Білет №28 «Вплив візантії на формування архетипів української психокультури»

Візантійский вплив на українську культуру був величезний, довговіковий, і він ще й сьогодні помічається в нас на кожному кроці в усій нашій культурі. Візантія — це мати православної віри, це вона защепила світло віри Христової. Тому зрозуміти нам візантійську культуру — це глибше зрозуміти культуру свою власну, культуру українську, саму нашу душу. Візантія — це праджерело нашої віри, а тим самим — праджерело нашого українського духа, нашої духової культури.

Візантійська культура була велика й глибока, на ввесь тодішній світ славнозвісна, і тому нема нічого дивного, що кн. Володимир так прагнув її прийняти, і охрестив Україну року 988-го в візантійську Православну Віру.

Візантійський вплив на Україну був надзвичайно сильний, і з часом захопив у нас увесь народ, усі його класи, тоді як пізніший західній вплив захоплював у нас головно саму інтелігенцію, мало поширюючись серед народу, бо він не відповідав його духові. І вплив цей був дуже давній.

Першою піддалася візантійським впливам українсько-руська інтелігенція (посли, військові, купці), піддалася ще до часу кн. Володимира Великого. Вищі класи добре знали візантійську культуру, бо мали безпосередні зв`язки з Візантією, — і легко переймали ЇЇ.

Візантійські політичні концепції впливали на політичне мислення середньовічної Європи аж до XII ст.; своїми символами влади — скіпетром, короною, державою, золотою висячою печаттю — західна Європа завдячує Візантії. Не лише мозаїка в соборі св. Софії в Києві, а й мозаїки у Римі, в соборах св. Марка у Венеції (XIII ст.) та в Торчелло під Венецією (XII ст.), в норманських церквах Палермо чи його околиць (XII ст.) — все це було наслідуванням візантійського мистецтва, а деякі з цих мозаїчних композицій були виконані візантійськими майстрами.

Українське Духовенство легко пішло за новою культурою, і часті були випадки, коли воно вивчало й грецьку мову, а тим самим набувало змогу міцно приймати візантійську культуру, релігійну й світську.

Прикладом цього є твори Митрополита українця Іларіона, написані в першій половині ХІ-го віку, — вони ясно показують, як глибоко вже защепидася в нас православна грецька культура, і якою високою вона вже була. У "Слові про Закон і Благодать", між іншим, Іларіон пише: "Вся страни, і гради, і людіе чтуть і славять коєгождо їх учителя, іже научиша Православной Віри". Це ясний доказ, що ми прийняли Православну Віру, бо Митрополит зве так свою Віру через яких 40 літ по прийнятті її з Візантії Володимиром Великим р. 988-го.

Візантійський вплив міцно охопив усю нашу культуру, як церковну, так і світську. Увесь церковний побут, усі церковні Богослужби, усі церковні обряди, календар, церковні книжки, — усе це було занесено з Візантії в Україну, і тут міцно сприйняте. І все церковне візантійське життя так само переноситься й до нас.

Скрізь по Україні поспішно будуються святі Храми, а будують їх князі, бояри й багатші люди, — за прикладом Візантії. Як у Костянтинополі ще з часу ЮстинІяна сяяла на ввесь православний світ Свята Софія, Премудрість Божа, на подобу її повстав і в нас року 1037-го за вел. кн. Ярослава Мудрого славний Собор Св. Софії в Києві, — наша гордість і наша найбільша Святиня, — і Собор цей сяє. на всю Україну й тепер, хоч і в окупантських руках, голосно засвідчуючи про нашу духову єдність з давнім Костянтинополем, з його славною Софією.

Любов до монашества дуже рано перенеслася з Візантії в Україну, і вона рясно вкрилася монастирями, які відіграли в нас велику культурну й християнізуючу ролю. Монастирі були в нас у великій пошані, і в них часто кінчали життя своє наші князі, бояри та взагалі видатні люди, як то було і в Візантії. З Візантії ж прийшла до нас звичка насильно постригати в ченці невгодних князів, княгинь та бояр.

Спосіб управління державою, а власне самодержавіє, монархія, цей спосіб прийшов, в Україну з Візантії, і його добре наслідували перші українські князі, особливо Володимир Великий, Ярослав Мудрий, Володимир Мономах і ін. І доки Україна належно наслідувала в цьому Візантію, вона була велика, могутня й єдина; а як тільки перейшла до нас так звана удільна західна система, Україна обезсиліла й упала.

Родинні відносини, родинне візантійське право потроху закріплювалося й у нас, як право християнське. Підкреслю, що воля жінки принесена до нас з Візантії, — цієї волі не знали інші сусіди наші: ані татари, ані пізніша Московія.

І не тільки сама культура духова: Віра, наука, література, історія, мистецтво, музика й т. ін. переносилася з Візантії в Україну.

А вже грецький вплив на мову нашу був надзвичайно великий 6, і він охопив головно релігійне життя та нашу культуру, особливо її термінологію. Наша церковна термінологія у більшості своїй грецька, напр., слова: Літургія, Евхаристія, монастир, Ікона, Біблія, Псалтир, Парастас. Нашою літературною мовою довгі віки була мова церковно-слов`янська, — і в ній власне ми й бачимо величезний грецький вплив на всьому.

Треба підкреслити, що візантійський вплив і був такий, що він не вбивав свого національного. Крім того, усе візантійське ми глибоко сприйняли душею й тілом, і воно стало нашим рідним. І тому візантинізм це не тільки душа нашої Православної Віри, але це й душа нашої культури, наших звичаїв, а тому це й душа кожного українця, якого б віровизнання він не був. Православні обряди наших Свят, які виробила на візантійській основі наша Православна Церква (напр. кутя, храмові празники й ін.), остаються обрядами спільними всім українцям, в тому й неправославним.

Візантійське мистецтво сильно вплинуло на українське, і власне на ньому воно зросло й знаціоналізувалося. Наша іконографія в основі своїй цілком візантійська, хоч і сильно знаціоналізована.

29. Політика русифікації. Русифіка́ція або росифіка́ція, зросійщення — сукупність дій та умов, спрямованих на зміцнення російської національно-політичної переваги в країнах, що входять до складу Росії, чи перебувають в сфері її впливу, за допомогою переходу чи переведення осіб неросійської національності на російську мову й російську культуру та їхньої подальшої асиміляції

       Російська Імперія притягала у свої столиці й адміністративні, промислові чи культурні центри й русифікувала найздібніші елементи інших національностей. Це стосується також до численних науковців і фахівців, що прибували на роботу з Західної Європи. Захоплені політичною могутністю Росії та вбачаючи в ній порятунок від загрози з боку Туреччини й Німеччини (Австрії), русифікувалися окремі одиниці Балканських народів, та навіть Польщі, Галичини.

 Поступова русифікація України почалася після Переяславської угоди, зокрема в процесі обмеження й ліквідації української автономії, особливо після перемоги Росії під Полтавою 1709 р. У 1720 р. заборонено друкувати книжки українською мовою, а українські видання церковнослов'янською мовою наказано порівнювати з російськими виданнями, «щоб не було ніякої різниці». Створеному 1734 р. так званому Правлінню гетьманського уряду (його очолював князь Шаховський) наказано було в таємній інструкції провадити політику злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Русифікацію України посилено за Катерини II, після скасування гетьманства й зруйнування Запорізької Січі. Другій Малоросійській Колеґії доручено здійснити широку програму русифікації України, встановлюючи російську мову як обов'язкову в школах, як єдину в друкованих книжках тощо. На російську мову викладання перейшла також Києво-Могилянська Академія. В другій половині 18 ст. впроваджено російську мову в діловодство українських консисторій та зобов'язано священиків виголошувати проповіді церковно-слов'янською мовою з російською вимовою. Клопотання Києво-Печерської Лаври 1769 р. про дозвіл друкувати для українського населення абетки українською мовою Священний Синод відхилив. Політика русифікації поступово охоплювала всі ділянки суспільного життя, спершу на Лівобережній Україні, в Києві й на Слобожанщині, а пізніше, після того, як придушено польське повстання 1830—1831, також на Правобережній Україні.

Русифікація України посилилася в другій половині 19 ст.: Валуєвський циркуляр 1863 p. та Емський указ 1876 p.  загальмували до революції 1905 український літературний процес.

Навіть після 1905 залишилися обмеження української мови й літератури, а під час першої світової війни український друк в Україні було практично повністю заборонено. Низку видань було заборонено, діяла військова цензура, що особливо суворою була в окупованій Росією Галичині. Одночасно російська культура й література, що досягла великого розквіту у 19-20 ст., особливо впливали на духовість українських й інших народів, що перебували під політичним чи культурним впливами Росії. Попри на офіційні заходи й заборони, до 1917 русифікація мала вплив майже винятково на міста і промислові центри, куди напливали росіяни й вищі прошарки українського суспільства (інтелігенція, землевласники, духовенство, частина міщанства). Проте частина цих прошарків залишилася під впливом української національної стихії і не втрачала зв'язку з українськими традиціями, мовою й культурою. Головна маса населення українських земель під Росією — селяни (вони становили 95 % всього українського населення), залишилася україномовною і на неї не мали значного впливу ані школа, ані церква, тільки подекуди військова служба.

Дерусифікація України, розпочата революцією 1917 і відродженням української державності була перервана окупацією України радянським військом у 1919—1920. Встановлення радянської влади відновило панівне становище росіян в Україні, що виявилося зокрема в пануванні російської мови. Російською мовою велось діловодство партійних і державних, установ; нею ж друкувалася більшість офіційних органів преси, декретів, відозв тощо. Книжкова продукція 1919—1923 за мовою була переважно російською. У наступні роки, зокрема з 1930, у партійних колах посилився активний опір українізації, поєднаний з тенденцією ревізувати постанову XII з'їзду РКП(б) і визнати її неактуальною. 1932—1933 українізацію замінив гострий протиукраїнський і одночасно русифікаційний курс. Культурні, державні або й партійні діячі, які здійснювали українізацію, були заарештовані, заслані чи розстріляні, а один з головних ініціаторів українізаційного руху, нарком освіти УРСР у 1927—1933 М. Скрипник — вчинив самогубство. Була припинена незначна українізація на Кубані та на інших українських територіях в РРФСР, і посилалася русифікація українців поза межами УРСР.

В 1938 році вийшла постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Об обязательном изучении русского языка в школах национальных республик и областей». В цій постанові не було прямих вказівок про якісь особливі превілеї для російської мови, але реалізація цієї постанови на практиці в різних регіонах СРСР призвела до поступового обмеження сфер функціонування місцевих національних мов різних народів СРСР.

30. Феномен Т. Шевченка.Феномен Тараса Шевченка - ще одна надзвичайно важлива риса української душі. Шевченко не просто поет - це нація в мініатюрі, її душа, ідея. В українських оселях на найвиднішому місці висять оповиті рушниками портрети Тараса. Як ікони...

У духовній історії України, реалізації української ідеї феномен Тараса Шевченка - дуже важливий, переломний момент. З Тараса Шевченка, його "Кобзаря" почалося відродження народу. Шевченко - це нація, її адсорбент; "Кобзар" віддзеркалює весь український менталітет, як крапля роси відбиває світ. Кожна важлива риса душі українця коріниться у віршах і поемах Тараса. Він для українців - це не те, що Шекспір для англійців чи Пушкін для росіян. Це більше, це душа народу в самому прямому розумінні. І це не треба доводити українцям.

З Тараса почалося саме розуміння народу як "сім'ї єдиної". А його геніальне послання: "І мертвим, і живим, і ненародженим..."! Ніхто краще не сказав про націю. І менталітет самого Тараса Шевченка - менталітет Батька нації. Українці втратили державність, багато в чому і мову (адже є велика частка правди у тому, що Україна говорить не своєю, а '"московською" чи, у кращому випадку, переполовиненою мовою). Але вони народили і бережуть свого Тараса - хранителя нації, її душі. Читаючи у Гегеля про те, що історичними можуть вважатися тільки ті народи, які мають свою державність, думаємо: ви, німці, державність маєте, але у вас немає такої національної святині, як Шевченко. Українці його мають, і в цьому запорука їхнього мовного, культурного, державного відродження.

Поверхові люди кажуть, що Шевченко був атеїстом. Але почитайте його поему "Марія". Чи можна більш проникливо сказати про Матір Божу, про Бога? Шевченко, повторимо, це народ в мініатюрі. Духовність, віра, самозречення - ось риси його душі. Візьмімо поему "Гайдамаки". Трагедія знищення і самознищення нації - її суть.

Шевченко у своїй творчості поводить себе саме як "батько" в національній сім'ї. У нього серце кров'ю обливається, коли він бачить нещастя свого народу і головну його причину: роз'єднаність, благодушність, безтурботність українців.

 31. Роль братств та брастських шкіл в укр. культурі. Наприкінці XVI — на початку XVII ст. освіта в Україні стає одним із найважливіших засобів у боротьбі проти полонізації і окатоличення, за збереження етнічної цілісності. Діяльність, що її започаткували і розгорнули в цей час братства на ниві освіти, науки, книгодрукування, дає право віднести їх до громадських організацій нового, ренесансного зразка.

Братства — це всестанові, загальнонаціональні організації, що створювались навколо церкви, сприяючи культурно-національному відродженню. Це світські організації, які відстоювали релігійні, політичні, національні, культурні, станові права українців. їм належали великі заслуги у справі збереження української православної традиції, у становленні громадянського суспільства, його етнонаціональної консолідації, у підвищенні рівня освіти та культури.

Об´єднуючи освічених міщан та шляхтичів, братства розуміли необхідність розвитку української науки й літератури і залучали до своїх установ діячів культури з різних частин України. Саме при братствах почали свою діяльність найвизначніші представники української культури кінця XVI — початку XVII ст. Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Транквіліон Ставровецький, Іов Борецький та ін. Усі вони як тогочасні керівники братств є типовими людьми Відродження. Це яскраві, багатогранні індивідуальності, водночас — керівники суспільного руху та культурні діячі широкого діапазону — учителі, вчені, письменники.

Найстарішим і найвпливовішим було Львівське Успенське братство, розквіт діяльності якого припадає на 80-і роки XVI ст. Від 1585 р. його покровителем став князь К. Острозький, а згодом — князі Вишенські, Ружинські, Потоцькі, а також заможні купці та ремісники, зокрема Костянтин Корн, який заповідав львівському братству 4 тис. золотих. Усього в братській скарбниці в той час була досить значна сума — близько 50 тис. золотих.

Організаційне оформлення Львівського Успенського братства в 1585 р. збіглося із заснуванням школи та викупом друкарні в Івана Федорова з метою забезпечення її навчальними підручниками. Львівська братська школа — це був перший в Україні утримуваний на громадські кошти всестановий навчальний заклад, у якому початкове навчання поєднувалося зі школою вищого типу. Успенське братство підняло свою школу на такий щабель, що в перший період свого існування вона зайняла провідне місце серед українських навчальних закладів.

Слідом за Львівською братською школою почали з´являтися навчальні заклади і в інших містах західноукраїнських земель та Правобережжя. Міщани розуміли потребу ґрунтовної освіти, тим більше, що в XVI ст. з-поміж них були вже високоосвічені люди. Луцьке братство також створило школу вищого типу, що стала культурним осередком усієї Волині. За зразками Львівської та Луцької шкіл діяли братські школи в Галичі, Рогатині, Комарному, Перемишлі, Ярославі, Межибожі, Холмі.

Найсприятливіші умови для розвитку української освіти створилися в Києві, оскільки школи тут були під захистом козаків. Київська братська школа, заснована близько 1615—1616 pp., була створена одночасно з організацією Київського Богоявленського братства; це говорить про те, що для фундаторів братства і школи головним було саме створення школи. Школа перебувала під постійною опікою видатних політичних і культурних діячів України — Петра Сагайдачного, Петра Могили, Івана Борецького (пізніше — митрополита Иова Борецького), Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших просвітителів, які взяли активну участь у її реформуванні в Києво-Могилянській колегіум (1632), що за своєю навчальною програмою був близьким до західноєвропейських університетів. Київський колегіум у першій половині XVII ст. став центром згуртування найкращих національних сил у науці, літературі, філософії.

32. Більшовицька політика боротьби з неписьменність. За влади більшовиків зазнала змін, порівняно з дореволюційними часами, і система освіти. У 20-ті роки вона мала такий вигляд: діти від 4 до 8 років виховувалися в дитячих садках та будинках; з 8 до 15 років у дитячих будинках і семирічних трудових школах; з 15 років підлітки вступали у профшколи з дворічним терміном навчання, якою завершувалася початкова освіта. У семирічках основна увага зосереджувалася виключно на підготовці молоді для виробництва і не ставилося завдання підготовки до вузу. Крім того змінилася методика викладання і вся система організації навчання від уроку до позашкільної роботи.

 Вищими навчальними закладами в УСРР протягом 1922-1929 рр. були технікуми й інститути. До технікумів приймали осіб від 17 років. Тут готували фахівців вузької спеціальності. Вже в процесі роботи, набуваючи стаж, випускник технікуму міг стати інженером, агрономом, економістом тощо. В інститутах же здійснювалася підготовка адміністраторів, організаторів виробництва.

 З початком 30-х років школа зазнала нових змін. У липні 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову „Про загальне обов`язкове навчання”. Щоб реалізувати принцип обов`язковості, потрібні були нові шкільні приміщення, кадри вчителів, підручники та посібники. Для розв`язання цих проблем при РНК УСРР створили комітет сприяння всеобучу („всеобщее обучение”) на чолі з головою уряду В.Чубарем. Здійснювалася докорінна перебудова шкільної мережі. Початкові школи переводилися на семирічне навчання. Деякі семирічки на десятирічний строк навчання. У 1934 р. запроваджувалася єдина структура загальноосвітньої школи трьох типів: початкова (чотирирічне навчання), неповна середня (семирічне) і середня (десятирічне). Почалося масове будівництво шкіл. Вже в 1932/1933 навчальному році 98% дітей шкільного віку ходили до школи.

 80% учнів в УСРР навчалися в українських школах. Національні меншини мали свої школи: російські, єврейські, польські, німецькі, болгарські, молдавські, татарські тощо. Але наприкінці 30-х років більшість з них перевели на українську або російську мову навчання. У 1938/1939 н.р. у всіх школах УРСР запровадили обов`язкове вивчення російської мови. Навчання забезпечували понад 150 тис. учителів.

 Зазнала перебудови і система вищої освіти. Зросла кількість вузів. У 1938/1939 н.р. їх нараховувалося 129 (у 1914/1915 н.р. було лише 19). У 1933 р. були відновлені університети в Києві, Дніпропетровську, Одесі та Харкові. Наприкінці 1935 р. були скасовані обмеження, пов`язані з соціальним походженням абітурієнтів. За роки перших двох п`ятирічок вузи і технікуми УРСР підготували 300 тис. спеціалістів.

Політика українізації мала вагомі здобутки. На українську мову навчання перейшли понад чверть інститутів і більше половини технікумів, працювало українське радіомовлення, кількість українців серед службовців державного апарату зросла до 54%. Та якщо серед членів і кандидатів у члени КП(б)У кількість українців збільшилася до 52%, то в ЦК КП(б)У їх було не більше чверті, а генеральними секретарями ЦК КП(б)У українці не обиралися. У 1927-1928 рр. майже половину всіх студентів республіки становили українці. У другій половині 20-х років діловодство українською мовою велося у 75% державних установ і організацій.

 33. Перший професійний історик України Микола Костомаров.

Микола Костомаров належить до найвидатніших учених середини XIX ст. й до засновників Кирило-Мефодіївського братства, з якого почався самостійний український суспільно-політичний рух.

Народився він 4 травня 1817 р. в селі Юрасівка Острогозького повіту Воронезької губернії. Походження зумовило певну двозначність долі хлопчика. Він з'явився на світ до шлюбу місцевого поміщика Івана Костомарова із кріпачкою, українською дівчиною Тетяною Мильниковою, і за законами Росії був кріпаком власного батька. Іван Петрович, капітан, учасник взяття Ізмаїла, 1790 р. пішов у відставку й оселився у своєму маєтку. Він належав до відомого з середини XVI ст. дворянського роду і вважався людиною дуже освіченою. Самостійно вивчив французьку, в оригіналі читав Вольтера, Дідро, інших просвітителів, але залишався жорстоким кріпосником. Уже немолодий, він відіслав Тетяну вчитися до Москви у приватний пансіон, бажаючи з нею одружитися. Обвінчалися вони у вересні 1817-го, вже маючи сина.

Раптова смерть батька 14 липня 1828 р. поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола, як кріпак батька, перейшов у спадок його найближчим родичам — Ровнєвим. Ті були не проти відвести душу, знущаючись над барчуком. Щоб він звикав до свого нового становища, йому призначили "місце" в передпокої. Лакеї зловтішно говорили йому: "Годі панствувати, Миколко, — ти ж бо такий холоп, як і ми!"

Юнака цікавили різні сфери гуманітарних знань. Він вивчав давні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією, новою французькою літературою, вчився гри на фортепіано, віршував. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

Особливу роль у становленні поглядів Миколи Костомарова на історичний процес відіграв професор кафедри грецької словесності Михайло Лунін. Його лекції захоплювали: саме він викликав у Костомарова "переворот. В університетські роки Микола дуже багато читав. Перевантаження навіть позначилось на його здоров'ї — ще тоді значно погіршився зір. У січні 1837-го Костомаров склав іспити з усіх предметів і 8 грудня 1837 року був затверджений у статусі кандидата.

У 1840 році М. Костомаров склав магістерські іспити і взявся до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 р. Друга дисертація Костомарова, підготовлена за півтора року, називалася "Про історичне значення російської народної поезії". Ідеологічних закидів тепер не було, тож вона була успішно захищена 1844 р. Костомаров одержав звання магістра й зосередився на науковій праці та педагогічній діяльності. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького.

Яскрава фігура Миколи Костомарова, людини високоосвіченої, щирої і доброзичливої, приваблювала талановиту молодь, зокрема, В. Білозерського, М. Гулака, П. Куліша й О. Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 р. вони створили слов'янофільське українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався й Тарас Шевченко. Він наїжджав до Києва з Петербурга від 1843 р. й остаточно перебрався сюди навесні 1845-го. Своє завдання "братчики" бачили в поширенні передових ідей "слов'янської взаємності". Незабаром був написаний статут товариства, що передбачав повну свободу віросповідання, "відкидання єзуїтського правила про освячення засобів метою", вивчення слов'янських мов і культур.

Більшість кирило-мефодіївців, зокрема й Костомаров, були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос мав у них характер майже релігійної віри. Але якщо М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський були швидше слов'янофілами, то П. Куліш і Т. Шевченко утворювали патріотично-українське крило.

Програмні документи кирило-мефодіївців, і насамперед написана Костомаровим "Книга буття українського народу", відображають вплив документів польського визвольного руху, зокрема "Книги народу польського і пілігримства польського" А. Міцкевича, виданої в Парижі 1832 р.

Кирило-мефодіївці виклали свої ідейно-політичні ідеали і прагнення в кількох програмних документах-прокламаціях: "До братів українців" та "До братів великоросів і поляків"; у Статуті і згадуваній "Книзі буття..." Вони прагнули перебудови суспільства на засадах християнського вчення про справедливість, рівність і волю людей.

14 червня 1847 р. Костомарову, який перебував у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Аліною Крагельською. Познайомилися вони в жіночому пансіоні, де Костомаров викладав. Вихованки прозвали свого вчителя Опудалом Морським, що не заважало їм захоплюватися його знаннями й талантом оповідача. Аліна полонила Костомарова своєю жвавістю, безпосередністю і щирою обдарованістю, її грою на фортепіано захоплювався навіть Ференц Ліст, який відвідав Київ із гастролями.

Арешт Костомарова різко все змінив. Микола Іванович боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Посприяла їхньому розриву й мати нареченої. Шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років.

Одночасно з Костомаровим був арештований М. Гулак, а незабаром — Т. Шевченко, П. Куліш, В. Білозерський, О. Маркович та інші кирило-мефодіївці. Для проведення слідства всі вони були відправлені до Петербурга, згодом — засуджені. Але, як на мірки миколаївського часу, здебільшого (крім Т. Шевченка, засланого рядовим до Оренбурга, а потім до Новопетровського укріплення, із забороною писати і малювати) — без зайвої жорстокості. Граф Орлов розумів, що ніякої політичної роботи кирило-мефодіївці так і не почали, обмеживши діяльність періодичними зустрічами, складанням і обговоренням документів. Цікаво, що під час слідства засудженим допомагали самі ж службовці із жандармського корпусу, підказуючи, як правильніше поводитися на допитах.

24 червня 1848 p., відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. Рік в'язниці не минув для Миколи Івановича даремно. За кілька місяців ув'язнення він вивчив грецьку й іспанську мови, й тепер легко міг читати Гомера й Кальдерона в оригіналі.

Як людина вразлива і слабка здоров'ям, Микола Іванович важко переносив удари долі, що сипалися на нього, особливо невдачу зі шлюбом. Але світогляд його майже не змінювався.

1858 р. Костомаров повернувся до Петербурга і продовжив свої наукові пошуки.

Навесні 1859 р. Костомаров прийняв запрошення зайняти кафедру російської історії Петербурзького університету У листопаді він почав читати лекції. Вступна лекція в університеті запам'яталася йому над усе: "Скупчення публіки було величезне; кілька державних осіб відвідали мою лекцію. По закінченні читання знялися гучні овації, а потім юрба молодих людей підхопила мене на руки й винесла з університетського приміщення до екіпажа". Хтось із сучасників точно зазначив: "Лекції Костомарова кликали на площу!" Вплив ученого на петербурзьку інтелігенцію був величезним.

У північній столиці він зустрівся зі старими київськими друзями П. Кулішем і В. Білозерським, які повернулись із заслання. Разом вони створили й очолили петербурзьку українську "Громаду", в ідейному спектрі якої Костомаров обстоював принципово ліберальні погляди. У 1861—1862 pp. петербурзькі громадівці, підтримуючи тісні зв'язки з аналогічними гуртками в Києві та інших містах України, видавали журнал "Основа". У ці роки Микола Іванович підтримував зв'язки з багатьма ліберальними й демократичними діячами, листувався з лідером російської політичної еміграції О. Герценом і регулярно друкувався в його "Колоколе", що видавався в Лондоні. На його сторінках без цензурних обмежень, на тлі найгострішого польсько-російського протистояння початку 1860-х pp., Костомаров опублікував гострі історико-публіцистичні статті "Правда москвичам про Русь" і "Правда полякам про Русь".

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 p., Костомаров не бажав приєднуватися ні до революційного, ні до консервативного таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. На знак протесту Костомаров подав 1862 р. у відставку, чим викликав гнів начальства..

Він цілком зосередився на дослідницькій роботі. З 1863 р. брав активну участь у періодичному виданні томів (їх вийшло 15) зібрань документів з історії України та Білорусі XIV—XVII ст. під загальною назвою "Акти, що стосуються історії Південної і Західної Росії, зібрані й видані Археографічною комісією". Основними працями його життя стали "Богдан Хмельницький" (перше видання вийшло в 1857 p., третє, у трьох томах, — у 1876-му), "Руїна" (1879—1880), присвячена трагічним подіям по смерті вождя визвольної війни, "Мазепа" і "Мазепинці" (1882—1884), а також фундаментальна праця "Руська історія в життєписах її найважливіших діячів" (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене "Північноруське народоправство" (1863) і "Смутний час Московської держави" (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка "Останні роки Речі Посполитої". Ці та інші численні роботи, як і мужня громадянська позиція, забезпечили Костомарову повагу й визнання громадськості, почесне місце в українській культурі.

1873 p., розлучені долею багато років тому, Микола Іванович і Аліна Крагельська зустрілися знову. Він — так і не одружений самотній "дід", вона — вдова і мати трьох дітей. 9 травня 1875 р. вони обвінчались і десять років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

Фатальним чином вплинули на здоров'я Костомарова дві події. Восени 1881 p., переходячи вулицю на Васильєвському острові, він був збитий ломовим візником. Наслідки травми відчувалися дуже довго. А 25 січня 1885 р. Костомарова, зануреного в роздуми, знову збив екіпаж — цього разу просто під аркою Генерального штабу.

6 квітня , у день пам'яті св. Кирила і Мефодія, здоров'я вченого різко погіршилося. Лікар давав йому кілька годин. Так і сталося: рано-вранці 7 квітня він помер у своїй квартирі на Васильєвському острові, куди багато років поспіль приходила вся освічена громадськість Петербурга.

Поховали Миколу Івановича 11 квітня 1885 р. на Волковому цвинтарі. Серед тих, хто прийшов провести його в останню дорогу, було дуже багато студентів.

Роль Костомарова в розвитку української та російської історіографії величезна. Він був першим ученим Східної Європи, який радикально змінив підхід до роботи історика, поставивши наріжним каменем не опис подій і осіб, а історію народу в його соціокультурній цілісності і єдності найрізноманітніших сфер життя.

"Щира любов історика до своєї Батьківщини може виявлятися тільки в строгій повазі до правди", — повторював Микола Іванович. Цьому принципу він слідував усе своє життя.

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: