Меценатська діяльність Івана Мазепи

Меценатська діяльність Івана Мазепи

Повість минулих літ» - найвизначніша пам’ятка літописання Русі-України

Найвизначнішими пам’ятками історичної літератури є давні руські літописи, які несуть у цікаві відомості про соціально-економічне, політичне та культурне життя давньої Русі.

Найдавнішим літописом, що дійшов до наших днів вважається «Повість минулих літ», автором-укладачем якої був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря, який довів виклад історії до 1113 р. Далі над літописом працював ігумен Михайлівського монастиря на Видобичі Сильвестр. Він завершив роботу над текстом у 1116 р. Так постала 2 редакція, що збереглась у пергаментному Лаврентіївському списку. Над літописом працював третій редактор, який, довів розповідь до кінця 1117 р. Існує гіпотеза, що в роботі над цією новою редакцією брав участь син Володимира Мономаха Мстислав.

Літопис починається так: «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала», – автор намагається дослідити виникнення Руської держави, території, народу.

Подається детальний опис розселення 14 слов’янських племен. Описуються їхні звичаї, обряди і закони. Детально розповідається про весільний обряд у полян, зазначається, що у племен радимичів, в’ятичів, сіверян, древлян весіль не було, а були ігрища між селами, описується поховальний обряд в’ятичів .

Досить цікавим фактом є те, що літописець подає опис законів і звичаїв народів (сірів, бактріян, халдеїв, вавілонян, гелів, амазонок, половців та інших), які проживали поза межами Руської землі. Цей факт засвідчує, що у давнину вже були закладені певні уявлення про інші народи, які населяли в той час землю.

Основними засобами пересування були коні, вози, сани, човни і кораблі. Подається опис упряжі коней – уздечка, сідло, тощо. Є згадка про різні житлові споруди: тереми, будинки, і господарські прибудови: бані, хліви, голубники, стодоли, тощо. Автор літопису подає опис укріплення граду, є згадка про його дитинець, передгороддя, ворота, церкви і тощо.

Русь вела часті війни з сусідніми державами й народами, тому в літописі є згадка про спорядження руського воїна, опис його зброї.

Досить гарно подано релігійний світогляд русів. Описується релігійна реформа Володимира Великого, коли він на пагорбі встановив свій пантеон богів: (Перуна, Хорса, Дажбога, Сімаргла, Мокоші), приношення їм різноманітних жертв, навіть людських; про прийняття у 988 р. Володимиром християнства.

Є згадка про хмільні напої Київської Русі, про основні злакові культури, які вирощували слов’яни : овес, пшеницю, згадуються висівки.

Подається опис давнього обряду поховання русів-християн, коли мерця проводили у останню дорогу на санях у будь-яку пору року, згадується народне голосіння за померлими. Вказується, що тіло не спалювали, а ховали у труні.

Отже, «Повість минулих літ» – це цінне історичне й етнографічне джерело, яке містить цікаві та змістовні описи матеріальної і духовної культури слов’ян V- XII ст.

Освіта

За традицією освіту здобували при церквах і монастирях. Спеціально підготовлені дяки, яких називали граматиками або книжниками, навчали дітей письму церковнослов’янською мовою, початкам арифметики, молитвам, співу. Існування мережі початкових шкіл в Україні підтверджує й те, що багато українців навчалося в європейських університетах від початку їх існування. А щоби стати студентом треба було мати основи знань.

Усна народна творчість

Усна народна творчість розвивалася на основі давньоукраїнських традицій, закорінених у сиву давнину. Ще за язичницької доби виникла календарно-обрядова поезія.

На 14 – 15 ст. припало становлення уснопоетичного жанру історичної пісні та балади.

Найдавніший запис української історичної пісні-балади, що зберігся, – текст пісні «Дунаю, Дунаю, чому смутен течеш?», уміщений у рукописній «Граматиці чеській» Яна Благослава 1571 р. Найціннішим мистецьким надбанням народу тих часів стали думи, що сягали корінням княжих часів.

Найдавніші думи виникли в 14–15 ст. У них відобразилися тяжкі бідування та злидні українського народу, спричинені ординськими набігами, страшні руйнування міст і жорстоке плюндрування сіл, знищення й масове поневолення українців.

4. Архітектура

Упродовж 14-16 ст. не втрачало свого значення будівництво оборонних споруд.

Найбільшим був Київський замок, збудований на Замковій горі за Володимира Ольґердовича. Найбільше мурованих замків було на Поділлі та Волині. Найвизначнішою пам’яткою замкового будівництва в Україні є Верхній замок у Луцьку.

І нині береже дотик давно минулих часів славетний Острозький замок. Наприкінці 15 – на початку 16 ст. його було перебудовано: дерев’яно-земляні укріплення здебільшого замінено мурованими спорудами.

Серед численних оборонних споруд Поділля однією з найбільш неприступних фортець вважалася Кам’янець-Подільська, споруджена на високому скелястому березі річки Смотрич.

Характерним для архітектури того періоду був Меджибізький замок.

Він не мав правильної форми, як і план Кам’янець-Подільської фортеці, адже у ньому максимально враховувалися природні умови.

Від кінця 14 ст. із часів князювання Федіра Коріатовича на Закарпатті веде свою історію найкраще збережений у краї Мукачівський замок.

Однією з найпотужніших оборонних споруд була Білгород-Дністровська (Акерманська) фортеця, найдавніша частина якої будувалася в 13– першій половині 14 ст.

У другій половині 15 ст. суттєві перебудови провадилися у Хотинській фортеці – неприступної твердині в середній течії Дністра.

Великі монастирі подекуди набували вигляду справжніх фортець, захищених міцними мурами із вежами.

Такий, зокрема, Святогірський (Успенський) монастир-фортеця в селі Зимне на Волині (друга половина 15 ст.).

Унікальною і водночас надзвичайно характерною пам’яткою української архітектури 15 ст. є Покровська церква-твердиня в селі Сутківці на Поділлі. Через Сутківці пролягав шлях, яким мало не щорічно сунула орда за здобиччю, і тільки церква давала змогу людям врятуватися.

5. Образотворче мистецтво

Українське малярство другої половини 14–16 ст. розвивалося на основі традицій і досягнень русько-візантійського малярства часів Київської Русі та Галицько-Волинського князівства.

До середини 16 ст. розвивалося монументальне малярство – фрески.

Багато фресок українських майстрів збереглось у пам’ятках, розташованих у Польщі (розписи в каплиці святої Трійці у Любліні 1418 р. та каплиці святого Хреста Вавельського замку у Кракові 1470 р.)

Протягом 15 – першої половини 16 ст. активно розвивався провідний жанр тогочасного малярства – іконопис.

Значною популярністю користувався образ Богородиці, що втілював ідею заступництва та спасіння.

Кращим його зразком серед збережених є ікона Богородиці зі села Красів, яка показує, як у малярстві відтворювався емоційний образ жінки-матері.

Популярними були ікони, де в образах святих втілено воїнів-героїв (наприклад,ікона Юрія Змієборця – кінець 14 ст. із Станилі поблизу Дрогобича) або реальні типи сучасників – селян, міщан, шляхтичів (ікона «Страшний суд»).

Серед пам’яток письма і книжкової графіки, створених у 14–15 ст., вершиною книжкової мініатюри є Київський псалтир, що його переписав у Києві з константинопольського рукопису 11 ст. дяк Спиридоній на замовлення єпископа Михаїла у 1397 р.

26. Українці в умовах становлення та розвитку радянської культури. Проблема ідентичності

Встановлення радянської влади в Україні проходило під гаслами соціальної справедливості та інтернаціоналізму, їх абсолютизація при одночасному ігноруванні природного прагнення пригнічених раніше народів до самовизначення й утворення незалежних держав ставили під сумнів міцність і довговічність утвореного в 1922 р. Союзу РСР. Нищівній критиці піддавалися комуністи, які виступали на захист національних інтересів союзних республік, обстоювали право на вільний розвиток економічного, культурного і духовного життя всіх народів СРСР. У країні такими були члени РКП(б) — ВКП(б), колишні члени Української комуністичної партії (боротьбисти), Української комуністичної партії (укапісти) та інші, котрим офіційною пропагандою було навішено ярлик націонал-комуністів.

За таких обставин XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. проголосив політику коренізації, що передбачала підготовку й виховання кадрів корінної національності для роботи у державному апараті, управлінні народним господарством, запровадження навчання, видання книг, газет і журналів мовами корінних національностей.

Визначальним принципом "культурної" політики більшовиків стало, по-перше, знищення попередніх набутків культури на території Росії — національних, класових, релігійних — і створення єдиної пролетарської культури, яку згодом назвали соціалістичною. Таким чином, "нова культура", за висловом М. Горького, мала бути реалістичною за формою і соціалістичною за змістом. По-друге, ідеологічним підґрунтям нової культури декларувався марксизм, що означало матеріалізм у світогляді, диктатуру в політиці та колективізм в етиці. По-третє, верховенство науки над релігійними догмами. По-четверте, партійне керівництво всіма культурними процесами. Отже, культура ставала дієвою зброєю КПРС у вихованні слухняного людського масиву.

Основним типом загальноосвітньої школи в Україні лишалася семирічна трудова школа. Починаючи з 1928/29 навчального року велику частину семирічних шкіл у містах було реорганізовано у фабрично-заводські семирічки (ФЗС), а в селах — у школи колгоспної молоді. У центрі уваги органів народної освіти постали питання трудового виховання і політехнічного навчання. Організація вищої і середньої спеціальної освіти в Україні розгорнулася широко з 1920 р. після закінчення громадянської війни. Усього в 1927/28 навчальному році в Україні було 39 вищих навчальних закладів, у яких навчалося 29141 студент. Починаючи з 1929 р. було проведено уніфікацію середньої спеціальної та вищої освіти по всій країні. Спеціалістів вищої кваліфікації мали готувати тільки інститути, а середньої — технікуми за галузевим принципом;

На Всеукраїнську академію наук (ВУАН) покладалася координація роботи наукових установ республіки та окремих учених, надавалося право присвоювати вищі наукові звання, було передано в її відання науково-дослідні інститути та установи, що діяли в Україні. У трьох її відділах — історико-філологічному, фізико-математичному та соціально-економічному — в 1922 р. працювало понад ЗО наукових установ. Більш плідною була історико-філологічна секція, де продуктивно працювали Інститут української наукової мови, Етнографічна та Археологічна комісії. В 1921 р. організовано Археологічний інститут. Членами секції були історики Д. Багалій, М. Слабченко, Д. Яворницький, літературознавці С. Єфремов та В. Перетц, філолог і сходознавець А. Кримський, мистецтвознавець О. Новицький. Провідним виданням українознавчих студій став журнал "Україна". М. Грушевський продовжував працювати над багатотомною "Історією України-Руси". У фізико-математичному відділі ВУАН налічувалось найбільше академічних кафедр — 30. На світовому рівні провадилися дослідження на кафедрах прикладної математики (Д. Граве), чистої математики (Г. Пфейффер), математичної фізики (М. Крилов), експериментальної зоології (І. Шмальгаузен) та ін. Тут працювали відомі хіміки В. Кістяківський, Л. Писаржевський та ін.

Становлення української радянської літератури відбувалось у напруженій боротьбі з різноманітними літературними групами й течіями, що в пореволюційний час з'являлися, як гриби після дощу, і претендували на гегемонію в літературі. Звільняючись від впливу модерністично-декадентських течій, українські письменники вже в роки громадянської війни дали зразки справжньої поезії, зокрема "На майдані", "Псалом залізу", "Сійте", "Як упав же він" П. Тичини, "Удари молота і серця", "Червоні зорі" В. Еллана-Блакитного, "Закзик", "Гартована поезія", "Червоний заспів" В. Чумака, "Відплата", "Червона зима" В. Сосюри, "Світло зі Сходу", "Гудок" М. Терещенка, "Мої коломийки" І. Кулика та ін. На той час ці твори справляли великий вплив на широкий загал в Україні.

Із переходом до мирного будівництва посилився бурхливий розвиток української літератури. З'явилися сотні нових творців: М. Бажан, О. Копиленко, Ю. Яновський, Ю. Смолич, О. Довженко, Остап Вишня, Є. Плужник, та ін. Розкривається талант письменників, що прийшли в літературу незадовго до революції або в роки громадянської війни: П. Тичини, М. Рильського, В. Сосюри, І. Кочерги та ін. Спроби партії об'єднати письменників у єдину творчу організацію з чітко вираженим ідейним спрямуванням вилились у гостру літературну дискусію, розпочату М. Хвильовим у 1925 р. Він і його прихильники під приводом боротьби за високу художню якість літератури, за звільнення її від малоталановитих людей створили нову літературну організацію — Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ). Вони стояли на позиціях самобутності української національної духовності та європейських традицій.

20-ті роки позначилися інтенсивним розвитком театрального мистецтва. Репертуар театральних колективів становила українська, російська й зарубіжна класика — п'єси І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, М. Старицького, М. Кропивницького, Лесі Українки, І. Франка, М. Гоголя, О. Островського, А. Чехова. Із кожним роком дедалі вагоміше місце починає посідати українська радянська драматургія, яку репрезентували І. Кочерга ("Фея гіркого мигдалю"). У березні 1922 р. було створено Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувались усі кінематографи і підприємства з виробництва кінофільмів. На початку своєї роботи кіностудії України мали низький мистецький рівень, переважала пропагандистська продукція, яка у примітивній формі відтворювала революційні ідеї. Дещо поліпшилося становище у 1923—1924 pp.: почала збагачуватися тематика, насамперед за рахунок уведення в репертуар соціальних тем, пов'язаних з національними проблемами. Особливо активізувався цей процес у період українізації: на екрани вийшла низка фільмів з історичними ("Тарас Трясило") та побутовими сюжетами ("Микола Джеря" за мотивами повісті І. Нечуя-Левицького, "Борислав сміється" І. Франка, "Fata morgana" M. Коцюбинського). На вищий рівень вивів український кінематограф О. Довженко. Перший свій фільм "Звенигора" він зняв у 1928 р. Наступні "Арсенал" і "Земля" митець створив під впливом ілюзій, надій та щирої віри у непереможність добра, яке принесла революція. За змістом обидва твори вписуються в ідеологічну схему тієї пори. Фільм "Земля" був неоднозначно сприйнятий критиками-сучасниками.

Період 20-х років був одним із найінтенсивніших у розвитку української музики. У великих містах України створювались оперні та музично-драматичні театри, філармонії. Почали цей рух композитори старшого покоління — М. Леонтович, Я. Степовий і К. Стеценко.

Як і в літературі, музиці, театрі та інших сферах культурного будівництва, мистецтво у цей період було відносно вільним і мало регламентувалося. Партія намагалася поступово прибрати митців до своїх рук.

Першим кроком у цьому напрямку стала організація державного керівництва мистецтвом. При Наркомосі було створено Всеукраїнський відділ мистецтв з окремими комітетами: образотворчого мистецтва та охорони пам'яток мистецтва і старовини. У його відання передавалися всі історичні та мистецькі цінності, було націоналізовано музеї, музейні колекції. Сюди ж перейшла Українська Академія мистецтв.

Почав відроджуватися світський монументальний живопис, у якому найпомітнішою постаттю був М. Бойчук. ивопис Галичини представляли насамперед художники І. Труш, О. Новаківський, П. Холодний, О. Курилас, Л. Гец, А. Монастирський, О. Кульчицька, Я. Музика, М. Бутович та ін.

Музика.

- Центри музичної освіти – Глухівська співоча школа та Києво-Могилянська академія.

- Композитори: М. Березовський (перша українська опера «Демофонт»), Д. Бортнянський (опери, твори церковної музики), А. Ведель (хорові концерти).

Театр.Зародження світської драматургії, поява аматорських та кріпосних театрів.1798 р. – у Харкові відкрито перший професійний театр із професійною трупою. Занепад шкільного театру внаслідок заборони вистав у Києво-Могилянській академії.

В архітектурі продовжував домінувати стиль бароко. Видатними архітекторами були: І. Григорович-Барський (бурса Київської академії, Кирилівська та Покровська церкви тощо); С. Ковнір (дзвіниці Дальніх і Ближніх печер Києво-Печерської Лаври).

Живопис. Монументальний живопис представлений храмовими розписами, оздобленням громадських споруд і плаців; Для портретного живопису характерними були зображення козацької старшини та заможних міщан. Поширення набув також образ козака-бандуриста («козака Мамая»).

 

Поезія

§ Травневий іній (1985)

§ Диригент останньої свічки (1990)

§ Друга спроба: Вибране (2005)

§ Проза

§ Казка про калинову сопілку (2000) ; Сестро, сестро (повісті й оповідання, 2003)

Феномен Ліни Костенко

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 р. у м. Ржищеві на Київщині в родині вчителів. 1936 р. родина переїхала до Києва, де Ліна закінчила школу на Куренівці і ще школяркою почала відвідувати літературну студію при журналі "Дніпро", який редагував Андрій Малишко. Ці скупі дані біографічної довідки стануть хвилюючими поетичними мотивами, коли авторка згодом розповість у віршах про біженські дороги воєнних років і про "балетну школу" замінюваного поля, по якому доводилося ходити, і про перший — написаний в окопі — вірш.

У 1946 р. опубліковані перші вірші Ліни. Дівчина поступила в Київський педагогічний інститут ім. М. Горького, але залишила його і поїхала навчатися в Московський літературний інститут ім. М. Горького, який закінчила 1956 р., а вже наступного року вийшла перша книжка її поезій "Проміння землі". Друга збірка "Вітрила" була опублікована у 1958 р., згодом — збірка "Мандрівки серця" у 1961 р. 1962 р. збірка "Зоряний інтеграл" була розсипана ідеологічною цензурою і світу не побачила. Потім поетичному слову Ліни Костенко було оголошено заборону, її твори не виходили окремими виданнями до 1977 р. Твори й навіть саме ім'я авторки зникли зі сторінок періодики. Поетеса писала "в шухляду". Це тоді були написані й "Берестечко", і "Маруся Чурай", і вірші, що склали книжки "Над берегами вічної ріки" та "Неповторність". У 1963 р. разом із А. Добровольським Ліна Костенко створила сценарій фільму "Перевірте свої годинники". У 1965 р., коли почались арешти української інтелігенції, Ліна Костенко підписувала листи протесту, а коли у Львові судили В'ячеслава Чорновола та його друзів, вона була на процесі. 1969 р. Осип Зенкевич видав у діаспорі велику збірку "Поезії", до якої ввійшло все краще, створене на той час поетесою, зокрема поезії, які поширювалися у "самвидаві" через заборону комуністичною цензурою. Ще одна збірка "Княжа гора" була розсипана у 1972 р., що не було дивним, адже звучання поезій збірки було настільки сміливим для того часу, що не можна навіть уявити, що ці твори могли бути надрукованими. 1977 р. надрукована збірка Ліни Костенко "Над берегами вічної ріки", через два роки роман у віршах "Маруся Чурай", а у 1980 р. — збірка "Неповторність". 1987 р. вийшла збірка "Сад нетанучих скульптур". За роман у віршах "Маруся Чурай" та збірку "Неповторність" поетеса отримала Державну премію України імені Т.Г. Шевченка. Збірка "Вибране" побачила світ 1989 р. За книжку "Інкрустації", видану італійською мовою, Ліні Костенко 1994 р. присуджено премію Франческа Петрарки, якою Консорціум венеціанських видавців відзначає твори видатних письменників сучасності. 1998 р. у Торонто Світовий конгрес українців нагородив Ліну Костенко найвищою своєю відзнакою — медаллю Святого Володимира. У 1999 р. був написаний історичний роман у віршах "Берестечко" і окремою брошурою видана лекція "Гуманітарна аура нації, або Дефект головного дзеркала", прочитана 1 вересня 1999 р. в Києво-Могилянській академії. 2000 р. Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги. Під час Помаранчевої Революції поетеса була довіреною особою лідера опозиції Віктора Ющенка.

Прикметною рисою творчості поетеси є інтелектуалізм — рух, поезія, злети думки, яка осягає великі історичні простори, напружено шукаючи ключів до таємниць буття людини, нації, людства... Пошук цей нерідко пов'язаний з "інтенсивним переживанням культури", а не лише з безпосереднім спогляданням плину життя. Спілкування з великим культурним досвідом людства та його творцями, осмислення парадоксів історії, у школі якої сучасна людина далеко не завжди виглядає розумним учнем, загострюють відчуття дисгармонійності й невлаштованості світу наприкінці XX ст., яке в поезії Ліни Костенко постає як вельми драматичний акт у житті людської цивілізації. З подібних відчуттів та висновків виникають апокаліпсичні мотиви в її поезії. Але кінцева зупинка в цьому прямуванні до нелегких істин нашого драматичного часу — все ж не відчай та безнадія, а гостре жадання краси (досконалості), затишку, людяності, бажання пропекти байдужу свідомість, достукатися до розуму, пробудити людську гідність...

Ліна Костенко — одна з тих, хто не втратив людської гідності в часи випробувань, і її шістнадцятирічне мовчання не виглядало як слабкість чи компроміс з владою, бо свою позицію поетеса завжди виражала прямо і відкрито: її принциповість і прямота настільки лякали й дратували представників влади, що вони з величезним задоволенням у будь-який спосіб примусили б її мовчати. Але Ліна Костенко користувалась такою великою популярністю і любов'ю читачів, що чиновники просто боялись її чіпати.

Ліна Костенко останнім часом мріє писати вірші не з політичним забарвленням, а "малювати птиць срібним олівцем на лляному полотні".

Відомі твори:
"Берестечко"; "Вже почалось, мабуть, майбутнє"; "Віяло мадам Полетики"; "Виходжу в сад, він чорний і худий"; ;Дума про братів Не азовських"; "Життя іде, і все без коректур"; "Маруся Чурай"; "Моя любове"; "Мій перший вірш"; "Недумано, негадано"; "Пастораль"; "Розкажу тобі думку таємну"; "Світлий сонет"; "Сніг у Флоренції"; "Старенька жінка"; "Страшні слова, коли вони мовчать"; "Тут обелісків ціла рота"; "Українське альфреско"; "Умирають майстри"; "Чекаю дня, коли тобі скажу"; "Хай буде легко. Дотиком пера"

 

 

Меценатська діяльність Івана Мазепи

12345678910Следующая ⇒

Поделиться: