Особливості становлення й розвитку демократії в незалежній Україні.

 

1. Ідея демократії, її загальнолюдська сутність усвідомлюється й реалізується людьми упродовж усього історичного розвитку. Проте жодний з етапів цього руху не може претендувати на завершеність, адже демократія – це процес.

Минуло близько 2,5 тисяч років відтоді, коли демократ Протагор розвинув ідею про громадянську рівність, а Фукідід уперше вжив поняття “демократія”, але проблеми демократії не перестають перебувати в центрі багатьох теоретичних дискусій, ідеологічних доктрин.

Визначення демократії. Демократія – ( від грецького demokratia; де demos – народ; а kratos – влада) – форма державного устрою, при якому джерелом влади визначається воля більшості громадян, котрі користуються усією повнотою політичних свобод, що є гарантією здійснення цієї влади.

Походження демократії. Швидкий розвиток товарно-грошових відносин призвів до остаточної перемоги приватної власності в Стародавній Греції. Традиційні владні структури поступово втрачають свою опору. На зміну спадковим царям (базилеям) в грецьких полісах приходять видатні особи, які проводили свою політику за допомогою насильницьких методів. Їх називали тиранами, а введену ними форму правління – тиранією.

Однак, тиранам VII-VI ст. до н.е. не вдалося в кінцевому підсумку вирішити проблеми грецьких полісів і зміцнити свою владу. Це змогли зробити законодавці-реформатори, які заклали основи античної демократії. Першим в цьому ряду був Солон, який в 594 р. до н.е. був обраний першим архонтом – вищою посадовою особою в Афінах з необмеженими повноваженнями. Солон (близько 638-559 р. до н.е.) – увійшов в історію Стародавньої Греції як великий реформатор, засновник полісної демократії Афін, а також як правитель, що скасував борги і знищив боргове рабство. Він вважав, що життя суспільства мають регулювати право і закони, прийняті за повної суспільної згоди. Його принципи міри, золотої середини, громадянської єдності були вірно визначені ним як основи існування грецького полісу. Саме вони були покладені Солоном в основу реформ, які були сприйняті його співвітчизниками лиш багато років потому. Аристотель зазначав, що саме з реформ Солона розпочалася “демократія”.

Власне демократичний устрій в Афінах вперше був запроваджений Клісфеном 507 р. до н.е. Суть цього устрою полягала в тому, що кожен вільний громадянин Афін отримував рівні права, незалежно від того, ким він був - селянином, торговцем чи аристократом. Клісфен ліквідував привілеї афінської знаті. Уся повнота влади в Афінах втілювалася у рішеннях міських зборів громадян – асамблеї, яка збиралася 10 разів на рік.

Згодом ідеї Солона розвинув і реалізував в практичному житті видатний афінянин Перикл (бл. 500-429 рр. до н.е.), який перебудував і зміцнив демократичний устрій Афін за 32 роки свого перебування при владі, в так званий “вік Перикла” (461-429 рр. до н.е.). Щоб заручитися підтримкою народу Перикл очолив демократичну партію і в 460 р. до н.е. демократи, яких він очолював, прийшли до влади. В 444-429 рр. до н.е. Перикл 15 разів поспіль обирався стратегом Афін – автократом, а Афіни в цей час досягли найвищої могутності. Перикл не був великим реформатором, він лише довершив почате Солоном і Клісфеном. Він домагався того, щоб Афіни стали ідеальною державою, перетворились в квітучу демократію, яка могла б захистити народ від зовнішніх ворогів та охороняла би своїми законами права усіх вільних громадян.

Саме за правління Перикла було введено платню різним категоріям державних службовців: архонтам – по суті, членам уряду; гелеастам – засідателям в суді; війську і флоту. За Перикла почали виплачувати допомогу сиротам і калікам, за рахунок держави виховувались сини загиблих на війні; розгорнулися велетенські будівельні роботи з тим, щоб люди мали можливість заробляти собі на життя. В результаті правління Перикла Афіни досягли своєї найвищої могутності і краси. Але вінцем його діяльності стала афінська демократія – панування повноправних громадян.

Ознаки класичної афінської демократії. Основними характеристиками класичної афінської демократії були:

- рівні права громадян у здійсненні законодавчої (Рада п’ятисот) та судової (трибунали галеастів) влад;

- суверенна влада належала всім громадянам поліса віком старше 20 років;

- поширення суверенної влади на всі сфери діяльності міста-держави;

- різноманітні способи обрання кандидатів на громадські посади (безпосередні вибори, жеребкування, система ротації);

- відсутність пільг, за допомогою котрих обрані на громадянську службу особи – державні діячі, відрізнялись би від звичайних громадян;

- короткочасний мандат усіх посад, що їх вибирали (1 рік);

- звітність посадових осіб;

- оплата праці державних функціонерів, обраних на ці посади.

Отже, наріжними каменями системи грецької політичної свідомості були дві фундаментальні цінності: свобода і повага до закону. Управління полісом здійснювалося за добровільної участі громадян, а головним засобом їх співпраці було вільне і вичерпне обговорення політики в усіх її аспектах. Саме тому патріарх грецької політичної думки Платон відстоював притаманну грекам думку, що державне управління має спиратися на переконання та перевиховання, а не на примус. Політична свобода громадян базувалася на їхній повазі до закону, що означало:

- править закон, а не правитель;

- закон заслуговує на повагу громадянина навіть тоді, коли він його карає;

- свобода та верховенство закону ― основа добровільного державного управління.

Уже в Стародавній Греції поняття “демократія” трактувалося Протигором, Фукідідом, Тразимахом по різному, хоча усі античні мислителі розуміли під демократією такий лад, за якого влада перебуває в руках народу. Однак такий загальний підхід уже не задовольняв ні Платона, ні тим більше Аристотеля, бо вони проводили межу між демократією, регульованою законами, й демократією, позбавленою таких законів, де більшість народу зазнає впливу демагогів, що мають необмежену владу.

Платон, а за ним і Аристотель не тільки виділили й назвали 3 можливі види державного устрою – монархію, аристократію і політію (влада народу в малій державі-полісі, яка здійснюється в загальних інтересах; нині – демократія), а й попередили про можливі форми деградації кожного з цих видів, про відповідно, в тиранію (одноосібне правління узурпатора), олігархію (владу небагатьох), охлократію (владу натовпу).

Найбільш правильною формою держави Аристотель вважав політію, при якій державою управляє більшість в інтересах загального блага. За Аристотелем, демократія, як превалювання бідних у сфері влади має п’ять різновидів. Із усіх форм демократії Аристотель схвалює помірковану цензову демократію Солона, засновану на примиренні багатих і бідних та пануванні закону. Звідси й висока оцінка реформ Солона, з якого, на думку Аристотеля починається демократія в Афінах.

У Стародавньому Римі на початку ІІІ ст. до н.е. після завершення боротьби патриціїв і плебеїв (287 р. до н.е.) сформувалась нова соціальна структура общини. Згідно з нею, кожен громадянин, нащадок патриціїв і плебеїв, мав право на земельну ділянку і долю у військовій здобичі. Разом з тим, усі громадяни в рівній мірі були відповідальні перед законом, а навернути громадянина за борги в рабство стало неможливим. Найвищим виборним і законодавчим органом Риму були Народні збори. Незважаючи на те, що республіка в Римі була встановлена в 510 р. до н.е. і у римлян склалася уява, що верховним носієм вищої влади в державі, тобто “імперія” є сам народ, все ж політичний лад Риму носив яскраво виражений олігархічний характер, бо вся влада в ньому належала знаті (нобілітету).

В добу Середньовіччя, яка проходила під знаком боротьби за зверхність між світською владою монархів і владою Церкви, вперше отримали законодавче закріплення політичні компроміси – Велика Хартія Вольностей (1215 р.) і Магдебурзьке право (з 1188 р.), яке обмежувало сваволю феодалів. І саме в добу пізнього Середньовіччя виник інститут представницької влади – парламент в його національних різновидах.

В Новий час, коли в Західній Європі встановилося панування аристократії та утвердилися незалежність світської влади від духовної, постає лібералізм – політична доктрина, в основі якої – традиції незалежності та свободи особистості і проголошення непорушності приватної власності. Спочатку в Північній Італії, Голландії, згодом – в Англії право власності було оголошене первинним навіть щодо державної організації. Принципи та цінності лібералізму стали теоретичним підґрунтям подальшого розвитку капіталізму в Європі та Північній Америці.

Етапи розвитку лібералізму:

Розвиток лібералізму відбувався в декілька етапів. Зокрема, на першому етапі (кінець XVII – кінець XIX ст.) панівною, крім згаданих вище, залишалась ідея про прийняття обмеженої, парламентської монархії, що зробила правомірною таку назву як аристократичний лібералізм, біля джерел якого стояв англійський лікар, мислитель Джон Локк (1632-1704 рр.). Він передбачив спеціальний конституційний механізм, який не допускав перевищення державою своїх прерогатив над правами особи. Цей механізм полягав у розподілі державної влади на законодавчу, виконавчу і “федеративну”, тобто сферу, що відповідала за міжнародні зносини з іншими державами. Крім того, на перешкоді деспотизму, за Локком, мав стояти принцип законності, згідно з яким “для кожної людини, яка знаходиться в громадянському суспільстві, не може бути жодних винятків із законів цього суспільства”. Погляди Локка значною мірою втілились в політичному устрої Англії перших десятиліть після Славної революції 1688 р., коли були закріплені основні права і свободи громадян, представницьке правління, релігійна терпимість, недоторканість власності.

Слідом за Д.Локком ідею поділу гілок влади на законодавчу та судову розвинув Шарль Монтеск’є (1689-1755 рр.), який виступав за поділ влад як політичних сил, кожна з яких могла б стати реальною противагою іншим. Ш.Монтеск’є, продовжуючи традицію античної політичної думки, розрізняв три способи правління: республіканський, монархічний і деспотичний. На його думку, якщо в республіці влада належить народові, то це демократія, а коли найвища влада перебуває в руках частини народу – елітарної верхівки, таке правління називається аристократією. Для нього демократія тотожна народному суверенітетові, та це не означає поголовної участі усіх в управлінні. Ш.Монтеск’є вважав, що народ повинен доручити здійснення влади своїм обраним уповноваженим, адже саме це відрізняє демократичну державу від інших форм державного устрою. “Всі люди рівні в республіканських державах, – писав Ш.Монтеск’є, – вони рівні й у деспотичних державах, у першому випадку тому що вони – все, в другому – тому що вони ніщо… Свобода є право робити все, що дозволено законом”. Тобто для нього свобода й громадянська рівність – основні цінності демократії.

Поряд з аристократичним розвивається й так званий “демократичний”  , одним із стовпів якого вважається Ж.-Ж. Руссо (1712-1778 рр.). Руссо вважав, що спочатку всі люди жили в природному стані й громадянського суспільства не існувало. Основою соціальної нерівності стала приватна власність, а це призвело до появи громадянської нерівності. Такий перехід стимулював швидкий, але дуже суперечливий прогрес.

Основою будь-якої законної влади, за Руссо, є згода людей, оформлена в суспільну домовленість: кожна людина погоджується коритися вищому керівництву загальної волі, а відтак і сама стає його учасником. Завдяки праву та згоді люди здобувають рівність. Головне завдання законодавства Руссо вбачав у тому, щоб забезпечити щастя й добробут усіх громадян, їхню свободу та рівність. При цьому малася на увазі формальна рівність перед законом, рівне право участі всіх у виробленні законів тощо. В той же час Руссо вимагав підпорядкування особистості суспільному благу, а також вважав, що для повернення усіх до ідей рівності достатньо ліквідувати деспотизм та його носіїв. В цьому явно проглядає намагання пов’язати мораль з політикою, а відтак у ідеях Руссо відчувається зародок тоталітарних теорій більш пізнього часу.

Практичне втілення ідей лібералізму. 4 липня 1776 р. конгрес США затвердив “Декларацію незалежності, яку написав за його дорученням наймолодший конгресмен, 33-літній Т. Джефферсон. Вперше в історії революційна влада пояснювала світу необхідність застосування насильства для повалення неприйнятого для народу уряду, а також право на створення нового ладу. Декларація стала першим документом, в якому знайшли обґрунтування природні права і принципи демократичного управління, головним з яких оголошувалась політична влада, здійснювала від імені народу і покликана захистити інтереси усіх громадян.

Продовжуючи традицію боротьби за “права людини” проти принципу станових привілеїв, Установчі збори Франції 26 серпня 1789 р. прийняли знамениту “Декларацію прав людини та громадянина” перша стаття якої гласила: “Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах”. Під правами людини автори Декларації мали на увазі “свободу, власність, безпеку та супротив гнобленню”. Єдиним джерелом влади автори вважали волю народу, яку він виражає через своїх виборних представників, яких він наділяє повноваженнями приймати закони і встановлювати податки. Тим самим автори Декларації вперше у світовій практиці відмовились від права влади, яка вважалась священною і дарованою Богом.

З метою убезпечення свободи і власності людини від свавілля з боку держави, були прийняті дві статті: 7-ма і 17-та, зокрема, 7 стаття скасувала право французьких королів без суду саджати за грати будь-кого із своїх підданих: “Ніхто не може бути звинуваченим, затриманим або ув’язненим інакше, як у випадках, передбачених законом і за дотримання форм, передбачених законом”. “Декларація прав людини і громадянина” заклала основи сучасної європейської держави – правової держави, в якій відносини між громадянами, а також між людиною (особою) і державою регулюються за допомогою законів, а не традицій чи грубої сили.

Отже, якщо для пізньофеодального суспільства характерною була абсолютна влада монарха, то буржуазне суспільство, ґрунтувалось на дуже популярній в XVII-XVIII ст. античній традиції і спадщині “просвітників” (Руссо, Вольтера, Локка та ін.), в основі яких були ідеї народовладдя, республіки. Тоді ж виявилось, що монархічна влада чудово уживається з буржуазією і навіть активно відстоює її інтереси (приклад, імперія Наполеона). Тобто, стало зрозумілим, що політична система індустріального суспільства може бути заснована як на основі монархічного, так і республіканського ладу за умови, що уряд є відповідальним перед обранцями народу.

Тож сьогодні і конституційні монархії (Англія, Японія), і парламентські республіки (Німеччина, Італія), і президентські республіки (США, Франція) є цілком прийнятними формами управління, бо вони грунтуються на праві громадян обирати своїх представників і на системі розподілу влад на законодавчу (парламент), виконавчу (уряд) і судову, які є незалежними одна від одної. Усі ці форми політичного устрою суспільства були відпрацьовані в Новий час.

Сучасна ліберальна концепція “демократії для всіх” основною метою висуває знищення станових привілеїв, досягнення рівної перед законом і судом, поділ і виборність властей, гарантії прав більшості й меншості, свободу совісті, друку та інші загальнодемократичні права і свободи. Влада й держава розглядаються не як певні монолітні тотальності, а як інституційний механізм, який має забезпечити ефективну участь народу в управлінні та самоврядуванні. На цьому засновані сучасні західні системи з їхніми принципами взаємодії між громадянами, суспільством і державою.

Противагою ліберальній демократії слугує концепція “демократії для народу” К.Маркса, Ф.Енгельса і В.Леніна, які наслідуючи й розвиваючи концепцію Платона та Руссо, розглядали природу демократії здебільшого під кутом зору відповіді на питання “хто править?” і були прихильниками концепції “демократії для народу” тобто для трудящих, пригноблених.

Відстоюючи інтереси одного класу, вони водночас вбачали в його диктатурі ту реальну силу, яка в разі ліквідації капіталістичних відносин повинна досягти здійснення загальнолюдського ідеалу – подолання класових відмінностей, соціальної справедливості. Але ж диктатура й демократія як форми правління взаємно виключають одна одну. Досвід СРСР переконує, що буквально в лічені місяці диктатура пролетаріату невблаганною логікою обставин перетворюється на диктатуру правлячої партії, точніше номенклатури (верхівки), яка чим далі, тим менше залежить від будь-якого контролю. Так з’являються Сталін, Мао, Пол Пот та інші. Тобто, говорити про істинну демократію можна лише в тому випадку, коли захищені права й свободи кожної особистості.

Загалом же, вчені поки що не виробили загальноприйнятних уявлень, які б дали змогу сформувати єдине визначення демократії. Для більшості зарубіжних політологів незаперечним фактом є визнання за демократією статусу загальнолюдської цінності.

 

2. Починаючи з ХІІІ ст. у Європі набуває розмаху прагнення аристократії протиставитись намаганням королівської влади до централізації та зростання абсолютизму. Такими спробами були дії іспанського, англійського, німецького дворянства та верхніх прошарків купецтва й міщанства до поступового обмеження королівської влади.

В Іспанії в період реконкісти (VIII-XV ст.) спостерігалися тенденції як до створення абсолютистської станової монархії, так і посилення впливу представницької влади – кортесів (з ХІІ ст.), де поряд із аристократами значне місце зайняли заможні міщани. Королі змушені були зважати на кортеси у таких питаннях, як визначення податків, наказів, які їм давали тощо. Сам король присягав на вірність законам і фуерос Іспанії (фуерос – пільги-зобов’язання, які король і знать давали містам і сільським общинам).

В Англії барони, дворянство, верхівка вільного селянства та міщани змусили короля Йоганна Безземельного в 1215 р. прийняти Велику Хартію Вольностей. Вона була видана від імені короля й мала 63 статті, серед яких були чотири так звані конституційні статті, які обмежували владу короля. Велика Хартія стала великим компромісом між королем і дворянством, провела законне обмеження королівської влади.

Через півстоліття внаслідок нового компромісу між аристократією та дворянством (разом із селянською верхівкою та міщанами) було утворено перший парламент (1265 р.), що почав регулярно збиратися з 1295 р. Окрім баронів і прелатів туди було запрошено представників від общин – по два рицарі від графства і по двоє міщан від найбільших міст. Перших король запрошував власноручно листами, інших обирали на зборах у графствах та містах. У 1343 р. парламент було поділено на палату лордів та палату общин, у першій членство стало спадковим, до другої – обирали.

Невдовзі парламент отримав право санкціонувати збір найважливіших податків, прийняття законів, а з кінця XIV ст. - право законодавчої ініціативи. Щоправда, закони – статути парламенту – повинні були затверджуватися палатою лордів і королем. Невдовзі англійський парламент став полем жорсткої політичної боротьби між аристократією і королями. Достатньо сказати, що два рази в XIV ст. він скидав королів (Едуарда ІІ і Річарда ІІ).

Трохи інакше розвивався парламентаризм у Франції, де він виник теж у ХІІІ ст., але як вища судова установа. Відокремлений з королівської ради як судова палата (за Людовика ІХ), парламент складався з Великої палати, декількох слідчих палат та палат прохань. Їх очолили президенти, на чолі цілого парламенту стояв перший президент. З приєднанням провінцій до королівського домену в них теж утворювались провінційні парламенти (перший у Тулузі 1443 р.), які стали вищими судами у провінціях. Всього у Франції налічувалося 13 провінційних парламентів.

У Німеччині імператор Священної Римської імперії в ХІІ ст. скликав рейхстаг – парламент до складу якого входили великі феодали, які називалися імперськими князями. Це були герцоги, пфальцграфи, маркграфи, графи і прелати Церкви, як отримали від імператора інвеституру на свої володіння, користувалися правом вищої юрисдикції і регалій і мали право засідати в рейхстазі. На початку XVI ст. до когорти імперських князів входили 7 курфюрстів, 131 прелат церкви та 163 світських аристократи. Окрім них у рейхстазі, починаючи з ХІІІ ст., засідали представники імперських міст (у XV ст. їх уже було понад 80).

Рейхстаг із перших кроків почав наступ на права імператора і йому вдалося їх дещо обмежити. Самі імперські міста домоглися широкого самоврядування та майже повної політичної самостійності в рамках імперії. У східній частині імперії чимало міст завоювало так зване Магдебурзьке право, тобто отримали привілеї, звільнилися від непомірної опіки центральної влади і створили органи місцевого самоврядування. Вперше таке право отримав Магдебург у 1188 р. Згодом воно поширилося на міста східної Німеччини (Дрезден, Галле), а потім – на східну Прусію, Сілезію, Чехію, Угорщину, Польщу, Литву, Білорусію, Україну.

В Україні першими Магдебурзьке право отримали міста Галицько-Волинського князівства: Володимир Волинський у 1324 р., Сянок у 1339 р. і Львів у 1352 р., згодом – Кам’янець (1374 р.), Берестя (1390 р.) і Київ (90-ті рр. XV ст.). Міста, які отримали це право, користувалися широким самоврядуванням, мали податкову і судову незалежність, право власності на землю, пільги на ремесло і торгівлю, були звільнені від феодальних повинностей, за винятком гужової. Також міста встановлювали порядок обрання своєї влади, її функції, основні норми цивільного і карного права. Особливе місце у праві займав суд, що був знаряддям приборкування та утисків городян та примирення ворогуючих соціальних сторін.

Відомо, що слово parliament, починаючи з ХІІІ ст., слугувало родовим позначенням тих станових зібрань, які більш-менш регулярно скликалися монархами в усіх крупних королівствах Європи для обговорення найважливіших політичних і економічних питань. Спочатку вони складались із світських і духовних магнатів, які запрошувались до ради персонально. Але в ХІІІ-XIV ст. у їх складі з’являються і невдовзі займають провідне місце депутати міст, чиї повноваження мали у своїй основі не особисті привілеї, а принцип представництва, той самий принцип, що лежить в основі сучасного парламентаризму.

Приблизно у той самий час визначається коло питань, у рішенні яких участь парламентів визнається обов’язковою – податки та збори, законодавчі новації, успадкування престолу в юридично неясних випадках, зловживання чиновників, тобто складаються основні функції – бюджетна, законодавча, установча та контрольна, які дотепер становлять предмет діяльності парламентів. Водночас запроваджується й принцип процесуальної регламентованості розгляду питань.

Конкретні форми реалізації зазначених принципів і функцій суттєво розрізнялись від країни до країни і від епохи до епохи. Парламентські інститути на століття майже сходили нанівець. Але саме тоді, коли в одних країнах вони, здавалося, переживали агонію, в інших починалося їхнє бурхливе піднесення, яке рано чи пізно ставало надихаючим прикладом для відродження цих інститутів в інших країнах. Таким чином, сьогодні можна і треба говорити про вісім століть парламенту як одного з інститутів європейської моделі державності.

Протягом перших шести століть (XIII-XVIII) своєї історії парламенти існували лише як зібрання зі складною побудовою. Вони включали в себе дві, три, рідше чотири палати. Це, з одного боку, відповідало становому принципу їхнього формування, з іншого – відображало ідею взаємного стримування і контролю центрів та інститутів влади: станів і корони, аристократії і демократії. Остання обставина була теоретично осмислена ще у середині XVIII ст. в працях Шарля Монтеск’є та Ієремії Бентама.

Перший однопалатний парламент з’явився на світ як породження Великої французької революції в 1791 р. і пішов у небуття разом із якобінською диктатурою. Історія парламентів у більшості великих європейських країн у новий та новітній час – це історія двопалатних зібрань з короткими інтервалами однопалатності у періоди революцій і диктатур. До початку ХХ ст. всі європейські країни, за винятком Люксембургу, Болгарії та Греції, прийшли з двопалатними парламентами. Поступово склалося розуміння ролі другої палати як чинника, покликаного надавати суспільному розвиткові “впорядкованого характеру”, протистояти сваволі у законодавчому процесі.

У 2000 р. в Європі 2-палатні парламенти діяли в 19 країнах із загальним населенням понад 600 млн. чол. Серед них – усі великі держави континенту, крім України. Це – Росія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Іспанія, Польща, Югославія, Румунія. Двопалатні парламенти мають як країни з федеративним устроєм (Росія, Німеччина, Австрія), так і унітарні держави (Франція, Польща, Румунія, Італія, Чехія та інші).

Однопалатні парламенти сьогодні діють у 15 країнах, зокрема в Греції, Португалії, Угорщині, Данії, Швеції, Україні тощо.

 

3. В українській історії реалізація ідея демократичного врядування розпочинає свій відлік з доби козаччини. Адже саме військово-політичну організацію українського козацтва історики кваліфікують як козацьку християнську республіку. Зокрема, В.Антонович (1830-1908) – батько української археології писав, що провідним принципом українського народу є демократизм, віче, а найяскравішим втіленням цих принципів була козаччина – Запорозька Січ.

Аналізуючи причини поразки І.Мазепи у боротьбі за українську незалежність В.Антонович пише і про те, що він (Мазепа) “цілком не зважав на демократичні ідеали народної маси, не дбав про прихильність її, а силувався привабити до себе старшину” він думав “зорганізувати Україну на зразок сусідніх держав, а там скрізь … він бачив монарха й аристократію, що підпирає того монарха, а останній надає їй усякі привілеї, аби утримати її при собі”.

Однією з перших європейських демократичних конституцій, зазвичай, вважаються “Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького”, укладені 5 квітня 1710 р. між гетьманом П.Орликом та Військом Запорозьким (народом України). В ній встановлювалась форма представницького політичного правління в особі загальної Ради, до складу якої входили генеральна старшина, полковники та представники від кожного полку. За Конституцією Гетьман України та його наступники мали б радитися з ними “про цілісність батьківщини, про її загальне добро й про всі публічні справи”. До роботи Ради мали також залучатися посли Запорозького Низового війська. Тобто, було окреслено контури такого собі козацького парламенту, що регулярно засідав (на Різдво, Воскресіння та Покрову) і мав законодавчу владу.

Видатний український мислитель Г.Сковорода (1722-1794) у своїй етико-гуманістичній концепції спеціально не окреслював свого суспільного ідеалу, в той же час він вважав, що такі проблеми, як рівність і свобода є проблемами природної відповідності. За Г.Сковородою, ідеальним мав би бути суспільний лад, який би спирався на компроміс. Шлях до цього ідеалу має пролягати не стільки через всебічний розвиток особи, скільки через самообмеження, самовідмову, аскетизм.

Відомий історик М.Костомаров (1817-1885) – один з ідеологів “Кирило-Мефодіївського товариства” вважав, що основою слов’янської федерації народів мав стати республіканський устрій, де влада буде виборною, змінною і підзвітною народним зборам. Водночас, М.Костомаров визначав хиби демократичного устрою, бо, навіть, демократія, вважав він, не дає гарантій перед свавіллям влади “багатьох царьків”.

Ідеалом М.Драгоманова (1841-1895 рр.) стало поєднання національних та соціально-економічних інтересів у боротьбі за демократичну Україну. Бо істинний демократ повинен бути патріотом України, а істинний український патріот повинен бути демократом, вважав він. У своїх працях “Старі хартії вольностей” та “Лібералізм і земство в Росії” Драгоманов висвітлив ідеї свободи та проаналізував доктрину лібералізму. Він вважав, що лібералізм мав служити засобом у боротьбі за соціалістичний ідеал. Розподіл влади та парламентаризм були необхідними і важливими ознаками народної влади, яка мала першість перед політичною владою, зазначав М.Драгоманов. До переліку демократичних прав він включав право виборності, відкрите ведення державних справ, урахування інтересів меншості.

Перу М.Драгоманова належить також праця “Вольний Союз – Вільна Спілка” (1885), один з перших конституційних проектів, суттю якого були:

- політична свобода суспільства й особи, що мала реалізуватися через народне представництво в центрі;

- самоврядування на місцях;

- права і свободи особи.

Проголосивши свободу як головну мету, М.Драгоманов пропагував демократично організовану систему суспільства, в якому інтереси держави не суперечили б інтересам народів, котрі її населяють, та інтересам кожної людини. М.Драгоманов послідовно стверджував принцип демократизму не стільки поділом влади й парламентаризмом, скільки народним суверенітетом, первинністю влади народу над політичною владою, державою; акцентував увагу на правах людини, системі виборності й місцевого самоврядування.

І. Франко (1856-1916) критикував лібералізм за формалізм у дотриманні права, не захоплювався він і марксистським баченням демократії. У статті “Що таке поступ?”, критикуючи марксистську концепцію народної держави, він стверджував, що влада такої держави “налягала б страшенним тягарем на життя кожного поодинокого чоловіка… Народна держава стала би величезною народною тюрмою”

В. Липинський (1882-1931 рр.) у доктрині, викладеній в книзі “Листи до братів-хліборобів” виступає прихильником ідеї спадкової монархії в особі гетьмана. Парламентаризм за однопалатної системи із загальним виборчим правом, в тлумаченні В. Липинського, є формою правління буржуазної демократії чужої за духом та інтересами соціальної спільти хліборобів в аграрній країні. В. Липинський виходив із твердження, що жодна нація не починала і не могла почати свого існування з демократії. Виділивши три типи політичної влади, з яких він виводив стільки ж типів політичних режимів: демократичний, охлократичний та класократичний (аристократичний), В. Липинський зазначав, що демократичні нації можуть існувати лише на основі попереднього правління власних класократичних чи охлократичних аристократій.

Оскільки в національно-державницькому напрямку української політичної думки ХХ ст. основою став націоналізм, який започаткував М.Міхновський, а розвинув і абсолютизував Д.Донцов (1883-1873), розвиток традицій демократичного врядування в українській суспільно-політичній думці переживає певний занепад. Те ж саме стосується й тоталітарного СРСР, де не могло бути жодних легальних течій незалежної політичної думки, а всі опозиційні політичні ідеї зливалися в одне русло дисидентської публіцистики, що з’являється в Україні у 60-х роках.

З-поміж учених української діаспори почесне місце в розвитку ідеї демократизму в українській суспільно-політичній думці належить відомому історикові й політологові Івану Лисяку-Рудницькому. У працях “Між історією і політикою”, “Нариси з історії нової України” та інших творах учений послідовно відстоював самостійницьку ідею побудови незалежної української держави на засадах плюралістичної демократії і верховенства закону.

 

4. Після так званого “соціалістичного експерименту” в Україні важко і непослідовно йдуть процеси розбудови держави на демократичних засадах, формування демократичної свідомості суспільства та особистості. В цьому – одна з головних ознак становлення демократії в Україні.

Історія засвідчує, що демократичні рухи можуть породжувати диктатуру або сприяти їй, тому найглибшою помилкою частини демократичних сил України є те, що вони розуміють власне демократію як найвищу мету соціального та національного відродження. Це означає, що оволодіння владою може стати головним орієнтиром демократичного процесу. В результаті матимемо владу для влади, що підмінятиме всі інші цінності.

У країнах бідних зі слаборозвиненою економікою демократичні експерименти, як правило, закінчуються утвердженням диктатури. Так було в африканських країнах на рубежі 70-80-х рр., де паростки демократії поступилися місцем мілітаризмові, а свобода – диктатові племінних інтересів, так було 1973 р. в Чилі. Тому нині, коли більшість населення України також опинилася на межі бідності, вкрай необхідно знайти шляхи збереження демократичного вибору й засоби протистояння диктатурі. Становище ускладнюється тим, що історія України не дуже багата демократичними традиціями, зокрема в ній не було ні тривалого розвитку елементів особистих свобод, ні правової держави, а тому існує небезпека деспотизму.

Головна передумова руху до демократичної держави – розширення економічної свободи, що передбачає зміни не тільки інститутів суспільства, а й усієї системи цінностей і психології людей. Також люди повинні погодитись жити за демократичними принципами самостійно, з усією повнотою відповідальності, без постійної опіки влади. Крім того, необхідною умовою динамічного розвитку демократичних процесів має стати політична дисципліна народу й достатня політична культура.

Як переконує досвід Заходу, рух до демократії можливий тільки шляхом обмеження влади, рушій цього обмеження – середній клас, який формується в результаті фундаментальних соціально-політичних та економічних перетворень. Заборони й надмірні податки – не сприяють його формуванню.

Неодмінною передумовою демократизації суспільства є встановлення контролю суспільства над політикою, бо там, де народ не контролює уряд, там уряд контролює народ, не даючи йому розвиватися.

Українське суспільство перебуває на посттоталітарному етапі розвитку, який припускає існування деяких демократичних принципів і відкритий для дальших демократичних нововведень, тому донині існує реальна небезпека повернення до тоталітаризму.

 

 

ЛЕКЦІЯ 3:

ТЕОРЕТИЧНІ ПРОБЛЕМИ ВІЙНИ ТА МИРУ.

ІСТОРИЧНА ГЕНЕЗА І СУЧАСНІСТЬ (4 години)

План.

1. Розвиток уявлень про війну та мир у Стародавньому світі та в епоху Середньовіччя. 

2. Концепція “вічного” миру та її ідеологи.

3. Війна як продовження політики іншими засобами.

4. Підтримання міжнародного миру і безпеки: теоретичні засади та концепції.

5. Культура війни як феномен людської цивілізації.

 

1. У античних філософів ідея миру розглядалась лише як проблема взаємостосунків між грецькими містами-державами. Вони закликали до припинення міжусобних війн. У той же час найбільших почестей, за концепцією ідеальної держави Платона, мав удостоїтися той, хто відзначився у війні із зовнішніми ворогами.

Таку ж позицію висловив Аристотель, бо стародавні греки бачили в іноземцях лише ворогів, яких потрібно було завоювати, захопити їх в рабство, а не вбити, і отримати від них гарну здобич.

Адже рабство для мислителів Стародавньої Греції було природним, навіть прогресивним явищем. Військовополонені були основним джерелом поповнення рабів. Тому давні греки підтримували зовнішню політику, направлену на захоплення нових територій і нових рабів.

Війна була основним джерелом рабської сили, без неї не могло існувати рабовласницьке господарство. Геракліт, наприклад, вважав, що “війна є батьком і матір’ю всього; одним вона визначила бути богами, іншим – людьми; одних вона перетворила на рабів, інших – на вільних”. Аристотель, в свою чергу, писав: “Якби ткацькі верстати самі ткали, а плектри самі грали на кіфарі, тоді й зодчі не потребували б працівників, а панам не потрібні були б раби”.

Аналогічним було відношення до рабства, а відтак і до війни у Стародавньому Римі, адже римляни називали варварським усе, що не було римським і говорили: “Для варварів кайдани або смерть”. Навіть заклик Цицерона: “Нехай зброя поступиться місцем тозі”, тобто нехай вирішує не військова сила, а цивільна влада, не був почутий.

Позиція Християнської церкви у питанні війни і миру неоднозначна. З одного боку, заповідь “Не убий!” і, відповідно, найтяжчий гріх – позбавити людину життя. Були приклади, коли Церква припиняла міжусобні війни, що, зокрема, характерно для історії Київської Русі. Так, Володимир Мономах умовляв князів не проливати християнської крові у великий піст.

З іншого боку – церква освячувала чисельні завойовницькі війни, хрестові походи проти “невірних” і т.д.

І все ж саме християнство було ініціатором встановлення т.зв. Миру Божого (Pax Treuga Dei) – тобто, днів, коли припинялися усобиці. Це були дні, пов’язані з міфічними подіями з життя Ісуса, з найважливішими релігійними святами; військові дії також припинялися у дні, призначені церквою для роздумів і молитов в період “святвечора” і посту.

Порушення Божого миру каралось штрафами, найсерйознішими з-поміж яких були: конфіскація майна, відлучення від церкви і, навіть, тілесні покарання. Під охорону Миру Божого підпадали в першу чергу церкви, монастирі, подорожні, жінки і … предмети, необхідні для землеробства.

І все ж критика війни в той час обмежувалася етичними уявленнями християнського віровчення, а ідеалом загальному миру вважався мир серед християнських народів Європи.

В епоху пізнього Середньовіччя можна спостерігати повернення до античних традицій поділу війн на справедливі та несправедливі (автором цієї концепції вважають Цицерона). В епоху безперервних війн Гуго Гроцій (1583-1645), услід за Цицероном, розподілив війни на справедливі і несправедливі, вважаючи, що оскільки уникнути їх неможливо, то треба ввести в певні норми збройні конфлікти. Під час війни, вважав він, діють лише природні права. Якщо ж до природних прав віднести передусім право на життя, людську гідність і право на власність, то захист їх під час війни теж ставав природним правом людини.

Вчення про справедливі війни. Прослідкуємо історичний розвиток основних теоретичних викладок учення про справедливу війну. Найглибші корені вчення про справедливу війну можна віднайти в класичній єврейській, грецькій та римській практиці і в роздумах стосовно досвіду ведення війни. Наприкінці класичної епохи в римському праві і в узвичаєній практиці було розвинуто поняття про справедливі причини війни, про владні повноваження, необхідні для ведення війни, та про необхідність зіставлення можливих втрат і позитивних результатів, яких можна досягти за допомогою зброї (принцип пропорційності).

Християнські теоретики, такі як Св. Амвросій Міланський і Св. Августин, просто включили ці ідеї у свої власні роздуми про війну, додавши до них давньоєврейську ідею війни, керованої Богом (священної війни), і внісши деякі зміни, пов’язані з поняттям християнської caritas (любові). І Амвросій, і Августин доводили, що під час війни слід захищати безневинних, але ні вони, ні римське право свого часу не виробили чіткого поняття про статус мирного населення під час війни.

На обмеження щодо застосування збройних сил стосовно мирного населення здебільшого не звертали уваги аж до доби встановлення Божого миру та Божого перемир’я, коли воєнні дії припинялися під час церковних свят (X-XI ст.). Як і в класичну епоху, ці перші середньовічні спроби обмеження воєнних дій не містили в собі систематизованих ідей щодо правильного застосування зброї. Розвиток у напрямку послідовної розробки вчення почався з праці Граціана “Декрет” (“Decretum”, бл. 1148 р.), яка є основною збіркою з канонічного права, де різні уривки з християнського вчення згруповано за тематикою.

Розвиваючи тему війни, два наступних покоління каноністів (декретисти і декреталісти) та такі теологи, як Петро Паризький і Фома Аквінський, спиралися на підвалини, закладені Граціаном. Приблизно в цей само час світські теоретики відновили традиції римського права, а в середовищі аристократів сформувався культ лицарства, який вносив свої обмеження у застосування збройних сил. До початку Столітньої війни (1337-1453 рр.) усі ці різні напрями розвитку уявлень про справедливі війни були узгоджені й об’єднані в широкий культурний консенсус щодо правомірності війни й обмежень у її веденні.

У XVI-XVII століттях ряд теоретиків, зокрема, Віторіа, Суарес, Джентіле та Гроцій привнесли зміни в тогочасне вчення про справедливу війну і, з огляду на це, заклали теоретичні засади сучасного міжнародного права. Тоді ж на збірку правил військової дисципліни, що накладаються ззовні перетворився лицарський кодекс. У XVIII столітті до цих правил долучилося стратегічне прагнення до встановлення класичної ери обмеженої війни. Підсумував усі ці напрацювання у XVIII столітті Ваттель у своїй праці з проблем міжнародного права, в якій він відображає і думки своїх попередників, зокрема таких як мислитель-теоретик Гроцій, і тогочасну практику ведення обмеженої війни.

У ХІХ-ХХ століттях позитивне міжнародне право використало успадковані традиції і дещо видозмінило їх. Так, на початку XX століття “моралістами” було відроджене вчення про справедливу війну, а в період Першої світової війни розпочалися історичні дослідження, що стосувалися даної проблематики.

Ядерна ера, що настала наприкінці Другої світової війни, актуалізувала звичну суперечку про норми моралі і застосування сили: богослови (Джон Кортні Мюррей і Пол Ремсі), а також філософи (Елізабет Анскомб та інші), почали відкрито використовувати критерії справедливої війни як знаряддя морального аналізу. Те ж саме робили і політологи Майкл Вальцер та Вільям В. О’Браєн, історики (див. Johnson, “Ideology, reason and the limitation of just war” і “Just war tradition”; Russel), а також вчені, в працях яких увага зосереджується на застосуванні критеріїв справедливої війни до сучасних конфліктів (див. Childress; Johnson, “Can modern war be just?”).

Вчення про справедливу війну помітно змінювалося, пристосовуючись до потреб конкретного часу і місця та до змінного характеру війни. Навіть сьогодні воно не є єдиною теорією або доктриною, тому його розуміють як сукупність ідей, що містить у собі багато доктрин і теорій, довготривала актуальність і доречність яких є результатом постійних суперечок довкола визначення точного значення і змісту різноманітних критеріїв справедливої війни. Наприклад, Дж. Ф. Чайльдресс відносить до цих критеріїв обов’язки “prima facie” (першорядні), маючи на увазі моральність застосування сили і підкреслюючи їх роль як засадничих положень для типових моральних міркувань західного світу з приводу війни.

У своїй класичній формі, розробленій на схилі середньовічної доби, вчення про справедливу війну розвивалось у двох основних напрямках, які зазвичай позначають латинськими термінами jus ad bellum (право на війну) та jus in bello (право у війні); вони відповідно стосуються питань про те, чи є застосування сили виправданим у даному конкретному випадку та як слід обмежувати виправдане застосування сили. Окреслимо кожен із цих напрямів в світлі різноманітних критеріїв.

Право на війну (jus ad bellum) у вченні про справедливу війну включає в себе вимоги щодо наявності справедливої причини, законної влади, яка виступає ініціатором застосування сили, справедливих намірів у сторони (сторін), які застосовують таку силу з огляду на те, що застосування сили має бути пропорційним потребі в ній (тобто це не повинно завдавати більше шкоди, ніж приносити користі), це має бути останній аргумент і до нього можна вдаватися, лише маючи на меті встановлення миру і, маючи реальну надію на успіх.

У Середні віки визнавали три типи “справедливої причини” щодо війни:

1) повернути щось, що було несправедливо загарбано;

2) покарати зло;

3) захистити себе від запланованого або здійснюваного нападу.

Всі ці ідеї зустрічаються в римській думці та в практиці ведення воєн у пізню класичну добу. В той час як у міжнародному праві XX століття основним виправданням для застосування сили є самозахист від збройного нападу, що вже розпочався.

Відрізнялося у різні історичні епохи і трактування таких понять як “належна законна влада” і “справедливі наміри”. Так, “належна законна влада” для римлян означала найвищу публічну владу; в епоху пізнього Середньовіччя нею була найвища знать, яка підкорялася тільки монарху; в сучасний період “належна законна влада” пов’язується з поняттям compertence de querre, яке надається главі держави. “Справедливі наміри” - це виключно моральна категорія. За словами Св. Августина, який її започаткував, вона виключає “бажання завдати шкоду, жорстокість помсти, невблаганну і безжальну ворожнечу, лють повстання, жадобу панування і тому подібне”.

Такими є трактування найбільш спірних основних понять учення про справедливу війну jus ad bellum; усі інші поняття продиктовані, по суті, здоровим глуздом і залишалися значною мірою незмінними протягом усієї історії. Можна вказати на два винятки із цих загальних спостережень. По-перше, як зазначалося вище, міжнародне право посилило критерій застосування “останнього доводу”, наголосивши на необхідності проведення переговорів із залученням третьої сторони, як на більш бажаному, з морального погляду, способі врегулювання міжнародних конфліктів. По-друге, руйнівна сила ядерної зброї для більшості людей означає, що в будь-якій ядерній війні критерій пропорційності буде порушено. Ця друга позиція відома під різними назвами – як “ядерний пацифізм”, “пацифізм сучасної війни” або “пацифізм справедливої війни”. На відміну від справжнього пацифізму це просто часткове судження про моральність такого типу сучасної війни з огляду на а вчення про справедливу війну.

Право у війні (“jus in bello”) визначається двома основними ідеями:

1) принципом пропорційності засобів, який вимагає уникати застосування силових засобів, що призводять до безпідставних або зумовлених іншими причинами не необхідних руйнувань;

2) принципом диференціації, або імунітету цивільного населення, відповідно до якого цивільне населення має бути захищеним, наскільки це можливо, від руйнівної сили війни і в будь-якому разі повинно мати захист від цілеспрямованого й умисного завдання шкоди.

У класичний період у рамках концепції jus in bello було розроблено дуже мало обмежень щодо ведення війни. Як зазначав Гроцій, основне обмеження in bello в античний період було таке: замість того, щоб убивати представників підкореного народу (як з числа цивільного населення, так і з числа військових), переможець має перетворити їх на рабів. У будь-якому разі до початку індустріальної доби принцип пропорційності засобів завжди зумовлювався нестачею придатних для воєнних цілей ресурсів.

У сучасний період загальну ідею принципу “пропорційності засобів” відбиває поняття “економії сил”. Однак іноді й у часи Середньовіччя, а подеколи й пізніше робилися спроби оголосити поза законом певні види зброї як винятково непропорційні. Такі спроби є важливою рисою міжнародного права XX століття та моральних роздумів щодо обмежень у веденні війни.

Стосовно ж розуміння принципу “імунітету цивільного населення”, то в Середні віки цивільне населення визначали за двома критеріями: 1) які суспільні функції воно виконує і 2) чи спроможне воно носити зброю. Священнослужителів, пілігримів, городян і селян, що працювали на землі, вважали цивільним населенням з огляду на перший критерій; жінок, дітей, людей похилого віку та немічних ― з огляду на другий. Усі вони могли втратити свій захищений статус, якщо брали в руки зброю.

Сучасне поняття цивільного населення визначається в багатьох міжнародно-правових актах, зокрема в низці Женевських конвенцій, однак і в XX столітті цивільне населення аж ніяк не позбавлене страждань воєнних часів.

2. На противагу концепції “справедливої війни” склалася історична традиція, яка пов’язана з концепцією і проектами “вічного і справедливого миру”. Згадки про нього ми можемо знайти ще в стародавні часи, в творах античних філософів та мислителів (Гесіод, Геракліт, Платон, Аристотель) в Стародавньому Римі (Цицерон, римські юристи). Але реальна поява цих ідей та проектів пов’язана з пізнішим періодом.

Спираючись на цінності християнства, на теорії епохи Відродження, мислителі та деякі політики періоду середньовіччя та раннього Нового часу почали висувати проекти “вічного та справедливого миру”, закладаючи тим самим гуманістичну традицію пацифізму.

Народженню ідеї вічного миру, без сумніву, сприяло перетворення війни на все більшу загрозу для народів Європи. Вдосконалення зброї, створення масових армій і військових коаліцій, багаторічні війни змусили мислителів ледь не вперше замислитися над проблемою взаємовідносин між державами і шукати шляхи її нормалізації, тоді ж вперше заговорили й про зв’язок політики і війн. Поступово ідеї про “справедливий та вічний мир”, як антитеза війні та насиллю, увійшли в світову філософську та суспільну думку.

Чисельні проекти XIV- XVIII століть суттєво відрізнялись один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями деяких політиків залучити велику кількість прихильників; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями і бажанням установити на землі мир і спокій.

В ході формування “мирної традиції” виявилася ще одна тенденція. Ряд проектів “вічного і справедливого миру” та їх реалізація пов’язувалась з перебудовою суспільства, з проведенням глибоких соціальних та політичних реформ. Тим самим створювалася традиція взаємозв’язку миру та соціальних реформ, що сьогодні допомагає утверджувати культуру миру й ідеї демократії. Не випадково, що сьогодні в ряді країн програма миру означується як програма культури миру та демократії.

У XIV – XV ст. було створено перші конкретні проекти миру та об’єднання європейських держав. Саме вони поклали початок широкому розвитку європейської думки в політичній історії континенту.

Перший з таких проектів належав французькому королівському прокурору П’єру Дюбуа. В 1300 р. з’явилась його робота “Про припинення воєн та суперечок у королівстві Франція”, в якій він закликав припинити міжусобну боротьбу французьких феодалів. До періоду між 1305 і 1307 роками відноситься найбільш відома праця Дюбуа “Про повернення Святої землі”.

Згідно з планом Дюбуа, потрібно було скликати загальний собор, який би складався із духовних осіб та католицьких князів. Головне завдання собору полягало в тому, що його учасники домовились би про припинення війни один проти одного. “У кого є бажання воювати, – говорилось у проекті, – той повинен воювати проти ворогів християнської віри та святих місць господніх на Святій землі, але не проти братів своїх під загрозою тілесної та духовної загибелі”.

Другий проект з’явився через сто років на сході Європі і належав чеському королю Іржі Подєбраду. Він також пропонував створити союз, учасники якого повинні були дати згоду не застосовувати один проти одного зброї і не допускати, щоб інші зробили це від їх імені.

В проекті явно прозвучала думка про бажання і необхідність установити мир в християнській Європі. В цьому контексті необхідно розглядати слова Іржі Подєбрада про “любов і братерство”, про необхідність покінчити з війнами, вбивствами, насиллям тощо.

Новий заклик до миру прозвучав в першій чверті XVI ст. зі сторінок трактату видатного гуманіста епохи Відродження Еразма Роттердамського “Жалоба світу”. Мабуть, саме з нього в історії європейської політичної думки отримали поширення ідеї вічного та справедливого миру, почала складатися широка європейська традиція, заснована на впевненості у можливості досягнення справедливого миру.

Еразм Роттердамський розпочинає свій трактат із визначення війни, яке й сьогодні звучить так само виразно, яскраво, актуально і справедливо, як і п’ять століть тому назад. “Війна, – зазначає він, – противага всьому існуючому; війна – першопричина всіх бід та зла; бездонний океан, що поглинає все без розбору. Через війни все квітуче загниває, все здорове гине, все міцне руйнується, все прекрасне та корисне знищується, все солодке стає гірким”.

Малюючи картину воєн та ворожості, Еразм Роттердамський бере приклади переважно із життя європейських держав. “Нація з нацією, місто з містом, цех із цехом, правитель із правителем воюють та приносять один одному збитки. Англійці дивляться на французів як на ворогів, ті ж англійці ворогують із шотландцями; німці настроєні проти французів, іспанці проти тих та інших”.

Увесь пафос твору Еразма спрямований на засудження війни та похвалу миру. Неможливо без хвилювання читати повні пристрасті слова автора про те, що “із великої війна стає величезною... Із однієї виникає їх багато... Із безкровної вона перетворюється в криваву. А саме головне, коли починається ця буря, вона карає не одного чи двох, а всіх людей в рівній мірі”.

У заключній частині свого трактату видатний гуманіст свого часу Еразм Роттердамський писав: “Більша частина народу ненавидить війну і молить про мир. Лише незначна частина людей, підле благополуччя яких залежить від народного горя, бажають війни. Війна породжує війну, а помста породжує помсту...”. Цей твір Еразма Роттердамського заклав основи загально-гуманістичної традиції в підході до питань війни та миру. Застосовуючи сучасну термінологію, можна сказати, що трактат Еразма Ротердамського є одним із суттєвих моральних факторів, таких важливих у використанні історичних традицій в утвердженні програми культури миру.

Серед авторів європейських проектів XVII століття варто згадати Емеріха Крюсе. В 1623 році в Парижі з’явилася його книга “Новий Кіней, або думки про стан, який дає можливості та засоби для встановлення загального миру і свободи торгівлі у всьому світі. Монархам та суверенним правителям Європи”.

Образ Кінея автор взяв із історії Стародавнього Риму. Кіней був близьким другом та радником епірського царя Пірра, який у боротьбі з римлянами отримав перемогу з такими великими втратами, що вислів “піррова перемога” назавжди увійшов в історію як символ невиправданих жертв.

Кіней радив Пірру проводити політику миру і не розпочинати війну із римлянами, оскільки втрати, яких завдає війна, не виправдовуються навіть перемогою. В умовах XVII століття Е.Крюсе виступає як “новий Кіней”. Головні надії на підтримку європейського миру Крюсе покладав на купців та на розвиток торгівлі, особливо міжнародної.

В заключній частині трактату Крюсе зазначає: “Ми не хочемо ніякого невидимого миру, ніякого миру на три дні, а хочемо тривалого миру на добровільній і рівній основі, миру, який кожному дає те, що йому по праву належить: бюргеру – його привілеї, іноземцю – право гостя, а всьому світу –свободу в торгівлі та спілкуванні”.

Через декілька десятків років після Е. Крюсе чех Ян Амос Коменський написав трактат під назвою “Загальна порада про виправлення людських вад”. На думку автора, три головні причини розділяють людей – різниця в поглядах, ненависть, відкрита несправедливість та гоніння. Як і гуманісти епохи Відродження, Коменський шукає вихід із такого стану в покращанні людських якостей. Він пропонує створити нову філософію, нову релігію і нову політику, засновані на законах загальності, простоти та добропорядності.

Коменський пристрасно закликав до ліквідації воєн та до миру у всьому світі. “Метою людського суспільства є загальний мир та безпека, – заявляв він. – І народне благо повинно бути найвищим законом кожної республіки та королівства... Основну небезпеку представляють війни, так як війни нікому не несуть спасіння, необхідно знищити будь-яку можливість повернутися до ворожнечі та воєн, необхідно заборонити зброю...”

Наприкінці XVII століття з’явився детальний європейський проект, який належав англійському політичному та громадському діячеві Вільяму Пенну, відомому своєю активною участю у квакерському русі та заснуванням англійської колонії в Північній Америці, що була названа на його честь Пенсільванією. В трактаті “Дослідження про сучасне і майбутнє миру в Європі” Пенн продовжив лінію, яка була намічена його попередниками. В його творі розвивались гуманістичні ідеї та уявлення.

Подаючи в трактаті опис кровопролитних воєн в Європі та тих страждань, які несли вони європейським народам, В. Пенн характеризує переваги миру. Для нього ці переваги були пов’язані насамперед з розвитком капіталістичних відносин, із зміцненням позицій третього стану, із зростанням торгівлі та комерції. Проект Пенна, на думку його творця, повинен був принести мир та справедливість. При цьому автор робив особливий акцент на ідеях справедливості як у сфері внутрішніх, так і зовнішніх зносин.

Одним з найбільш відомих у XVIII столітті став проект французького аббата, дипломата і філософа Шарля Ірине де Сен-П’єра. Перший варіант проекту – “Записку про збереження вічного миру в Європі” – Сен-П’єр видав у 1712 році, коли брав участь у міжнародній конференції, яка завершилась підписанням Утрехтського миру, що поклав кінець війні за іспанську спадщину.

Проект Сен-П’єра підсумував та узагальнив попередні плани та відкрив новий етап в історії трактатів про вічний мир. Цей твір отримав широке поширення в багатьох європейських країнах.

Мабуть, ніхто з попередників Сен-П’єра не писав із такою ясністю, визначеністю та впевненістю про необхідність федеративного устрою Європи. В своїй роботі французький мислитель керувався впевненістю, що “ніколи ще розум людський не був зайнятий більш величною, більш прекрасною і корисною задумкою, ніж проект вічного та загального миру між усіма народами Європи”.

Сен-П’єр детально розглядав проблему війни і миру в Європі. Він підкреслював, що “ті приватні угоди, що діяли дотепер, створювали лише незначні та швидкоминучі передишки, а не справжній та тривалий мир. Такий стан справ створює думку, що війна є неминучою, до того ж це відбувається в обстановці, коли європейське цивільне право не установлене та не затверджене”.

Як і деякі його попередники, Сен-П’єр пропонував створити європейську конфедерацію або республіку. Трактат Сен-П’єра був написаний більш, ніж 200 років назад, але звучить він досить сучасно та актуально і в наші дні.

В 1761 році великий французький просвітник Ж.-Ж.Руссо опублікував проект Сен-П’єра і написав до нього додаток під назвою: “Думки про вічний мир”, що побачив світ у 1782 році вже після смерті автора. Руссо підтримав основну ідею свого попередника про створення конфедерації європейських держав. “Створіть європейську республіку на один день, – підкреслював він, – цього буде достатньо, щоб вона існувала вічно, так як кожний із людей на власному досвіді знайде для себе багато переваг в загальному благові”.

Якщо Сен-П’єр робив головний акцент на тому, що правителі повинні зрозуміти об’єктивну користь і корисність від системи, яка передбачається, то Руссо приходить до інших висновків. Він вважав, що саме в силу свого становища правителі не захочуть відмовитися від війни як інструменту політики.

Серед трактатів XVIII століття особливе місце належить твору великого німецького філософа Імануїла Канта “До питання про вічний мир”, який було написано наприкінці XVIII століття.

У своєму творі автор намагався встановити деякі моральні категорії миру і війни. Якщо у творах його попередників мова йшла лише про моральне засудження війни, про доказ корисності миру, то у праці Канта висувалась імперативна та безсумнівна вимога заборонити війну як інструмент політики. Його погляди мали значний вплив на суспільну думку як в Німеччині, так і в інших європейських країнах.

Ідеї “вічного та справедливого миру” розвивалися не лише на Заході Європи, але й на теренах колишньої Російської імперії. Російські просвітники другої половини XVIII століття Я. П. Козельський, Р. М. Цебріков та інші мріяли про “добропорядне” суспільство, про життя без війн та знищення інших народів. Їхні твори показують, що вони були знайомі з проектами Сен-П’єра та Руссо. Фахівцям з історії Росії XVIII століття відоме ім’я поета та вченого М. Д. Чулкова. Серед його творів є праця під назвою “Проект трактату між європейськими державами для вічного знищення в Європі воєн”.

Яскравим прикладом еколюції російської просвітницької думки може служити трактат В.Ф.Малиновського написаний в 90-х роках XVIII століття і виданий в Петербурзі в 1803 році під назвою “Думки про мир та війну”. За своїм змістом, аргументацією та конкретними пропозиціями праця В.Ф.Малиновського була багато в чому схожа з трактами епохи Просвітництва, які належали західноєвропейським авторам.

Про поширення ідей епохи Просвітництва в Росії на початку XIX століття свідчить і невеликий твір О.С.Пушкіна “Про вічний мир”, датований 1821 роком. Він пронизаний пафосом боротьби з тиранією та деспотизмом. Як і більшість передових мислителів Європи того часу, Пушкін пов’язував проблеми “вічного миру” з боротьбою за свободу, демократію та суспільний прогрес. Писав великий поет і про знищення “постійної армії”, хвилювала його й проблема ролі Росії в житті Європи.

Протягом усього XIX століття продовжувалася гуманістична традиція в розвитку європейської політичної думки, започаткована в проектах видатних діячів європейського Просвітництва. Насамперед, вона відображена в працях видатного французького соціаліста-утопіста А. де Сен-Сімона.

Ще в ранній своїй праці “Листи женевського пересічного громадянина до сучасників”, Сен-Сімон пропонує скликати загальноєвропейські збори, названі ним Радою Ньютона, а також ради чотирьох “частин людства” –англійської, французької, німецької, італійської. Він передбачав, що “як тільки будуть проведені вибори до головної ради і до ради окремих частин, війна залишить Європу, щоб ніколи не повернутися до неї”.

Таким чином, концепція культури миру має глибокі історичні традиції та корені. Чисельні проекти “вічного та справедливого миру”, що висувалися в ХІV - XIX століттях, суттєво відрізнялися один від одного. Одні були навіяні чисто прагматичними цілями та намаганням деяких європейських політиків залучити на свій бік більше прихильників своїх ідей; автори інших проектів керувалися гуманістичними ідеями та бажанням встановити мир в Європі.

Але в ході формування “мирної традиції” виявилась ще одна цікава тенденція. Цілий ряд проектів “вічного та справедливого миру” містив в собі тезу про перебудову суспільства, проведення глибоких соціальних та політичних реформ. Так створилася традиція взаємозв’язку миру та соціальних реформ, які допомагають сьогодні утверджувати культуру миру.

3. Карл фон Клаузевіц (1780-1831) – пруський генерал і теоретик військової справи – у книзі “Про війну” розвинув теорію про війну і про вплив на неї політики. Клаузевіц був вихований під впливом філософії Гегеля, який вважав, що війна – двигун історичного прогресу. Війна, за Клаузевіцем, – це акт насилля, який має на меті змусити супротивника виконати Вашу волю. Війну він порівнює зі змаганням двох борців, кожен з яких намагається за допомогою фізичного насильства змусити іншого виконати його волю. “Його найближча мета – подавити супротивника і тим самим зробити його неспроможним до спротиву надалі”.

Клаузевіц увів два поняття, необхідні на його думку для аналізу війни: “політична мета війни” і “мета воєнних дій”.

Політична мета війни є суттєвим фактором, бо “чим менша жертва, яку ми вимагаємо від нашого противника, тим меншого супротиву ми можемо очікувати від нього. Але, наші мізерні вимоги означають, що й наша підготовка буде слабшою. Чим більше незначною є наша політична мета, тим меншу ціну вона має для нас і тим легше відмовитися від її досягнення, а тому наші зусилля будуть менш значні”, - писав К.Клаузевіц.

Інколи політична мета може співпасти з військовою, наприклад, коли йдеться про необхідність завоювання областей, територій.

Клаузевіц аналізує зв’язок війни з політикою. Він вважає, що війна в людському суспільстві завжди випливає з політичної ситуації і викликається лише політичними мотивами. Війна, на думку Клаузевіца, є не лише політичним актом, але й справжнім знаряддям політики, її продовженням, але іншими засобами.

Виходячи з взаємозв’язку війни і політики, автор дійшов висновку, що, якщо війна є по суті продовженням політики, останнім її аргументом, то неминучих війн немає, як і не існує єдино вірної політичної лінії.

4. Міжнародна політика являє собою складне і комплексне явище‚ аналіз якого можливий лише за умови ідеального розбиття його на складові частини та конструювання абстрактних моделей‚ що являють собою спрощене віддзеркалення реальності. Один із способів створення моделей міжнародної політики базується на системному підході. Відповідно до нього міжнародну політику можна розглядати як складну‚ відносно автономну‚ систему навколишнього світу.

За визначенням Л. фон Берталанфі‚ система є аналітичною конструкцією, яка представляє певні явища реальності як "сукупність елементів, що знаходяться у взаємодії між собою". Mіжнародна система – це лише модель політичного життя‚ яка редукує комплексність навколишнього світу до сукупності міжнародних акторів та зв’язків між ними‚ залишаючи поза увагою інші аспекти міжнародної політики.

У науці не сформувалося єдиної думки про характер структури міжнародної системи. Існує декілька теоретичних підходів щодо того, яким чином побудована структура міжнародних відносин. Умовно їх можна поділити на три головні напрямки – реалістичний (представники якого‚ що досліджують міжнародну політику на основі системного підходу‚ частіше називають себе неореалістами)‚ неоінституалістський та конструктивістський. У рамках цих теоретичних парадигм було створено ряд моделей структури міжнародної системи. Розглянемо найважливіші із них.

Аналіз неореалістичних підходів до міжнародних відносин ми здійснимо на прикладі моделі міжнародної системи‚ розробленої наприкінці 70–х років американським політологом Кеннетом Уолтсом‚ що отримала загальне визнання та справила сильний вплив на дискусію про характер міжнародної політики. Модель Уолтса виходить з того, що структура міжнародної системи складається виключно із відносин держав між собою (так звані interacting units). Структура є чимось більшим‚ ніж просто сума елементів, тобто держав. Завдяки взаємодії держави стають акторами і у той же час частиною структури системи, яку вони‚ у свою чергу‚ самі й створюють.

Держави намагаються максимально реалізувати свої цілі у рамках міжнародної системи. Проте можливості кожної із них обмежені діяльністю інших міжнародних акторів. Конкуренція держав у рамках міжнародної системи знищує ті з них‚ які є менш пристосованими до системних вимог‚ а також змушує інші протистояти одна одній у розподілі таких спільних благ‚ як безпека‚ економічні переваги тощо. Таким чином‚ структура міжнародної системи для К.Уолтса є нічим іншим‚ як розподілом між політичними акторами певних матеріальних можливостей за умов відсутності централізованої монополії на владу.

Держави не є рівними за своєю величиною, багатством, силою тощо. Тобто, хоча держави не відрізняються у своїх функціях, вони мають різні можливості. Структура змінюється у відповідності до розподілу можливостей між державами. Метою держав за таких умов є покращити або хоча б зберегти свою позицію у міжнародній системі. Позиція держав розглядається як певне обмежене благо‚ оскільки не можна бути одночасно переможцем і переможеним. Тому дозволити іншим державам отримати додаткові переваги неминуче принесе шкоду власній. А отже‚ логіка міжнародної системи полягає у тому‚ що держави намагаються врівноважити потенціал одна одної та не допустити отримання іншими будь-яких переваг.

Зрозуміло‚ що єдиною можливістю встановлення довготривалого миру у міжнародній системі є рівновага сили. Міжнародна система стабілізується тільки тоді‚ коли буде створено стійкий паритет між прагненнями та можливостями окремих держав.

Із цього випливає принцип відносних здобутків (relative gains)‚ який стверджує, що роль окремої держави у міжнародній системі може бути визначена виключно у її співвідношенні до ролі інших держав. Якщо спробувати визначити вплив держави за певними індикаторами‚ їх абсолютні значення нічого не скажуть про її роль у міжнародній системі. Тому держави зацікавлені швидше у відносних здобутках, ніж у абсолютних. Важливим є порівняння впливу одного актора і впливу інших відразу у багатьох площинах.

Держави бояться отримання додаткових переваг іншими як у відносинах із противниками‚ так і при співробітництві із союзниками. Тому‚ врахування можливості отримання відносних здобутків іншим актором зменшує готовність держав співпрацювати одна із одною.

К. Уолтс абсолютизує принцип відносних переваг як свого роду фундаментальне пояснення поведінки держав на світовій арені. Але не варто забувати‚ що у реальності цей принцип обмежується різноманітними умовами. Зокрема, у відповідності до теорії ігор‚ чим більшою є кількість кооперуючих акторів, тим меншою є можливість отримання односторонніх переваг кожним актором. Крім того, можливість здобутків у одній сфері може зменшувати у актора почуття втрат у інших сферах. Власні низькі здобутки від кооперації оцінюються як втрати лише тоді, коли вони збільшують потенціал впливу іншого актора‚ і цей вплив ним застосовується. Але й у цьому випадку низькі здобутки від кооперації між двома партнерами можуть компенсуватися високими здобутками щодо третіх сторін.

У практичній площині паритет сили дуже важко зробити довготривалим. Адже здобутки однієї держави означають втрати для іншої і породжують‚ таким чином‚ прагнення до реваншу. Тривалий мир може встановитися лише тоді‚ якщо реванш з якихось причин неможливий. Історія демонструє‚ що подібне розв’язання було ефективним тільки у відносинах між державами‚ які посідали ядерну зброю у такій кількості‚ що подальша ескалація конфлікту загрожувала їхньому існуванню.

Але яким чином підтримати стабільний мир перед загрозою неядерних конфліктів? На це питання спробували відповісти критики Уолтса.

Більш комплексний підхід до аналізу зовнішньої політики розробив, модернізуючи підхід К. Уолтса, кельнський політолог Вернер Лінк. Він прагне‚ з одного боку‚ відійти від державоцентризму, вводячи у аналіз інших міжнародних акторів, а з іншого – перейти до опису міжнародних відносин як процесу взаємозв’язків, а не окремих акцій, тобто надати науковій рефлексії більшої динаміки. Miжнародні відносини складаються‚ за Лінком‚ із двох частин – зі взаємодії різноманітних акторів та поєднання різноманітних структурних й організаційних елементів. Різні форми цих частин та взаємовідносин між ними є причиною різноманіття конфігурацій міжнародної системи.

Ще один автор неореалістичного напрямку‚ Стенлі Гоффман‚ поділяє міжнародні відносини на дві площини. Площина військової безпеки та оборонної політики визначається ним як висока політика (high politics). Цій площині підпорядковується площина низької політики (low politics), до якої належать економіка, культура тощо. Такий поділ був підтриманий більшістю неореалістів‚ проте у них досі відсутня єдина думка‚ наскільки таке протиставлення є адекватним емпіричній реальності.

Зовсім іншу‚ ніж неореалісти‚ картину міжнародних відносин малюють прибічники напрямку‚ який отримав у літературі назву неоінституціоналізму. Нa відміну від представників неореалістичних шкіл‚ вони розглядають міжнародні відносини як сильною мірою упорядковане переплетіння міжнародних інститутів. Міжнародні інститути є різновидом соціальних інститутів. Це поняття‚ яке сформувалося у рамках соціології‚ означає відносно тривалі сенсовні зразки чи моделі поведінки у суспільному бутті‚ що виникають у процесі засвоєння індивідами й соціальними групами цінностей‚ норм і правил функціонування у суспільстві. Соціальні інститути детермінують поведінку індивідів та груп.

Переносячи це поняття у міжнародні відносини‚ відомий американський політолог Р. Кохейн визначає міжнародні інститути як поєднані між собою набори правил (формальних і неформальних), що виникають у процесі діяльності акторів у міжнародній системі. Вони встановлюють поведінкові ролі для міжнародних акторів, обмежують їхню діяльність і формують очікування щодо поведінки інших.

Тобто‚ інститути – це зразки поведінки міжнародних акторів у ситуаціях, які повторюються при їхній взаємодії. Дії міжнародних акторів при цьому задаються певними наборами правил, які детермінують їхні ролі, надають цілеспрямованості діям і, таким чином, визначають відносини між ними. Міжнародні інститути поділяються на наступні типи: міжнародні норми‚ світосприйняття‚ цінності‚ принципи дій та ролеві уявлення міжнародних акторів.

Норми можна визначити як генералізовані правила, за якими діють міжнародні актори. Вони визначають ті засоби, які з точки зору міжнародних акторів є дозволеними і відповідними для досягнення поставлених цілей.

Під світосприйняттям розуміють, як правило, концептуальні уявлення міжнародних акторів щодо побудови та функціонування міжнародної системи.

Цінності є поняттям, запозиченим із соціології. У міжнародних відносинах воно означає концепції міжнародних акторів щодо бажаного для них стану міжнародної системи. Це критерії, які кладуться в основу при виборі або визначенні цілей акторів. Наявність спільних цінностей пов’язує міжнародних акторів у ціннісні співтовариства‚ які на формальному рівні іноді реалізуються у формі міжнародних організацій. Скажімо‚ ООН‚ НАТО‚ ЄС та низка інших організацій визначають себе передусім як об’єднання держав на основі спільних цінностей.

Принципи є уявленнями міжнародних акторів, що пов’язують між собою у причинно-наслідковий ланцюжок розуміння ними політичної реальності, визначення цілей та співвідношення цих цілей і засобів їх досягнення при плануванні і проведенні політичних акцій.

Ролеві уявлення – це очікування, що визначені і специфіковані більш чітко‚ ніж норми. Вони детермінують інтерсуб’єктивні сподівання одних міжнародних акторів щодо поведінки інших акторів у певній ситуації.

У емпіричній реальності міжнародні інститути набувають матеріальних‚ формальних та організаційних форм‚ до яких належать  міжнародні організації та режими. 

Міжнародні організації є формальними об’єднаннями держав‚ наділеними спеціалізованою або універсальною компетенцією. Одночасно вони виступають як колективні актори, що діють цілеспрямовано та складаються із окремих держав. Головною функцією організацій у міжнародній системі є формулювання спільних цілей держав-членів та визначення засобів для їх досягнення. Крім того‚ як зауважує В.С.Бруз‚ вони відіграють роль своєрідних банків інформації з певних проблемних питань та сприяють створенню єдиних стандартів в окремих галузях міжнародного співробітництва.

Оскільки міжнародні організації творять норми‚ правила та процедури взаємодії держав й слідкують за їх дотриманням‚ саме вони можуть розглядатися як головна форма функціонування міжнародних інститутів. У рамках організації діяльність її членів регулюється шляхом створення системи норм, правил та порядків дій (алгоритмів), які формують організаційну структуру. Створенням організаційної структури діяльність країн–членів організації та її персоналу чітко, але у той же час достатньо гнучко‚ спрямовується на досягнення цілей і завдань організації. Структура організації впливає й регулює як діяльність її членів, скеровану на вирішення певних проблем‚ так і їх взаємодію між собою. Структура дозволяє системно поєднати між собою окремі довготривалі індивідуальні дії акторів, якими досягається певний спільний результат. Наявність організацій дозволяє зменшити непрозорість, багатозначність, хаотичність дій акторів і‚ відповідно‚ сформувати чіткі лінії діяльності, їхні пов’язання між собою‚ а також докладно визначити очікувані результати.

Аналітично у рамках організаційної структури можемо розрізняти цінності, норми та ролі‚ які є розглянутими вище типами міжнародних інститутів. Спільні цінності‚ що знаходять вияв в статуті організації‚ дозволяють акторам взаємодіяти у її рамках попри наявність відмінностей у їхніх інтересах. Норми включають у себе найважливіші правила поведінки акторів: визнання статуту організації, визначення їхніх прав та обов’язків. Ролеві очікування визначають в організації розподіл функцій і компетенцій між її членами. Роль держави-учасниці організації передбачає, що вона‚ як мінімум‚ публічно визнає цілі організації чи хоча б їх не заперечує, але в жодному разі не відкидає і не поборює їх своєю політикою.

Ставши членом організації, держава тим самим реалізує своє право делегувати їй частину власного суверенітету у певній сфері або сферах, а також приймає на себе низку зобов'язань, передбачених статутом або рішеннями керівних органів, наприклад‚ зобов’язується сплачувати певну частку бюджету організації. Крім того, вимагається бажання країни-учасниці діяти для досягнення мети організації.

Сенсом створення міжнародних організацій є те‚ що організація може очікувати з боку кожної держави-учасниці готовність активно діяти у відповідності до рішень своїх керівних органів, замість того щоб кожного разу домагатися такої діяльності від кожної окремої країни та окремо мотивувати своїх членів. Це робить можливим швидке планування та реалізацію складних багатоаспектних заходів для досягнення спільних цілей держав–членів‚ чого не можна досягти простою координацією політики окремих країн або іншими способами.

Країни-члени організації не підпорядковують їй усю свою політику, а передають певну частину свого суверенітету у дуже вузькій сфері. При цьому виникає функціонально спеціалізоване переплетіння політики членів організації з її структурною системою. Завдяки створенню загальних та конкретних правил певною мірою ліквідуються розбіжності між політичними цілями та можливостями окремих країн, затушовуються преференції одних держав щодо інших.

Іншою формою функціонування міжнародних інститутів є міжнародні режими. Поняття режиму, яке спочатку означало організацію правління у певній країні в певний період, було перенесене на інститути, що склалися у рамках міжнародної системи або її підсистем.

Міжнародні режими, за визначенням відомого американського вченого С. Краснера‚ – це сукупність пов’язаних із певними проблемами міжнародних інститутів, які відзначаються фундаментальними принципами, нормами, правилами й процедурами ухвалення рішень, за допомогою яких узгоджуються і реалізуються очікування міжнародних акторів. Режими регулюють окремі сфери міждержавної взаємодії і слугують інструментом реалізації інтересів міжнародних акторів шляхом узгодження їхніх взаємних очікувань та створення‚ таким чином‚ довіри у відносинах.

Міжнародні режими можуть бути формально встановлені міждержавними договорами та документами міжнародних організацій або існувати неформально‚ спираючись на фактичне визнання певних норм‚ правил і принципів міжнародними акторами. 

Режими дозволяють концентрувати співробітництво у певних галузях. Як і у міжнародних організацій‚ їхня структура складається із принципів, норм‚ правил та політичних процедур. Аналіз міжнародного режиму полягає у встановленні його цілей, засобів, завдань і кола учасників. Теорія режимів дозволяє‚ таким чином‚ об’єднати переваги системного підходу й підходу, що аналізує дії політичних акторів.

Порівнюючи обидві розглянуті вище школи‚ необхідно відзначити‚ що неореалісти й неоінституціоналісти єдині в тому, що держави є найважливішими аналітичними структурами і що у їхньому світі панують анархічні умови. Неореалістичний та неоінституціоналістський підходи відрізняються‚ перш за все‚ трактуванням впливу міжнародних інституцій‚ а відповідно – організацій‚ режимів і конвенцій‚ на стабільність міжнародної системи. Неореалісти вважають, що міжнародні інститути практично позбавлені впливу й лише віддзеркалюють наявне співвідношення сил. Неоінституціоналісти ж‚ навпаки‚ виходять із того, що інститути можуть рішучим чином впливати на поведінку держав. Вони також вірять‚ що хаос‚ який панує у міжнародній системі‚ може бути зменшений шляхом інституційної кооперації.

Для неореалістів домінуючими є інтереси окремих держав. Неоінституціоналісти‚ навпаки‚ аргументують, що міжнародні інститути можуть змушувати держави жертвувати власними інтересами на користь кооперації. Згідно з їхньою моделлю міжнародних відносин, здобутки від кооперації у рамках інституційних правил та норм є більшими‚ ніж від конфронтації, тому держави добровільно‚ без зовнішнього примусу‚ акцептують принципи, норми й правила‚ встановлені у рамках міжнародних інституцій.

У такий спосіб міжнародні інституції полегшують координацію політики між державами і зменшують вірогідність конкуренції за сфери впливу, шкідливої для усіх сторін. З цього випливає твердження, що вони стоять на службі державних інтересів‚ а держави можуть добровільно віддавати їм частку свого суверенітету на користь кооперативного розв’язання проблем, не жертвуючи при цьому власними інтересами.

Таким чином‚ саме мережа міжнародних інститутів визначає поведінку окремих акторів у міжнародній системі. Адже процеси взаємодії міжнародних акторів відбуваються у рамках, створених міжнародними інститутами. Інститути впливають на поведінку міжнародних акторів, але не визначають цілей та стратегій останніх. Інститути діють там, де дії міжнародних акторів повторюються у рамках певних постійних процесів. Тому вони є як стабільною‚ так і стабілізуючою частиною структури міжнародної системи. У той же час міжнародні актори не обов’язково обмежуються діями у рамках існуючих міжнародних інститутів.

Прагнення міжнародних акторів отримати додаткові здобутки поза межами, встановленими інститутами, покращити свої позиції у міжнародній системі, змінити правила, норми й процедури на свою користь є нормальним для більшості із них. Проте таке намагання неминуче веде до наростання конфліктів у рамках міжнародної системи та зменшення її стабільності.

Спроба дати реалістичне трактування функціонуванню міжнародних інститутів об’єднує неоінституціоналізм і неореалізм у комбінацію, яку відомий американський дослідник Ч.Кеглі називає неоідеалізмом.

Oцінюючи здобутки і недоліки неоідеалістичної школи‚ необхідно відзначити‚ що вона значно глибше‚ ніж неореалістична‚ аналізує міжнародні відносини‚ вказуючи на наявність суспільних інститутів як посередників між міжнародним актором та його середовищем. У той же час її категорії мало підходять для аналізу конкретних кроків політичних акторів.

Цей недолік прагне подолати третій напрямок у сучасній теорії міжнародних відносин – так званий соціологічний конструктивізм. Він намагається перенести на міжнародну політику методологічні підходи з інших суспільних наук‚ зокрема‚ із соціології. Американські конструктивістські школи А. Вендта та П. Катценштайна підкреслюють‚ що дії міжнародних акторів зумовлюються сприйняттям ними інших акторів й очікуваннями щодо поведінки останніх. Характер суспільного життя визначається очікуваннями держав і їхніми уявленнями одна про іншу. Саме сприйняття інших є, на думку цієї групи авторів, визначальним для формулювання цілей та інтересів міжнародних акторів.

Конструктивізм пояснює вплив міжнародних інститутів процесами соціалізації на міжнародному рівні. У цьому процесі держави, їхнє політичне керівництво і суспільства під впливом конфронтації із іншими міжнародними акторами вчаться діяти у рамках певної системи правил, конвенцій та норм, яка регулює їхнє співіснування та взаємодію. Структура міжнародної системи розглядається конструктивістами як більш соціальний‚ ніж матеріальний‚ феномен.

Оцінюючи такий підхід‚ необхідно зазначити‚ що він дозволяє пояснити особливості поведінки окремих акторів у міжнародній системі‚ але залишає поза увагою системні впливи на неї. Фактично‚ він редукує мотивації держав у міжнародній системі до захисту їхніх цінностей та ідентичності‚ залишаючи поза увагою об’єктивну складову державних інтересів. Тобто‚ конструктивістська методологія може розглядатися виключно як доповнення до методів двох перших парадигм.

Проте заслугою конструктивістів стала спроба перенести увагу з об’єктивних на суб’єктивні фактори міжнародної політики. Вони показали‚ що так звані об’єктивні фактори‚ наприклад‚ потреби будь–якої держави у дійсності мають суб’єктивну природу.

Як обґрунтовано зазначає російський вчений П.А.Циганков‚ державний інтерес є категорією "об’єктивно–-суб’єктивною". У його основі лежить суб’єктивне сприйняття певним міжнародним актором його об’єктивних потреб‚ спричинених його економічною‚ соціальною‚ політичною і іншою ситуацією. А отже‚ поняття державного інтересу та інші поняття‚ які звичайно використовуються для аналізу міжнародної політики‚ цілком підпадають під фундаментальну для соціології теорему Томаса‚ яка стверджує‚ що суспільна поведінка індивідів та соціальних спільнот визначається їхніми уявленнями про те‚ що є для них реальністю. Для них реальним є те‚ що вони вважають таким.

Тому навряд чи є підстава говорити про об’єктивні і суб’єктивні‚ істинні і фальшиві‚ реальні та уявні державні інтереси. Державним інтересом є не просто усвідомлення певною соціальною спільнотою (міжнародним актором) власних потреб‚ що витікають із умов її існування та діяльності‚ як вважають декотрі автори‚ а усвідомлення нею власних потреб на основі певних норм‚ цінностей та уявлень‚ зумовлених власною історією‚ ідеологією та традиціями.

Оскільки у будь-якому суспільстві існує велика кількість так званих груп впливу‚ тобто інституалізованих і організованих акторів внутрішньополітичного процесу‚ що беруть участь у формуванні зовнішньої політики або впливають на неї‚ державні інтереси є значною мірою рівнодіючою їхніх інтересів. Конкретні державні інтереси – динамічна категорія‚ яка постійно модифікується під впливом змін у співвідношеннях між групами впливу‚ а також загальносуспільних ціннісних зрушень. Незмінними залишаються лише базові цілі міжнародних акторів – самозбереження (збереження суверенітету) і покращення свого абсолютного та релятивного становища у міжнародній системі.

Оскільки‚ таким чином‚ поведінка міжнародних акторів визначається не якимись об’єктивними потребами‚ факторами і інтересами‚ а суб’єктивним сприйняттям цих потреб‚ факторів та інтересів‚ вона не є і не може бути стабільною та об’єктивно детермінованою. Вона визначається ідентичністю міжнародного актора‚ тобто його колективним світосприйняттям‚ яке отримало назву політичної культури.

Як демонструють у своїх дослідженнях конструктивісти‚ ідентичність міжнародних акторів не є константною. Вона змінюється в залежності від зовнішніх впливів і соціалізаційних процесів у міжнародній системі. Колективні актори‚ зокрема держави‚ як і окремі люди‚ вчаться на своїх і чужих помилках. Вони засвоюють певні уявлення‚ які набувають характеру панівних ідеологій‚ підпорядковують себе певним нормам і правилам‚ формують і змінюють системи цінностей‚ символів і стереотипів.

Тому політична культура також змінюється. Навчившись впливати на такі зміни‚ керувати ними у бажаному напрямкові так‚ як ми впливаємо на світогляд окремих індивідів‚ ми можемо змінити поведінку держав і інших акторів у міжнародній системі. Отже‚ міжнародного миру можна досягти‚ змінивши ціннісні системи міжнародних акторів‚ перебудувавши їх таким чином‚ щоб прагнення до миру і пов’язані з ним такі цінності‚ як толерантність‚ зорієнтованість на ненасильницькі засоби у розв’язанні міжнародних конфліктів‚ прагнення до діалогу‚ взаємоповага представників різних етносів‚ рас‚ культур і цивілізацій набули характеру ціннісних імперативів. Така система цінностей і отримала назву культури миру.

Підведемо підсумки. Аналіз перерахованих вище теоретичних підходів змушує нас зробити висновок про те‚ що неореалізм‚ неоінституціоналізм та соціальний конструктивізм віддзеркалюють різні сторони міжнародно–політичної реальності‚ а тому їхні постулати мають розглядатися не як альтернативні судження про неї‚ а у діалектичному взаємозв’язку між собою.

А отже‚ як для усвідомлення та теоретичного узагальнення існуючої політичної реальності‚ так і для практичного використання у плануванні та здійсненні політичних акцій‚ ми маємо використовувати всі три парадигми‚ попри те‚ що вони виходять із діаметрально протилежних аксіом про характер людини та природу людського суспільства.

З перерахованих вище теоретичних напрямків‚ лише конструктивізм стверджує‚ що оскільки проблеми війни і миру мають перед усім не об’єктивну‚ а суб’єктивну природу‚ то змінюючи ідентичність міжнародних акторів‚ можна зробити їх більш толерантними‚ схильними до діалогу та інших ненасильницьких засобів розв’язання існуючих суперечок і конфліктів.

Досягти таких позитивних змін ідентичності міжнародних акторів можна шляхом цілеспрямованого формування у них культури миру‚ яка має стати частиною їхньої політичної культури.

5. "Культура війна" - нова синтетична концепція, що розглядає трансформацію війни як соціокультурного феномену цивілізації в напрямку від "культури насилля" до "культури ненасилля". Інституціалізація поняття "культура війни" відбулася в середині 90-х років ХХ століття, термін вперше офіційно запроваджено в документах ООН і ЮНЕСКО, присвячених концепції та програмі "культура миру".

Базовими поняттями категорії "культура війни" є "культура" та "війна". Але "культура війни" та "культура" і "війна" - поняття не рівнозначні. У "культурі війни" поняття "культура" і "війна" неавтономні, вони існують несамостійно. У даному випадку поняття "культура" виступає як іманентний елемент по відношенню до війни. Словосполучення "культура війни" утворює єдине поняття, тоді як інше словосполучення "культура" і "війна" складається з двох самостійних понять, що взаємодіють між собою. У цьому контексті поняття "культура" має не стільки культурологічний, скільки соціолого-політичний вимір і виявляється не у вузькому її розумінні як результату творчої активності та найвищого досягнення інтелектуальної діяльності, а в широкому плані, що включає у себе суму різноманітних видів людської діяльності, знання, досвід. Такому підходу відповідають дефініції культури як предмета загального консенсусу (Д.Роуз), як тканини значень, витканої в процесі людської діяльності (К.Гіртц), як символічного універсуму, в якому люди формують своє життя і надають йому сенсу (Е.Кассирер), як важливого чинника не тільки проголошення єдиного глобального етосу, але й формування зразків образу життя (Х.Кінг).

Багатозначним є й поняття "культура насилля", яке досить часто вживається поруч із поняттям "культура війни": воно може означати як владу з державною монополією на насилля, так і навмисне насильницьке обмеження життя людей фізичними засобами аж до позбавлення їх життя; може бути як конкретно-ситуативним, неопосередкованим, так і структурним, викликаним несправедливими соціальними системами (звідси завдання модернізації несправедливих соціальних систем); може здійснюватися як завдяки застосуванню воєнної машини, так і з використанням невоєнних засобів безпеки; призвести як до пригноблення супротивника (опонента), так і викликати контрнасилля, сприяти формуванню "культури безкарності" (К.Аннан).

"Культура війни" як феномен історії та багатьох цивілізацій увібрала в себе дуже багатий і надзвичайно суперечливий людський досвід. Вона активно впливала на всі сфери людського життя і містить у собі не тільки уроки "битв та перемог", але й перетворювальні елементи. Тому було б помилкою розглядати "культуру війни" як однозначну протилежність, антипод "культурі миру". Це не статичні та застиглі протилежності з різними полюсами, а надзвичайно складний, діалектично суперечливий процес переходу однієї якості в іншу.

"Культура війни" є історично динамічною, багатомірною та багатоаспектною. Її філософсько-концептуальний вимір пов’язаний із визначенням війни та збройного насилля як специфічного феномену цивілізацій, з формуванням понятійного апарату, з аналізом світоглядних проблем війни та критичним розглядом різних її інтерпретацій. Правовий вимір визначається застосуванням міжнародного гуманітарного права в різних ситуаціях; міжнародно-правовою регламентацією збройної боротьби; міжнародно-правовим захистом культурних цінностей. Соціально-культурний вимір передбачає аналіз війни як ситуації соціального конфлікту, який вимагає відповідно й соціальних (а не тільки військових та силових) методів розв’язання, а також розгляд докорінних соціальних змін крізь призму безперервного процесу, що має насильницький або ненасильницький характер. Соціально-культурний підхід включає також визначення відношення до таких цінностей, як цінність життя, справедливість, свобода, солідарність, права людини, толерантність, розвиток. Військово-політичний вимір - скерування військових доктрин та концепцій, співвідношення воєнних і невоєнних засобів безпеки, принципи військового будівництва та керівництва збройними силами з боку органів влади, право прийняття рішення з приводу оголошення війни, початок воєнних дій, їх припинення, підготовку та укладення мирного договору або угоди, механізми розв’язання збройних конфліктів, цивільний контроль за військовою сферою. Надзвичайно складним, суперечливим та плюралістичним є етичний вимір "культури війни": вона формує моральні цінності як зі знаком плюс (героїзм, хоробрість, сміливість, честь, відважність, патріотизм тощо), так і зі знаком мінус (жорстокість, безжальність тощо). Сама війна може бути і злом (агресія, загарбницька війна, колоніальна війна), і акцією, яку здійснено з грубим порушенням міжнародного права, і воєнним гарантом миру, і проявом справедливості (війна справедлива, оборонна, визвольна), і засобом припинення протиправних дій. Соціально-психологічні аспекти "культури війни" охоплюють проблеми агресивності і неагресивності людського мислення і поведінки, "неврівноваженості свідомості", природи агресивних інстинктів, формування мілітаристського духу та стереотипів "свій - чужий", "ми - вони", "образу ворога", без якого в історії людства не відбулося жодної війни. Науково-технічний вимір "культури війни" визначається тим, що наука і війна завжди були одна по відношенню до одної потужним поштовхом для виявлення кожною з них своєї головної якості. Війна завжди жадібно всотувала повітні досягнення науки і техніки, а наука докорінно змінювала характер самої війни, постійно розширюючи власні інтелектуальні горизонти.

"Культура війни" взаємодіє з правом війни ("Гаазьке право"), яке, крім багатьох спільних з нею рис, має свій власний зміст - це правова система міжнародного гуманітарного права, яка регулює поведінку сторін у період збройних конфліктів. Правомірним є виділення також категорії "мистецтво війни", яка, як і "право війни", взаємодіє з "культурою війни", але не є адекватною їй і не покривається нею - це галузь військової справи і воєнної діяльності, це майстерність у підготовці і проведенні конкретного виду війни, військових операцій, це глибоке стратегічне й тактичне мислення. Дуже важливий аспект "культури війни" - її "одержавлення", яке виявляється у державній монополії на збройне насилля, в існуванні державних структур, що працюють на війну, у державному бюджетному забезпеченні військової машини.

Війни розрізняються за масштабами - світові, локальні, регіональні; за метою – справедливі, несправедливі, визвольні, колоніальні, завойовницькі; за політичним характером – міждержавні, внутрішньодержавні (громадянські); за способом ведення – тотальні, оборонні, партизанські; за характером військової техніки – морські, ядерні тощо. Виділяють війни цивілізаційні, інформаційні, психологічні, "холодна війна" і "холодний мир". У розумінні сутності війни як соціального явища важливу роль відіграє розкриття змістовних параметрів понять "міжнародний конфлікт", "збройний конфлікт", "збройний конфлікт неміжнародного характеру", які мають політичний, правовий і гуманітарний вимір.

Одна з форм збройної боротьби – заколот-війна, яка виявляється в різних локальних війнах і конфліктах, у міжнародному тероризмі. Характерні її риси - відсутність чітко виражених ліній протистояння, величезні просторові параметри, ангажованість широкого кола громадян, неурядових політичних та релігійних організацій, активна диверсійна діяльність, відсутність єдиного центру політичного та військового керівництва, непогана координація дій заколотників у міжнародному масштабі, загострення гуманітарних проблем, доведення їх у багатьох випадках до рівня гуманітарної катастрофи. В умовах "заколоту-війни", як правило, ігнорується Міжнародне гуманітарне право - "право війни" (Гаазьке право) та право захисту жертв збройних конфліктів (Женевське право). Термін "заколот-війна" запроваджено до наукового обігу у першій половині ХХ століття російським воєнним теоретиком А.Свєчиним і в середині ХХ століття представником російського зарубіжжя, учасником першої світової війни полковником Є.Е.Месснером. Свєчин розуміє "заколот-війну" скоріше як збройний конфлікт неміжнародного характеру, викликаний соціально-політичними чинниками.

У Месснера - це нова форма збройного конфлікту. На даний момент поняття "заколот-війна" тлумачать широко, тому, на нашу думку, досить важко умістити його в одну чітко окреслену дефініцію, бо заколот-війна має багато форм і варіацій та являє собою новий вид викликів міжнародній безпеці в ХХІ столітті.

Перетворення "культури війни" на "культуру миру" - стратегічне завдання всієї світової спільноти на тривалу історичну перспективу. Воно передбачає відхід як суспільних інститутів, так і окремих громадян від цінностей, поглядів та форм поведінки, сформованих в умовах війни і насилля, їх переорієнтацією на цінності, погляди та форми поведінки, що відповідають ненасильницьким соціальним змінам, соціальній справедливості, культурі миру.

Культура миру - миротворча концепція, ініційована, як і "культура війни", ООН і ЮНЕСКО в 90-ті роки ХХ століття і опрацьована в їх основних документах - Декларації про культуру миру, Програмі дій у галузі культури миру.

Мета цієї концепції - сприяння глобальному рухові в напрямку швидкого переходу від культури насилля і війни до культури миру і ненасилля в третьому тисячолітті. На перший план висувається завдання формування цінностей миролюбності, миротворчості, толерантності, неагресивного мислення і неагресивної поведінки, посилення "мирних генів" та приборкання "генів агресії". Головними елементами цієї в основному сформованої концепції є а) принципово нове розуміння соціального діапазону миротворчості як відносин не тільки між державами, але й між етнічними, соціокультурними та релігійними групами в країнах - з максимальним урахуванням не тільки юридичних, але й соціальних, культурологічних, етнічних, конфесіональних чинників, особливостей національного характеру, історичних традицій народів; б) взаємозв’язок миротворчості з культурою демократії і розвитком як соціальним (а не тільки економічним) процесом; в) чітко диференційований підхід до розгляду конфліктних, постконфліктних ситуацій і попереджувальних дій, що мають на меті запобігання можливих конфліктів; г) орієнтація у побудові миру на заходи превентивного, освітнього характеру, на виховання людей у дусі миру, на посилення міжнародного діалогу та вільного доступу до інформації; дослідження національних методів затвердження ідеалів миру, демократії та прав людини, а також ненасильницького розв’язання конфліктів.

У концепції "культура миру" поняття "культура" і "мир", що відображають стан протилежний війні, є поняттями неавтономними, вони існують поруч. У словосполученні "культура миру", як і у "культурі війни", поняття "культура" охоплює не тільки культурологічний, але передусім соціолого-політологічний аспект. Еквівалентом "культури війни" в англійській мові за змістом є не "world culture” a "culture of peace". У контексті миротворчості поняття "мир" крім юридичного тлумачення - в міжнародному праві не стан, протилежний війні, відсутність збройної боротьби між державами, мирна угода між учасниками конфлікту про припинення збройного протистояння, відносини між державами, що базуються на проведенні політики ненасильницькими засобами - має багато інших змістовних варіантів, які мають як правові, так і моральні аспекти. Основні з них: відсутність ворожнечі, незгоди; приязнь, одностайність, доброзичливість, дружба між різними агентами соціальних відносин; спокій, дружелюбність, злагода - як соціально-психологічний і моральний стан людської душі, що формує стиль мислення і поведінки. Віддзеркаленням термінологічної "єдності в розмаїтті" категорії "мир" є й такі його розуміння: мир життя, життєвий або "живий" мир, мир - громада; мир як природна норма індивіда, колективу, народу, людства, яку виводять з гармонійно-натурального стану Природи - Космосу. "Мир" має також філософський вимір - як ідеал і найвища цінність людства.

Комплексний підхід до аналізу поняття "культура миру" виявляється в урахуванні всієї системи соціальних, економічних, соціально-психологічних, культурних, освітніх та виховальних чинників, що базуються не тільки на безумовно позитивних миротворчих цінностях, але й враховують усю гаму суперечностей та зіткнень між традиціями, переконаннями, поглядами, стереотипами мислення й поведінки в цій сфері. Зміст та значення культури миру визначається поєднанням ціннісних настанов, світоглядних ідей, традицій, стилів поведінки та життя, які, як не сформульовано в документах ООН і ЮНЕСКО, відображають та підтримують: а) повагу до життя, людей та всіх їх прав; б) відмову від будь-яких форм насилля та участь у запобіганні насильницьких конфліктів завдяки повному усуненню причин їх виникнення і розв’язанню проблем за допомогою діалогу та переговорів; визнання однакових прав і можливостей чоловіків і жінок; г) визнання права кожної людини на свободу вираження поглядів та переконань і на доступ до інформації; д) дотримання принципів демократії, свободи, справедливості, толерантності, співробітництва, плюралізму, культурного розмаїття, діалогу і взаєморозуміння між народами, етнічними, релігійними, культурними та іншими групами і між окремими людьми; е) дотримання принципів соціально-орієнтованого суспільства, яке захищає права слабих членів шляхом прийняття послідовних і довготривалих заходів, скерованих на розвиток, у центрі якого стоїть людина і який базується на взаємній підтримці; ж) всебічна участь у процесі справедливого задоволення потреб нинішніх та прийдешніх поколінь у галузі розвитку і охорони навколишнього середовища.

У методологічному плані головними елементами в розкритті соціоментальних підстав культури миру є визначення змісту таких категорій, як миролюбність, світосприйняття, миротворчість, побудова миру, толерантність, сила як інструмент розв’язання конфліктів, насилля як історичний рудимент культури війни, ненасилля. Особливого значення набуває етичний кодекс прихильника миру - особистісна інтерпретація морально-етичних проблем миру, своєрідний кодекс моральної поведінки людини в миротворчому процесі.

Створення культури миру діалектично пов’язане з моделями побудови миру, сконструйованими на базі поєднання основних чинників міжнародного життя та "моделей" зв’язків у системі миру, для яких характерна усталеність, повторюваність, стабільність, безперервність, верифікація, альтернативність, варіантність. Діючі моделі базуються в неузаконеній конфігурації державних кордонів, легітимній структурі двосторонніх і багатосторонніх відносин, на принципах взаємодії та співробітництва, які визнають актори міжнародного співтовариства, на наявності зон інтересів і сфер впливу, на правилах підтримання миру та прийнятних для всіх сторін заходів безпеки. "Модельний вимір" властивий концепціям міжнародних відносин, побудованих на "балансі сил", "рівновазі сил". Він притаманний Вестфальській системі, Версальсько-Вашингтонській системі, яка сформувалася після першої світової війни на основі угоди в рамках Паризької мирної конференції (1919 - 1929 рр.) і Вашингтонської конференції (1921 -
1922 рр.), Ялтинсько-Потсдамській системі (мирному співіснуванню держав з різним суспільним ладом), біполярній системі "холодної війни".

На зламі ХХ і ХХІ століть чітко виявився плюралізм протилежних підходів до трактування світового порядку: багатополюсний, однополярний ("монополярний"), "однобагатополярний", (коли одночасно співіснують "однополярність", уособлювана однією супердержавою, і "багатополярність", якої дотримуються інші країни), моноцентричний, "регіоналізований світ", в якому можна чітко окреслити нові лінії протистояння і конфліктів - не тільки на ґрунті політичних та економічних інтересів, але й в галузі культури, етнополітики, національної і конфесійної належності. Існує також і точка зору, згідно з якою застаріла не тільки "біполярність", а й "багатополярність", і "однополярність", а сучасний світ являє собою багаторівневу і динамічну міжнародну та міждержавну систему, в якій дедалі більше висувається на перший план необхідність прийняття рішень за участю багатьох сторін та створення нових міжнародних інститутів. Правомірно також виділення "статичних моделей" міжнародних відносин, які відрізняються нестабільністю, не піддаються прогнозуванню і мають ситуативний вимір (аналіз на основі post factum).

Гіпотетично можливий також варіант безполюсного миру, яким керує міжнародна спільнота, але цього навряд чи можна досягти на практиці, принаймні на даному етапі історичного розвитку.

Потенційні можливості нових парадигматичних версій світової спільноти в ХХІ столітті визначаються ресурсною взаємодією (конкуренцією) акторів міжнародної ситуації та інституціональної світової системи; різними концептуальними політологічними, правовими та морально-етичними підходами до моделювання інституціональної міжнародної сфери; найоптимальнішим поєднанням централізованих та децентралізованих важелів впливу на міжнародний політичний процес з наростанням - на тлі "політичного плюралізму" - духовно-моральної єдності сучасної цивілізації. В умовах переходу світової спільноти від миру міжнародного (побудованого після першої світової війни) до миру глобального першорядне значення мають такі проблеми: роззброєння як матеріальна гарантія миру і магістральний напрямок спільних зусиль усього світового співтовариства на формування системи глобальної стабільності та безпеки, нестандартний підхід до гарантування міжнародної безпеки в умовах нових загроз, особливо у боротьбі з міжнародним тероризмом. Невоєнні засоби - це сукупність соціальних інститутів, правових норм, духовних цінностей, інформації і технічних систем загального призначення, які держава використовує для впливу на внутрішні та зовнішні відносини з метою укріплення воєнної безпеки. У військовій доктрині РФ міститься їх перелік - це політико-дипломатичні, міжнародно-правові, економічні засоби. До решти зараховують інформаційні, ідеологічні, психологічні, гуманітарні, розвідувальні (політична, економічна, науково-технічна розвідка) засоби, громадська (ненасильницька) оборона. Один з нових видів гарантування безпеки (поряд з воєнно-політичною, економічною, екологічною тощо) - безпека гуманітарна, яка являє собою "людський вимір" безпеки, для якої головною метою є людина, її інтелектуальний, духовний, морально-етичний потенціал. Таке трактування гуманітарності призвело до інституціалізації термінів "гуманітарна інтервенція", "гуманітарні операції сил ООН", "гуманітарна катастрофа", "примушення до миру" з метою укріплення безпеки і стабільності.

Для гуманітарної безпеки важливе методологічне значення має вперше здійснене в хартії європейської безпеки закріплення гуманітарного аспекту безпеки і системи таких категорій, як співробітництво, солідарність, партнерство, консенсус, довіра, транспарентність. Вперше базові категорії глобальної безпеки "мир" і "безпека" було охарактеризовано за допомогою таких ціннісно-нормативних категорій, як "співробітництво між державами" і "довіра між людьми у державі"; вперше людський, економічний, воєнно-політичний вимір безпеки було розглянуто як одне ціле.

Необхідно виділити проблеми нової галузі етичного знання - етики безпеки, що формується на ґрунті загальнотеоретичної етики і різних спеціалізованих течій етичної думки - воєнної етики, політичної етики, біоетики тощо. В ній виділяють такі аспекти: а) формування принципово нового світоглядного вектора особи, яка бере участь у забезпеченні системи національної безпеки, об’єктивне сприйняття нових загальнопланетарних і національних реалій і тих суттєвих зовнішньо- і внутрішньополітичних змін, що відбулися після руйнації біполярного світу; б) розгляд ідеї національної безпеки у безпосередньому зв’язку з концепцією стабільного розвитку, яка набуває дедалі більшого наукового визнання і виступає як її невід’ємна частина і одночасно умова її реалізації; в) високий рівень політичної свідомості воїна, бо деполітизація армії та її аполітичність - поняття не тільки не тотожні, вони взаємовиключають одне одне; г) по-новому ставляться до вирішення низки морально-етичних питань, у числі яких пріоритетними є інтелектуальні і духовні начала стилю мислення і поведінки, формування неагресивного типу особи.

Перехід армії на контрактну основу додає суттєві елементи у розуміння таких понять як "військовий обов’язок", "військова повинність", патріотизм, які під впливом "ринкової філософії" можуть набувати суто прагматичного характеру. Серйозна проблема - політичний престиж як самої армії, так і військової служби, в тому числі взаємодія армії з іншими інститутами держави. З військовим престижем тісно пов’язана і така соціально-етична категорія, як "захисник Вітчизни", якій потрібні нові гуманістичні поштовхи.

До найважливіших моральних проблем національної безпеки відноситься етика міжнаціональних і міжетнічних відносин. Агресивний націоналізм та деструктивний сепаратизм завдали нищівного удару духовним цінностям народів. Тому одне із невідкладних завдань - зміцнення правової та моральної бази цивілізованої співдружності, співтворчості різних етносів як в рамках окремої держави, так і в загальнопланетарному масштабі.

В документах ООН і ЮНЕСКО з проблем культури миру вперше на такому рівні було зроблено спробу охарактеризувати миротворчий процес як процес не спонтанний, не стихійний, а структурований, що відзначається низкою системних прикмет. Виділено такі його базові елементи, як глобальний характер руху "в напрямку швидкого переходу від культури насилля і війни до культури миру і ненасилля в новому тисячолітті" (преамбула ухваленої 10 листопада 1998 р. Генеральною Асамблеєю ООН "Декларації про культуру миру"); поєднання ціннісних настанов, світоглядних ідей, традицій, типів поведінки та стилю життя (стаття 1 Декларації); процес перетворень індивідуального, колективного та інституціонального характеру (стаття 2 Декларації). Миротворчий процес розкривається як відкрита і глобальна система (стаття 4 Декларації). Концепція має чітку організаційну спрямованість, цілі, стратегії (вони містяться в ухваленій 10 листопада 1998 р. Генеральною Асамблеєю ООН "Програмі дій у галузі культури миру"); визнано необхідність розробки загальної стратегії культури миру і національних стратегій дій; вказано на необхідність базувати цю роботу на комплексній основі й здійснювати її координацію із заходами в інтересах міжнародного миру й безпеки, що здійснюються зусиллями урядових і неурядових, релігійних, гуманітарних, творчих та інших організацій (див. пп. 1-3 Програми).

Варто розглянути функції миротворчого процесу, що надають йому цілісність: пізнавально-теоретична, інтегративно-комунікативна, програмно-цільова (прогностична), соціально-перетворювальна, інформаційна, регулювальна, комплексна, корективна, стимулювальна, оціночна, спонукальна, захисно-наступальна. "Програми дій" і стратегії передбачають реалізацію широкого кола проблеми - миротворчість в умовах збройних конфліктів, запобігання конфліктів, пов’язаних із насиллям, встановлення миру після завершення конфлікта; здійснення "освіти для культури миру" і формування на базі "першої грамотності" (базової освіти) "другої грамотності", що має на меті засвоєння "науки жити разом"; підготовка кадрів, які на професійній основі могли б здійснювати реалізацію концепції культури миру і формування мереж, що об’єднують "пропагандистів ідеалів миру" і "прихильників миру"; діяльність омбудсменів (представників з прав людини); створення "лабораторій" запобігання соціальних конфліктів, функціонування системи асоційованих шкіл та кафедр ЮНЕСКО.

Необхідно розглянути й такі важливі проблеми, що впливають на нарощування миротворчого потенціалу; соціальна основа миру, діалектика культури миру і демократії, актуалізація проблем міжнародної моралі, загальнопланетарної свідомості, миротворчий потенціал освіти та художньої культури, миротворчість ЗМІ тощо. В основі міжнародного виховання лежить тріада: міжнародне взаєморозуміння, співробітництво і мир. Вона являє собою одне ціле, що ґрунтується на принципі дружніх відносин між народами та державами, на повазі прав людини і основних свобод. Значення цих термінів співпадають в одному стислому понятті "міжнародне виховання", яке пов’язане з термінами "права людини" та "основні свободи". Внаслідок цього важливим елементом міжнародного виховання стає громадське виховання, що має у формуванні миру яскраво виражені національні і міжнародні аспекти.

Особливу увагу необхідно приділити аналізу практичного досвіду миротворчості та різних форм діяльності в цій сфері: робота національних "комісій істини та примирення", розповсюдження "ініціатив з громадянської служби миру", акції "політики запобігання" (тобто своєчасне розв’язання гострих соціальних проблем), організація за прикладом декількох країн "салонів культури миру" при парламентах, програми ЮНЕСКО "SOS MEДІА", що мають на меті допомогу незалежним засобам масової інформації в екстремальних умовах. Актуальним є розгляд міжнародного комунікативного простору (радіохвилі, супутники) як загального надбання людства, що підлягає регламентації та використанню в спільних інтересах. На порядку денному стоїть питання про створення глобальної мережі комунікацій та обміну інформацією, яка являє собою децентралізовану багатомовну мережу, де всебічне використання знайшли б сучасні інтерактивні комунікаційні технології (у тому числі Інтернет).

Особливу увагу необхідно приділити аналізу гендерній проблемі культури миру; зокрема, реалізації Платформи дій четвертої Всесвітньої конференції з питань становища жінок шляхом мобілізації необхідних ресурсів і політичної волі, включно з розробкою та здійсненням національних планів дій; підтримці ініціативи жінок у галузі миру і вживання конкретних заходів з метою сприяння розвитку рівності між чоловіками та жінками в ході прийняття рішень у галузі політики й економіки; проведенню глобальної компанії підтримки жертв конфліктів та припинення насилля по відношенню до жінок як у родині, так і в ході збройних сутичок; проведенню систематичних наукових досліджень з гендерної проблематики; широкій підтримці участі жінок у засобах масової інформації, а також - перегляд у навчальних матеріалів, які сприяють формуванню у дівчат правильного самовиховання.

У ході аналізу діяльності миротворчих сил ООН ("блакитні каски"), які за санкцією та мандатом Ради Безпеки ООН забезпечують підтримку або відновлення міжнародного миру та безпеки, урегулювання міжнародних збройних конфліктів (за що вони справедливо відзначені Нобелівською премією миру), було звернено увагу на велику внутрішню суперечливість цього виду миротворчості: у політичному плані не завжди компроміс та посередництво демонструють свою ефективність; в моральному плані гуманітарна діяльність несумісна з військовим втручанням; стратегія стримування може відіграти не тільки позитивну, але й - поряд з іншими чинниками - негативну роль, що сприяє експансії насилля. В умовах "насилля на насилля" деформується сама сутність міжнародної відповідальності. Дуже важливе завдання світової спільноти - докорінне вдосконалення правових та організаційних механізмів миротворчості ООН.

Можна зробити висновок, що проект "Культура миру" має чітко виражені гносеологічні риси глобального наукового дослідження. Людство прагне усвідомити своє світорозуміння та світосприйняття в єдиній цілісній системі гуманітарних координат. В перспективі чекатиме переосмислення накопичених знань, критичне засвоєння світової гуманітарної думки та прорив до нового рівня розуміння законів розвитку людини і суспільства. Навчитися жити в мирі не тільки один з одним, але й з собою, любити за життя, а не "жити після смерті", - завдання для кожної людини, досягши яких, вона свідомо й творчо затверджує мир, спочатку кожний у своєму безпосередньому оточенні, а потім і на всій планеті.

 

 

ЛЕКЦІЯ 4:

ПАЦИФІЗМ ТА ЙОГО РОЛЬ У СТРИМУВАННІ ВІЙН

ТА ЗБЕРЕЖЕННІ МИРУ НА ПЛАНЕТІ (2 години)

План:

1. Поняття “пацифізм”, сутність, зміст та форми прояву.

2. Зародження пацифістського руху у XIX ст.

3. Миротворчість і пацифізм у ХХ ст. та основні етапи їх розвитку.

 

Вступ. На порозі ХХІ століття миротворча думка, що пройшла через важкі випробування ХХ століття, підходить до висновку про приоритетну роль свідомості в досягненні миру на землі.

В статуті ЮНЕСКО записано: “Думки про війну виникають в умах людей, тому в свідомості людей необхідно укорінювати ідею захисту миру. На сучасному етапі тему миротворчості необхідно розглядати не тільки з політичної, економічної, соціальної та ідеологічної точки зору, але й з духовно моральних позицій. Без цього характеристика миротворчих зусиль та рухів трагічного ХХ століття буде зовнішньою, неповною, без розуміння внутрішніх процесів, що відбувалися в свідомості людей та впливали на історію.

Зло, втілене в двох кровопролитних світових війнах, існування антилюдських тоталітарних режимів, створення ядерної зброї, що здатна знищити життя на землі, тероризм, міжнаціональні конфлікти, захоплення заручників, аж до останньої в ХХ столітті війни на Балканах, – це свого роду символ минулого століття.

Моральний регрес людства, на чому наголошував ще М.Бердяєв, продовжується, і наприкінці століття “виявляються все нові і нові форми людської звіриності”, досить витончені та потворні.

1. ПАЦИФІЗМ (від латинського “pacificus” – той, що примиряє) - переконання в тому, що всі війни є злом, наскільки б справедливою не була причина для боротьби. Це переконання часто ґрунтується на релігійній вірі, але має також і гуманістичні та політичні корені. Пацифізм тісно пов'язаний зі спротивом війні, але не тотожний йому, оскільки деякі рухи виступають проти воєн з огляду на непацифістські причини і за допомогою непацифістських засобів.

На світанку західної цивілізації пацифізм виходив із настанов раннього християнства, яке буквально тлумачило Новий Заповіт, закликаючи “не противитися злу насиллям” і “підставляти другу щоку”. Так, наприклад, християни відмовлялися служити у війську Римської імперії. Поступово християнська церква розробила теорію справедливої війни, яка була спрямована на обмеження воєнних дій і визначала справедливі причини виникнення воєн та справедливі методи їх ведення, але й дозволяла християнам воювати, якщо цього вимагала від них держава.

Проте в рамках християнської віри виникла й утопічна течія, спрямована на відродження й утвердження цілковитого пацифізму. До сект, що поділяють пацифістські переконання, належать квакери, меноніти, духоборці та свідки Єгови. У зв’язку з цим, деякі християни вважають пацифізм передусім релігійним, а не політичним явищем, хоча квакери завжди брали активну участь і в політиці.

В часи Відродження політичні мислителі висували на перший план світські аргументи проти війни. Зокрема, голландський філософ XVI століття Еразм Роттердамський піддавав критиці культ лицарства й уславлення війни, викриваючи всю дикість воєн.

Протягом наступних двох століть ряд політичних теоретиків переймалися проблемою, як забезпечити мир між народами, а після закінчення в 1814 році наполеонівських війн, у Європі та в Сполучених Штатах Америки виникли народні рухи за мир. Ці рухи тяжіли передусім до ліберальних поглядів на те, що економічний прогрес та співпраця, а також торжество розуму завдяки освіті зроблять непотрібними жорстокі і руйнівні війни.

Оскільки більшість прибічників пацифізму належали до кола ліберальних демократів, марксисти зазвичай відкидали його як “буржуазний”. Але на початку ХХ століття соціалістичні міжнародні конгреси підтримали рух робітничого класу проти капіталістичних та імперіалістичних воєн, а меншість соціалістів теж були пацифістами і виступали проти всяких воєн.

Спротив війні, включаючи страйки, дезертирство та заколоти, є також складовою анархістської традиції і зумовлюється виступом анархістів проти держави. Більшість анархістів визнавали необхідність застосування насильницьких методів політичного опору державі, але дехто з них теж був безумовним пацифістом.

Протягом Першої світової війни введення військового призову в Англії та Сполучених Штатах викликало масове поширення відмови служити у війську за велінням совісті з боку осіб, які не бажали воювати. З того часу пацифізм стали визначати більш точно як особисте зобов'язання ніколи не служити в збройних силах. Пацифізм такого роду найбільш поширений у країнах з протестантськими і ліберальними традиціями, які спонукають індивідів посідати свідому позицію, а також намагаються справляти вплив на уряди, домагаючись більш терпимого ставлення до відмов від участі у воєнних діях з релігійних переконань.

Багато хто з пацифістів стає дедалі більшим прихильником руху неучасті чи ненасильницьких форм опору, виступаючи проти расизму та інших виявів несправедливості, проти війн і приготувань до війни. На сучасну пацифістську думку справили вплив застосовані М. Ганді в Індії методи ненасильницької боротьби проти Британської імперії.

У пошуках альтернативи війні пацифісти окреслили також можливості застосування організованого ненасильницького опору як основи політики оборони. З часів розроблення ядерної зброї інтерес до цих ідей значно посилився. Усередині пацифістського руху існують розбіжності в наголосах, наприклад між тими, хто говорить про необхідність проведення міжнародних переговорів і досягнення злагоди між народами, і тими, хто зосереджує увагу на ненасильницькому опорі політиці мілітаризму. Іноді розрізняють також безумовних пацифістів, які віддають перевагу особистій відмові брати участь у війні і виступають проти будь-якого застосування збройних сил, і пацифістів, які підтримують політичні заходи, спрямовані на запобігання війні, але можуть водночас і не відкидати можливість застосування сили такими міжнародними організаціями, як Ліга Націй або Організація Об'єднаних Націй. Багато учасників рухів за мир є пацифістами, але не безумовними.

Пацифізм має й інші відгалуження. Багато хто з пацифістів відмовляється від застосування будь-якого насильства на рівні особистості - чи то у формі покарання, чи для самозахисту. Дехто намагається також поширити принцип ненасильства на організацію суспільства, доводячи, що це покладе край усім формам примусу та експлуатації. Пацифізм зазвичай включає переконання, що цілі визначаються засобами, отже, застосування насильницьких засобів завжди матиме своїм наслідком насильство.

У більш широкому смислі термін пацифізм відноситься до цілого напрямку думки і практичної діяльності в культурі західного світу, націленого на визначення того, коли застосування сили в політичних цілях є виправданим, і встановлення межі навіть і для такого виправданого застосування сили. У такому сенсі її джерела і прояви охоплюють релігійну та філософську моральну думку, теорію права, внутрішнє і міжнародне звичаєве та позитивне право, воєнну теорію і практику. Однак у багатьох контекстах цей термін уживається в більш вузькому значенні. Одне загальновідоме спеціалізоване значення годиться тільки для класичної форми теорії справедливої війни, розробленої в добу Середньовіччя, в той час як для інших стадій розвитку більш широкого вчення існують інші терміни.

Отже, пацифізм – суспільно-політичний рух, який пропагує мир і засуджує будь-які війни, а також приготування до них. Перші пацифістські організації виникли у Великій Британії та США на початку ХІХ ст.

2. В середині XIX століття досить суттєвим елементом європейської дійсності став пацифістський рух, найбільш рельєфно відображений у мирних конгресах, які скликалися з 40-х років XIX століття. Перший мирний конгрес відбувся у Лондоні в червні 1843 р., другий – в Брюсселі у вересні 1848 р., третій – в Парижі в серпні 1849 р., четвертий – у Франкфурті в 1850 р., п'ятий – у Лондоні в липні 1851 р. Ці конгреси ставали все більш багаточисельними. Якщо на першому конгресі було 325 делегатів, то на п'ятому кількість учасників досягла 1200 чоловік. Надалі конгреси продовжували скликатися, однак їх значення зменшилось.

Саме в рамках пацифістського руху відбувалася еволюція старих ідей про вічний мир та повернення до старих європейських ідей та проектів. Але цей рух був неоднорідним за своїм складом, метою та формами діяльності. З одного боку, в ньому, особливо спочатку, досить помітно відчувався вплив революційно-демократичних рухів, які намагались створити деяку противагу об'єднанням європейської реакції, поклавши в його основу ідеї загальноєвропейського миру та свободи. Серед діячів цього напряму були Дж. Мадзіні, Дж. Гарібальді, В. Гюго, Л Блан.

Однак вже на перших конгресах, окрім революційно-демократичної течії, позначився активний вплив помірно-ліберальних кіл. Вони апелювали до загальногуманістичних настроїв, намагаючись знайти собі прихильників не тільки серед громадськості, але і в європейських урядах.

Новим явищем стало “підключення” до пацифістського руху представників урядових кіл, що поклало початок формуванню так званого “офіційного пацифізму”. Розмежування всередині пацифістського руху і прояви “офіційного пацифізму” більш повно визначилося пізніше, але вже в 40-50-х роках XIX століття перші ознаки цього розмежування простежуються доволі чітко.

Нарешті, саме в другій половині XIX століття почали активно створюватися нові загальносвітові організації та союзи, які стимулювали появу всесвітніх універсальних ідей. Одночасно все активніше пропагувалися європейські федералістські теорії, що виходили з кіл, зв'язаних з урядами європейських держав. Французький історик П. Ренувен, який детально вивчав європейський рух того періоду, зазначав, що в різних країнах одночасно підтримувалась ідея Об’єднаних Штатів Європи. І дуже часто саме в Об’єднаних Штатах Європи його прихильники вбачили засіб встановлення миру.

Ми вже згадували перші мирні конгреси. Найбільш дієвим з них був третій, паризький (1849 р.), на якому головував видатний французький письменник Віктор Гюго. На відкритті конгресу Гюго виступив з промовою, в якій сказав: “Настане день, коли ти, Франціє, ти, Росіє, ти, Італіє, ти, Англіє, ти, Німеччино, – всі ви, всі нації континенту, не втрачаючи своїх визначальних рис та своєї унікальної своєрідності, всі нерозривно об’єднаєтесь в якомусь вищому суспільстві і створите європейське братство, так само, як колись Нормандія, Бретань, Бургундія, Лотарингія, Ельзас, – злились в єдиній Франції. Настане день, коли єдиним полем битви будуть ринки, відкриті, для торгівлі, і уми, відкриті для ідей! Настане день, коли ядра та бомби будуть замінені виборчими бюлетенями, загальним голосуванням, мудрим посередництвом великого верховного сенату, який буде для Європи тим, чим є парламент для Англії, сейм для Німеччини, Законодавчі збори для Франції. Настане день, коли ми побачимо два гігантських союзи держав – Сполучені Штати Америки та Сполучені Штаті Європи, які стануть обличчям один до одного і скріплять дружбу, потиснувши руки через океан, будуть обмінюватися своїми творами, виробами своєї промисловості, витворами мистецтва, геніальними обдаруваннями: побачимо, як вони піднімають нове на всій земній кулі, заселяють пустелі, під пильним оком творця удосконалюють все створене ним й ради загального благоденства об’єднають воєдино дві неосяжні сили - братство людей і могутність бога!”. У цих словах великого французького письменника була викладена нова філософія і новий етап пацифістського руху.

Лозунг “Сполучені Штати Європи” використовувався також створеною у 1867 році в Парижі Лігою Миру (з 1872 р. – Товариство друзів миру, а з 1883 року – Арбітражне товариство). Тоді ж у Женеві була створена Міжнародна ліга миру і свободи, яка в своїй діяльності звертала більше уваги на політичні та соціальні питання. В міжнародних питаннях вона також повернулася до ідеї Сполучених Штатів Європи. Підтвердженням цьому стало видання Лігою спеціального друкованого органу під назвою “Сполучені Штати Європи”, що згодом став видаватися в Берні щомісячно.

В цілому європейський пацифістський рух і пацифістські організації середини та другої половини XIX століття залишили помітний слід в історії світового пацифізму і в теорії вічного та справедливого миру. Його учасники намагалися перенести теоретичні пошуки та проекти в практичну діяльність різних міжнародних та пацифістських організацій, намагаючись наповнити конкретним змістом численні мирні проекти, які висувалися в минулому (особливо у ХVІІ - XIX століттях).

3. У ХХ ст. миротворчість та пацифізм наповнились новим змістом. Це було пов’язано насамперед з тим , що у ХХ ст. людство зіткнулося з новими глобальними викликами – двома світовими війнами. Поняття пацифізму, миротворчості і ненасилля в ХХ ст. відрізняються багатоплановістю і різноманіттям. Існувала миротворчість:

- офіційна ( дипломатична і політична), ліберальна, соціал-демократична і радикальна;

- псевдомиротворчість тоталітарних режимів;

- індивідуальна миротворчість таких видатних особистостей як Л. Толстой, М. Ганді;

- релігійна, що спиралася передовсім на духовні цінності і процеси;

- глобальна, яка створила концепцію “культури миру”.

Миротворчість була пасивною і активною, абсолютною і відносною. Ми маємо сьогодні негативне і позитивне розуміння миру. Перше має на увазі мир як просту відсутність війни, інше – передбачає мир без війни при наявності гарантій і факторів, які роблять цей мир конструктивним, справедливим і демократичним. В основі цього розуміння – взаєморозуміння, терпимість, економічний і соціальний розвиток, демократія і свобода.

Існує велика кількість видів миротворчої діяльності, зокрема це форми неучасті у війні і насиллі; різноманітні способи примирення противників за допомогою посередників; теоретичні проекти встановлення загального миру; спроби створення міжнародних органів, що гарантують безпеку і збереження миру, зокрема міжнародного арбітражу; мирні конгреси і конференції; демонстрації і маніфестації; релігійно-філософські теорії і т.п.

Хронологічно історія миротворчості у ХХ ст. поділяється на якісно відмінні один від одного періоди:

1) від початку століття до початку І світової війни;

2) Перша світова війна;

3) міжвоєнний період;

4) період холодної війни;

5) 90-ті роки ХХ ст.

Офіційний пацифізм ХХ ст. бере свій початок з міжнародних конференцій у Гаазі на урядовому рівні, учасники яких були сповнені рішучості виробити такі правові норми та механізми, які забороняли б або обмежували війни та варварські методи їх ведення.

У травні 1899 р. в Гаазі відбулась І Гаазька конференція миру, скликана за ініціативою царського уряду Росії. 109 представників з 26 країн – Росії, Франції, Німеччини, Великобританії, США, Австро-Угорщини, Італії, Іспанії, Бельгії, Нідерландів, Данії, Швеції, Норвегії, Греції, Туреччини, Персії, Японії, Китаю та ін. обговорили питання скорочення та обмеження озброєнь; міжнародної кодифікації законів і звичаїв війни; міжнародного арбітражу та третейського суду тощо. Результатом конференції стали спільно вироблені декларації та резолюції про бажане скорочення військових витрат; про обмеження сухопутних озброєнь, зокрема, про заборону особливо руйнівних і жорстоких видів зброї, таких як отруйні гази, оболонкові кулі і т.ін. Були також прийняті “Положення про закони і звичаї сухопутної війни” і “Конвенція про мирне вирішення міжнародних суперечок”. Головним підсумком конференції стало створення постійного міжнародного арбітражу.

У жовтні 1907 р. відбулася Друга Гаазька конференція миру, яка прийняла рішення про створення судової третейської палати для розгляду міжнародних конфліктів; про збереження можливих торговельних і промислових відносин між населенням країн, що воюють між собою і нейтральних країн; про розповсюдження обмежень, прийнятих для сухопутних війн і т. ін.

Таким чином, на початку ХХ ст. виразно заявила про себе традиція офіційного пацифізму, що діяв на міждержавному і дипломатичному рівнях.

В цей період існував також рух неурядових організацій – пацифістські товариства і асоціації діяли в США, країнах Західної Європи, Росії.

Як вважають сучасні дослідники, антивоєнні сили на зламі віків мали достатній потенціал, щоб запобігти війні. На початку ХХ ст. близько трьох тисяч членів різних миротворчих організацій в Європі та Латинській Америці являли собою транснаціональний рух, що об’єднався під назвою пацифізм.

Однак трагічний розкол між цими силами, насамперед між ліберальним пацифізмом і соціал-демократичним рухом, став головною причиною того, що світ на початку ХХ століття не вдалося зберегти.

Ліберальні пацифісти, які вважали війну абсолютним злом, не могли прийняти агресивну позицію соціал-демократів, що вітали війну як неодмінну умову соціальної (знову ж таки насильницької) революції.

Вони помилково вважали, що технічний рівень озброєнь того часу є ледве не гарантією миру, і головною метою вважали врегулювання міждержавних конфліктів шляхом арбітражу, міжнародних конвенцій та організацій.

Зі свого боку, соціалісти та лідери робітничого руху вважали недопустимими класові компроміси з “буржуазними урядами” і напередодні війни закликали робітників скористатися кризою, породженою війною, для повалення несправедливого суспільного устрою. Таким чином, “для соціалістів ідея невідворотності війни легко трансформувалася в ідею її очікування”. Що стосується помірно-реформаторського напряму міжнародної соціал-демократії, то його діячі фактично перейшли на позиції своїх національних урядів та приєдналися до лозунгу “захисту вітчизни”.

Послідовно миротворчу позицію в перші десятиліття ХХ ст. зайняли лише прихильники духовного оновлення та удосконалення людини. Постаттю дійсно світового значення став Л.М.Толстой, який у своїх філософських та релігійних творах поглибив християнське вчення про несупротив злу насиллям, що знайшло вираз в Нагорній проповіді. Толстой наголошував на історичні необхідності не тільки теоретичного вивчення але й практичного втілення в життя закону ненасилля. В останніх розділах своєї книги “Царство Боже всередині нас” (1890-1893 рр.) він із прозорливістю писав про майбутні воєнні та революційні конфлікти, які є логічним наслідком ідеологій безбожництва та насильства. В той же час він вірив, що прийде час, коли людство відкине насильство та встановить більш справедливу, “відповідно нову” форму життя.

В статті “Кінець століття”, написаній як відгук на події першої російської революції, Толстой змальовує історичний шлях, який пройшли християнські народи. “Человечество жило по законам насилия, – пише він, ― и не знало никакого другого… Явилось Христианство, которое подтвердило людям истину о том, что есть только один закон, общий всем людям, дающий им наибольшее благо, – закон взаимного служения, и указало на причину, по которой этот закон не был осуществлен в жизни. Он не был осуществлен потому, что люди считали необходимым и благотворным употребление насилия для благих целей и считали справедливым закон возмездия. Христианство показало, что насилие всегда губительно и возмездие не может быть применяемо людьми”.

Стаття “Закон насилля і закон любові”, що була написана в 1908 р. і яку вважають духовним заповітом Толстого, – це протест проти будь-яких насильницьких дій, що порушують братське, гуманне ставлення людей одне до одного. В цілому вчення Толстого про ненасилля можна вважати запереченням західних політичних концепцій пацифізму, – ліберальних чи соціал-демократичних, – тому що його філософія ненасилля та відмови від війни відбулася “не від концептуальної політичної системи, в якій уже існуючі національні держави намагалися знайти шлях до “peace”, а від повного нерозуміння цієї системи та нехтування нею”.

Позиція Толстого знайшла широку підтримку в США та Великобританії. Поряд із вченням Л.Толстого існували й інші чисто духовні рухи, що заперечували війну та насилля. Вони були поширені в США, Європі та Росії. Це були мирні церкви квакерів, менонітів, баптистів, п’ятидесятників, адвентистів сьомого дня та братства духоборців.

Саме в середовищі цих церков напередодні Першої світової війни існував рух за відмову від військової повинності та участі у збройних діях. При цьому, якщо європейські мирні церкви наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. переживали занепад і йшли на компроміс із загальною військовою повинністю, то серед російських сектантів-пацифістів, навпаки, спостерігався підйом антивоєнної активності. Справа в тому, що загальна військова повинність в Росії була запроваджена лише в 1874 р. (під час проведення ліберальних реформ 60-70-х років у Росії, що і призвело до масової відмови від воєнної служби за мотивами совісті. Серед стійких противників воєнної служби варто згадати німецькомовних менонітів, що з XVIII ст. проживали на південних околицях Російської імперії, духоборців-постників – російську секту, що здійснила масове спалення зброї в 1895 р., толстовців, молокан, баптистів, чи євангельських християн, мальованців, добролюбовців, тверезників, ієговістів, п’ятидесятників та адвентистів сьомого дня.

Але лише меноніти не переслідувались, тому що у XVIII столітті за наказом Катерини ІІ їм було надано право заміняти воєнну службу працею в лісництвах чи медичних закладах. Інші члени сект за відмову від службі в армії піддавалися суворим покаранням: військові суди засуджували їх на каторжні роботи в дисциплінарних батальйонах, висилали до Сибіру, ув’язнювали в тюрмах чи поміщали у психіатричні лікарні.

Перша світова війна, яку більшість політиків і воєноначальників надіялись закінчити в короткі строки, стала катастрофічною подією не тільки для Європи та Росії, але й для всього світу. Окрім величезних людських втрат, вона привела до революцій в Росії та Німеччині, де постали тоталітарні режими, до громадянської війни в Росії та масової еміграції біженців в Європу та Америку, до розколу світу на два ворожі табори й окреслила основні проблеми ХХ століття. Окрім того, вона знаменувала собою прах довоєнного пацифізму, який був переможений націоналізмом та шовінізмом. Тільки після усвідомлення масштабів безглуздих втрат в суспільних рухах різних країн народжується протест проти війни та намагання покінчити з нею та війнами взагалі.

Але окремі заклики до припинення кровопролиття пролунали ще в перший рік війни. Це були насамперед індивідуальні виступи членів миротворчих організацій, духовенства, представників європейської інтелігенції. Серед них варто згадати заклик бельгійського адвоката, голови Міжнародного бюро миру А. Лафонтена “Про що повинні сказати пацифісти” (листопад 1914 р.), заклик Б. Рассела “До інтелігенції Європи”, заклик Папи римського Бенедикта XV “До народів та урядів воюючих країн” (липень 1915 р.), антивоєнні статті, вірші російського поета, художника і мислителя М.А.Волошина (1914-1915 рр.) та інших.

Окрім того пролунали й колективні антивоєнні заклики деяких миротворчих організацій. Зокрема, тверду волю щодо встановлення миру висловила конференція соціалістів нейтральних країн у Копенгагені 17-18 січня 1915 р., проти війни в квітні 1915 р. протестували делегати Міжнародного жіночого конгресу в Гаазі. В Росії війна викликала протести насамперед толстовців (антивоєнні заклики, демонстрації протесту, заклики до примирення).

Це при тому, що в той час будь-яка антивоєнна діяльність розглядалась як державна зрада. Так, толстовці були заарештовані, і суд виніс вирок, за яким вони різні строки каторжних робіт.

Що стосується соціал-демократичних рухів різного спрямування, то вони не виробили “послідовно принципової, безумовної антивоєнної позиції”.

В кращому випадку вони вважали війну небажаною, але невідворотною; в гіршому (як це було із більшовиками) – бажаною, тому, що вона дасть їм можливість перетворити її в громадянську та знищити існуючі уряди.

Прийшовши до влади, більшовики в Росії першими пішли на підписання сепаратного миру із Німеччиною, але не тому, що перейшли на пацифістські позиції, а тому, що боялися німецького наступу і намагались залучити на свій бік війська, що були задіяні на німецькому фронті.

Після завершення Першої світової війни пацифістський рух переживав розкол. З одного боку, посилилась роль офіційного пацифізму, що призвело до створення у 1918-1919 рр. програми президента США В.Вільсона та Ліги Націй, з іншого боку, розвивалась пропаганда ідей пацифізму на громадському рівні.

Президент Вільсон хотів нового миру без анексій і репарацій. Як політик і політолог, він, звичайно, уявляв собі, як досі в Європі проводилась політика так званих національних інтересів: 20 млн. загиблих в результаті Першої світової війни.

Вільсон був переконаний, що держави та їх уряди не мають права так діяти й надалі. Вільсон вів мову не лише про “геополітику”, але й про “зміну мислення”, адже війна була завершена, але мир аж ніяк не був виграний. Тому після проголошення знаменитих 14 пунктів В Вільсона постало питання: яким буде мир? Мир в дусі справедливості, якого вимагав перед світовою громадськістю “ідеаліст” Вільсон, чи мир-диктат, яким його бачили “реалісти” Клемансо та Ллойд Джордж і який би виключно на Німеччину покладав провину за розв’язання війни і виключав би її з процесу мирних переговорів.

Трагізм тієї ситуації був у тому, що після Перша світової війни, принаймні серед переможців не було жодного європейського державного діяча такого масштабу, який би як Вільсон зрозумів “знамение времени” і виступив розумно і рішуче (як колись Рішельє або Бісмарк) за нову зовнішню політику і за справедливий мир. Тоді, можливо б, запобігти ІІ-й світовій війні.

Якщо В. Вільсону й можна в чомусь дорікнути, так лише в тому, що він, перебуваючи під сильним тиском внутрішньої опозиції, не використав свою владу, не пішов на серйозну конфронтацію і не домігся прийняття справедливого миру.

Тим не менше він зміг здійснити свою заповітну мрію: створити Лігу Націй, яка в жодному разі не була “по суті американським інститутом”, адже ідея її створення належала британському філософу і почесному громадянинові революційної Франції Джеремі Бентаму (1748-1832), спочатку стала популярною в Британії і лише потім поширилась в Америці. Замість того, щоб жити під знаком організованого суперництва, народи мають жити під знаком організованого колективного миру. Для Вільсона це означало: самовизначення і колективна безпека націй. Словом ― “сила на службі миру”.

Зовнішня політика Вільсона зазнала тут невдачі, оскільки США не вступили до Ліги Націй”. Це означало, що Америка була ще не готовою взяти на себе постійну глобальну роль.

Чи зазнала при цьому провалу загальна програма В.Вільсона? Аж ніяк, бо деякі з досягнень дипломатії ХХ ст. беруть свій початок саме в “ідеалізмі Вільсона” ― план Маршалла; програма стримування комунізму; захист свободи Західної Європи і відродження Ліги Націй в Об’єднаних Націях.

До офіційного пацифізму належав і відомий план французького прем’єр-міністра Арістида Бріана, спрямований на недопущення в майбутньому європейських конфліктів. Однак офіційний пацифізм досить швидко продемонстрував свою неспроможність протистояти війнам і конфліктам, головним чином через те, що представники офіційних кіл розглядали свої мирні ідеї і проекти як засіб отримання певних політичних переваг за рахунок інших держав, а також як частину офіційної політики.

В багатьох країнах світу були створені десятки різноманітних пацифістських організацій, товариств та об’єднань. В цілому рух не відзначався однорідністю. Зокрема, прихильники ліберального пацифізму намагалися створити міжнародний механізм безпеки, який зміг би регулювати міжнародні відносини і відвернути війну за допомогою політичних і моральних методів. Ця течія підтримувала Лігу Націй і висувала на перший план дипломатію “морального принципу” і ненасильницькі методи вирішення міжнародних конфліктів.

Кульмінацією цього руху став пакт Бріана-Келлога (1928 р.), в якому було висунуто принцип відмови від війни як знаряддя національної політики і який передбачав моральну відповідальність державної політики. Цей напрямок пацифістського руху формував міжнародно-правові концепції відвернення війни і спирався на такі організації, як Ліга Націй, Міжнародний суд, арбітраж. В якості методів антивоєнної боротьби вони висували санкції проти агресора, висували плани роззброєння. Чисельні прихильники цього напрямку відкидали можливість військових санкцій і на перший план ставили моральні та ідейні методи відвернення війни. До кінця 20-х років товариства сприяння Лізі Націй об’єднували понад 40 національних асоціацій сприяння Лізі, але помітної ролі в міжнародній політиці вони не відігравали.

Загальні конгреси миру, що проводилися щорічно з 1921 р. по 1929 р. орієнтувалися в основному на ненасильницькі акції і зводилися до обговорення ролі пацифістів в міжнародних відносинах.

Іншим помітним, проте також малорезультативним відгалуженням пацифістського руху став соціалістичний напрямок, який об’єднував строкаті за соціальним складом суспільні сили, що групувалися навколо Робітничого Соцінтерну, Міжнародної федерації профспілок і національних соцпартій. Ідейною основою цієї течії, що проголосила себе “реальним” пацифістським рухом, слугували теорії “ультраімперіалізму” К.Каутського та “організованого капіталізму” Р.Гільфердінга. Лідери цього руху вважали пацифізм частиною класової боротьби пролетаріату і покладали всю відповідальність за війну на капіталізм. Разом з тим вони також орієнтувались на Лігу Націй як на інструмент примирення імперіалістичних протиріч.

Деякі ліві соціалісти, анархо-синдикалісти та лідери Міжнародної федерації профспілок утворили рух “радикального” пацифізму. Вони пропонували такі методи антивоєнної боротьби, як загальний міжнародний страйк, міжнародний бойкот і т.ін. Частина діячів “радикального” пацифізму об’єдналася з християнським рухом за мир, що привело до формування християнсько-соціалістичного пацифізму, що об’єднував групи соціалістів релігійного штибу та протестантських теологів. Вони пропагували християнську етику, євангельські принципи миротворчості і ненасилля, але головною вважали персональну відповідальність людини перед лицем війни та насильства. В США “радикальний” пацифізм став ядром руху “соціального християнства” і помітно вплинув на такі пацифістські об’єднання, як Міжнародна співдружність примирення, Інтернаціонал противників війни і т.п. У якості практичних методів миротворчості ці організації пропонували передусім відмову від військової повинності, підтримки будь-яких військових акцій і т.ін.

Рух за відмову від військової служби був у 20-ті роки помітним, хоч і нечисельним, напрямком пацифізму. Його підтримували відомі письменники і вчені Б.Рассел, А.Барбюс, Р.Ролан, А.Ейнштейн, Р.Тагор, Г.Уельс, а також М.Ганді. Значну роль у цьому русі відігравали квакери та їх Міжнародний комітет Друзів, який всюди мав свої відділення і налагоджене співробітництво з іншими миротворчими рухами. В багатьох країнах, наприклад, в СРСР, Бельгії та Франції, відказники від військової служби за мотивами совісті переслідувались і піддавались репресіям. Це посилювало антимілітаристські настрої частини суспільства, але не дало серйозних політичних результатів.

Велику роль в різноманітних пацифістських рухах, особливо в США, відігравали жінки. Особливо значний вплив мала американська секція Міжнародної жіночої ліги за мир і свободу, що об’єднувала до 13 тис. членів. Поряд з іншими миротворчими організаціями жіночі об’єднання брали участь в чисельних компаніях за роззброєння, що розгорнулися в 20-ті роки. Проте їх діяльність призвела лише до постановки проблеми про моральне роззброєння і “духовне замирення народів”.

В цілому, згідно з висновками дослідників, пацифістські організації, незважаючи на значну активність, залишалися малочисельними і безсилими вплинути на світові процеси, що призвели до економічної кризи 1929-1933 рр. і приходу до влади фашизму в Німеччині.

Ці явища, а також вихід Японії з Ліги Націй знаменували собою новий етап в історії миротворчості. Він характеризується передусім розколом між прихильниками безумовного пацифізму з визнанням ними тільки методів насильницького впливу і опорою на Лігу Націй і тими, хто вважав за необхідне зупинити агресора, навіть за допомогою насильства.

Всередині пацифістського руху існувала і така течія, яка вимагала не заважати Гітлеру “відновлювати справедливість”, порушену Версальським мирним договором. Реакцією на такий рух була стаття Р.Ролана “Пацифізм і революція”, де пацифізм звинувачувався у капітуляції перед злом, а тому результатом стала його відставка з посади голови Міжнародної Ліги борців за мир.

Помітну роль у розколі миротворчих рухів зіграло також існування СРСР з його ідеологією світової революції і насильницького розповсюдження комуністичного режиму. У зв’язку з цим в Європі та Америці багато хто сприймав фашизм як своєрідний захист від “комуністичної загрози”, що в свою чергу сприяло розколу антифашистського руху.

Якщо на початку 30-х років пацифістський рух в цілому можна охарактеризувати як антивоєнний, то в середині 30-х в ньому відбувається процес усвідомлення боротьби з конкретним агресором – фашизмом. У травні 1935 р. А.Барбюс висунув ідею формування широкого фронту миру, який зміг би об’єднати комуністичні та пацифістські сили на антифашистській основі. У свою чергу курс на створення широкого фронту миру і загальної антифашистської єдності проголосив VII Конгрес Комінтерну.

Брюссельський Конгрес миру (3-6 вересня 1936 р.) спробував об’єднати пацифістський і антифашистський рухи і пройшов під гаслом: “Світ в небезпеці. Ми повинні його врятувати!”. Демократичні, пацифістські і комуністичні делегати Конгресу (всього близько 600 осіб) заявили про готовність спільно боротися за відвернення війни і утворити Всесвітнє об’єднання за мир (ВОМ).

У травні 1938 р. виконком ВОМ публічно засудив фашизм як підпалювача війни і висловив протест проти аншлюсу Австрії.

Серйозного удару пацифістському рухові було нанесено Мюнхенською угодою 1938 р. Після нього з’явились ідеї досягнення миру “будь-якою ціною”, вимоги угоди з агресорами, відмови від колективної безпеки тощо. В цілому пацифістський рух, що значно зміцнів після Першої світової війни, виявився неспроможним відвернути загрозу нового військового конфлікту і не організував досить широкого і активного опору фашизму.

Під час Другої світової війни (1939-1945 рр.) жодна політична група не виступила із закликом до поразки свого уряду, організації антивоєнного страйку чи до перетворення “імперіалістичної війни на громадянську”, бо всі вони були єдині в одному – необхідно покласти край пануванню фашизму. А тому усі – від Комінтерну до абсолютних пацифістів – рішуче відкидали будь-які компроміси з агресорами і послідовно дотримувались принципу їх беззастережної капітуляції.

В результаті спільних дій у боротьбі з фашизмом країни-союзниці прийшли до спільного планування системи колективної безпеки. Було прийнято принцип гегемонії великих держав і в 1945 р. утворено Організацію Об’єднаних Націй, що мала стати інструментом забезпечення колективної безпеки, соціальної, економічної та політичної стабільності.

Післявоєнний період привів до створення нової ситуації у світі, яка тривала до кінця 80-х років ХХ ст. Ця ситуація характеризувалась двома важливими факторами: розколом світу на два ворожі табори і політикою “холодної війни” між ними та винаходом й апробацією ядерної зброї масового знищення.

В СРСР панував тоталітарний режим, а країна все ще продовжувала претендувати на роль лідера “світової революції” і вела відповідну політику в Східній Європі та слабкорозвинутих країнах по всьому світові.

В країнах Заходу, особливо в США посилився потяг до світового панування, до жорсткої конфронтації з Радянським Союзом і країнами радянського блоку.

Все це створювало атмосферу глобальної ворожнечі, формувало негативні образи і стереотипи конкуруючих країн. Фактично було сформовано нову філософію культури війни і конфронтації, культуру сили і озброєнь.

На відміну від історіографії “холодної війни”, що налічує велику кількість досліджень, історія мирних рухів цього періоду вивчена недостатньо. Тому окреслимо лише основні тенденції і характерні особливості. Передусім антивоєнний рух набув масового характеру і охопив усі країни і континенти і на історичну арену вийшли нові миротворчі рухи, які можна об’єднати загальною назвою “ядерний пацифізм”.

Компанію за заборону ядерної зброї або ж за встановлення над нею міжнародного контролю почали його винахідники – крупні фізики. Так, Н.Бор намагався переконати керівників Великобританії і США в необхідності укласти міжнародну угоду про припинення виробництва ядерної зброї в післявоєнний період. Манхеттенська група вчених, що працювала в США над створенням атомної бомби, в червні 1945 р. звернулася до свого уряду із застереженням про небезпеку, яку несе світу атомна бомба. Своїм зверненням вони спробували відвернути застосування атомної бомби проти Японії. Початок масовому рухові за ядерне роззброєння було покладено після атомного бомбардування Хіросіми й Нагасакі з боку США.

Боротьба з ядерною загрозою складала зміст багатьох антивоєнних рухів і акцій. Варто згадати, наприклад, багаторічне “стояння” біля воріт американської бази ядерної зброї біля містечка Грінем Коммон (Англія), організоване британськими квакерами. Сотні чоловіків, жінок та підлітків жили в палатках, висловлюючи свій мовчазний протест проти присутності американської ядерної зброї на їх землі.

Особливо варти відзначити активізацію християнських миротворчих церков і організацій в період “холодної війни”. Зокрема, 1948 р. напередодні І Асамблеї Всесвітньої Ради церков, 78 богословів і глав церков з 15 країн направили до Ради заяву під назвою “Церква. Християнин. Війна”. Однак, ця заява не принесла очікуваного результату. Всесвітня рада не приділила належної уваги антивоєнному рухові і проблемі морального аспекту війни. Тоді три традиційні релігійні організації: церква Братства, меноніти і Релігійне товариство друзів (квакери) разом з Міжнародною співдружністю примирення випустили 1953 р. спільну декларацію “Мир – це воля Божа”, де були викладені основні принципи християнського духовного пацифізму:

1) “війна несумісна з ученням і прикладом Христа”;

2) ніякі групові, національні, громадські і державні інтереси не можуть виправдати участь людини у війні та вбивстві собі подібних;

3) створена людським розумом “концепція справедливої війни” незадовільна з етичних позицій і “знаходиться в конфлікті з істиною одкровення”;

4) завдання кожного християнина ― “подолати зло добром”, не застосовуючи зброї;

5) християнину не варто будувати “утопічних ілюзій щодо того, що етика Євангелія може бути застосована в своєму справжньому сенсі до міжнародних відносин”, поки люди в своїй масі не приймуть основні вимоги Христа.

Висновок декларації – християнська церква повинна відторгати війну тому, що вона суперечить волі Божій. В дусі цієї декларації пацифістські церкви діяли протягом усього періоду “холодної війни”.

Поряд з релігійними рухами в цей період виникла велика кількість громадських організацій – “Лікарі без кордонів”, “Матері за мир” і т.ін., які створювались простими людьми, стурбованими зростанням міжнародної напруженості та гонкою ядерних озброєнь.

Починаючи з 60-х рр., завдяки хрущовській “відлизі”, в русі за розрядку міжнародної напруженості стали брати участь політики і дипломати. Це було свідченням зближення офіційного пацифізму і руху громадських сил. Загальноприйнятними стали урядові заяви про необхідність підтримки миру у всьому світі, про роззброєння і т.п. В період Карибської кризи 1962 р. особисті контакти лідерів держав та переговори на найвищому рівні відвели загрозу Третьої світової війни.

Саме в 60-80-ті роки було досягнуто значних успіхів в теоретичній розробці проблем війни і миру. Вчені і громадські діячі, письменники і артисти, служителі церкви, лауреати Нобелівської та інших премій миру присвячували свої праці обґрунтуванню суті і значення концепцій миру, ненасилля і роззброєння. Стали видавати науково-популярні журнали, що розробляли проблеми миру, з’явились наукові товариства.

В СРСР на урядовому рівні розроблялась теорія “мирного співіснування держав з різним суспільно-політичним ладом”. З’явилась нова галузь науки – конфліктологія, яка вивчає практичні методи вирішення конфліктів мирним, ненасильницьким шляхом.

В СРСР було створено офіційний “рух за мир” та його організаційний центр – Радянський комітет захисту миру. Комітет грав подвійну роль. З одного боку, він розгортав широку демагогічно-пропагандистську кампанію “боротьби за мир”, не забуваючи при цьому підкреслювати поділ усього світу на два ворожих табори і тим самим підтримуючи “холодну війну”. З іншого – керівники і рядові співробітники Комітету захисту миру контролювали можливі зв’язки простих громадян СРСР з представниками іноземних країн, всіляко перешкоджаючи виникненню неформальних відносин. Крім цього, Комітет захисту миру своїм існуванням прикривав зростаючу мілітаризацію суспільства, гонку озброєння і порушення прав людини всередині країни.

В той же час в кінці 50-х рр. в СРСР проростають перші паростки антивоєнного руху “знизу”. Зокрема, видатні вчені-фізики А.Сахаров, П.Капіца та інші намагалися з кінця 50-х рр. не допустити випробування ядерної зброї, за що піддавалися утискам і звинуваченням у пацифізмі з боку влади. Вже 1962 р. А. Сахаров писав про “відчуття безсилля і жаху” і вважав цей час рубежем зміни його поглядів, які на кінець 60-х рр. сформувалися в концепцію ненасильницької альтернативи для СРСР і всього світу. Суть концепції Сахарова полягала в тому, що він пов’язав проблему відвернення ядерної війни з соціально-економічними реформами в СРСР, з правами людини і на цій основі висунув ідею зближення соціалістичної і капіталістичної систем.

В книзі “Про країну і світ” (1975 р.) Сахаров виступив на захист в’язнів совісті. Його гуманістичні ідеї випередили свій час. Наслідок – переслідування з боку режиму, заслання до м. Горький. На Заході миротворчі зусилля А.Сахарова були оцінені гідно: за правозахисну діяльність в СРСР йому було присуджено Нобелівську премію миру.

Іншою силою в СРСР, що виступала за утвердження гуманістичних цінностей, були представники гуманітарної інтелігенції – письменники, поети, художники – так звані “шістдесятники”, більшість з яких були учасниками війни.

Початок незалежному миротворчому рухові в СРСР було покладено 25 серпня 1968 р. В той день семеро сміливців вийшли на Красну площу висловити свій протест проти введення радянських військ до Чехословаччини і отримали за тривалі терміни тюремного ув’язнення.

Прикладом боротьби з агресивною зовнішньою політикою СРСР є відкритий лист А.Сахарова Л.Брежнєву, написаний 27 червня 1980 р. у зв’язку з вторгненням радянських військ до Афганістану.

Реальним внеском у боротьбу за мир стала політика “нового мислення”, ініційована лідером СРСР М.Горбачовим в середині 80-х рр. Зокрема, М.Горбачов закликав до без’ядерного і ненасильницького миру на основі пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими. Поступово починає змінюватися офіційна державна ідеологія. В період перебудови в союзних республіках виникають чисельні неурядові антимілітаристські групи і рухи: рух за закриття ядерних полігонів “Невада-Семипалатинськ” в Казахстані, “Рух за без’ядерну Північ” і т.ін.

Після падіння Берлінської стіни 1989 р. завершилось протистояння двох систем, але не зменшилась кількість локальних війн та конфліктів. Збройне протистояння і терористичні акції в Ірландії, Боснії, Косово, проблема курдів, війна в Югославії, війна в Чечні, придністровський та абхазький конфлікти і т. ін. є новою загрозою для миру та стабільності у світі. Найбільш реально сучасному світові загрожує міжнародний тероризм.

Історія ХХ ст. наочно продемонструвала, що політична культура в глобальному масштабі стала культурою війни і насильства, пригноблення й недовіри. Негативні процеси, породжені цією культурою, ставлять перед народами світу питання про спільне вироблення нової, іншої культури, яка допомагала б не тільки виживанню людства, але й більш гідному життю на землі. Саме тому ЮНЕСКО та інші міжнародні організації формулюють перед людством принципово нове завдання: розробити і практично застосувати культуру миру.

Ідея культури миру була сформульована на міжнародному рівні в 1989 р. на міжнародній конференції “Мир в умах людей” (м. Ямасукро, Ког д’Івуар). В рішенні конференції вказувалось, що ЮНЕСКО повинна “допомагати створювати нове бачення миру, розвиваючи культуру миру на основі універсальних цінностей: поваги до людського життя, свободи, справедливості, солідарності, терпимості, прав людини і рівності між чоловіками і жінками”. Поняття культури миру ввійшло до програми ЮНЕСКО з 1994 р. З того часу були проведені десятки конференцій і зустрічей в різних куточках планети, в тому числі в Іспанії, Франції, Грузії, Молдові та інших країнах. В результаті Генеральна Асамблея ООН проголосила 2000 рік Міжнародним роком культури миру, а період до 2010 р. – Міжнародним десятиліттям культури миру і ненасильства в інтересах дітей планети.

Концепція культури миру, її зміст, історичне коріння, етичні норми і програма застосування її на практиці окреслені у відповідних виданнях і продовжують розроблятися. У червні 1999 р. в Москві відбувся Міжнародний форум “За культуру миру та діалог між цивілізаціями в третьому тисячолітті – М., 1999.

Ця концепція торкається культурно-історичного, суспільно-політичного, освітнього, міжнародного, дипломатичного, правового та інтелектуального аспектів.

Аналізуючи концепцію варто звернути увагу на поняття примирення (замирення), яке передовсім передбачає діалог, і як наслідок діалогу –компроміс.

Ідея примирення ставить перед сучасним людством велику кількість завдань – політичних, соціальних, етичних, богословських, практичних тощо. Особливо вирізняються серед них визначені Другою Європейською екуменічною зустріччю в червні 1997 р. в Граці (Австрія) завдання:

- діалогу між різноманітними релігіями і культурами, служіння соціальній справедливості і в першу чергу боротьбі з бідністю та іншими формами дискримінації;

- служіння примиренню між народами і всередині народів, пошук вирішення конфліктів ненасильницьким шляхом;

- пошуку методів здійснення екологічної відповідальності заради майбутніх поколінь;

- пошуку форм більш справедливого розподілу матеріальних благ та інших життєвих ресурсів.

 

 

ЛЕКЦІЯ 5:

ІДЕОЛОГІЯ НЕНАСИЛЛЯ І ТОЛЕРАНТНОСТІ –

⇐ Предыдущая123456789Следующая ⇒

Поделиться: