Історико-політичний аспект розвитку країн Європи у Середні віки.

        

    Так склалося історично, що занепад однієї держави дає поштовх розвитку інших. Початок доби середньовіччя прийнято пов’язувати з розпадом Римської імперії та утворенням варварських держав на її колишній території. За кілька століть під впливом високорозвиненої культури Риму варварські племена досягли значного розвитку і навіть долучилися до політичної боротьби. Яскравим прикладом цього є утворення командиром остготських загонів Одоакром у 476 р. Остготського королівства.

    Впродовж усього V ст. на уламках Римської імперії утворювалися варварські держави: Вандальська, Бургундська, Франкська. Найбільш життєздатною виявилася Франкська держава, на чолі якої стояв Хлодвіг (481- 511 рр.) з роду Меровінгів, який проводив активну завойовницьку політику та наприкінці свого правління держава займала майже більшу частину сучасної території Франції. Свого найбільшого розвитку Франкська держава досягла при Карлі Великому (768-814 рр.), якого у 800 р. папа римський проголосив імператором. Після смерті Карла Великого його онуки поділили державу на 3 частини між собою, уклавши у місті Верден договір, це призвело до виникнення трьох держав: Франції, Німеччини та Італії.

    Починаючи з кінця ХІ ст. католицька церква активно підтримувала прагнення європейських королів проводити експансію на Схід. Такого роду завойовницька політика була спрямована на землі Палестини та проводилася під гаслом визволення «гроба Господнього». У 1096-1254 рр. було проведено 8 хрестових походів, які на початковому етапі дозволили захопити нові землі, а наприкінці ХІІІ ст. усі завоювання хрестоносців було втрачено.

    Східна Римська імперія, яка продовжувала своє існування на території півострова Мала Азія, почала зазнавати нищівних набігів племен турків-сельджуків, які тривали майже 3 століття. Візантія пала у 1453 р., коли турки захопили Константинополь та утворили власну державу – Османську імперію, яка одразу ж почала завойовницьку політику у Європі.

    Головною рисою епохи середньовіччя був розвиток феодалізму в Європі та завершення  процесу формування феодальних відносин. Саме тоді в більшості західно-європейських  країн посилилася центральна влада. Утворювалися й зміцнювалися національні держави, насамперед Англія, Франція та Німеччина. Зростав вплив королівської влади, яка, незважаючи на завзятий опір, намагалася встановити контроль над великими феодалами. Проте ця влада, як і раніше, не була абсолютною.

    Найяскравішим проявом обмеженості королівської влади становили її марні спроби покінчити з правом ведення локальних війн, що затято відстоювалося феодалами в різних країнах Європи протягом усього середньовіччя. Фактично визнавши своє безсилля в боротьбі з феодальними війнами, королівська влада в Іспанії, Німеччині, Франції намагалася принаймні обмежити їхнє ведення різноманітними законодавчими актами. Так, у Німеччині одну з таких спроб зробив Карл IV, який ухвалив у 1356 р. золоту буллу, що поряд із регулюванням процедури обрання імператора встановлювала також правила оголошення локальної війни. Найперше локальні війни були заборонені в Англії. Останнім їхнім сплеском стала війна Білої й Червоної троянд, що забрала життя чверті населення Англії.

    У Франції процеси централізації держави й зміцнення королівської влади почалися раніше, ніж в інших країнах, і фактично завершилися після Столітньої війни між Англією і Францією. У XIV—XV ст. у Франції вже були введені постійні державні податки, установлено єдину грошову систему та єдине поштове сполучення.

    З  XIV ст. фактично припинилося відкрите протистояння імператорів Священної Римської імперії й папської влади в Римі. Походи німецьких імператорів в Італію, Що супроводжувалися розграбуванням багатих італійських міст і коронацією імператорів у Римі, закінчилися провалом. Проте, незважаючи на перемогу папської влади, її претензії на панування в імперії виявилися не менш примарними, ніж плани німецьких імператорів.    У результаті у спадщину від цього протистояння і Німеччина, й Італія одержали лише політичну роздробленість, а сам папа змушений був переїхати з Рима в Авіньон під заступництво французького короля.

    Ще однією характерною рисою цього періоду були зростання міст та їхній вихід на міжнародну арену. Міста, що виникали на землях короля і великих феодалів, давали їм значні прибутки від податків. При цьому сума податків прямо залежала від багатства міста, рівня розвитку ремесла, торгівлі, лихварської діяльності. Проте чим багатшим ставало місто, тим більше його мешканці прагнули до самостійності. Городяни боролися за свої права: почастішали міські повстання, узвичаївся викуп прав у феодала. Здобувши статус вільного міста, міська влада отримувала як широкі права щодо збирання податків, розрахунків з державною скарбницею, розпорядження міськими фінансами, карбування власної - монети  та власного судочинства, так і цілковиту політичну самостійність. Міста могли оголошувати війни своїм сеньйорам, вести переговори й укладати союзи.

    Середньовічний період характеризувався також завершенням формування в більшості країн Західної Європи станово-представницьких органів влади – парламентів, що істотно обмежували владу короля. Залежно від конкретної ситуації парламенти могли виступати як дорадчий, законодавчий або судовий орган. До їхньої компетенції входили також питання оподаткування. Саме з цього моменту починає відлік епоха станових монархій, позначена виразним протистоянням парламентської й королівської влади. Яскравим прикладом є Англія, де король не мав права без згоди парламенту запроваджувати нові податки та видавати нові закони. У своїй конкретній діяльності він мав орієнтуватися на вже наявні закони. В XIV ст. дуже посилився вплив парламенту (кортесів) в Іспанії, де королівська влада настільки підупала, що практично не визначала діяльність парламенту. Одночасно зросла роль (феодалів, духівництва та вільних міст, що спільно формували склад кортесів, а через них визначали систему оподаткування, впливали на призначення міністрів і навіть могли проголосувати за усунення короля від трону.  Відмітною особливістю розвитку європейських держав ХІІ-XV ст. було інтенсивне збільшення частки ремісників у міському населенні. Збільшення купівельної спроможності населення, зростання споживчого попиту (сприяли розвиткові міських ремесел. Виникла спеціалізація ремісничих цехів за окремими видами виробництва. Розцвіла зовнішня торгівля, сконцентрована на узбережжях  Північного, Балтійського та Середземного морів.

    Завершальними подіями середньовічної доби виступають столітня війна та великі географічні відкриття.

    Столітня війна (1337-1453), почалася як династична між Францією та Англією, згодом втягла у конфлікт майже всі провідні держави Європи. Перемога в результаті кровопролитного протистояння була на боці Франції, яка однією з перших європейських держав стала на шлях централізації влади.

    Причиною великих географічних відкриттів була не лише потреба у нових джерелах доходів. Піднесення Османської імперії у XV ст. та блокування нею торгівельних шляхів на Схід змусило шукати нові дороги. Похід Христофора Колумба мав на меті знайти шлях до Індії, яка на той час могла дати головне багатство тих часів – спеції. У 1492 році було відкрито Америку, а Х. Колумб до самої смерті гадав, що знайшов шлях до Індії.

    Нові території, відкриті у ХVІ ст. дали поштовх розвитку багатьох європейських держав. 

        

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: