації значної кількості традиційних символів, інститутів як національних, так і запозичених у інших цивілізацій. Глобалізація не виключає, а має на увазі розвиток варіативності, оскільки саме в ній міститься потенціал для подальшого розвитку людства.

   Якщо ж ми звернемося до концепцій західних політологів та соціологів, то при всій різноманітності проектів глобального світу, які розробляються, можна виділити три основні ідеї глобалізації: західну (ліберально-ринкову), фундаменталістську та гуманітарну. І це не дивно: сьогодні саме ці ідеї і ці цивілізації визначають розвиток діалогу культур.

   У той же час в 90-і роки минулого століття все частіше заявляє про себе концепція антиглобалізму. Розвиток глобалізму співпав із кризою модернізму, тому більшість побачили тільки одну версію глобалізму – вестернізацію, і саме на неї перенесли увесь негатив, пов’язаний із кризою модернізму.

Першим виступом антиглобалістів була демонстрація в Мексиці в січні 1994 року, що була спрямована проти угоди про створення Північноамериканської зони вільної торгівлі.

Світова криза 1997 – 1998 років підтвердила опасіння антиглобалістів, і питання про доцільність процесу глобалізації та його провідника – всесвітньої торгівельної організації (ВТО), постало більш гостро. Демонстрації антиглобалістів розширили свою географію, набирали силу і досягли кульмінації в Генуї, в липні 2001 року, на зустрічі лідерів країн великої вісімки "G – 8" (Велика Британія, Німеччина, ЄС (як один член), Італія, Канада, Росія, США, Франція, Японія).

У русі антиглобалістів прослідковується багато паралелей із рухом луддистів, тому їх ще називають неолуддистами. Процес глобалізації розглядається як нова завуальована форма імперіалізму, що експлуатує не лише робітників, але й країни, що розвиваються, етнічні меншини та природу в цілому. Деструктивна діяльність міжнародних організацій ВТО, МВФ і СБ приводить, на думку антиглобалістів, до поглиблення прірви між багатими та бідними країнами. Капіталістична еліта через міжнародні фінансові організації, ТНК та різні всесвітні організації отримує владу над державами, а координацію своєї діяльності здійснює з допомогою міжнародних конференцій. Американізація призводить до знищення національної самобутності народів, культурних традицій, місцевих економік та державних інститутів у цілому.

Тому діяльність антиглобалістів спрямована на зрив конференцій, зустріч на вищому рівні; бойкот різних ТНК за нанесення шкоди їх майну, анулювання наднаціональних організацій типу ВТО, МВФ, СБ; розробку альтернативних механізмів розвитку світової спільноти.

 Діалог культур у минулому розпочинався з подолання етнічного сепаратизму, і сьогодні ця ідея знову стала актуальною у відповідь на "культурний імперіалізм" вестернізації, яку намагаються представити як істинну глобалізацію. З цієї точки зору характерна типологія "зразків світового порядку", яка була розроблена відомим західним дослідником Р. Робертсоном.

   Так, зокрема, антиглобалістський сценарій "Gemtinschaft - 1" – це уявлення світу як мозаїки обмежених, закритих цивілізацій. "Gemtinschaft - 2" – відроджує стародавню ідею Царства Божого на землі, яку сьогодні пропагують римська католицька церква, екуменічні та екологічні рухи. Здійснення цього проекту передбачає загальнопланетарний консенсус з приводу визначальних цінностей та ідей у галузі міжнародної безпеки, міжнародних кордонів, міжнародного права.

   Інший антиглобалістський сценарій - "Gesellschaft - 1" – сценарій, за яким новий світопорядок є сукупністю взаємовідкритих суверенних національних держав, між якими здійснюється інтенсивний економічний, політичний та культурний обмін. Р. Робертсон пропонує дві версії: ієрархічну (зберігається ієрархія цивілізацій, де лідери забезпечують гарантію стабільності) та егалітарну (міжнародні партнери – політично рівні учасники в діалозі культур).

   "Gesellschaft – 2" – передбачає об’єднання людства на чолі світового уряду при уніфікації національних держав. Марксисти та західні ліберали є прихильниками саме такого проекту глобалізації, не зважаючи на відмінності в ідеології. На високому політичному рівні обговорюється можливість трансформації європейських співтовариств від економічної інтеграції до більш політизованих форм європейського співробітництва.

   Тенденцію глобалізації намагаються контролювати найрізноманітніші соціальні сили, які борються за світовий вплив та політичне лідерство. Саме тому багаточисельні проекти глобального світу такі суперечливі. У представників світової гуманістичної свідомості – світової інтелігенції, багаточисельних учасників пацифістських та екологічних рухів – є шанс відстояти свої проекти, але за однієї умови: вони повинні об’єднатися і заявити про себе у великих міжнародних організаціях, де нині панують прозахідні ліберальні ідеї.

Необхідно, врешті, розвінчати антигуманну сутність вестернізації - глобалізації з позицій довготривалої соціокультурної перспективи; очевидно, що здійснення цієї західної "культурологічної" стратегії: негуманної, завойовницько-споживчої тактики "фаустівської культури", що веде увесь світ в екологічний та моральний глухий кут. Як підкреслює А.Швейцер, "сьогодні історія людства вирішує питання про перевагу гуманного або негуманного світосприйняття. І якщо рішення це буде на користь антигуманності… - людство загине".

Відбувається процес актуалізації цивілізаційної пам’яті незахідних народів - православних, мусульманських, індо-буддистських, конфуціансько-буддистських. Світ стоїть на порозі небаченого раніше ренесансу незахідних культур. Нині націоналістично орієнтовані представники різних культур, захищаючи свої традиційні цінності, вступають у діалог з іншими цивілізаціями. Без сумніву таке спілкування взаємозбагачує. Так, наприклад, країни АТР – Японія, Китай, Південна Корея – ведуть змістовний діалог із західною цивілізацією, з іншими культурами. Але в тих випадках, коли одна із цивілізацій претендує на виключність і вимагає від інших культур уподібнення, діалогу не відбувається, починається агресивний монолог. Саме такий монолог веде західна цивілізація із вестернізуючими суспільствами. Очевидно, що тенденція культурної глобалізації буде розвиватися в перспективі відкритої, непередбачуваної історії, долаючи перешкоди на своєму шляху. Так, відомий політолог та культуролог С. Хантінгтон у праці "Захід: унікальність, versus універсалізм" підкреслює, що модернізація не обов’язково означає вестернізацію. І якщо модернізацію можна та потрібно використовувати в інших цивілізаціях, то вестернізація – це продукт саме західного суспільства. Експортуючи свої цінності, західна цивілізація руйнує культурне багатоманіття інших цивілізацій, які мають свої ціннісні пріоритети, знищує їх уклад, не враховує етичні та духовні цінності.

Одним із парадоксів новітньої політичної історії стало те, що подолання націоналістичного погляду на політичні відносини відбулося не в передових, високорозвинених країнах світу. Ісламський, далекосхідний, індуїстський, православний світ, тобто всі незахідні культури, пережили величезні потрясіння, викликані могутнім, всеохоплюючим опроміненням західної цивілізації. В результаті ці культури одна за іншою змінили свій егоцентричний погляд на світ. На думку А. Тойнбі, успішне перевиховання незахідної більшості людства в той час, коли західні уми, як і раніше, знаходяться в архаїчній трясовині, само по собі не є свідченням гостроти розуму від природи: "народження мудрості – це рятувальний шок".

Захід покищо уник "рятувального шоку"; західний світ все ще тішиться ілюзією європоцентризму. Ця ілюзія підкріплювалась протягом двох з половиною століть успіхами західної цивілізації, адже з кінця ХVІІ століття політичне значення західних країн невпинно зростало. А з кінця Другої світової війни долі всього людства практично визначались взаємовідносинами між західними державами.

Економічна експансія західного світу має також досить довгу історію. Вона розпочалася на зламі ХV - ХVІ століть і за п’ятсот років Захід поширив свою економічну систему по всьому світові. Сьогодні політична та економічна карти світу значно "вестернізовані", лише культурна залишається такою, якою вона була в часи Колумба.

Західні політологи, перебільшуючи значення політичної та економічної уніфікації світу, захищають тезу про "єдність цивілізації" та "кінець історії". Вони проголошують західне суспільство цивілізацією унікальною, що є єдиною та неділимою, цивілізацією, яка після детального періоду боротьби досягла своєї мети – світового панування.

При цьому цілком ігнорується культурний плюралізм сучасного світу. Етапи та періоди історії інших цивілізацій, якщо вони не вписуються в концепцію європоцентризму, опускаються як "напівварварські". Світ Сходу фактично виключається з історії цивілізацій. Ісламська, індуїстська, далекосхідна культури заперечуються як "туземні" відносно західної. Православ’я вважається або частиною західного християнства, або трактується як "тимчасовий нарост" на тілі західного суспільства. Історія єдиної цивілізації з допомогою нескладних маніпуляцій стає випрямленою в лінію, від примітивного суспільства епохи неоліту до всеохоплюючої сучасної західної цивілізації.

Так у рамках концепції "єдиної цивілізації" виникла оманлива уява про суспільний процес як систему універсальних імпульсів, що автоматично діють у будь-якому культурному середовищі. Завдяки цьому "не стало" проблеми труднощів цивілізаційного вибору: у всіх народів єдиний шлях, усі рухаються до прогресу, до заздалегідь визначеного майбутнього.

Так, західний дослідник В.С.Нейпол стверджував, що західна цивілізація універсальна і її культурні традиції підходять для всіх народів. Ф.Фукуяма пішов ще далі, заявивши, що в ході модернізації всі країни обов’язково сприймуть західні цінності, і це буде означати "кінець історії" або повну перемогу ліберальної демократії в світі. Раніше переможному поширенню західних цінностей заважала радянська комуністична ідеологія, але після її очевидної поразки, на думку автора, ніщо вже не зможе стати на шляху вестернізації світу.

На нашу думку, це є спрощенням тенденцій культурної глобалізації. Адже існують ще релігійні альтернативи, які знаходяться поза межами світських ідеологій. У незахідних культурах релігія є центральною силою, що мотивує вчинки суспільства та мобілізує людей. Такою ж спрощеною виглядає уява про те, що модернізація та економічний розвиток сприяють зміцненню однорідності різних суспільств та породжують загальну сучасну культуру, близьку до західної.

У сучасному світі процеси модернізації не ототожнюються з процесами вестернізації. Саудівська Аравія, Сінгапур, Гонконг, Китай є процвітаючими, модернізованими, але явно не вестернізованими суспільствами. Впевненість Заходу, що в процесі модернізації інші народи стануть такими ж, "як вони", - це егоцентрична ілюзія західної свідомості.

Своєрідність сучасної ситуації полягає в тому, що світ політично та економічно виграв від розповсюдження західної цивілізації, але традиції збереження культурного багатоманіття переважають як у розвинених країнах європейського регіону, так і у нових культурно-політичних силових центрах інших цивілізацій. Тому рано чи пізно Заходу доведеться відмовитися від культуроцентризму та переорієнтувати свій політичний світогляд.

Чому це неминуче відбудеться? До цього закономірно веде діалог з іншими культурами. Те, що нещодавно вражало, - активний наступ Заходу на всіх напрямках - економічному, політичному, інтелектуальному, військовому, - поступово зупиняється та повертається назад контрзаходами його "незахідних" жертв. Культурна агресія Заходу породила могутній процес девестернізації інших цивілізацій, де відбувається повернення до власних витоків.

   Світ заговорив про "реісламізацію" Близького Сходу", "індуїзацію" Індії, про "повернення в Азію" Японії. В ісламській, конфуціанській, японській, буддистській, індуїстській культурах майже не знаходять підтримки основоположні західні ідеї індивідуалізму, свободи, відокремлення церкви від держави, рівності, прав людини, лібералізму. Пропаганда цих ідей викликає ворожу реакцію, бунт проти "імперіалізму прав людини" та приводить до зміцнення споконвічних цінностей рідної культури. Проведене в 90-ті роки ХХ століття західними вченими порівняльне дослідження значення ста ціннісних установок у різних країнах показало, що "цінності, які мають першопочаткове значення на Заході, менш важливі в іншому світі".

   Молоді покоління незахідних країн все частіше підтримують рухи релігійного фундаменталізму, які стають активними уже не тільки в ісламі, але і в західному християнстві, іудаїзмі, буддизмі, індуїзмі. На думку Г. Вайгеля, "десекуляризація світу – одне із домінуючих соціальних явищ ХХ століття".

   Період глобальної індустріальної макроцивілізаційної системи охоплює ще надто малий проміжок часу, якщо ХІХ століття – це час об’єднання людства під егідою Західної буржуазно-індустріальної цивілізації, то ХХ століття – час пошуків форм співіснування в цій макросистемі різних цивілізацій і народів, пошуків, позначених трагедіями двох світових і безлічі локальних воєн, мільйонами жертв фашистських і комуністичних режимів.

   Якщо звернутися до розробленої А. Дж. Тойнбі моделі взаємин західної цивілізації з іншими соціокультурними світами, то вона є слушною у багатьох аспектах та вимагає істотної конкретизації через виявлення специфіки трансформацій окремих цивілізацій на тиск і "виклики" Заходу, а також, у разі їх знищення і поглинання ним, форм симбіозу їхніх решток з наносними західними ідеями та інститутами. Аналіз історичних зрушень попередніх епох дає змогу зробити висновок про те, що перш ніж розгорнути справді світову імперіалістичну експансію, Захід спочатку інтегрував навколо себе в політичному, економічному й культурному плані Америку, Російську державу, узбережжя Тропічної Африки, перетворивши їх на свої сировинно-аграрні придатки, зони постачання дешевої робочої сили та ринки збуту своїх товарів. Це призвело до парадоксальної ситуації: якщо в розвинутих країнах Заходу перемагали вільна праця та принципи лібералізму, то в зоні його периферії небаченого поширення набула праця підневільна, що протягом тривалого часу вкрай негативно відбивалося на долі багатьох народів. Такий створений Заходом над цивілізаційний світ вступив у ХІХ століття як відносно цілісна функціональна макросистема, до якої (протягом ХХ століття, до Першої світової війни) поступово підключалися інші цивілізації: мусульманські країни, Індія, Південно-Східна Азія, Тропічна Африка, Китай, Японія, Австралія, Нова Зеландія та Океанія. Перша світова війна засвідчила наочну реальність єдності долі людства як такого, в цілому. Саме тоді починається доба спільної історії всіх країн і народів світу в масштабах глобальної макроцивілізаційної системи.

   У контексті історії світової цивілізації ще практично неосмисленою залишається трагедія ХХ століття з його світовими війнами, революціями й тоталітарними режимами, протистоянням світових систем, що минає, і протистоянням культурно-цивілізаційних систем, що відбувається сьогодні. Висновки, зроблені щодо цього К. Ясперсом, М. Бердяєвим, П. Тілліхом, М. Бубером, А. Дж. Тойнбі, заслуговують на увагу, але не відбивають екзистенційного досвіду та фактичних знань, набутих упродовж останніх десятиліть. Теза Ф. Фукуями про "кінець історії" як початок безальтернативного (після кризи соціалізму) панування соціокультурних принципі ліберально-буржуазного Заходу вбачається наївною. Вона може сприйматися серйозно лише в тому сенсі, що на ХХ столітті остаточно завершилася історія автономного існування традиційних цивілізацій і реально почалася спільна історія всього людства, всіх країн і народів світу.

   Так, ХХ століття окреслило коло глобальних досліджень, яке не обмежене рамками національних держав. Це діалог культур, діалог цивілізацій.

3. На цій основі Європа побудувала свою цивілізацію, яка характеризується духовністю, гуманізмом, раціональністю та демократією. Європа - це не тільки географічне поняття, але й культурне. В різних кінцях світу говорять про "європейську освіту", "європейське мистецтво", "європейську літературу", "європейську культуру".

   Центрами розвитку європейської культур були міста і вже в ХІІІ столітті тут виникають значні осередки духовного життя: університети. Після заснування університету в Болонії (ХІ ст.) університети відкриваються в Західній, Центральній та Східній Європі: у Валенсії (1209 р.), в Оксфорді (1214 р.), в Парижі (1215 р.), в Будапешті (1383 р.), в Кракові (1347 р.), в Неаполі, Падуї (1383 р.), в Упсалі (1477 р.), Кембріджі, Празі, Гейдельберзі та в інших містах.

   Велику роль у розвитку європейської культури відіграв розвиток національних мов. Вони розвивались насамперед у країнах із сильною централізованою владою: англійська, французька та іспанська мови стали інструментами національної культури. Інакше було з німецькою мовою. Країна, яка була розколота на окремі князівства (за Вестфальським мирним договором 1648 року - на 670 князівств), довгий час не мала єдиної національної мови з єдиною літературною вимовою та правописом. Німецьку мову, що була б доступна для розуміння всім громадянам, можна було почути лише на сцені театру. Звідси і термін, що тоді виник - "бюнендейч", тобто "сценічна німецька".

   Важливим кроком на шляху розвитку європейської культури були переклади, кількість яких постійно зростала. Так, праця Спінози "Tractatus Theologico Politicus" (1670 р.) вже через декілька років після опублікування була перекладена англійською та французькою мовами.

   Велику роль у розвитку європейської культури відіграв той факт, що книги могли перевозитися із одного міста до іншого без будь-яких перепон. Цей факт - свідчення на користь відкритого суспільства. В епоху середньовіччя взагалі не існувало проблем для мандрівок із однієї країни в іншу. Відомі мислителі часто переїзжали з одного монастиря або університету в інший, з однієї країни до іншої.

Наприклад, Джон Скот (1266 - 1308 рр.), шотландський теолог і філософ, викладав спочатку в Оксфорді, потім в Парижі (помер в Кельні). Гуманісти епохи Ренесансу жили як космополіти. Еразм Роттердамський довго жив у Нідерландах, Франції, Англії та в Базелі. В ХУІІ ст. філософи мали міжнародну освіту і почувалися в будь-якій країні Європи як вдома.

   Поступово європейська культура склалася як загальна культура знаменитих філософів, вчених-природознавців, літераторів та музикантів, які незалежно від їх національного походження, розглядалися як великі європейці.

   Античний період був часом першого розквіту європейської культури. Другий період розквіту європейської культури пов'язаний з іменами Сервантеса, Шекспіра, Монтеня, Галілея, Мольєра, Бекона, Декарта, Спінози, Лейбніца та їх сучасників. Уже в ті часи освічений європеєць повинен був знати ці імена. Сьогодні ці імена ми відносимо до великих імен європейської та світової культури.

   Період Ренесансу займає особливе місце в європейській культурі. Він характеризується насамперед гуманістичним світоглядом. Антична культурна спадщина начебто відкривається заново, а через її відродження відбувається утвердження гуманізму, визнання цінності людини як особистості, її права на вільний розвиток та розкриття її здібностей.

   Період Ренесансу сформував нову основу європейської культури. Такі імена, як Леонардо да Вінчі, М. Буанаротті стають з цього періоду складовою частиною європейської культури. Вони є "обличчям" Європи.

   ХУІІ століття характерне для Європи розквітом природничих наук, ХУІІІ століття увійшло в її історію, як століття Просвітництва, характерною рисою якого був раціоналізм.

   Європейська культура розквітала в містах, які перетворюють в цей період в центри зустрічі різних культур всього континенту: Париж, Флоренція, Амстердам, Мадрид, Відень та інші.

   Своєрідною рисою європейської культури, її філософії був, зокрема, діалог між розумом та вірою. І якщо спочатку робився наголос на синтезі віри та розуму, наприклад, у вченні Томаса Аквінського (1228 - 1274 рр.), то в період Ренесансу вириваються назовні існуючі протиріччя між християнськими, іудейськими, грецькими та римськими культурними субстанціями.

   В 1517 році в Німеччині розпочинається Реформація, яка потім розповсюдилась по всій Європі, набираючи своєрідних рис в різних країнах.

   Розпочинається боротьба конфесій, яка приводить до релігійних війн між європейськими державами. Саме після Реформації в християнстві стає помітним релігійний плюралізм.

   Другий важливий феномен європейської культури: вона виникла та розвивалась через постійний діалог культур. При цьому можна говорити про те, що діалог культур відбувається у двох вимірах. В часовому вимірі діалог культур розвивається вглиб віків. Це означає, що європейська культура збагачується завдяки знанням, традиціям, духовним та культурним цінностям попередніх поколінь.

   З іншого боку, можна говорити про діалог культур в просторовому значенні, про діалог культур, між культурами різних країн.

   Цей процес також суперечливий. Європейська культура об'єднує нації, і одночасно в ній прослідковуємо риси націоналізму, в якому були періоди підйому та спаду. І від цього також залежала духовна та культурна атмосфера на континенті. Якщо проаналізувати розвиток європейської філософії, культури та літератури, можна підкреслити їх характерні особливості в різних країнах. Так, англосаксонська філософія має емпіричні традиції, французька - раціоналістичні, німецька - скоріше ідеалістичні. При цьому, звичайно, можна помітити сильні протилежні течії в кожній країні. Таким чином, в процесі взаємовпливів формувалась європейська культура.

   Саме діалог культур, завдяки якому виникла європейська культура, сприяв культурному та духовному об'єднанню Європи, не дивлячись на всі політичні, релігійні та ідеологічні протиріччя, зіткнення та війни. Всупереч думці тих, хто вважає Європою лише її захід, неможливо уявити європейську культуру без таких імен, як Пушкін та Шевченко, Чехов та Гоголь, Толстой та Достоєвський, Чайковський та Менделєєв, які також, як і Шекспір, Вольтер, Сервантес, Руссо, Бальзак, Гете, Гейне, Моцарт, Ньютон, Коперник, складають її невід'ємну частину.

   Взаємний вплив Західної Європи на Східну, так як і Східної на Західну Європу, сприяв збагаченню загальної європейської культури.

   Таким чином, європейська культура - це основа європейської цивілізації. А європейська цивілізація збагатила всесвітню цивілізацію через європейську культуру. Головна складова частина європейської культури, власне її стрижень - це гуманізм. Гуманісти епохи Ренесансу сприйняли, як свою власну, ідею грецького філософа Протагора "людина - міра всіх речей".

   Аналізуючи історичний розвиток європейського гуманізму, можна умовно виділити три епохи:

   Перша епоха гуманізму (ХУ до ХУІІІ ст.), коли ідеї гідності та свободи були визначальними для духовного оновлення та морального звеличення людини.

   Друга епоха гуманізму (ХІХ та ХХ ст): ідея науково-технічного прогресу стає філософією необмежених людських можливостей.

   Глобальні виклики сучасності, що змінили умови розвитку прогресу в останні десятиліття ХХ століття, вимагають оновлення попередніх гуманістичних уявлень.

   Можна сказати, що вступ людства в епоху виживання одночасно означає початок третьої епохи - епохи нового гуманізму.

   Новий гуманізм повинен по-своєму визначити пріоритети поведінки та дій людини, її ставлення до самої себе, природи і людському роду, виробити нові критерії розумного суспільного розвитку.

   Попередні основні поняття гуманізму зберігають свою цінність, але ми повинні уяснити собі, що ми живемо в світі, який кардинально змінився. В Європі технічний прогрес знищує оточуючий світ та ускладнює по суті життя самої людини.

   Новий гуманізм означає насамперед нову відповідальність відносно самої людини, природи і нашої планети.

   Основне поняття гуманізму "Свобода, Рівність, Братерство", як і раніше, залишаються в силі, але в епоху нового гуманізму вони вимагають нової дефініції: Свобода через культуру демократії, Рівність через культуру толерантності, Братство через культуру солідарності.

   Новий гуманізм означає також Культуру миру, яка повинна замінити культуру війни, яка є "рідною" для багатьох людей, що живуть згідно формули, яка була поширена в Стародавньому Римі: "людина людині вовк".

   В 1983 році з'явилася книга "Нове мислення в ядерний вік", в якій зазначалося: "щоб вижити, потрібно діяти не один проти одного, а один із одним". Так також можна сформулювати суть нового гуманізму та нової солідарності.

   Носіями нового гуманізму є молодь, яка оволодіває знаннями різних мов та різних культур, яка через діалог культур приходить до розуміння основних цінностей людства, які пройшли випробування простором та часом.

   Кожний з нас може привести свої приклади діалогу культур. Ось лише два з них, які увійшли в історію людської цивілізації та сформувавши її.

   Поема "Шахнаме" великого мислителя і поета Абулькасима Фірдоусі написана тисяча років назад. Ідеї справедливості і гуманізму, якими пронизана поема, мали великий вплив не тільки на культуру всіх народів, що розмовляють на фарсі, але й на інші країни Сходу та Заходу.

   Коли в грудні 1990 року в Тегерані святкувався її тисячолітній ювілей, на форум прибули 450 вчених із Ірану та багатьох країн світу.

   В ХІХ столітті цей пам'ятник поезій було переведено прозою або білим віршем французькою, англійською, німецькою та італійською мовами.

   Справжній літературний подвиг здійснив поет Абулькасим Лахуті та його вірний соратник в поезії та в житті Цецилія Банц-Лахуті, які переклали поему російською мовою, зберігши поетичну форму - розмір та рифмовку оригінала. Переклад вони розпочали в 1943 році в розпал другої світової війни.

   Перший том вийшов з друку в 1957 році, в день, коли помер Абулькасим Лахуті. Після його смерті всю подальшу роботу над перекладом здійснювала його дружина Цецилія Бану-Лахуті. Вона і завершила цей переклад, випустивши в 1989 р. останній шостий том. Більше 40 років працювала Цецилія Бану-Лахуті над поетичним перекладом "Шахнаме", який став в повному розумінні цього слова справою всього її життя. Можна без перебільшення сказати, що поема, яка зберегла протягом тисячі років свою притягальну силу для багатьох народів є безсумнівним прикладом діалогу культур, в якому заслуга та слава перекладачів невід'ємна від автора.

   В зв'язку з цим варто згадати ще один приклад діалогу культур, пов'язаний з перекладом російською та англійською мовами поеми Шота Руставелі "Витязь в тигровій шкурі".

   Відомий грузинський поет - академік Іраклій Абашидзе, в своїй прекрасній одухотвореній передмові до цієї великої поеми наводить слова російського поета Костянтина Бальмонта, перу якого належить перший повний переклад цього твору.

   "Як Гомер - це Елада, Данте - Італія, Шекспір - Англія, Кальдерон і Сервантес - Іспанія, Руставелі - це Грузія… Народ, якщо він великий, створить пісню і виносить в лоні свого великого світового поета. Таким поетом, якого до цих пір не знали росіяни, був обранець Грузії Шота Руставелі, який дав у ХІІ столітті своїй батьківщині прапор та клич - "Вепхисткаосані" - "Той, що носить барсову шкуру". Це найкраща поема любові, яка була колись створена в Європі веселка любові, вогненний міст, який зв'язав небо та землю".

   Щоб так із захопленням говорити про твір іншого народу, іншої культури, необхідно було самому закохатися в цей поетичний шедевр і сприйняти красу чужої культури як свою власну.

   Завдяки перекладу Костянтина Бальмонта ми можемо разом із ним ще раз пережити справжню таємницю та свято діалогу культур, який збагачує світову культуру. Ось як Бальмонт згадує свою першу зустріч із Руставелі: "Я впервые узнал Руставели в океанском просторе, невдалеке от Канарских островов, на английском корабле, носившем имя красиво-мудрой богини Афины, где я познакомился с Оливером Уордропом, который дал мне прочесть, находившийся при нем в корректурах, английский перевод "Барсовой шкуры", сделанный с великой любовью его сестрой Мардтори Скотт Уордроп. Прикоснуться к грузинской розе в просторе океанских зорь, при благом соучастии Солнца, Моря, Звезд, дружбы и любви, и диких вихрей, и свирепой бури, это впечатление, которого забыть нельзя".

   Повинно було пройти майже вісім століть, щоб дві сусідні, але настільки різні культури, грузинська та російська зустрілись одна із одною, у відкритому океані, далеко від своїх берегів завдяки щасливому випадку та співучасті третьої культури - англійської. Англійська письменниця Мардторі Скотт Уордроп відвідала Грузію в 90-х роках ХІХ століття. Видатний грузинський поет Ілля Чавчавадзе познайомив її з поемою Руставелі. Захоплена цим твором, вона взялась за вивчення грузинської мови, і в 1912 році завдяки її прозаїчному перекладу Англія та англомовний світ пізнав Шота Руставелі.

   А в 1916 році почав публікуватися поетичний переклад К. Бальмонта, який потім вийшов окремою книгою в Парижі (1933 р.) і в Москві (1936, 1937 рр.).

   Поема Шота Руставелі, як один із зразків діалогу культур, допомагає нам, сучасникам, краще зрозуміти суть цього феномена. Дійсно, задамо собі питання: чим можна пояснити безсмертя поеми, яка пережила зміну епох та суспільних формацій, та продовжує викликати захват у все нових поколінь в різних країнах, які належать до різних культур? В чому полягає притягальна сила "Витязь в тигровій шкурі" для різних часів і для різних народів?

   У кожного читача цієї поеми знайдеться, очевидно, своя відповідь на ці питання. Але безсумнівно одне: вся поема пронизана любов'ю до людини, вірою в силу добра, дружби, вірності, що і робить життя будь-якої людини та будь-якої цивілізації наповненим змістом та одухотвореним. І це ще одне пояснення безсмертя поеми.

   Те, що дійшло до нас з глибини віків, дозволяє передбачити, що, присвячуючи свою поему прекрасній цариці Тамарі, Шота Руставелі - поет захоплювався не троном, а жінкою, яка володіла його уявою та почуттями.

   Чи не тому і геніальні твори, породжені любов'ю, передають своє послання наступним поколінням різних народів? Чи не тому діалог культур, не давлячись на всі історичні перепони, об'єднує нас в єдину людську цивілізацію?

   Адже для того, щоб почався і щоб відбувся діалог між культурами, як і між людьми, необхідна хоча б іскра інтересу та симпатії один до одного. Під час спілкування цей взаємний інтерес може зростати, і діалог буде поглиблюватися. Діалог культур стимулює творчий розвиток людства, сприяє об'ємному поліфонічному сприйняттю живого світу та формуванню цілісного погляду на життя.

   І з цієї точки зору діалог культур може бути чарівним паролем, з допомогою якого людство зможе відкрити двері в нове тисячоліття Культури Миру.

   Це відбудеться, скоріше, не скоро і не відразу. Для цього необхідно докласти багато зусиль, самовідданої діяльності нових просвітників, впевнених місіонерів нової загальнолюдської філософії - культури миру.

 

ЛЕКЦІЯ 7:

План.

   1. Демократичне врядування та культура миру в країнах Центрально-Східної Європи.

   2. Проблеми демократичного врядування і культури миру в країнах СНД і Балтії.

1. Тема "Демократичне врядування і культура миру в країнах Східної, Центральної та Південно-Східної Європи" тісно пов’язана з програмами ЮНЕСКО, які мають на меті зміцнення демократичних процесів і підвищення культури миру.

Після закінчення холодної війни ЮНЕСКО, в статуті якої йдеться про демократичні принципи, намагається сприяти вихованню та освіті в інтересах демократії, поширювати демократичні "технології", заохочувати вивчення сутності демократії, звертаючи увагу не тільки на безперечний прогрес в цій галузі, а й на труднощі, з якими доводиться стикатися демократії майже всюди у світі.

Внесок ЮНЕСКО у втілення демократичних реформ в країнах Центральної і Південно-Східної Європи обговорювався на кількох щорічних засіданнях її Генеральної конференції. В першій резолюції з цього питання, схваленій ще 1991 року 26-ю сесією Генеральної конференції, генеральному секретареві було запропоновано запровадити багатогалузеву координацію з боку ЮНЕСКО діяльності, спрямованої на підтримку демократичних реформ, насамперед через поліпшення якості освіти, поширення ідей культури миру в суспільстві та зміцнення парламентських форм демократії. З 1992 р. відповідно до багатогалузевої програми ЮНЕСКО з розвитку Центральної та Східної Європи (PROCEED) розпочалася різноаспектна діяльність. Вона має на меті сприяння реформам, що здійснюються в країнах Центральної і Східної Європи для зміцнення демократичних засад врядування, забезпечення прав людини та динамічного розвитку в економічній, суспільній, інформаційній та культурній сферах. На реалізацію цих завдань ЮНЕСКО організувала низку регіональних просвітницьких конференцій з прав людини, демократії, опублікувала кілька монографій мовами деяких країн Центральної та Східної Європи і створила кафедри ЮНЕСКО з прав людини, демократії і миру у вищих навчальних закладах багатьох країн цього регіону.

Слід зазначити, що з 1995 р. частиною програми ЮНЕСКО з управління суспільними трансформаціями (MOST) став проект "Багатокультурність і посткомунізм: традиції та демократичний процес".

Питання демократичного врядування досліджується також за проектом "ДЕМОС". 1997 р. у м. Мапуту (Мозамбік) відбулася міжнародна конференція з питань культури миру і належного врядування. Ухвалена конференцією декларація рекомендувала шукати нові підходи в рамках проекту "ДЕМОС", що дали б змогу африканським країнам запровадити власне демократичне врядування, результати якого вже реалізують країни Латинської Америки та Карибського регіону.

Сьогодні відчувається загальне прагнення до миру. Однак мир не можна зміцнити без зміцнення економіки країн, формування в них сильного громадянського суспільства та ефективного демократичного врядування.

В політичній літературі поняття демократії і врядування нерідко логічно і змістовно пов’язуються. Управлінські ідеї просякнуті демократією. Основою демократичного врядування можна вважати такі принципи:

- принцип участі народу;

- принцип прозорості з правом вільного доступу до правдивої інформації;

- принцип відповідальності або підзвітності урядів;

- принцип чинності або ж відповідальності за результати.

Реалізація зазначених принципів має такі практичні наслідки:

- переосмислення ролі держави та розподіл функцій між державою та громадянським суспільством;

- розширення участі народу в гарантуванні громадянам реальної влади в самоуправлінні.

Визнання таких функцій і прав громадян вимагає гарантій їх здійснення, включаючи наявність правової держави.

Правову державу можна розглядати наріжним каменем врядування, оскільки політичні та економічні реформи, започатковані керівництвом, мають на меті створення такого державного устрою, де існує верховенство права і в основі якого є незалежна судова система, спроможна ефективно запобігати таким загрозам державі і суспільству, як корупція та організована злочинність.

Зрозуміло, що не існує якогось одного загальноприйнятого теоретичного та емпіричного підходу до розв’язання проблем, пов’язаних з розвитком демократії та управління. Тим часом існує тенденція розглядати поняття управління, як найефективніший і найдієвіший спосіб керівництва суспільством за умов глобалізації та множинності таких соціальних суб’єктів, як державні адміністрації, приватні компанії, напівдержавні органи, лобістські структури, громадські організації, асоціації споживачів тощо.

Загалом практика управління свідчить про неефективність традиційних організаційно-управлінських способів і заходів та про необхідність пошуку нових шляхів вирішення питань управління і форм врядування, що відповідають складності сучасних проблем та потребам часу.

Врядування можна розглядати як застосування економічної, політичної та адміністративної влади для успішного ведення справ країни на всіх рівнях. Воно включає механізм, процедури та інституції, через які окремі громадяни та певні групи громадян доводять і висловлюють свої інтереси, здійснюють свої юридичні права, виконують свої зобов’язання і врегульовують суперечності. Воно базується більше на зосередженні зусиль на переговорах і подоланні труднощів, ніж на підпорядкованості та нав’язуванні волі.

Політичний процес має дати громадянам реальну можливість бути його учасниками і бути почутими владою та іншими. В цьому плані необхідно сприяти забезпеченню свободи дій та вираження особистості, адже "свобода і можливість для особи діяти і виражати себе становлять найважливіші показники чесного і вмілого управління". Така модель врядування приваблива тому, що вона сприяє взаємодії держави і суспільства, що, своєю чергою, сприяє встановленню культури миру, а отже, й стабільності на регіональному рівні. Таким чином, демократичне врядування зміцнює мир.

Однак врядування не може дати всеохопних відповідей на політичні та економічні проблеми, з якими стикаються посткомуністичні країни, оскільки кожна з них має окремі труднощі.

Демократичне врядування і мир взаємодоповнюють і зміцнюють одне одного. Демократичні інституції можна заснувати тільки тоді, коли для них існує відповідне мирне середовище. Своєю чергою, демократичне врядування відіграє вирішальну роль у формуванні толерантності та взаєморозумінні різних культур, що є необхідною умовою підвищення культури миру.

1989 р. міжнародний конгрес ЮНЕСКО з проблем миру у свідомості людей, що відбувся в Ямусукро (Берег Слонової Кості), ухвалив декларацію, яка закликала до розвитку куль­тури миру, заснованої на загальнолюдських цінностях: поваги до життя особи, свободи, справедливості, солідарності, толе­рантності, прав людини та рівності всіх людей, незалежно від їхньої статі. У відповідь на цей заклик ЮНЕСКО опрацювала програму забезпечення культури миру.

У світлі ідей "Порядку денного заради миру", проголошено­го генеральним секретарем ООН, виконавчий комітет ЮНЕСКО на своїй 140-й сесії 1992 р. ухвалив рішення про опрацювання і реалізацію відповідної програми дій. У 1994—1995 рр. в Сальвадорі, Мозамбіці та Бурунді були розроблені перші на­ціональні програми з культури миру.

1995 р. на 28-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО бу­ло ухвалено міждисциплінарний проект "До культури миру", і в грудні того ж року цей проект був схвалений Генеральною Асамблеєю 00Н. 1998 р. вона проголосила 2000-й рік Міжна­родним роком культури миру і доручила ЮНЕСКО координу­вати відповідні заходи, а десятиріччя 2001—2010 рр. було про­голошено Міжнародним десятиріччям культури миру і ненасильства над дітьми в усьому світі.

Щодо поняття "культура миру" виникає кілька запитань. Найперше з них таке: чи здатна людина жити в мирі? Се­вільська Декларація про насильство, ухвалена 1986 р. на зустрічі відомих вчених світу, організованій ЮНЕСКО, відки­нула біологічний песимізм, в основі якого лежить нібито при­таманна людині агресивність, чим часто пояснювались або ви­правдовувались війни. Сучасні дослідження не потверджують тези про нездоланний і невгамовний потяг людини до війни. За нормальних обставин люди звичайно відкидають агресивність і віддають перевагу співпраці.

Чи можна говорити про існування якоїсь нормативно-право­вої бази культури миру? Щодо міждержавних стосунків, то тут міжнародне право визнає незаконними агресію та застосування сили. Держави зобов'язані врегульовувати всі міжнародні су­перечки мирними способами таким чином, щоб не ставити під загрозу мир та безпеку в усьому світі. Щодо стосунків між ок­ремими особами та групами людей, то тут також низка доку­ментів про права людини засуджує національну, расову і релігійну ворожнечі та будь-які форми дискримінації, ворожості й насильства. Вони проголошують право на життя, свободу дум­ки, совісті та віросповідання, включаючи право на відмову від військової служби з релігійних та інших особистих переко­нань, свободу слова та вислову думки, свободу мирних зіб­рань, право на утворення об'єднань громадян і право кожного на участь в управлінні своєю країною. На розширення прав культури миру генеральний директор ЮНЕСКО в своїй заяві у січні 1997 р. висунув пропозицію зафіксувати в міжнародних документах право людини на мир.

Як же можна створити та зміцнити культуру миру?

Всеохопну культуру миру можна створити комплексною си­стемою виховання і освіти для всіх груп населення і для всіх рівнів виховання та офіційної і неофіційної освіти. Культури миру можна досягти не тільки через доступ до знань про певні цінності, а й через формування у людей відповідних установок та навичок. Готовність дотримуватися стандартів прав Людини і демократичних засад у повсякденному житті та захищати їх, вироблення норм, моделей та звичок мирної ненасильницької поведінки можна вважати вагомими показниками прогресу, до­сягнутого у створенні культури миру. Хоча освіта й розгля­дається як головний засіб формування культури миру, все-та­ки її не можна створити без участі засобів масової інформації, які істотно впливають на формування думок, установок та цін­ностей, що створюють стереотипи та іміджі, й нерідко визнача­ють ставлення людини до інших осіб, груп, релігій та культур.

Як відомо, політичні та економічні зміни можуть відбувати­ся швидше, ніж культурні, надто ж зміни у способах та моде­лях поведінки осіб, груп та націй, що потребують тривалішого часу і всебічного підходу. А тому культуру миру можна ство­рити тільки тоді, коли всі потенційні партнери — держави, си­стема ООН, міжурядові та неурядові організації, всі інтелек­туали, насамперед освітяни, журналісти та актори, об'єднають в межах громадянського суспільства свої зусилля і створять всесвітні, регіональні та національні об'єднання на підтримку культури миру.

Важливу роль у формуванні та розвитку культури миру мо­же відіграти держава. Дотримання і забезпечення прав люди­ни, демократія і мир потребують належних дій, передовсім з боку держави. Для розвитку культури миру життєво необхід­ним е проведення відповідної соціально-економічної та куль­турної політики. Це надто важливо при прийнятті законодавчих документів й опрацюванні політичних механізмів, а також коли йдеться про сприяння недержавним організаціям та різним суб’єктам громадянського суспільства в їхніх зусиллях на благо культури миру.

Характерною рисою більшості нещодавно утворених незалежних держав є багатонаціональність. Її слід розглядати не тільки як внутрішню проблему інтеграції нації або ж певної відокремленості останньої від інших, а й як можливість побудувати плюралістичне і толерантне суспільство. Безперечно, плюралізм та співіснування культур становлять найвдалішу форму взаємозбагачення народів. Закріплення автономного статусу Криму в Конституції України, прийнятій 28 червня 1996 р., є прикладом ефективного підходу до розв’язання таких проблем. Можна також зазначити, що сьогодні депутати українського парламенту представляють дванадцять національностей. Українське законодавство дає національним меншинам можливість активно впливати на формулювання та проведення державної політики в тих галузях, що становлять для них інтерес.

Зрозуміло, що і дотримання прав людини дає широкі можливості для підвищення культури миру.

Реалізація концепції "Створення миру у свідомості людей" вимагає відданості усіх нас боротьбі з нетерпимістю, насильством, вилученням певних груп людей із державного та суспільного життя та маргіналізацією окремих груп з тим, або побудувати міцний мир - а це насамперед безпека особи і всього людства - на регіональному, національному та місцевому рівнях.

Ми вступили в ХХІ сторіччя і бачимо, як в усьому світі неухильно поширюється демократія. Можливо, вона ще не стала політичною реальністю в усіх країнах, але вперше в історії людства майже скрізь її належно визнають і поважають. Проте демократія - поняття дещо мінливе за своїм змістом. Для того, щоб гідно вистояти у цьому світі і гідно відповісти на виклики майбутнього, необхідно постійно звертатися до нього й дискутувати для уточнення його змісту, надто в контексті проблем, що виникають у зв’язку з демократичністю врядування та культурою миру в Центральній, Східній та Південно-Східній Європі.

Знадобилися трагічний досвід двох світових і незлічених локальних воєн, радикальна зміна політичної конфігурації світу внаслідок закінчення "холодної війни", щоб зрозуміти досить просту річ: людство не має морального права вступати в третє тисячоліття, не протиставивши глобальній формі насильства - війні - таку само глобальну форму толерантності - культуру миру. Інакше кажучи, свавілля богів війни має бути обмежене й утихомирене силами миру. Утихомирене в межах військово-політичних блоків, окремих держав, етносів, серед конкретних людей.

Приступати до розв’язання цього грандіозного завдання доводиться за умов, коли культура насильства аж ніяк не вичерпала своїх антивітальних енергій, коли вона міцно чіпляється за історичні образи і забобони, пестить будь-які підозри. Культура насильства - це культура протиславлення і неприязні. Культура миру - це культура відвертості і справжньої уваги до інакшого, несхожого.

Ми не стверджуватимемо, нібито баланс сил між двома культурами вже склався. Але ми впевнені, що він принципово вирівнюється нашими спільними зусиллями, нашими енергійними і спрямованими діями. завдання це надзвичайно складне, але для будь-якої складної проблеми є алгоритм розв’язання. Якщо говорити гранично просто, ця складна проблема диференціюється на кілька простіших, до яких і треба відшукати відповідні ключі.

Дві небезпеки, яких слід би уникнути, підстерігають наші теоретичні розвідки і практичні дії. Перша - це перетворення словосполучення "культури миру" на порожню метафору і тривіальний штамп, що циркулюватиме в засобах масової інформації. Тим, хто за професійним покликанням працює з термінами й поняттями, добре відомо, що набагато легше знецінити і позбавити свіжості будь-який концепт, аніж наділити його значеннями, які з часом не втрачаються. Друга небезпека - це небезпека поступового утвердження такого порядку взаємин народів й окремих людей, коли бракує взаємного інтересу до історії і культури, не розповсюджується відповідне знання і не складається ситуація розуміння особливостей устрою і традицій іншої країни. Інакше кажучи, такі взаємини будуть безглуздими. Не в цьому, зрозуміло, полягає наш ідеал, з яким ми звіряємо свої уявлення про бажані форми і зміст контактів між людьми різних національностей та конфесій.

Досягнення поставленої мети - формування культури миру - можна полегшити, якщо в ній розрізняти декілька рівнів або шарів.

 По-перше, апелюючи до виняткової значущості будь-якої культури, ми маємо на увазі загальнолюдські цінності, що утверджують непорушність основних прав і свобод особистості. Художня література, високі зразки мистецтва, що представляють гуманістичні ідеали та цінності, мають вільно розповсюджуватися і бути доступними для всіх верств населення.

 По-друге, це відносини між країнами і народами, людські стосунки, в основі яких взаємні повага, відвертість, толерантність, що служать зразками для наслідування, а також підлягають засвоєнню в процесі соціалізації тими, хто стане громадянами у ХХІ столітті. Історичних прикладів таких зразків не так уже й багато. Але для них необхідно знайти чільне місце у навчальних посібниках з історії, які здебільшого висвітлюють історію воєн і завоювань, тобто пропагують насамперед історію насильства.

 По-третє, доцільно говорити про культуру взаємин соціальних груп і національних спільнот всередині кожної країни, про культуру миру, сказати б, для внутрішніх потреб, що засновується на терпимості, волі до діалогу, виключенні застосування сили. Тільки за цих умов основним результатом функціонування культури миру виявиться зміцнення основ суспільної солідарності, загальнонаціональної згуртованості. Наразі ми зобов’язані пам’ятати, що засадами згуртованості та солідарності соціальних та етнічних груп населення залишається збереження їхньої винятковості, відмінності від інших з одночасним збереженням рівності основних прав і свобод.

 По-четверте, це культура відносин між країнами, тобто бажані зразки культури миру, що їх мають втілювати політичні та творчі еліти, щоб забезпечити нейтралізацію успадкованих упереджень, послабити негативний вплив стереотипів масової свідомості.

 По-п’яте, це повсякденна культура міжнаціональної взаємодії, яка складається переважно стихійно - під впливом туризму, shop-турів, легальної та нелегальної міграції і втілюється в більш або менш стійкі, але далеко не завжди позитивні образи інших країн і народів у масовій свідомості.

На наш погляд, важливо підкреслити й таку обставину. Культуру миру ми спроможні формувати спрямовано. Але очевидно й інше: у повсякденному житті механізм формування культури насильства все ще сильніші за механізми формування культури миру. Тут - сфера стихійного, неконтрольованого суспільствами і урядами виробництва зразків взаємин представників різних націй і віросповідань.

Негативний особистий досвід, нічим не обмежена доступність найгірших зразків людських взаємин, а їх рясно поставляє масова культура, можуть звести нанівець наші спільні зусилля, спрямовані на формування та прищеплення культури миру. Внаслідок багатьох причин найвразливішою до негативних впливів масової культури є молодь, і через те питання екології душі - одне з найважливіших у розвиткові культури миру.

Висловлюємо декілька міркувань про досвід України у реалізації концепції культури миру. Маю всі підстави стверджувати, що після проголошення незалежності, за досить короткий час ми чимало зробили для подолання стереотипів ворожості, формування психології культури миру, толерантності і взаєморозуміння на різних рівнях суспільного життя та державного управління. За усіх соціально-економічних негараздів перехідного періоду Україні вдається розв’язувати численні внутрішні проблеми, зазвичай, безконфліктно, досягати взаєморозуміння, обмежувати поширення соціальної напруги, національних та міжконфесійних суперечностей.

Україна здійснила і здійснює важливі конкретні заходи щодо збереження миру та практичного втілення в життя концепції культури миру. Наша країна першою добровільно відмовилася від третього за величиною у світі ядерного арсеналу, демонструючи волю до зниження військового потенціалу в Європі. На основі толерантності і взаємної поваги Україна намагається розв’язувати успадковані проблеми міждержавних відносин. У цьому плані показовою є спільна заява президентів України і республіки Польщі від 21 травня 1997 р. "До порозуміння і єднання".

Не послаблюються відповідні зусилля й у внутрішній політиці. Ще в жовтні 1994 р. у зверненні Президента України до нашого законодавчого органу - Верховної Ради - була проголошена програма збереження громадського миру і стабільності в умовах світоглядного плюралізму, наявності понад 100 національних меншин, багатопартійності. На розвиток цієї програми у листопаді 1998 року Указом президента України на національному та регіональному рівнях створено державний орган - "Національна служба посередництва і примирення", який має сприяти врегулюванню колективних спорів та конфліктів.

Не залишилися осторонь українські науковці. Зокрема, 1997 року разом із колегами з 8 країн вони трьома мовами - українською, російською та англійською - видали колективну монографію "Демони миру та боги війни", в якій детально проаналізували наявні сьогодні умови, ресурси і досвід прибічників культури миру та адаптів насильства. Їхні висновки дають підставу для тверезого оптимізму. на порядку денному в Європі стоїть проблема ліквідації грубих, насильницьких форм конфліктів, насамперед воєнних. Проте варто пам’ятати, що форми насильства також еволюціонують, з часом вони стають все витонченішими. Отож, громадськість і уряди повинні культивувати чутливість до цих нових форм. Сама ситуація, що складається у субрегіоні, потребує ретельного аналізу і вироблення точних та ефективних рекомендацій, які давали б змогу громадськості і державним структурам змінювати її на краще, робити її контрольованішою.

2. Нині відбувається інтенсивний процес трансформації політичних структур нових незалежних держав на всьому просторі колишнього СРСР, причому спроби створити модель суспільного устрою за західним ліберально-демократичним зразком, як правило (виняток становлять країни Балтії), виявилися неефективними. СНД сьогодні прозоро констатує висловлений ще на рубежі 80-90-х рр. XX ст. британо-німецьким політологом Ральфом Дарендорфом відчай: "Сліди демократії дуже швидко стиралися новими диктатурами, а економічні умови погіршувалися, залишаючись невідрадними на десятиріччя".

Між тим поява в грудні 1991 р. СНД стала можливою саме завдяки швидкому прогресуванню нових демократичних інституцій та демократичних відносин, що зрештою змусили зійти з політичної арени Радянський Союз як закриту, циліндричну систему. З висоти ж пройденого після розпаду СРСР десятиріччя ми спостерігаємо майже цілком зворотне явище: демократія не в змозі відвоювати належне їй місце у пострадянському просторі (за винятком Балтії) і вкотре стає "пустим словом" - підмінюється модернізованим авторитаризмом, який подекуди навіть відповідає класичним ознакам тоталітаризму.

Визнаний дисидент сучасності польського походження Адам Міхнік зауважив, що "посткомуністичний синдром" базується на ідеологічному вакуумі, економічних труднощах, невпевненості у завтрашньому дні. Саме цей синдром, властивий усім країнам не лише Центрально-Східної Європи, а й пострадянського простору, створив сприятливий грунт для виходу на арену й утвердженню таких авторитарних лідерів, як Олександр Лукашенко, Гейдар Алієв, Сапармурад Ніязов, Нурсултан Назарбаєв та Іслам Карімов. Скоріш схиляються до м'якої форми авторитаризму, аніж ліберальної демократії, політичні режими Владимира Путіна в Росії, Аскара Акаєва в Киргизії та Емомалі Рахмонова в Таджикистані. Радше на роздоріжжі демократії та авторитаризму, аніж стійкого прямування до однієї з названих політичних систем, перебувають Грузія, Вірменія, Молдова та Україна.

За формою державного правління в якості президентських республік політологи класифікують (спираючись на їхню конституційну самоідентифікацію) Азербайджан, Білорусь, Грузію, Таджикистан, Туркменістан та Узбекистан. Як президентсько-парламентські - Вірменію, Казахстан, Киргизію, Російську Федерацію та Україну, і лише Молдова після 5 липня 2000 р. юридичне стала парламентською республікою. Проте в усіх президентсько-парламентських країнах СНД (включно з Молдовою) були спроби, а в окремих випадках і завершені процеси посилення вертикалі виконавчої влади (наприклад, федеральна реформа 2000 р. у Росії, відповідний референдум 16 квітня того ж року в Україні та ін.). Тож республіки СНД (за винятком Молдови) можна поділити на такі, що де-юре є президентськими, і такі, що де-факто дедалі більше стають президентськими.

Так, хоча президент Росії не наділений юридичне повноваженнями глави виконавчої влади, фактично вони значно ширші, ніж у переважної більшості президентів демократичних країн, де за ними закріплено статус глави держави і глави виконавчої влади. Щодо цього відомий російський політолог Петро Волобуєв зауважив: "За формою нам дарована президентська республіка. Фактично ми отримали напівмонархію, а точніше імперське президентство. Викинуто геть фундаментальний принцип поділу влади. Президент зосередив у своїх руках всю повноту законодавчої, виконавчої і, власне, судової влади, володіючи одноособове монополією на визначення головних напрямів внутрішньої і зовнішньої політики".

Ще до свого обрання президентом Росії в березні 2000 р. В.Путін офіційно заявив, що він проти перегляду конституції 1993 р. в напрямку збільшення сфери компетенції Державної Думи, з того часу від дискусії про зміцнення парламентаризму в Росії, яка тривала впродовж багатьох років, не лишилося й сліду.

"Реформатор" Н.Назарбаєв у квітні 1995 р. відмінив заплановані на наступний рік президентські вибори, провівши натомість референдум, який продовжив його президентські повноваження до грудня 2000 р. Але невдовзі Н.Назарбаєв вкотре достроково передумав, і на початку жовтня 1998 р. слухняний парламент країни прийняв поправки до конституції, продовживши термін повноважень глави держави до 7 років та призначивши позачергові президентські вибори на січень 1999 р. Місія ОБСЄ констатувала, що вони були далекі від міжнародних стандартів (зокрема, від участі у виборах був усунений головний опонент діючого президента - експрем'єр Акежан Кажегельдін), та, незважаючи ні на що, Н.Назарбаєв отримав 81,7 % голосів виборців і залишився главою держави до 3 грудня 2006 р.

А в червні 2000 р. казахський Маджіліс, ігноруючи заклик ряду політичних партій, прийняв закон "Про першого президента Казахстану". На кшталт китайського "кормчого" Ден Сяопіна, Н.Назарбаєв отримав право після своєї можливої відставки звертатися до народу, державних органів чи нового президента з важливими питаннями державної ваги, виступати перед парламентарями, на урядових засіданнях, очолювати Асамблею народів Казахстану, входити до складу Ради безпеки, впливати на питання кадрової політики, запровадження надзвичайного і військового стану, а також застосування збройних сил у республіці. Він став недоторканою особою і, за винятком випадків скоєння державної зради, може відмовитися від свідчень у суді.

Як не дивно, але й побудову ринкової економіки правлячими елітами країн СНД було небезуспішно скермовано у русло ідеї зміцнення особистої влади президента. Це видно на прикладі застосування центральноазійськими державами західної модернізації зі збереженням власної панівної політичної культури. Наприклад, І.Карімов зупинив свій вибір на ринковій авторитарній моделі, схожій на китайську, і реалізує її за принципом - "головний реформатор - держава", забивши двері від впливів західних ліберальних ідеологій.

Протягом останнього десятиріччя в республіці створено нові галузі промисловості - нафтохімічну, автомобільну та переробну, активно розроблено власні родовища нафти й газу, що дало змогу досягти енергетичної незалежності. Багато хто вважає, що в 1996-1997 рр. центр ділової та політичної активності провідних країн світу в Центральній Азії перемістився з Казахстану в Узбекистан. Водночас пересічний узбецький громадянин закритий від багатьох інформаційних ресурсів, зокрема, Інтернету, адже монопольним провайдером є національна мережа передачі даних. І.Карімов обіцяв, що країна піде до демократії власним, поетапним шляхом: спершу буде реформовано судову систему влади, згодом нація отримає свободу друку. Та загалом він залишився вірним азійській специфіці й 26 березня 1995 р. провів референдум, який продовжив його президентські повноваження до січня 2000 р.

Крокуванню авторитаризмові не заважає прозахідна орієнтація в Азербайджані, Грузії чи Україні, проте вона не означає прагнення запозичати західні цінності відкритого громадянського суспільства. Так, наприклад, для авторитарних режимів Азербайджану чи Грузії співпраця з Заходом є природним шляхом виходу з-під політичної та економічної опіки Москви, зміцнення економічної незалежності шляхом посилення кланово-олігархічної влади Г.Алієва і Е.Шеварднадзе. Зі всіх країн СНД лише Туркменістан є абсолютно незалежним типом авторитарної держави, який, з огляду на свої сировинні ресурси, наважується диктувати вигідні для себе умови політичної та економічної співпраці як країнам Заходу, так і Росії.

Таким чином, за винятком Молдови та Вірменії, у решти країн, формально об'єднаних під дахом СНД, шляхом референдуму чи переобрання глави держави зміцнено інститут президента, а в Туркменістані наприкінці 1999 р. Халк Маслахали (Народна Рада) навіть урочисто проголосила С.Ніязова пожиттєвим президентом, хоча в лютому 2001 р. той і відмовився від такої честі, "обмежившись" 10-літнім терміном до власного 70-річчя (але через рік парламентарям вдалося таки “умовити” туркменбаші). У всіх республіках СНД спостерігається порушення принципу "стримування та противаг", зменшення ваги вищого законодавчого органу. Щоправда, в країнах з ісламською орієнтацією, які раніше входили до Радянського Союзу, в посткомуністичний період навіть не робилося спроб встановлення парламентарних політичних систем.

У східнослов'янських і закавказьких державах ситуація дещо інша: парламентські інститути, що звалися за часів СРСР Верховними Радами, десятиріччя тому взяли істотну участь у падінні комунізму й спробі побудови нової демократії. Але жодній із країн цих регіонів не вдалося хоча б частково виправдати ті великі надії, що покладалися на них на початку 90-х рр. XX ст. Перебудова економіки і суспільства зупинилася на півдорозі, ніде не вдалося просунути економічні реформи до такої міри, щоб економічне зростання динамічно тривало б само по собі. Ліберальна ринкова економіка й парламентарна демократія дедалі більше сприймалися як імпорт із Заходу, непридатний для побудови кращого майбутнього на пострадянських теренах.

Виступаючи в Алматі на І Міжнародному самміті "Євразія-2000", Н.Назарбаєв безапеляційно заявив: "Ми не будемо бігати, задерши штани, за США у пошуках демократії. Я пані Олбрайт при особистій зустрічі говорив: ...Рівнятися з Америкою з її багатовіковою (?) історією, де старше покоління пам'ятає, що американцям азійського походження заборонялося скаржитися куди-небудь, що жінки отримували набагато менше коштів від мужчин, де в 1970 р. (?) за виступи проти расової дискримінації вбили Мартіна Лютера Кінга, ми не будемо... Ніякої критики політики, котра проводиться, жодного втручання у внутрішні справи під приводом демократії брати до уваги ми не будемо. Ми готові йти у бік демократії без штучних потрясінь".

Між правлячими елітами і народом поступово встановилася згода в тому, що політичні партії й парламенти - інструменти, неспроможні вивести Росію й Україну, Грузію й Азербайджан із загрозливого стану, а також для започаткування, зрештою, справжніх реформ. Значного поширення набули очікування того, що виконавча влада, в особі наділеного великими повноваженнями президента, нарешті відновить порядок і поліпшить життя людей. На думку наукового директора Федерального Інституту східних та міжнародних наукових досліджень доктора Герхарда Сімона, "ця ситуація дещо нагадує Німеччину 20-х років. Тоді люди також були розчаровані демократією та парламентаризмом, багато хто вважав рейхстаг занадто дорогою, цілком зайвою говорильнею; свої надії вони покладали на те, що обраний народом фюрер нарешті облаштує країну і відкриє для людей нові перспективи".

Тому не дивно, що протягом 1995-1996 рр. О.Лукашенку шляхом організації двох референдумів вдалося здійснити справжній конституційний переворот у Білорусі: продовжити свої повноваження до 2001 р., позбавити влади двопалатний парламент, до того ж сформований з відданих президенту депутатів, ліквідувати районні ради народних депутатів у містах, поставити в повну залежність від себе судову владу (за листопадовою конституцією 1996 р. президент призначає половину членів Конституційного суду з головою включно, голову і суддів Верховного суду, генерального прокурора, голову Комітету державного контролю), тобто практично повністю скасувати розподіл гілок влади.

Білоруський президент з ностальгією згадує систему державного врядування в СРСР, шкодує про її зруйнування і мріє відновити найістотніші елементи: адміністративну піраміду з суворою ієрархічною підпорядкованістю, кадрову політику, ставлення до права, роль спецслужб тощо. У рамках такого розуміння державного устрою цілком логічною виглядала його апологетика гітлерівського режиму. 23 листопада 1995 р. Білоруське радіо оприлюднило інтерв'ю О.Лукашенка газеті "Гандельсблат", у котрому говорилося, що "свого часу Німеччина піднялася з руїн завдяки дуже жорсткій владі. І не тільки все погане було пов'язане в Німеччині з відомим Адольфом Гітлером... Адже німецький порядок формувався протягом століть... Це те, що відповідає нашому розумінню президентської республіки й ролі в ній президента".

Формально за умов авторитарного президентського правління й надалі існує політична опозиція: діють опозиційні політичні партії, засоби масової інформації, періодично відбуваються страйки та демонстрації. Насправді ж опозиція слабка, бо в неї майже немає можливості змінити чинного президента. Очолюваний Євгеном Примаковим і Юрієм Лужковим великий опозиційний рух "Отечество - Вся Россия", котрий у 1999 р. вже готувався взяти владу в Російській Федерації, на початку наступного року безслідно зник з політичної арени. Рух ліберально-демократичних кіл "Союз правих сил", очолюваний Сергієм Кирієнком і Анатолієм Чубайсом, також руйнується, мов картковий будиночок. Завжди опозиційне "Яблоко" Григорія Явлинського маргіналізовано.

Таким чином, у Росії не вдалося створити жодної стабільної політичної партії поруч із КПРФ і проти неї, що могла б виступати як самостійна сила в парламенті. Складається враження, що з грудня 1999 р. в Росії існує лише один-єдиний напрямок політичного розвитку: всі намагаються якомога швидше приєднатися до нової партії влади й продемонструвати свою лояльність до нового президента. При цьому не має значення, чи ця лояльність щира, чи опортуністична. Але ж парламентаризм може існувати лише там, де еліти переконані в тому, що необхідно відкрито погоджувати суперечливі інтереси й розв'язувати конфлікти, і він приречений там, де еліти переконані, ніби вищим набутком є "єдність".

У Білорусі ж постійно тривають судові політичні розправи над представниками опозиції, зовні ледь прикриті гаслом боротьби з корупцією в адміністративній машині. За "хабарництво" на лаві підсудних опинилися колишній прем'єр-міністр (1994-1996 рр.) Михайло Чигир, колишній міністр сільського господарства Василь Леонов та двічі Герой соціалістичної праці, екс-член ДКНС Василь Старовойтов, які наважилися виступити проти існуючого режиму. У вимушеній еміграції знаходяться колишній лідер Білоруського народного фронту Зенон Позняк та екс-голова парламенту Семен Шарецький, а ряд високопосадових осіб просто зникли. Серед них - екс-голова Національного банку Тамара Віннікова, колишній міністр внутрішніх справ Юрій Захаренко, голова Центрвиборчкому Володимир Гончар.

Білорусь залишилася єдиною пострадянською країною, де КДБ зберіг свою стару назву, а його голова Мацкевич через місяць після референдуму 24 листопада 1996 р. поставив перед своїми підлеглими завдання не допустити спроби політичної опозиції реанімувати свої структури й дестабілізувати ситуацію в країні. Не випадково тоді ж О.Лукашенко, виступаючи на колегії КДБ констатував: "Співробітники спецслужб є ядром білоруського суспільства". Ліберальна Росія, державницькі зв'язки Білорусі з котрою оформлені договорами від 2 квітня 1996 р., 2 квітня 1997 р. і 8 грудня 1999 р., лише одного разу проявила достатню силу волі й указала О.Лукашенкові "на ви". Це стосувалося ув'язненого журналіста Павла Шеремета, котрий нині працює на ГРТ, тоді на парканах Мінська навіть з'явилися надписи: "Шеремета в президенти!".

Намагаються не відставати від "старших братів" і середньо-азійські лідери. Коли в липні 1992 р, 75 депутатів узбецького парламенту від опозиційних партій "Бірлік" та "ЕРК" ("Свобода") висунули вимогу відставки президента І.Карімова, ті були заборонені, а партійним лідерам влада дала можливість емігрувати. Утікати з Ташкента у Москву та Вашингтон довелося й "узбецькому Джеферсону" Бабуру Малікову, котрий чимало доклався до розроблення проекту конституції республіки. Невдовзі в Узбекистані був збудований перший на пострадянському просторі табір для політичних в'язнів на 600 осіб.

Навіть звеличений незалежними західними експертами керівник "острову демократії" у Центральній Азії - киргизький президент А.Акаєв незадовго до виборів 2000 р. не втримався від проведення силами спецназу операції арешту головного конкурента - колишнього міністра внутрішніх справ Фелікса Кулова в інституті кардіології, де той знаходився на лікуванні. Коли ж у відповідь на це в Бішкеку та районних центрах вибухнули акції протесту й відбулися масові демонстрації, в дію вступила міліція. Інформагентства повідомляли, що заарештованих стільки, що правоохоронні органи Киргизії не в змозі розмістити їх у себе і етапують у Казахстан.

Але політична стабільність у рамках СНД є скоріш позірною, причому найменш стабільними залишаються політичні режими у закавказьких та центрально-азійських країнах, головним чином через домінанту позасистемної опозиції над системною. Так, 27 жовтня 1999 р. у вірменському парламенті був здійснений небачений у новітній історії терористичний акт: від куль терористів загинули прем'єр республіки Вазген Саркісян, спікер парламенту, колишній перший секретар ЦК компартії Карен Демірчян та ще 6 визначних політичних діячів країни. Неодноразово вчинялися терористичні замахи на Е.Шеварднадзе.

16 лютого 1999 р. узбецький президент Іслам Карімов мало не став жертвою теракту поблизу будівлі Кабміну в Ташкенті, тоді ж Ісламська опозиція Узбекистану, фізично усунувши президента, готувалася увійти у Ферганську долину з таджицького кордону та за підтримки місцевого "ісламського підпілля" й успіху всієї операції планувала проголосити Узбекистан ісламською республікою. 5 серпня 2000 р. загони Ісламського руху Узбекистану в черговий раз прорвалися на територію країни з таджицького кордону. Восени 1999 р, радикальні ісламістські групи бойовиків прорвалися з території Таджикистану в Киргизію, котра змушена була звернутися за військовою допомогою до Росії.

Практично в усіх республіках СНД систематично трапляються випадки порушення свободи преси з боку органів центральної та регіональної влади. У 1998 р. комітет захисту журналістів США до списку 10-ти керівників держав, які вважаються найбільшими ворогами преси (протягом тривалого часу його кістяк становили Ф.Кастро, С.Мілошевич і Цзян Цземінь), зачислив О.Лукашенка, в 1999 р. його у списку замінив Л.Кучма, у 2000 р. - Н.Назарбаєв, у 2001 р. - В.Путін і знову Л.Кучма. Але слід зазначити, що, приміром, Н.Назарбаєв об'єктивно не був ворогом преси на пострадянському просторі, президент Казахстану потрапив до "чорного списку" за фактичну "приватизацію" ним ринку преси у себе вдома. Водночас туркменбаші С.Ніязов взагалі вважається засновником усіх періодичних видань країни.

Зате історія стосунків О.Лукашенка із ЗМІ особливо багата промовистими прикладами, він вдавався до їхньої цензури, припинив мовлення низки радіостанцій. Широко відомі факти виходу газет "Советская Беларусь", "Звезда", "Республика" у 1995 р. з білими плямами замість доповіді народного депутата С.Антончика про корупцію в команді президента. На його розпорядження у праві користуватися послугами підконтрольної адміністрації президента, найбільшої в республіці поліграфічної бази "Белорусский дом прессьі" було відмовлено незалежним газетам "Имя", "Свобода", "Фемида", "Белорусская деловая газета", "Белорусская газета", "Народная воля". Ці та інші опозиційні видання друкувалися та друкуються за кордонами Білорусі, але у них періодично виникають митні складнощі з увезенням у Білорусь, проблеми з розповсюдженням уроздріб і з передплатою.

Чи можна стверджувати про торжество правої ідеї над ідеєю лівою у пострадянському просторі? Певною мірою, так. Саме права ідея - відродження втрачених національних традицій, відтворення національної ідентичності, повернення до традиційних релігій тощо - значною мірою цементує етнічні нації СНД (за винятком Білорусі). Так, І.Карімов на початку своєї президентської кар'єри визначив для себе три надзавдання: підняти ослаблену національну свідомість узбеків не зводячи ісламу до рангу державної релігії; зберегти цілісною країну, не даючи змоги сусідам піднімати питання перегляду спірних кордонів; відродити історичні ідеали та створити історичну пам'ять.

Є всі підстави стверджувати, що узбецький президент їх небезуспішно вирішує. Узбецька історія - у підручниках, в граніті та бронзі - поповнилася іменем великого середньовічного завойовника і погромника Золотої Орди, творця тюркської континентальної імперії зі столицею у Самарканді (рідному місті І.Карімова) Тимура. Його кінний монумент замінив у Ташкенті пам'ятник К.Марксу, а І.Карімов неодноразово наголошував, що він у повсякденній політичній діяльності звертається до мудрості великого Тимура: заволодівши розумом людей, можна наказувати їм. Історія Бухарського емірату стала базовою для висвітлення минулого сучасної узбецької державності.

Проте слід розрізняти праву ідею як набір національних символів, і праву ідею, котру використовує державний (президентський) апарат у боротьбі з правою та лівою альтернативами. Протягом останніх років чітко окреслилася стійка тенденція використовувати ліву ідею в ролі рятівного колеса для потопаючого правого черевика "сучасного Левіафану". Таким чином права ідея отримує своєрідну субсидію від тієї таки лівизни на утвердження в загальнодержавному статусі, що скидається на підсвідомий союз "меча і орала".

Справа полягає в тому, що комуністична ідея в посттоталітарному просторі не спромоглася на реванш (за винятком результатів лютневих парламентських виборів 2001 р, у Молдові) і доводить свою утопічність у свідомості нових поколінь. Але в цілому ряді країн СНД (Росія, Україна, Грузія, Вірменія, Казахстан, Узбекистан) авторитарна президентська влада вміло користується "політичною імпотенцією" комуністичних лідерів, підтримуючи в масовій свідомості уявлення про начебто загрозу "червоного реваншу". Така тактика дозволяє владі паралельно чинити утиски правої та лівоцентристської опозиції, залишаючи їй роль аутсайдера. У результаті на президентських виборах (в один чи два тури) діючий президент "бореться" з лідером республіканської компартії і... здобуває переконливу перемогу під полегшене зітхання номенклатури.

Вперше цей варіант був розіграний на президентських виборах 1996 р. в Росії, коли Б.Єльцин за потужної фінансової підтримки олігархів лише в другому турі здобув підтримку 53,8 % виборців, а через 5 років В.Путін без особливих зусиль уже в першому турі спромігся майже на той самий електоральний урожай (52,6 %). Аналогічну Геннадію Зюганову місію в Україні у жовтні-листопаді 1999 р. зіграв Петро Симоненко. Так само ЗО березня 1998 р. "сильний" прем'єр-міністр Вірменії, герой Карабаху Роберт Кочарян переміг у другому турі президентських виборів колишнього першого секретаря компартії К.Демірчяна (59,3 % - 40,5 % голосів). Але Е.Шеварднадзе на виборах-2000 здолав свого конкурента - також колишнього першого секретаря ЦК компартії Джумбера Патіашвілі - ще в першому турі з набагато переконливішим рахунком: 82% - 17%. Тотожні показники були й на січневих 1999 р. президентських виборах у Казахстані - 81,08% голосів у Н.Назарбаєва і 12,08% у лідера Компартії С.Абільдіна, та січневих 2000 р. перегонах в Узбекистані - 91,9% в І.Карімова і 4,17% у лідера Народно-демократичної (колишньої комуністичної) партії Абдулхафіза Джалалова. Причому "суперник" І.Карімова признався згодом, що сам голосував за діючого президента.

Однак ця закономірність не завжди є свідченням торжества перемоги правої ідеї над лівою, швидше боротьба ідей підмінюється боротьбою лідерів зі стандартним набором взаємовиключних ідеологічних платформ. Серед двох негативних образів виборцеві пропонується обрати менш негативний. Таким чином, на СНД-івських просторах спостерігається той прикрий факт, що права ідея стає синонімом ідеї зміцнення особистої влади президента. Фактично комуністичні сили свідомо чи несвідомо сприяють зміцненню інституту президентства, вдовольняючись постійною роллю галасливої, проте безвідповідальної опозиції.

СНД також демонструє напругу боротьби статичних правих, які утримують владну вертикаль, та крайніх правих, що намагаються цю вертикаль зруйнувати, або дестабілізувати (приміром, боротьба президентів Таджикистану та Узбекистану з ісламськими фундаменталістами). Голова грузинського парламенту Зураб Жванія визнавав, що "ми самі достатньо праві, але опозиція наша ще правіша".

Зовсім інший, альтернативний шлях посткомуністичного розвитку на теренах колишнього СРСР демонструють протягом останнього десятиліття країни Балтії, що наполегливо проводять курс на повернення до євроатлантичної цивілізації. В Естонії, Латвії та Литві раз і назавжди обрано західноєвропейську модель суспільно-політичного устрою з розвиненим парламентаризмом і особливим наголосом на тому, що носієм державності є нація.

Верховній Ради прибалтійських республік ще задовго до серпневої 1991 р. спроби державного перевороту в СРСР ініціювали ухвалення цілого комплексу законодавчих актів, спрямованих на ізоляцію від радянської правової й політико-адміністративної системи. Цей процес був започаткований прийняттям 16 листопада 1988 р. Верховною Радою Естонської РСР Декларації про її суверенітет, в якій проголошувався пріоритет законів вищих органів влади та управління Естонської РСР на території всієї республіки.

Естонський приклад надихнув на подібні кроки спершу Литву, а потім і Латвію. Лише в одній Литві до березня 1990 р. було ухвалено більше десяти законів і декларацій, спрямованих на відновлення національної державності. Після впевненої перемоги національно-демократичних сил на парламентських виборах 11 березня 1990 р. Сейм Литви урочисто проголосив незалежність країни, невдовзі те ж саме зробили вищі законодавчі органи Латвії та Естонії. Ані організація союзними структурами економічної блокади прибалтійських республік, ані грубе застосування Кремлем сили у Вільнюсі та Ризі в січні наступного року не стали на перешкоді утвердженню самостійності цих країн.

Надзвичайно важливим чинником незворотності цього процесу стало юридичне оформлення правонаступництва сучасних прибалтійських республік від незалежних держав 20-30-х рр. XX ст. У Латвії взагалі було поновлено дію конституції 1922 р., до котрої з часом, у 1993 р., 1994 р. і 1998 р., вносилися поправки, що, проте, не стосувалися організації державного механізму. Нова ж конституція Естонської Республіки приймалася на референдумі 28 червня 1992 р., що проводився на підставі положень конституції 1938 р.

Усі балтійські держави є парламентарними республіками з чітким реальним поділом влад. Законодавча влада належить однопалатним парламентам - Державним Зборам Естонії (101 депутат) та Сеймам Латвії (100 депутатів) й Литви (141 депутат), що обираються на 3-4 роки із застосуванням пропорційної системи. Віковий ценз для активного і пасивного виборчого права встановлений відповідно у 18 і 21 рік (у Литві - 25 років). Обраний депутат набуває всіх прав представника народу лише після складання ним присяги на вірність державі, нескладення її або складення умовно означає втрату депутатського мандата. Повноваження парламентарія призупиняються при його призначенні членом уряду чи вступі на яку-небудь іншу державну посаду і поновлюються при його звільненні.

Законопроекти до парламентів можуть вноситися президентом, урядом, комісіями парламенту, групами депутатів, що налічують не менше 5-ти осіб. До того ж правом законодавчої ініціативи наділені громадяни країн Балтії у порядку так званої народної ініціативи, в Литві для цього достатньо підписів 50 тис. виборців, у Латвії - їхньої десятої частини. Особливістю латвійського процесу законотворчості є те, що президент зобов'язаний відкласти опублікування закону на 2 місяці, якщо цього вимагає третина членів Сейму. "Затриманий" таким чином закон має бути винесений на референдум у разі волевиявлення не менше, ніж однієї десятої частини виборців.

Главами прибалтійських держав є президенти, що обираються в Естонії (на 5 років) й Латвії (3 роки) парламентами, а в Литві (5 років) - шляхом загальних і прямих виборів. Не лише законодавче, але й практично в цих країнах забезпечувана змінюваність президентів після не більше, ніж двох термінів повноважень. Показово, що 17 червня 1999 р. латвійський Сейм 52-ма голосами обрав новим главою держави Вайру Віке-Фрейберга, в минулому громадянку Канади, професора психології Монреальського університету, що свого часу залишила свою другу батьківщину й очолила Інститут Латвії.

Країни Балтії в стислі терміни добилися повного виведення зі своєї території російських військ, рішуче поклали край неодноразовим спробам Москви втручатися у свої внутрішні справи під приводом захисту прав російськомовного населення, в односторонньому порядку здійснили демаркацію державних кордонів з Росією і створили високоефективну ринкову економіку. Природно, що вони стали першочерговими кандидатами вступу до Євросоюзу і НАТО.

ЛЕКЦІЯ 8:

ТА ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ

План.

   1. Характеристика основних проблем сучасного світу.

   2. Проблема тероризму та засоби її вирішення.

1. Кожний новий етап в історії духовної культури – це утвердження нових можливостей у задоволенні запитів людей, новий рівень осягнення сутності добра і справедливості, нові уявлення і концепції про цінності і норми соціальних відносин, зрештою – сама нова соціальна дійсність.

   Загальна еволюція політики включає якісні зміни ідей та уявлень із проблеми міжнародних відносин, оскільки поступовий розвиток суспільства є невіддільним від розвитку форм політичного і правового життя народів на міжнародній арені, від тих проблем і рішень, які мають нейбезпосередніше відношення до забезпечення волевиявлення, суверенітету народів, добробуту людей.

   На зламі віків і двох тисячоліть у міжнародних відносинах й узагалі в суспільному житті людства виникло чимало питань, на які нелегко знайти відповідь. Яка доля чекає людську цивілізацію у найближчому й більш віддаленому майбутньому? Чи можливий і надалі соціальний прогрес, зумовлений розвитком продуктивних сил на базі науково-технічної революції? Чи в змозі Земля прогодувати десять і більше мільярдів свої жителів? Чи реальним є шанс уникнути термоядерної воєнної катастрофи, якщо й надалі загострюватимуться відносини між Заходом і Сходом, Північчю і Півднем?

   Відповідь на ці та інші питання значною мірою лежить у площині вирішення глобальних проблем сучасності. Слід зауважити, що не тільки зростаюча багатоманітність сучасного світу і поліваріантність його розвитку є причиною виникнення і загострення цих проблем. Будучи результатом прогресу, вони лише є основою виникнення останніх. Самі ж причини коріняться в конкретних видах діяльності самої людини. До краю безодні світ підвели споживацьке ставлення людини до природи, стихійний вплив на останню непродуманої господарської діяльності та накопичення неймовірної кількості зброї масового знищення як результату ідеологічного та політичного протистояння держав різної орієнтації.

   Можна навести чимало прикладів такого протистояння та діяльності. Зокрема, у світі нагромаджено ядерних зарядів потужністю 60 тис. мегатон, що в 10 тис. разів перевищує кількість вибухових речовин, застосованих у роки Другої світової війни. Але ж атомна та термоядерна зброя – не єдиний різновид зброї масового знищення. Є ще хімічна, лазерна, бактеріологічна зброя тощо. Та навіть якщо застосувати "звичайну" зброю тільки в Європі, насиченій ядерними реакторами (150 – рівних за потужністю Чорнобильській АЕС), хімічними заводами, похованнями токсичних, у тому числі радіоактивних, відходів – неважко уявити, що залишиться від "колиски цивілізації" та й усієї планети. А згідно з підрахунками, з 1945 р. у світі відбулося понад 250 "звичайних" воєн, у яких взяли участь більш як 90 держав, загальні втрати яких перевищили 35 млн. чоловік.

   Глобальних масштабів набула екологічна проблема. Чисельність населення планети з початку ХХ ст. зросла більш як у три рази, а площі, зайняті рослинністю – джерелом виробництва кисню – скоротилися за цей час на одну третину. Ерозія щорічно руйнує у світі 26 млрд. га родючих ґрунтів. Не кращі справи і в Україні. Тут виведено з ладу 60 % чорноземів. Унаслідок варварського господарювання зникло 20 тис. малих річок, 800 сіл в Україні залишилися без питної води. Через аварію на ЧАЕС втрачено 3,7 млн. га родючих земель. В країні налічується вже більше 100 міст, в атмосфері яких гранично допустимі норми концентрації шкідливих речовин перевищені в 10 разів.

   За останні 100 років вміст вуглецю в атмосфері збільшився в 10 разів. І це не дивно, адже за останні 30 років було знищено 50 % тропічних лісів Азії та Латинської Америки, які поглинали вуглець. Через забруднення атмосфери пошкоджено більше половини дерев у ФРН та інших країнах Західної Європи. В результаті кризових екологічних явищ з’явилася реальна загроза парникового кліматичного ефекту.

   Внаслідок бурхливого зростання населення планети виникає чимало й інших проблем. Особливо гостро стоїть демографічна проблема в країнах, що розвиваються. Сотні мільйонів людей тут, як і раніше, приречені на голод і злидні, 40% населення неписьменні. Близько 800 млн. чоловік, які мешкають у цих країнах, постійно недоїдають. Щорічний доход половини населення тут не перевищує 120 дол. на людину.

   Негативною залишається й тенденція співвідношення рівнів розвитку між Північчю і Півднем. Якщо на початку ХХ століття національний доход на душу населення в розвинутих країнах перевищував відповідний показник у відсталих країнах у 6 разів, у 80-ті роки – в 12 разів, то до 2000 року це перевищення, за деякими підрахунками, буде 13-кратним. І це при тому, що наприкінці століття частка населення країн, що розвиваються, становитиме 4/5 усього населення планети.

   Соціально-економічні проблеми породжують і політичну внутрішню та регіональну нестабільність. Країни, що розвиваються, й досі залишаються глобальним осередком напруженості і воєнних конфліктів.

   Загальний аналіз такого становища спонукав деяких учених і політиків до висновку про "кризу цивілізації". Видається обґрунтованим песимістичний прогноз одного із засновників Римського клубу А. Печчеї, який писав, що "людське майбуття стає абсолютно непередбаченим… і тепер уявляється більш утопічним і похмурим, ніж колись у минулому". Багато хто з політологів вважає, що незабаром стане реальністю античний міф, згідно з яким природа помститься людині за те, що вона посягнула на її таємниці і спробувала панувати над нею.

   Норвезький соціолог Й. Галтунг, директор Стокгольмського міжнародного інституту дослідження проблем світу, виділяє чотири основні критичні ситуації, з якими зіткнулося людство у другій половині ХХ століття:

- криза насильства і загроза насильства, започатковані ядерним потенціалом США, еквівалентним 615 тис. бомб, скинутих на Хіросіму чи Нагасакі, які нині виявляються у зростаючих актах тероризму в більших чи менших масштабах;

- криза зубожіння й загроза бідності: в бідних країнах – де більшість населення страждає від недоїдання, неписьменне або має мізерну освіту; в багатих країнах – де загальне безробіття стає символом економіки;

- криза відторгнення і загроза загального придушення прав людини;

- криза навколишнього середовища і загроза локального порушення екологічного балансу в ряді місць через виснаження невідновлюваних ресурсів, забруднення людиною природи, невідповідність між зростаючим населенням і обмеженим життєвим простором.

   Стає очевидним, що в світі дедалі тісніше взаємодіють природні і соціальні фактори, тому будь-який соціальний прогрес у наш час можливий лише за умови вирішення світових глобальних проблем. Можна стверджувати, що глобальні проблеми неначе уособлюють діалектику сучасного світу – поєднання його складності й суперечливості із тенденцією посилення взаємозалежності держав світового співтовариства.

   Виходячи з цього, можна визначити глобальні проблеми як загальносвітові, такі, що зачіпають інтереси всіх націй і держав, усіх класів, соціальних груп, політичних партій, суспільних організацій і кожної людини зокрема.

   Як і будь-яке соціальне явище, глобальні проблеми вимагають систематизації і класифікації. За джерелами виникнення вони характеризуються досить вираженою двоїстістю, що свідчить про нерозривний зв’язок природних і соціальних процесів. Отже, можна запропонувати поділ глобальних проблем на дві великі групи. Перша з них об’єднує ті, що діють у системі "людина – природа", друга – ті, що діють у системі "людина – людина".

   До першої групи належать:

- проблеми населення Землі та його життєзабезпечення (продовольча, енергетична, сировинна й узагалі проблеми задоволення матеріальних потреб, а також демографічні проблеми);

- проблеми захисту навколишнього середовища (частіше їх називають екологічними);

- проблема освоєння космічного простору і Світового океану, використання їх в інтересах людини;

- проблема запобігання стихійним лихам і боротьби з їхніми наслідками.

   До другої групи входять:

- проблема ліквідації відсталості (економічної, культурної і т. ін.) країн, що розвиваються;

- проблема захисту і розвитку "духовного середовища", примноження духовної культури;

- проблема вдосконалення освіти, інформатики;

- проблема боротьби зі злочинністю, наркоманією та іншими негативними соціальними явищами, зокрема з міжнародним тероризмом;

- проблема боротьби проти найбільш небезпечних захворювань, особливо тих, що мають соціальне забарвлення (СНІД тощо);

- одна з найбільш гострих – проблема збереження миру.

   Доцільним можна вважати і такий поділ глобальних проблем:

- проблеми переважно соціально-політичного характеру (відвернення ядерної війни; припинення гонки озброєнь, роззброєння; мирне розв’язання регіональних, міждержавних і міжнаціональних збройних конфліктів; будівництво ненасильницького світу на засадах утвердження довіри у відносинах між народами, зміцнення системи загальної безпеки);

- проблеми переважно соціально-економічного характеру (подолання економічної і пов’язаних із нею культурної відсталості та зубожіння; забезпечення ефективного виробництва і відтворення світового валового продукту; пошук шляхів розв’язання світової енергетичної, сировинної і продовольчої кризи; оптимізація демографічної ситуації, особливо в країнах, що розвиваються; освоєння в мирних цілях навколоземного простору і Світового океану);

- соціально-екологічні проблеми, зумовлені дальшим забрудненням навколишнього середовища у тому числі земної оболонки атмосфери, необхідністю раціонального використання природного потенціалу планети, запобігання шкідливого впливу на природу воєнної діяльності;

- проблеми Людини, включаючи людський вимір суспільного прогресу (забезпечення соціальних, економічних та індивідуальних прав і свобод; боротьба з голодом, епідемічними захворюваннями, культурною відсталістю; духовний розвиток особи; подолання відчуженості людини від природи, суспільства, держави, інших людей і результатів власної життєдіяльності).

   В літературі можна зустріти й інші варіанти поділів, скажімо, на три групи компонентів: політичний, економічний і соціально-економічний. Слід зауважити, проте, що кожний поділ дає можливість прослідкувати взаємозв’язки як усередині кожної з груп, так і між ними самими, бо кожна з проблем взаємно переплітається і взаємодіє з іншою. Скажімо, будь-які зусилля, спрямовані на захист довкілля, втрачають сенс, якщо людство буде вкинуте у вогнище термоядерної війни, розв’язання ж екологічної проблеми залежить великою мірою від вирішення проблем бідності й відсталості, адже безупинне винищення багатьох видів тварин та рослин продовжуватиметься доти, доки не зменшиться грандіозна заборгованість країн, що розвиваються.

   Сукупність глобальних проблем саме через свою гостроту стала об’єктом запеклих суперечок і дискусій як у наукових, так і в політичних колах. Ніякий суспільний рух, уряди країн не можуть нині мати вагомий авторитет і вплив, якщо вони недооцінюють чи й узагалі ігнорують глобальні проблеми. Варто зауважити, що саме переміщення глобальних проблем в центр політичного життя сприяє розробці конструктивних програм щодо їхнього вирішення на міжнародному рівні.

 

   2. Тероризм остаточно перетворився на одну із серйозних проблем з якими людство увійшло в ХХІ сторіччя. Тероризм і екстремізм у будь-яких формах їхнього прояву все більше загрожують безпеці багатьох країн та їх громадян, спричиняють досить істотні політичні, економічні і моральні втрати, здійснюють сильний психологічний вплив на великі маси людей, чим далі, тим у більшій кількості забирають життя ні в чому не винних людей.

   Тероризм – явище, знайоме людству ще з давніх часів. Його історія починається з утворення терористичної групи сікаріїв - членів секти, що діяла в Палестині в І сторіччі нової ери. Головною зброєю її членів був кинджал або короткий меч (сіка), захований під одягом. Сікарії застосовували незвичайну тактику – атакували супротивника серед білого дня, переважно під час свят, коли Єрусалим був переповнений юрбами людей. Вони думали, що юрба, зі своєю щільністю і тиснявою, стане для них чимось начебто темряви, у якій легше залишитися непоміченим або сховатися від переслідувачів. Сікарії знищували представників династії Іродів, руйнували їхні палаци, спалювали зерносховища, виводили з ладу системи водопостачання.

   До широкого вжитку термін "тероризм" увійшов наприкінці ХVІІІ століття і означав репресивну політику, що проводилася якобінцями відносно супротивників під час Великої французької буржуазної революції 1789 – 1794 рр. Сьогодні під тероризмом розуміють метод досягнення політичних або інших публічних цілей групою людей за допомогою систематичного використання насильства. У 70-х роках у обіг був уведений термін "міжнародний тероризм".

   Спрямованість терору стає все більш конкретною, а мета терористів – очевидною. Діяльність терористичних організацій, а саме вони представляють найбільшу небезпеку, як правило, має на меті не просто загострення і дестабілізацію становища в тому чи іншому районі для рішення якихось локальних завдань, а в кінцевому рахунку – захоплення або перерозподіл влади, територіальний перерозподіл, насильницьку зміну конституційного ладу і державного устрою в тих чи інших країнах відповідно до власних уявлень і на своїх умовах. Не випадково, що на сьогодні більшість відомих у світі могутніх терористичних організацій мають своїх духовних лідерів і наставників, часом складну ієрархічну й організаційну структуру, власну ідеологію та стратегію дій, своїх сильних і багатих заступників і спонсорів. На нинішньому етапі зростає різноманіття терористичної діяльності, що все більше межується з міжнаціональними та міжконфесійними конфліктами, сепаратистськими і так званими визвольними рухами, а також з діяльністю різних підпільних синдикатів, що діють в наркоторгівлі, нелегальному бізнесі з продажу зброї та в інших сферах.

   В останні роки відбувається ескалація терористичної діяльності, поширюється її географія, ускладнюється її характер, зростають чисельність і витонченість терактів, стають більш різноманітними їх форми, об’єкти і мета. Тероризм здобуває міжнародний, глобальний характер. Найчастіше він стає інтернаціональним. Поряд з великою кількістю терористичних організацій і груп виникло не менше структур, що їх підтримують, аж до цілих держав-спонсорів тероризму. Від спалахів тероризму не застраховані ні високорозвинені, ні відсталі в економічному і соціальному розвитку країни з різними політичними режимами і державним устроєм. Процеси глобалізації, поява нових глобальних засобів і систем зв’язку та інформації знижують значимість державних кордонів та інших традиційних засобів захисту від тероризму.

   На сьогодні тероризм – це вже не тільки і не стільки бойовики-одинаки, камікадзе. Сучасний тероризм – це могутні структури з відповідним оснащенням і фінансово-економічними можливостями. Приклади Афганістану, Таджикистану, Косово, Чечні, Близького Сходу, їх могутніх заступників і донорів, що стоять за ними, показують, що сучасний тероризм здатний вести диверсійно-терористичні війни, брати участь у масштабних збройних конфліктах. Тероризм перетворився на досить прибутковий бізнес глобального масштабу з розвинутим "ринком праці", зі своїми правилами і мораллю, несумісними з загальнолюдськими і демократичними принципами і цінностями.

   Розширення масштабів тероризму в значній мірі зумовлено зростанням у світі міжцивілізаційних і соціально-економічних протиріч, посиленням маргінального екстремізму. Двополярний у недавньому минулому світ увійшов в період крайньої нестабільності, невизначеності та зниженої безпеки. Механізми державного, регіонального і міжнародного контролю все частіше дають збої. Тероризм знаходить для себе місце там, де з’являються геополітичні порожнечі, "гарячі точки", де є ослаблена влада, де слабшають або взагалі зникають державні і міжнародні механізми політичного та правового регулювання розвитку суспільства.

   Однак було б досить небезпечним вважати, що тероризм виникає і розвивається винятково на власному ґрунті. На жаль, методи терору стають або вже фактично стали обов’язковим інструментом, що використовується для реалізації своїх цілей не тільки і навіть не стільки окремими групами і організаціями екстремістів різного ґатунку, але й деякими державами.

   Держави, зайняті виключно внутрішніми проблемами і боротьбою з тероризмом, стають вразливими з боку зовнішнього оточення. Завжди знаходяться зовнішні сили, що бажають використати надзвичайно складну внутрішню ситуацію винятково у своїх цілях.

   У новітній історії є чимало прикладів того, як провідні держави світу не гребували контактами з терористичними угрупованнями й екстремістськими організаціями, використовуючи їхню діяльність у своїх цілях. Будь-які їхні заяви в захист прав людини, заклики до вирішення конфліктних ситуацій політичними засобами, зусилля відомих міжнародних організацій на кшталт ОБСЄ, спрямовані на позбавлення держав, що ведуть боротьбу з тероризмом і екстремізмом права на забезпечення національної безпеки, не можуть приховати того факту, що тут є присутнім подвійний стандарт.

   Можна навіть припустити, що в рамках глобального протиборства і системного протистояння провідні держави світу, уникаючи з цілком очевидних причин прямої конфронтації, прагнуть послабити один одного побічною, а де й відкритою підтримкою діяльності внутрішньої опозиції та сепаратистських рухів. Саме тому внутрішні конфлікти, в тому числі і збройні, що виникають періодично в різних країнах світу, найчастіше дуже швидко здобувають гострий і довгостроковий характер.

   Внутрішні збройні конфлікти все частіше використовуються міжнародними і місцевими терористичними організаціями для реалізації своїх задумів і цілей.

   Сьогодні міжнародний тероризм стає власником таких засобів боротьби і ресурсів, яких може не бути навіть у головних сторін конфлікту. Для реалізації своїх задумів міжнародними терористичними організаціями, які здійснюють свою діяльність під ідеологічним прикриттям екстремістських мусульманських організацій, організована широка мережа банків, фондів, фінансових компаній. Ці фінансові структури виявлені в Саудівській Аравії, Великобританії, ОАЕ, Німеччині, США, Йорданії, Єгипті, Туреччині, Пакистані, Швейцарії, на Кіпрі. Але, щоб не загострювати увагу на факторі саме ісламського тероризму, що в останні роки досить голосно заявив про себе. варто розглянути проблему тероризму з його європейського кута. Хоча більшість терористичних осередків, розташованих в Європі, діють на національному рівні, їх діяльність здійснює доволі помітний вплив на розвиток міжнародного тероризму в цілому.

   Терористи знайшли собі притулок у багатьох куточках земної кулі. Одним з найбільш вибухонебезпечних місць на Землі, як і раніше, залишається Північна Ірландія, де тероризм – улюблений спосіб висловлення невдоволення і політичних претензій екстремістів Ірландської республіканської армії (ІРА).

   З особливою жорстокістю і непередбачуваністю діють всілякі ісламські конспіративні угруповання, безліч яких розсипано по країнах Європи. Франція давно знаходиться під прицілом екстремістів. Створена ще в 1991 році урядова антитерористична програма "Віжипірат" успішно діє й донині. Вона була ефективно використана проти ісламських терористів, які здійснили в Парижі й інших містах Франції цілу серію вибухів. Французи прекрасно усвідомлюють небезпеку терактів з боку чималого числа різних сепаратистів – від бретонських і корсиканських націоналістів до басків і ісламських екстремістів, які здійснюють у рік до трьохсот терактів, що призводять до великих жертв.

   Терористи наполегливо і послідовно виявляють помітну зацікавленість до військових технологій. Відома японська секта "Аум Сінрікьо" налагодила у свій час виробництво нервово-паралітичної речовини зарину, яка була застосована під час смертоносної атаки в токійському метро в березні 1995 року. Вона намагалася розробити біологічну зброю, мріяла про технологію, здатну спровокувати землетрус, проводила власні ядерні дослідження. Секті, через зв’язані з нею комп’ютерні фірми, вдалося продати свої розробки 190 великим організаціям у Японії, включаючи Токійське поліційне управління.

   Об’єктом пильної уваги терористів стала Південна Азія. Тероризм став засобом усунення відомих політиків в Індії і залякування населення. З регулярністю, що лякає, відбуваються теракти в Кашмірі, Шрі-Ланці, Пакистані, Індонезії, Малайзії. Якщо, наприклад, взяти Індію, то тут терор міцно ввійшов в арсенал методів і прийомів політичної боротьби.

   І все ж тероризм, як спосіб і засіб досягнення своїх цілей, сьогодні в найбільшій мірі використовується різними мусульманськими екстремістськими організаціями й угрупованнями. Найбільш резонансні і масштабні терористичні акти в останні роки здійснені представниками саме цих організацій, і тому, коли сьогодні на будь-яких рівнях говорять про тероризм, то ми передовсім думаємо, що це справа рук так званих ісламістів, хоч це може й не відповідати дійсності.

   У серпні 2000 року в США відзначали другу річницю терактів, здійснених проти американських посольств у Кенії і Танзанії, коли загинули сотні і було поранено тисячі чоловік. Організатором вибухів називали Усаму бен Ладена. Тоді, як відомо, американці завдали ракетного удару по району можливого перебування відомого терориста в Афганістані. Його ім’я згадувалося в США й у зв’язку з терактом в Адені (Ємен) на американському есмінці, коли загинуло 18 американських моряків. Зараз американський уряд витрачає на боротьбу з тероризмом до 20 млрд. дол. на рік.

   Влада Філіппін готова оголосити тотальну війну ісламістам, якщо ті не припинять нападати на міста і викрадати мирних жителів. Президент країни Джозеф Естрада віддав розпорядження армії і спецслужбам почати широкомасштабну операцію проти екстремістів, що здійснюють теракти, викрадення людей.

   Терористичні методи знаходяться на озброєнні екстремістських ісламських організацій на Близькому Сході. Великий досвід боротьби з тероризмом накопичений спецслужбами Ізраїлю, що знаходиться під прицілом ісламських екстремістських організацій вже тривалий час. В Ізраїлі, для якого боротьба з ісламським тероризмом є особливо актуальною, навесні 1996 року був створений Головний штаб по боротьбі з тероризмом. Його створення стало неминучим після хвилі терористичних актів, що прокотилися по країні в той період. Тоді було зроблено серію терактів у Єрусалимі, Тель-Авіві, Ашкелоні, відповідальність за які взяли на себе мусульманські екстремістські організації "Хамас" і "Ісламський джихад". Ізраїльський уряд прийняв тоді рішення негайно заснувати структуру, що змогла б розробити стратегію боротьби з тероризмом, координувати всі антитерористичні дії в Ізраїлі. З цією метою був створений спеціальний штаб, до роботи в якому були залучені професіонали із зовнішньої розвідки "Моссад", військової розвідки АМАН, армії і поліції.

   На озброєнні бойовиків, міжнародних терористів є найсучасніші види озброєння. Однак ісламський екстремізм використовує у своєму арсеналі не тільки постріли і бомби. Деякі фахівці в галузі боротьби з тероризмом схильні вважати, що масове виготовлення фальшивих грошей або широкомасштабні операції з переміщенням наркотиків по своїй суті – те саме, що теракти. Фундаменталісти прагнуть установити шаріатські порядки навіть у деяких європейських країнах. Кількість мечетей у Франції, наприклад, уже перевищила 3 тисячі. Сьогодні в багатьох європейських країнах лідери ісламських екстремістів почуваються як вдома. У Великобританії знаходять притулок лідери радикальних ісламських організацій. У Німеччині кількість мусульманського населення вже перевалила за п’ять мільйонів чоловік – в основному, це турки і курди. У Швейцарії курдські маніфестанти захопили представництво ООН і протягом декількох днів тримали як заручників його співробітників. Наведені факти говорять про те, що ісламський екстремізм загрожує безпеці не тільки республікам Центральної Азії, але і державам Європи.

   Ісламські організації проводять між собою регулярні зустрічі, наради, координують свої дії, надають взаємну допомогу. Відомо про наради керівників трьох ісламських терористичних організацій "Хезболлах", "Ісламський джихад", "Хамас". Подібні заходи є складовою частиною того загального явища, що ізраїльські фахівці визначили як "ісламський терор". Незважаючи на зовнішню роздробленість і внутрішні чвари, терористичні організації діють досить організовано і цілеспрямовано.

   Гарячі точки, на думку фахівців, становлять собою найбільш сприятливі умови для діяльності терористів. Прикладів тому чимало. Це Кавказ, окремі райони Центральної Азії, Близький Схід, Ізраїль. Багато в чому їхню активність пов’язують зі спробою експорту радикального ісламу, зокрема, ваххабізму саме в ті регіони, де є для цього сприятливий грунт: ослаблена центральна влада, панують нестатки, безробіття, наявний економічний занепад.

   Фундаменталістський терористичний рух одержує могутню фінансову підтримку. Значного поширення набуло масове виробництво фальшивих грошей, на які купують зброю, наймають виконавців, готують друковану пропагандистську продукцію. Виготовлення фальшивих грошей у широкому масштабі деякі фахівці пропонують розглядати як терористичну акцію, спрямовану на послаблення фінансових і економічних структур "супротивника".

Боротьба з тероризмом:

   На думку фахівців ряду країн, варто застосовувати жорсткі міжнародні санкції проти країн, що підтримують терористичні організації. Як приклад найчастіше приводять Лівію, бойкот і міжнародні санкції проти якої привели до того, що Лівія в даний момент вже не є міжнародною терористичною загрозою світу, хоч як і раніше, знаходиться в американському списку країн-ізгоїв.

   Один із шляхів боротьби з ісламським тероризмом полягає в налагодженні міжнародного співробітництва, створенні міцної розгалуженої міжнародної організації. Співробітництво може охоплювати такі сфери взаємодії, як міжнародне законодавство, створення світового банку даних, відстеження шляхів поширення наркотиків, зброї і фальшивих грошей. Необхідно налагодити співробітництво митних і поліційних служб тощо.

   В останні роки актуальною стала постановка питання про інформаційний тероризм. Він ґрунтується в нав’язуванні суспільству системи образів і схем поводження. Здається, інформаційний тероризм, як одна з форм ідеологічної боротьби, повинен знаходитися в полі зору країн, що стали останнім часом ледь не головними об’єктами міжнародного тероризму, і які сьогодні, можливо, більше інших розуміють важливість завдання організації колективних зусиль по припиненню діяльності міжнародних терористичних організацій.

 

 

ДЕМОКРАТИЧНЕ ВРЯДУВАННЯ

І КУЛЬТУРА МИРУ

 

 

ЛЕКЦІЯ 1.

СТАНОВЛЕННЯ КУЛЬТУРИ МИРУ В ПРОЦЕСІ

123456789Следующая ⇒

Поделиться: