Статус людини і громадянина як інститут конституційного права

У звичаєвому праві різних країн проблема правового ста­тусу людини і громадянина вирішується неоднаково. Можна виділити чотири усталені підходи, що визначають вирішення

цієї проблеми.

Ліберальна концепція виходить з того, що кожна люди­на від моменту народження природою наділена невід'ємними правами. Обмеження прав людини і громадянина можливе лише у зв'язку із забезпеченням охорони суспільного ладу, правопорядку, прав і свобод громадян, запобіганням насиль­ству та ін.

У руслі цієї моделі конституційні обов'язки громадян ви­значаються в обмеженому вигляді, а то й взагалі не згаду­ються у конституції.

Колективістський підхід до вирішення проблеми прав людини надає пріоритет не особистості, а колективу (су­спільству, класам, об'єднанням). За такого підходу головни­ми є соціально-економічні права, розрізняють права грома­дян (людини) і права трудящих, у конституціях наводиться широкий перелік обов'язків громадян (у Конституції УРСР

1978 р. їх було 11).

Третій підхід до правового статусу особи пов'язаний з класичним мусульманським правом. Тут статус особи ви­значається за шаріатом. Вселенський суверенітет належить лише Аллаху: людина не має права розпоряджатися собою на свій розсуд, її дії мають бути підпорядковані вказівкам

-116 -

Аллаха. Акцент переноситься не на права, а на обов'язки пе­ред Аллахом, перед спільнотою правомірних мусульман.

Особливий підхід до правового статусу особи склався у звичаєвому праві деяких країн Тропічної Африки, Океанії та Латинської Америки. Людина тут розглядається як невід'єм­на клітинка племені, її права не можуть реалізовуватися ок­ремо від племені.

Сьогодні спостерігається процес уніфікації всіх концеп­цій, оскільки права і обов'язки людини повинні відповідати міжнародним документам¹.

Природно-правові теорії розглядають людину як істоту, яка має певні невід'ємні від її буття права, що випливають або з розуму, або з божественної волі, або з природи людини.

Позитивістські теорії підходять до прав людини як до категорії, що встановлюється державою.

Поєднання цих двох напрямів практично здійснюється шляхом прийняття конкретних конституційних положень, що інкорпорують перелік прав людини або " білль про пра­ва". Таким чином, права людини, залишаючись морально-по­літичним імперативом, набувають юридичної форми і стають одним із важливих інститутів конституційного права.

Для визначення суб'єкта прав людини вживають, зви­чайно формули: " кожний", " всі", " кожна людина", " ніхто", " жодна людина" чи вирази типу: " визнається право", " га­рантується свобода".

Іноді замість терміна " громадянин" використовується ви­слів, що вказує на належність до нації, наприклад, " всі нім­ці", " кожен іспанець". Варто мати на увазі, що в західних країнах термін " нація" означає не етнічну, а політико-дер-жавну спільність, людський субстракт держави, тобто всіх, хто є громадянами держави.

Розробники проекту нової Конституції України, зокрема моделі конституційно-правового статусу особи і громадяни­на, спиралися на ліберальну концепцію прав людини. У Кон­ституції України зі 48 статей розділу II, що присвячені пра­вам людини і громадянина, 37 стосуються особистих прав і

Сравнительное конституционное право / Под ред. А. Й. Ковлера, В. Е. Чиркина, Ю. А. Юдина. — М.: Манускрипт, 1966. — С. 237—240. У Цьому плані особливо перспективною є інтеграція двох основних напрямів Юридичної думки — природно-правового та позитивістського.

-117-

свобод. У Конституції лише 4 статті закріплюють обов'язки

громадян.

Розробники Основного Закону нашої держави виходили з того, що особа не може існувати як повноправний член суспільства без належних їй прав і свобод. Людину не мож­на позбавити її природних прав — це принижує її природу. Невід'ємні права людини — відправний пункт в обгрунту­ванні свободи та рівноправності, непорушності власності, по­ділу влади та інших цінностей цивілізації.

У ст. З Конституції України сказано, що людина є " най­вищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та 'їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави".

Правове становище громадянина в повному обсязі — це сукупність прав, свобод і обов'язків, якими він наділяється як суб'єкт правовідносин. Кожна галузь права закріплює деяку частину прав і свобод у певній сфері суспільних відно­син: трудових, сімейних, фінансових тощо. Конституційне право закріплює основи правового статусу особи; в цілому ж права і свободи людини не є вичерпними.

Правова система взаємовідносин держави і особи

включає:

1. Норми Конституції України, пов'язані з визначенням належності до громадянства і регулюванням відносин з при­воду громадянства.

2. Норми Конституції, що закріплюють загальні принц» пи статусу особи (рівність громадян, обов'язок держави що- * до особи, пріоритет норм міжнародного права над націоналі»- ,

ними тощо).

3. Юридичне закріплені в усіх без винятку галузях права

України права, свободи і обов'язки.

У визначенні правового статусу людини і громадянину важливе значення має не лише загальний обсяг прав і сво­бод особи, а й ті основні ідеї, які перетворюють сукупність прав і свобод особи на систему.

Основними принципами конституційно-правового ін­ституту прав і свобод людини є:                               *'

1. Закріплення в національному праві прав і свобод, мовлених нормами міжнародного права.

-118-

Україна як повноправний член світової співдружності, визнає і гарантує права і свободи особи, притаманні цивілі­зованому суспільству. У Конституції" України відображено положення Всесвітньої декларації прав людини, яка була за­тверджена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., а також Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права людини і Міжнародного пакту про грома­дянські й політичні права людини, набули чинності у 1996 р. До цих документів треба додати Європейську Конвенцію про захист прав та основних свобод людини і громадянина¹, ра­тифіковану 17 липня 1997 р. Верховною Радою України.

Права і свободи людини і громадянина, проголошені у згаданих документах та закріплені в Конституції України, пе­ребувають, таким чином, під міжнародно-правовим захистом.

2. Принцип невідчужуваності та непорушності основних природних прав і свобод людини та належність їх їй від на­родження (ст. 21 Конституції).

Цей принцип означає, що всі люди визнаються вільними, що вони володіють правами і свободами від народження.

3. Принцип рівноправності прав і свобод осіб (ст. 24 Кон­ституції).

Цей принцип означає, що здійснення прав та свобод лю­дини й громадянина не повинно порушувати права та свобо­ди інших осіб. Він проголошує рівність усіх перед законом і судом (ч. З ст. 8 Конституції).

Права і свободи людини і громадянина визнаються за всі­ма однаково, незалежно від статі, раси, національності, мо­ви, походження, місця проживання, ставлення до релігії то­що (ч. З ст. 24 Конституції).

Рівність прав і свобод людини і громадянина проголошу­ється чинною Конституцією України, ці права і свободи та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави, яка відповідає за свою діяльність (ч. 2 ст. З Кон­ституції).

4. Принцип єдності прав і обов'язків людини і громадяни­на (ст. 23 Конституції). Він полягає у тому, що не повинно бути прав без обов'язків, як не повинно бути обов'язків без

Закон України " Про ратифікацію Конвенції прав і свобод людини" ! 960 _р. // Голос України. — 1997. — 24 липня.

-119-

прав. Лише в процесі реалізації обов'язків здійснюються і права, які їм відповідають. У свою чергу здійснення прав по­роджує ті чи інші обов'язки. Так, згідно зі ст. 51 Конституції України, кожен із подружжя має рівні права і обов'язки, у шлюбі та сім'ї. Стаття 13 Конституції України проголошує, що кожний громадянин має право відповідно до закону ко­ристуватися об'єктами права власності народу, а ст. 66 — що кожний зобов'язаний не завдавати шкоди природі.

5. Принцип гарантування прав і свобод людини і грома­дянина. Цей принцип полягає в тому, що, по-перше, консти­туційні права і свободи гарантуються державою і не можуть бути скасовані і, по-друге, при прийнятті нових законів або внесенні до них змін не допускається звуження змісту та об­сягу існуючих прав і свобод.

Поділ прав і обов'язків на права і обов'язки людини і права і обов'язки громадянина пов'язаний з тим, що для су­часного суспільного ладу характерний дуалізм громадянсько­го і політичного суспільства. Як член громадянського сус­пільства людина рівноправна з усіма іншими, а як член політичного суспільства вона рівноправна лише з тими, хто так само, як і вона, належить до даної держави.

Отже, під конституційно-правовим, статусом особи розуміють загальні, основоположні засади, за допомогою яких у Конституції визначаються основні права, свобо­ди і обов'язки людини і громадянина, а також гарантії їх здійснення, тобто можливість мати, володіти, корис­туватися і розпоряджатися економічними, політични­ми, культурними та іншими соціальними цінностями, благами; користуватися свободою дій і поведінки в ме­жах конституції та інших законів.

У системі цінностей демократичного суспільства на пер­шому місці стоїть людина. В сучасних умовах у зв'язку зі здійсненням кардинальних демократичних перетворень,, утвердженням соціальної, правової держави проблема особи набуває надзвичайно важливого значення.

Ускладнюються взаємозв'язки суспільства й особи, гро-¹ мадянина і держави, індивіда і колективу, більш взаємоза^ лежними стають їхні інтереси та проблеми, підвищується її взаємна відповідальність. Усі ці явища та процеси потребу-, ють глибокого осмислення, узагальнення і відображення А

-120-

законодавстві. Особливо важливе місце посідає проблема конституційних прав і свобод людини і громадянина¹.

В основі конституційного статусу особи лежить її фак­тичний соціальний статус, який визначається всією сукуп­ністю економічних, політичних, духовних, моральних та ін­ших умов життя суспільства. Соціальна природа суспільного ладу, його мета, завдання, принципи й ідеали — головні фак­тори, що визначають справжню цінність, місце і роль люди­ни в ньому.

Конституція закріплює історично зумовлене місце індиві­да в суспільстві, фіксує досягнутий рівень розвитку, справ­ляючи при цьому, безумовно, зворотний вплив на соціальний поступ. Конституція визначає межі, міру юридичної свободи особи, необхідний комплекс прав і обов'язків, гарантій їх здійснення, засоби захисту, громадянство, а також принци­пи взаємовідносин з державою і суспільством².

Конституційний статус громадянина — поняття, яке ві­дображає тільки те, що властиве усім і кожному члену сус­пільства, і " залишає" за своїми рамками все приватне, інди­відуальне, яке стосується конкретних осіб або груп осіб. Тому до конституційного статусу громадянина входять лише загальні для всіх суб'єктивні права та обов'язки, які у суб'­єктів постійно виникають і. припиняються залежно від ви­конання ними тих чи інших професійних функцій, гро­мадського становища, характеру правовідносин, у які вони вступають, інших обставин.

Конституційний статус громадянина — єдиний, неподіль­ний і однаковий для всіх.

До поняття правового статусу входять такі основні еле­менти (вони становлять його зміст і структуру): громадян­ство; загальна правоздатність; принципи правового статусу; конституційні права, свободи та обов'язки громадян; гарантії прав і свобод; відповідні правові норми.

Зазначені елементи об'єднує те, що утворюючі їх норми регулюють зв'язки та відносини між державою в цілому та її громадянами. Проте кожний елемент виконує власну роль в юридичному оформленні статусу громадян в суспільстві та

Вісник Академії правових наук України. — 1996. — № 7.

Там

само.

-121 -

державі. Головним елементом правового статусу є основні права та обов'язки людини, які безпосередньо визначають її становище в суспільстві, міру юридичної свободи і відпові­дальності. Вони створюють необхідні умови для всебічного розвитку особи, задоволення її інтересів та потреб. Усі інші елементи правового статусу громадян мають допоміжний ха­рактер, — " працюють" на цю мету.

Права, свободи та обов'язки людини і громадянина є ос­новоположною частиною чинної Конституції України. Вирі­шення проблем прав людини в ній характеризується принци­пово новими для України підходами. В Основному Законі права і свободи людини розглядаються не як даровані держа­вою своїм громадянам, а як такі, що належать людині від на­родження, існують незалежно від діяльності держави та є невідчужуваними й непорушними. Правам людини мають відповідати зобов'язання держави. Саме права і свободи лю­дини та гаранти їх визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави, їх затвердження й забезпечення є головним обов'язком держави, вона відповідає за свою діяльність пе­ред людиною (ст. З Конституції).

Конституційні права і свободи — це встановлені Україн­ською державою, закріплені в її Конституції та інших за­конах певні можливості, які дають змогу кожному грома­дянинові обирати вид своєї поведінки, користуватися економічними і соціально-політичними свободами та соціаль­ними благами як в особистих, так і в суспільних інтересах. Саме " можливості, які дають змогу...", є тим вихідним конструктивним елементом, що дає первинне уявлення про особисте або, як звичайно визначають, суб'єктивне право. В юриспруденції під правами, які є у громадянина, розуміють надані йому законом можливості.

Одна з найважливіших рис державно-правового інститу­ту прав і свобод полягає у тому, що громадяни є вільними і рівними у своїй гідності і правах, є рівними перед законом у користуванні конституційними правами і свободами. Отже, усі соціальні верстви і групи населення у своїх правах за будь-яких обставин є рівними, і користування привілеями» що не встановлені законом та суперечать принципам соці­альної справедливості, неприпустиме.

-122-

Права і свободи людини і громадянина, закріплені у чин­ній Конституції України, не є вичерпними. Це означає, що в майбутньому система прав і свобод може бути розширена та вдосконалена. Конституційні права і свободи гарантуються й не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чин­них законів, як зазначалося, не допускається звуження зміс­ту та обсягу існуючих прав і свобод (ст. 22 Конституції).

Конституційні права і свободи громадян, як особливий інститут, мають властивості та риси, які виділяють їх із за­гальної системи прав і зумовлюють їх вирішальну роль у визначенні соціального та правового становища особи в су­спільстві й державі. Вони відрізняються від інших прав як за змістом, так і за формою закріплення. Ці права і свободи стають конституційними лише після того, як будуть закріп­лені в Конституції.

Вони є основними тому, що за їх допомогою регулюють­ся найбільш життєво важливі відносини і зв'язки громадяни­на з державою, які безпосередньо впливають на формування його правового статусу, існують природно і в галузі вироб­ництва, розподілу й обміну вироблених благ, у сфері управ­ління суспільством і державою, у сфері особистого життя та здійснення індивідуальної свободи.

У новій Конституції України права і свободи громадян за­кріплюються у спеціальному розділі, який називається " Пра­ва, свободи та обов'язки людини і громадянина". Цей розділ розміщений після розділу " Загальні засади" і перед розділа­ми про органи влади, що підкреслює важливе значення ін­ституту прав і свобод людини¹.

Місце тих чи інших прав і свобод в Конституції не впли­ває і не може вплинути на їх природу. Як зазначалося, права і свободи є основними не тільки фактично, а й юридичне, ос­кільки вони закріплені в Конституції. Соціальне призначення основних прав і свобод громадян визначається тим, що вони втілюють ідеали демократії, гуманізму і справедливості, сприяють всебічному розвиткові особи, надають громадянам

¹ Коментар до Конституції України. — К., 1996. — С. 68. Виділення у Конституції певного кола прав громадян у спеціальний розділ пояснюється не їх відмінністю від інших конституційних прав і свобод, а вимогами сис­тематизації норм Конституції.

-123-

широкі можливості для активної участі в управлінні справа­ми суспільства і держави, служать функціонуванню всього державного і політико-правового механізму, сприяють підви­щенню рівня загальної і правової культури особи, вдоскона­ленню демократичного способу життя.

Права і свободи, закріплені Конституцією України, в ці­лому відповідають положенням Загальної декларації прав людини, Міжнародного пакту про економічні, соціальні, культурні права, а також принципам Заключного акта Нара­ди з безпеки і співробітництва в Європі¹. Це не означає, що права людини регулюються міжнародним правом безпосе­редньо, що вони перестали бути внутрішньою справою дер­жави. Міжнародні угоди і пакти про права людини безпосе­редньо не надають відповідних прав індивідам. Вони встановлюють лише взаємні зобов'язання держав з надання своїм громадянам певних прав і свобод. Розв'язання кон­кретних питань про права і свободи людини належить до внутрішньої компетенції держави.

Зміст і межі конституційних прав і свобод визначаються Конституцією України неоднаково. У деяких випадках зміст розкривається шляхом прямої фіксації у відповідній нормі певних повноважень громадян. Так, ст. 43 Конституції, про­голошуючи право громадян на працю, встановлює такі кон­кретні повноваження: право на вільний вибір праці, на на­лежні, безпечні й здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Використання примусової праці, а також праця жінок і неповнолітніх на небезпечних для їхнього здоров'я роботах забороняється.

В інших випадках конституційні права і свободи розкри­ваються через гарантії, встановлені Конституцією щодо цього конкретного права або свободи. Наприклад, у ст. 4& Конституції визначено гарантії права на відпочинок, зокрема-сказано, що це право забезпечується наданням днів щотиж­невого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпусти^ встановленням скороченого робочого дня щодо окремих про­фесій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічн час.

Международньїе пактьі о правах человека й советское законодат ство. — М., 1976. -г- С. 8.

-124-

У деяких випадках Конституція України не встановлює конкретних повноважень того чи іншого права, а обмежуєть­ся визначенням об'єктів, цілей та інших додаткових критері­їв, через які і розкривається зміст і межі окремих конститу­ційних прав. Так, ст. 41 Конституції, визначаючи зміст права власності громадян, обмежується вказівкою на те, що ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Конституція закріплює лише головні, принципові поло­ження, які, діючи безпосередньо, у необхідних випадках роз­криваються і конкретизуються в інших законодавчих актах, розвиваються у поточному законодавстві.

Конкретизація конституційних прав, свобод та обов'язків громадян галузевими правами та обов'язками не применшує самостійності тих і інших. Галузеві права й обов'язки допов­нюють систему конституційних прав, свобод та обов'язків громадян, розкривають зміст цих прав та обов'язків. Розви­ток тут треба розуміти як закріплення у поточному законо­давстві того, що відображено в Конституції лише у вигляді цілей, програмних положень, основних тенденцій поступу прав, свобод та обов'язків.

При реалізації конституційних прав, свобод та обов'язків громадян має діяти принцип їх найвищої юридичної сили. Це означає виконання обов'язків усіма суб'єктами права у сфе­рі правотворчості і правореалізації.

По-перше, органи виконавчої влади і за їх повноважен­ням громадські організації зобов'язані видавати такі підза-конні нормативні акти, які повністю відповідають конститу­ційним положенням про основні права, свободи та обов'язки громадян. Норми поточного, галузевого законодавства не мо­жуть обмежувати конституційні права та обов'язки грома­дян при їх конкретизації й розвитку, якщо це прямо не пе­редбачено Конституцією.

По-друге, органи всіх гілок державної влади зобов'язані вживати законодавчих, організаційно-правових, виховних та інших заходів для забезпечення повної і всебічної реалізації громадянами своїх конституційних прав, виконання ними по­кладених на них основних обов'язків.

По-третє, кожний державний орган може і має в межах своїх повноважень у встановленому законом порядку тлума­чити й застосовувати конституційні та галузеві норми так,

-125-

Щоб при цьому надавався пріоритет таким рішенням, які б забезпечували найповніше здійснення громадянами їхніх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх основ­них обов'язків¹.

Виконання зазначених вимог (обов'язків) створює ре­жим конституційної законності, в умовах якого будь-яка кон­ституційна норма про основне право, свободу або обов'язок Діє реально і безпосередньо. Права і свободи людини і грома­дянина захищаються судом².

Конституційні права, свободи та обов'язки мають певні

юридичні особливості.

1. Вони виникають не на основі загальних правовідно­син, а безпосередньо з Конституції. Саме Конституція визна­чає як їх зміст, так і обсяг.

2. Вони виражають насамперед і безпосередньо відноси­ни та зв'язки громадянина і держави; інші ж норми права ре­гулюють відносини та зв'язки або громадян і органів держа­ви, або громадян і державних та громадських організацій,

або громадян між собою.

3. Конституційні права, свободи та обов'язки не припиня­ються і не виникають раз по раз. Вони діють постійно. Грома­дянин не може відмовитися не лише від своїх конституційних, обов'язків, а й від своїх конституційних прав і свобод.      ,

4. Зміст і обсяг конституційних прав, свобод та обов'яз?, ків для всіх громадян однакові, в той час як суб'єктивні пра­ва і юридичні обов'язки різних громадян у конкретних пра вовідносинах неоднакові і за своїм змістом, і за свої

обсягом.

5. Реальність конституційних прав, свобод та обов':

забезпечується не стільки індивідуальними зусиллями забороненими законом засобами) окремого громадян; скільки державним і суспільним ладом. Конституційні пр свободи та обов'язки охороняються відповідними нормі всіх галузей права.

¹ Конституція України: реалізація її принципів і норм. — К., 1996.

С. 187. 188.

Конституційне право України / За ред. В. Ф. Погорілка. — К.: І

ва думка, 2002. — С. 191—195.

-126-

Г

⇐ Предыдущая10111213141516171819Следующая ⇒

Поделиться: