Народне волевиявлення та форми його здійснення

В юридичній науці, на жаль, поняття народного волеви­явлення не визначено. Це пояснюється тим, що воно за-сво­єю сутністю підміняється такими визначеннями, як " народо­владдя", " народний суверенітет" або " суверенітет народу", " безпосередня демократія", " народне представництво".

Зокрема, під народовладдям розуміється належність усієї суспільної влади, в тому числі державної, народові, вільне здійснення народом цієї влади відповідно до його суверен­ної волі в інтересах як всього суспільства, так і кожної лю­дини¹.

Суверенітет народу, стверджують деякі вчені, це — зас­новане на природному праві повновладдя народу, яке ^ира-жається в його повноваженні приймати.'змінювати і відміня­ти свою конституцію, встановлювати і скасовувати свою державу, обирати і заступати її посадових осіб, а також віль­но здійснювати і захищати свої природні права і свободи в інтересах суспільного добробуту².

Інші автори вважають, що найбільшою мірою сутність народного волевиявлення виявляється через категорію " без­посередня демократія", під якою розуміється безпосереднє волевиявлення всього народу або його частини для здійснен

Див.: Конституційне право України / / Під ред. В.Ф. Погорілка — К • Наукова думка. — С. 286.

Див.: Мучник А. Г. Комментарий к Конституции Украйни Кн 1 — К.-, Парламентское нзддательство, 2000. — С. 91.

72-290

-193-

ня суспільних функцій шляхом виборів, не забороненими Конституцією і законами '.

Термін " народовладдя", відомий ще з часів Ж.-Ж. Руссо, відразу було піддано жорсткій критиці.

Так, наприкінці XIX ст. відомий юрист, автор курсу " Ци­вільне право", який викладався до 1917 р., і державний діяч К. П. Побєдоносцев відзначав: " ідея народовладдя є великою брехнею нашого часу, оскільки маса населення, покликана до розробки програми державного управління, не здатна до широких узагальнень теоретичного характеру, що грунтуєть­ся на вивченні фактів та явищ життя, і, будучи безсилою у справі законодавства і управління, підкоряється вождям, які здатні красиво говорити, захоплювати натовп, а часом і під­тасовувати думку і волю народу. Звідси зрозуміла і загроза.

За надзвичайної обмеженості розуму, безмежного роз­витку егоїзму та самої злоби, за низькості та безчесності спонукань, людина з сильною волею може стати керівником партії і стає тоді керуючим, пануючим головою зборів, хоч б до них належали люди, які далеко перевершують його розу­мовими та моральними якостями.

Люди ж честі та обов'язку, як правило, не красномовні, не здатні нанизувати галасливі та банальні фрази.

Вони розкривають себе і власні сили свої на робочому місці, або в шкільному колі однодумців" ².

Термін " народовладдя" був використаний і в розділі її Декларації " Про державний суверенітет України". Проте в ньому йшлося про інше: про єдине джерело влади в Респуб­ліці, про як безпосереднє здійснення влади народом, так і че­рез депутатів, про те, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада.

До речі, категорія " народовладдя" жодного разу не використовується у Конституції України 1996 р., що є до­статньо обгрунтованим.

Найповніше, на наш погляд, розкриває зміст народного волевиявлення поняття " народне представництво", під яким мається на увазі система влади народу, яка здійснюється че*;

¹ Конституційно-правові форми безпосередньої демократії в УкраїнЦ; Проблеми теорії і практики /За ред. В. Ф. Погорілка. — К., 2001. — С. 8.Н

² Див.: Полини православний богословский знциклопедический сло-.; варь. — М., 1992. — Т. 2. — С. 2436.

-194 -

рез виборних представників¹. Цей термін безпосередньо пов'язаний з категорією " представницька влада", під якою розуміється сукупність повноважень, делегованих народом, виборним представникам, які об'єднані у спеціальній колегі­альній установі (парламенті, раді місцевого самоврядування тощо) на суворо визначений строк, а також сукупність пред­ставницьких органів влади.

Це поняття характеризує не стільки функціональне при­значення, скільки природу влади, засіб її здійснення. Зокре­ма, представницьку владу не можна ототожнювати з владою законодавчою, оскільки не будь-яка представницька влада має законодавчі повноваження (так, ради місцевого самовря­дування, які здійснюють представницьку владу, не можуть приймати закони), і, навпаки, не будь-яку законодавчу владу здійснюють органи представницької влади (наприклад, зако­нодавча влада абсолютного монарха).

Крім того, представницька влада, крім нормотворчих, здійснює контрольні, розпорядчі та інші повноваження. Ха­рактер цієї влади багато в чому визначається видом (принци­пом) представництва.

У науці конституційного права розрізняють стан, націо­нальне, народне, конфесіональне, корпоративне партійне, регіональне та етнічне представництво.

Предметом виявлення їх є народне представництво як об'єкт народного волевиявлення.

Як єдине джерело влади народ повинен бути відповідаль­ним за те, яким чином і кому він передає свої владні повно­важення, кого і як він обирає у відповідні органи влади.

Генетично права народу, в тому числі й обирати, мають своїм джерелом основні права людини, перш за все природ­ні. Тому логічним уявляється доповнити право обирати пра­вом звільняти парламентарів та інших посадових осіб держа­ви за наявності для цього відповідних підстав.

Цим шляхом, до речі, пішла конституційна практика ряду країн. Зокрема, у ст. ЗО французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося: " Державні посади по суті тимчасові, їх можна ро'зглядати ні як відзнаки, ні як на-

Див.: Знциклопедический юридический словарь.— С. 178. 7*                                           -195 -

городи, але лише як обов'язки¹. Це положення було врахо­вано у ст. 15 Конституції Японії: " Народ володіє невід'ємним правом обирати публічних посадових осіб і звільняти їх з по­сади. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспіль­ства, а не якої-небудь його частини". Стаття 16 у свою чергу передбачала, що кожний має право звертатися з мирною пе­тицією про відшкодування шкоди, про усунення публічних

посадових осіб².

Участь народу у виборах безпосередньо пов'язана з його ставленням до політики держави. Якщо він буде до неї інди­ферентним, держава рано чи пізно визначить не лише його долю, а й долю його нащадків.

До речі, у постсоціалістичних країнах тривалий час вва­жалося, що соціалізм ліквідує політичну діяльність як профе­сійну, оскільки у цьому суспільстві у здійсненні політики бе­руть участь народні маси які політичною активністю нібито переборюють свою ізольованість від держави. Політичних діячів називали " слугами народу" не лише у політичному, а й у професійному розумінні, хоч в останньому вони такими не були. Це було прямим заграванням з народом, який бачив радше недоступність політичних салонів для себе, ніж влас­ну службову діяльність, причому як у верхніх ешелонах вла­ди, так і на місцях. Це породжувало особливий тип відчу­ження народу від політики і призвело до величезних деформацій у політичній свідомості народу.

Створивши систему політичних міфів про сутність соціа­лістичного демократизму, про безпосередню і представниць­ку демократію, про політичну діяльність " на громадських за­садах", у якій головною нібито є участь народних обранців у законодавчій діяльності, радянська політична система таким чином не зважала на те, що вирішальна політична діяльність у державі була зосереджена в руках партійного і державного апарату, що так звані народні обранці збиралися на свої зіб­рання переважно для надання законності вольовим рішен­ням політичних діячів різного рівня. Цією обставиною, як ві­домо, розпочалося розкладання соціалізму, як явища не лише в економічному, а й у політичному відношенні, причо-

¹ Див.: Хрестоматия по истории государства й права зарубежньїх стран. — С. 236.

Конституции зарубежньїх государств. — М., 1997. — С. 444.

-196-

му тривало це з невеликими перервами на демократичне пожвавлення політичного життя протягом більш як семи де­сятиліть.

За ст. 5 Конституції України держава, а звідси і влада, має право на реалізацію лише певних делегованих народом функцій. Але на цьому і закінчується народне волевиявлен­ня, оскільки контрольних функцій за його здійсненням з бо­ку народу, Конституція, на жаль, не передбачає.

А доки влада не буде підконтрольною народові, вона ні­коли не буде відповідальною перед ним, отже і обмеження вла­ди конституцією залишиться благочестивим побажанням.

У межах впливу державної влади і органів, які її здійсню­ють, перебувають такі об'єкти, як права, свободи та обов'яз­ки людини і громадянина, права націй, національних мен­шин, статус мов, бюджет, підвалини фінансової політики, екологічна політика, використання природних ^ресурсів, під­валини соціальної політики, засади формування і діяльності громадських об'єднань і засобів масової інформації суспіль­ства, територіального устрою, зовнішня політика тощо. Крім того, функціонально на державу покладено обов'язок роз­робляти і приймати як обов'язкові правові акти у всіх галу­зях національного законодавства, що робить її практично об­меженою формою делегованого самоврядування. Єдиною обставиною, що її обмежує, є право двох " довірителів" — народу та Президента країни. Стосовно першого, це цілком природно (" народ дав, народ забрав" ). Президентське право, наприклад, розпуску парламенту як законодавчого органу не є логічним, оскільки його статус, нехай навіть за народним волевиявленням, не може бути вищий, за статус законодав­чого органу, а право розпуску законодавчої влади ставить його статус не лише в делеговане становище, а й на вищий порівняно з парламентом щабель делегування¹.

Аналізуючи зміст ст. 5 Конституції України можна зро­бити висновок що воля народу знаходить свій вияв перед­усім у рішеннях виборчого корпусу (виборах, референду­мах), який у сучасних умовах не може бути обмежений за соціальною ознакою, тобто різні соціальні верстви, які нале-

Див.: Наумийна С. М. Соціально-політичні аспекти ефективності уп­равлінської діяльності (теоретико-методологічний аспект): Автореф. дис.... Доктора політ, наук. — К., 1966. — С. 22—23.

-197-

жать народу, не можуть бути позбавлені права брати участь у формуванні народної волі. А це означає, що формування органів, які виражають волю народу, нації (в першу чергу, парламенту) повинно здійснюватися на принципах загально­го, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голо­сування.

Саме про це свідчить зміст ст. 69 Конституції України, яка зазначає, що " народне волевиявлення здійснюється че­рез вибори, референдум та інші форми безпосередньої де­мократії".

Згідно зі ст. 71 Основного Закону вибори до органів дер­жавної влади і місцевого самоврядування є вільними і відбу­ваються на основі перелічених вище принципів. При цьому виборцям гарантується вільне волевиявлення.

Що стосується другої форми народного волевиявлення — всеукраїнського референдуму, то потенційно завдяки йому народ має право виносити на всенародне голосування (рефе­рендум) будь-яке питання, яке становить предмет референ­думу згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85 та ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України " Про всеукраїнський і місцевий референдум".

Оцінюючи в цілому позитивно закріплення у Конституції України принципу народного волевиявлення, необхідно від­значити ті положення, які, на жаль, законодавче не закріп­лені. Зокрема, незрозуміле про які інші форми безпосеред­ньої демократії йдеться у ст. 69 Конституції України. Адже Основний Закон повинен уникати будь-якої невизначеності типу " інші", " і подібне".

У проекті Конституції України, який був підготовлений Робочою групою Конституційної комісії України 15 листопа­да 1995 р., у ст. 70 було запроваджено таку форму народно­го волевиявлення, як народна законодавча ініціатива. Проте у чинній Конституції України ця форма чомусь не передбаче­на, незважаючи на те, що у багатьох конституціях світу вона законодавче закріплена, зокрема у Конституції Італії.

Не вдаючись до з'ясування причин, що призвели до ви­лучення згаданої статті з тексту Основного Закону, все ж необхідно звернути увагу на явну суперечність між поло­женнями ст. 5 і ст. 69 Конституції України. Той, хто є єди­ним джерелом влади, тобто народ, не може бути суб'єктом

-198 -

законодавчої ініціативи — реально впливати на тих, кого він наділив владою.

Положення про джерело і соціальних суб'єктів виборів безпосередньо пов'язані з нормами про характер влади. При використанні концепції народу як джерела і суб'єкта влади виключається питання (принаймні у конституційному праві) про неоднакову роль різних соціальних груп у здійсненні державної влади. Конституція, у тому числі і України, не має права містити оцінок її соціального характеру, становища різних верств населення у суспільстві тощо.

У даному разі реальне становище розходиться з консти­туційними нормами. В розвинутих країнах важелі влади пе­ребувають у руках політичної еліти, а опорою державної вла­ди звичайно є " середній клас", який прагне до стабільності і порядку.

В сучасних постсоціалістичних країнах реальні важелі владування має блок великих чиновників і " нової буржуа­зії", що формується, яка часто-густо зростається з мафіозни­ми структурами.

Отже, народне волевиявлення має як позитивні, так і не­гативні якості. У процесі народного волевиявлення шляхом виборів або референдуму народ далеко не повністю і не завжди знає ту справу, яку слід вирішувати, і тих людей, яких він обирає. До цього слід додати, що жорстока криза соціального та економічного життя, зокрема в Україні, без­посередньо впливає на правосвідомість народу, що виявля­ється у прямому ігноруванні виборів. Намагання підкупати виборців, шантажувати їх посилює абсентеїзм (від лат. аЬ-5епз (аЬзепііз) — відсутній; у даному контексті — ухилення виборців від участі у виборах державних органів, посадових осіб та від інших громадських обов'язків (неявка на вибори). Тому сміховинною уявляється спроба деяких законодавців удосконалити виборче законодавство шляхом зменшення кількості виборців, які беруть участь у голосуванні, оскільки таким шляхом можна дійти до абсурду, що й відбулося на підставі Закону України " Про вибори народних депутатів України" 1998 р., тобто коли вибори визнавалися такими, що відбулися, навіть за умови, якщо на виборчу дільницю з'явився і проголосував лише один виборець.

Прагненням до повернення сталінських часів були про­позиції деяких депутатів встановити адміністративну відпові-

-199-

дальність виборців, що не бажають брати участі у виборах осіб, які у переважній більшості дбають лише про свої інте­реси.

У кінцевому підсумку неучасть у виборах є також полі­тикою, народним волевиявленням, з яким необхідно рахува­тися і робити відповідні висновки.

Завершуючи висвітлення питання, пов'язаного з реаліза­цією принципу народного волевиявлення в повному обсязі у Конституції України, зазначимо, що взагалі не варто говори­ти про можливість застосування на легітимній основі прин­ципу розподілу влади. Адже, визначаючи народ України як єдине джерело влади, Конституція законодавчо наділяє його правом формувати систему державної влади шляхом вибо­рів, а також впливати на її організацію і діяльність завдяки можливості виносити на референдум найважливіші питання державного життя.

Проте, в цілому цього зробити практично не можна, ад­же в жодних виборах не брало участі 100 % виборців. Особ­ливістю створення системи держаної влади в Україні є й те, що народ шляхом виборів формує лише єдиний законодав­чий орган — Верховну Раду України, представницькі органи в особі Верховної Ради Автономної Республіки Крим, рад місцевого самоврядування, а також обирає Президента. Вза­галі існування представницьких органів на місцях, які подіб­но до вищого законодавчого органу безпосередньо обирають­ся населенням (наприклад, представницькі органи місцевого самоврядування), поставило на порядок денний питання про розмежування повноважень центру на місцях. Цю проблему було вирішено шляхом створення юридичних конструкцій державної влади і місцевого самоврядування: у конституцій­ній практиці країн світу вважається, що державну владу здійснюють лише центральні органи та їх представники на місцях, а місцеві виборні органи займаються місцевим са­моврядуванням. Це дві різні форми публічної влади, якій властивий примусовий характер особливого роду. Тому міс­цеве самоврядування в Україні згідно зі ст. 7 Конституції Ук­раїни по суті не є державною владою.

Сама мета держави доводить, що державна влада не по­винна здійснюватися всім народом спільно. Народ встанов­лює владу для того, щоб жити і творити, а не навпаки. Саме тому процес формування державної влади — завжди процес

-200-

соціальної деформації, тобто висунення деяких уповноваже­них імперативно здійснювати державну мету. До цього при­єднується технічна неспроможність творити владу великою масою, адже державна влада є перш за все жива діюча єд­ність, яка вимагає єдиної волеспрямованості і тому — згоди кожної окремої волі у питаннях загальних завдань і засобів. Ця єдина волеспрямованість виробляється тим важче, чим більша кількість людей бере участь у ній і чим більше прин­ципи субординації витісняються принципом змови. Тобто у процесі формування і організації влади повинен діяти закон економії сил. Нарешті, далеко не кожний громадянин має здібності, які необхідні для влади: розвинена правосвідо­мість, правильне розумінням державної мети, непідкупна во­ля, наукове розуміння соціально-економічних процесів, гро­мадянська мужність та організаторський хист. Здатність до влади є дуже висока кваліфікація, проте, за сучасного рівня розвитку людства людей з такою кваліфікацією замало.

Ніхто, крім більшовиків, не стверджував, що будь-який громадянин спроможний здійснювати державну владу. Нав­паки, завжди визнавалося, що серед громадян є чимало лю­дей незрілих, духовно-неспроможних, яким не можна дору­чати здійснення державних функцій. Дійсно, надати право здійснювати такі повноваження малолітнім або душевно­хворим людям було б безглуздим та згубним для будь-якої держави.

Отже, підсумовуючи викладене, можна констатувати, що вся політика влади в СРСР протягом його існування, і, на жаль, в постсоціалістичних країнах зводилася до " одержав-лення особи". На докорінну зміну цього принципу об'єктив­но в демократичній правовій державі, має бути запровадже­ний принцип " олюднення держави", якою прагне стати Україна.

Крім легітимації державної влади, вибори виконують функцію виявлення інтересів та дають об'єктивну оцінку по­літичним силам країни.

Існуюча в Україні до 1997 р. мажоритарна виборча сис­тема, передбачена Законом України " Про вибори народних депутатів України" від 18 листопада 1993 р., як показала практика їх проведення, недостатньо забезпечувала форму­вання високопрофесійного, політично структурованого орга-

-201-

ну законодавчої влади, що негативно впливало на ефектив­ність його роботи та взаємовідносин з Президентом України.

Слід зазначити, що і впровадження пропорційної або змі­шаної мажоритарної системи не відповідає сучасному стану суспільного ставлення до існуючих партій, які поки що не заслуговують на довіру народу, завдяки чому жадана струк-туризація суспільства може бути штучною, такою, що не від­повідає бажанням народу.

Якщо завдяки виборам формуються органи державної влади, то питання визначення змісту і спрямованості діяль­ності держави, які відповідно до ст. З Конституції України безпосередньо випливають з прав і свобод людини і громадя­нина та їх гарантій, на жаль, не знайшли свого вирішення. На наш погляд, вони могли б реалізуватися завдяки такій формі народного волевиявлення, як референдум. Він є одним з ефективних і демократичних засобів безпосереднього впли­ву народу на вирішення найважливіших питань державного життя. Всеукраїнський референдум — спосіб прийняття все­народним голосуванням державного рішення, яке має оста­точний і обов'язковий характер для всіх суб'єктів національ­ного права і вищу юридичну силу над парламентськими законами. На референдум могли б також виноситися питан­ня, які безпосередньо стосуються змісту і спрямованості ді­яльності держави, зокрема: обговорення проектів загально­державних програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля, питання, пов'язані з реформами, що проводяться в Україні, тощо.

Потенційно народ має право виносити на всенародне го­лосування (референдум) будь-яке питання, яке становить предмет референдуму згідно зі ст. 72, ч. 2 ст. 85, ч. 6 ст. 106 Конституції України та Законом України " Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми" (ст. 62).

У той же час у Конституції України у ст. 74 проведено розподіл на підставі предметного критерію повноважень на­роду зі здійснення влади і повноважень, які належать ви­ключно державній владі. Згідно з цією статтею референдум не допускається щодо законодавчих актів з питань податків, бюджету та амністії.

-202-

3 прийняттям Конституції України виникла колізія між її відповідними нормами і Закону України " Про всеукраїн­ський і місцеві референдуми".

В разі приведення цього Закону у відповідність з Консти­туцією виникла б можливість розширення предмета обов'яз­кового референдуму. Це стосується перш за все надання на­родові виключного права приймати Конституцію України і вносити до неї зміни й доповнення. Всенародне затвер­дження Конституції на референдумі зробило б її більш ле­гітимною і по-справжньому народною. Вона б стала ста­білізуючим фактором соціального розвитку, заклала б політично-правовий фундамент національної злагоди.

Народне волевиявлення здійснюється у певних, визначе­них у Конституції та законах України таких формах, як ви­бори, референдуми, мітинги, мирні збори, походи і демонст­рації, місцеві ініціативи, звернення.

Проте, найважливішими з них є вибори до Верховної Ра­ди України; до Верховної Ради Автономної Республіки Крим; до сільських, селищних, міських рад, а також вибори Прези­дента України та вибори сільських, селищних та міських голів.

На жаль, участь народу у виборах усіх органів державної влади в Конституції України обмежена. Фактично обираєть­ся лише два державні органи — Верховна Рада України та Президент України. Саме вони, а не народ, формують інші гілки влади — Кабінет Міністрів України та всю судову сис­тему України, включаючи Конституційний Суд.

Виникає парадоксальна ситуація, коли народне волеви­явлення має по суті односторонній рух — лише право фор­мувати названі органи. Це по-перше.

По-друге, народ, який сформував ці органи не ма? права контролювати їх діяльність, не має права розпуску парла­менту, усунення з посади Президента України за наявності відповідних підстав.

Що стосується виконавчої та судової влади, то вони вза­галі є недоторканними, оскільки лише Президент України і меншою мірою парламент мають право розпуску уряду і усу­нення з посад суддів.

На стадії прийняття Верховною Радою України перебува­ють Закони " Про всеукраїнський референдум" та " Про рефе­рендум Автономної Республіки Крим та місцеві референду­ми". Бажано було б, щоб предмет цих референдумів був

- 203 -

значно розширений за рахунок надання народові права на­родної законодавчої ініціативи, вирішення інших важливих питань, які були перелічені раніше.

На підставі викладеного можна запропонувати таке ви­значення поняття " народне волевиявлення".

Народне волевиявлення — це засіб реалізації політич­ного права громадян України вільно обирати і бути обраними до Верховної Ради України, Верховної Ради Ав­тономної Республіки Крим, до рад місцевого самовряду­вання, обирати голів сіл, селищ, міст та Президента Ук­раїни, брати участь у всеукраїнських та місцевих референдумах, а також здійснювати інші форми безпо­середньої демократії.

Виходячи з того, що Конституція України проголосила народ єдиним джерелом влади, логічним продовженням цього є визначення в Основному Законі всіх без винятку форм установчої функції.

Такими формами народного волевиявлення відповідно до розділу III " Вибори. Референдум" і, зокрема, ст. 69 Консти­туції, є лише вибори, референдум та інші форми безпосе­редньої демократії.

Характерними рисами цих форм є те, що громадяни Ук­раїни, беручи участь у виборах і референдумах, безпосеред­ньо реалізують установчу функцію відносно обмеження кола державних органів, тобто формують парламент, органи міс­цевого самоврядування, обирають Президента України, а та­кож сільських, селищних і місцевих голів.

Прийняті на підставі виборів і референдумів рішення на­роду України мають обов'язковий характер для всіх держав­них органів і посадових осіб.

До основних форм народного волевиявлення згідно з Конституцією України належать:

— вибори народних депутатів до Верховної Ради України;

— вибори Президента України;

— вибори депутатів до Верховної Ради Автономної Рес­публіки Крим;

— вибори до сільських, селищних міських рад;

— вибори сільських селищних, міських голів. Формою волевиявлення народу України є референдуми,

які поділяються на:

— всеукраїнський референдум;

— референдум Автономної Республіки Крим;

— місцевий референдум.

Нарешті, до форм волевиявлення народу України нале­жать інші форми безпосередньої демократії, зокрема:

— народні обговорення;

— дорадче опитування громадян України (консультатив­ний референдум) — ст. 46 Закону України " Про всеукраїн­ський і місцевий референдум" від 3 липня 1991 р.;

— опитування громадської думки — ст. 47 згаданого За­кону;

— загальні збори громадян — ст. 8 Закону України " Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 р.;

— місцеві ініціативи — ст. 9 згаданого Закону;

— громадські слухання — ст. 13 згаданого Закону.

Для дійсного народного волевиявлення великого значен­ня набуває громадська думка, як важлива умова функціону­вання громадянського суспільства, яка важлива не лише для громади, але й для державних органів.

У свій час О.С. Пушкін зазначав, що " відсутність гро­мадської думки, — це байдужість до будь-якого обов'язку, справедливості, права та істини. Це цинічна зневага до думки і гідності людини".

Велике значення щодо подальшого розвитку народного волевиявлення має Указ Президента України " Про додаткові заходи щодо забезпечення відкритості у діяльності орга­нів державної влади" ¹, в якому зазначається, що, з метою створення додаткових умов для реалізації конституційних прав громадян на інформацію, участь в управлінні дер­жавними справами, положень Послання Президента України " Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії еконо­мічного та соціального розвитку України на 2002— 2011 роки", слід:

визначити забезпечення відкритості формування та реалізації стабільної та зрозумілої громадянам економічної та соціальної політики держави пріоритетним завданням Кабінету Міністрів України, центральних та місцевих орга­нів виконавчої влади.

Див.: Голос України. — 2002. — 6 серпня.

-205-

У зв'язку з цим, Кабінету Міністрів України доручено: організувати у тримісячний строк за участю представ­ників засобів масової інформації, громадських організацій вивчення практики виконання у 2000—2002 роках органами державної влади та органами місцевого самоврядування За­кону України " Про інформацію", інших нормативно-пра­вових актів, зокрема в частині повинно бути:

— забезпечення додержання прав громадян на отриман­ня в установлені строки достовірної інформації про діяль­ність органів державної влади та органів місцевого самовря­дування;

— обов'язкове опублікування відповідних нормативно-правових актів;

— оперативне оприлюднення інформаційними службами органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня інформації про діяльність цих органів;

— здійснення систематичного відкритого публікування статистичної інформації про явища та процеси, що відбу­ваються в економічній, соціальній, культурній та інших сфе­рах життя, забезпечення відкритого доступу до неопубліко-ваних статистичних даних, які   не підпадають під дію обмежень, установлених законами;

— недопущення обмеження права на одержання відкри­тої інформації, зокрема шляхом необгрунтованої відмови в її наданні, а також запровадження плати за надання інформа­ції в розмірах і випадках, не передбачених законодавством, встановлення економічно необгрунтованих цін та тарифів на надання інформації;

— визначення спеціально уповноваженого органу з пи­тань захисту права на інформацію з наданням йому повно­важень щодо вжиття заходів для припинення порушень законодавства у сфері надання інформації, здійснення моні­торингу, підготовки 5 опублікування доповідей про діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядуван­ня щодо надання інформації;

— підвищення відповідальності зберігачів інформації за достовірність наданої інформації, неправомірну відмову в наданні інформації, додержання інших вимог законодавства щодо доступу до інформації;

— забезпечення в установленому порядку організації та фінансування періодичних соціологічних досліджень громадської думки щодо найважливіших дій Кабінету Міністрів України та інших органів державної влади з визначенням виконавців таких досліджень на конкурсній основі, а також обов'язковим урахуванням результатів досліджень у діяль­ності зазначених органів.

Вибори в Україні

Вибори — один з найдавнійших інститутів конституцій­ного права, який широко використовувався у Стародавній Гре­ції, Римі, а згодом у XVI—XIX ст.

У широкому розумінні — це техніка голосування, яка використовується в галузі публічного і приватного права для визначення, хто буде обраний до складу відповідних держав­них органів або буде заміщати певну посаду.

У вузькому розумінні — це голосування громадян, які проживають на певних територіях за кандидатур, що вису­нуті до складу представницького органу або на заміщення певної посади.

Що стосується конституційного права, то вибори є інсти­тутом цієї галузі права, зміст якого складається з сукупності відповідних норм Конституції України та законів про вибори народних депутатів, депутатів місцевих рад і сільських, се­лищних та місцевих голів, а також Президента України.

Отже, конституційно-правовий інститут виборів — це сукупність норм цієї галузі, які регулюють процес обрання кандидатів у представницькі органи і на вибор­ні посади.

Вибори за конституційним правом можна класифікувати залежно:

• від територіальних меж їх проведення на:

— загальнонаціональні;

— регіональні.

• Від виду органу або посадової особи на:

— парламентські;

— президентські;

— муніципальні;

— вибори судців.

• Від способу волевиявлення виборців на:

— прямі вибори, які передбачають безпосередній тип голосування, тобто безпосереднє вираження виборцем власно­го ставлення до висунутих кандидатур;

— непрямі вибори, за яких між виборцями і кандидата­ми існує проміжна ланка, що опосередковує волю виборців.

У свою чергу непрямі вибори поділяються на два види:

— побічні (непрямі) вибори, за яких виборці шляхом голосування формують колегію виборців, яка збирається один раз, щоб визначити особу або осіб, які будуть заступа­ти виборні посади.

Найпоширеніший цей вид виборів у США.

У процесі їх організації і проведення розрізняють такі етапи: фінансування кандидатів; проведення попередніх ви­борів (праймеріс), що збираються в одному зі штатів, а зго­дом — у конвентах політичних партій штатів, на їх з'їздах, на яких обираються виборщики; голосування виборщиків щодо відповідного кандидата;

— багатоступеневі вибори, при проведенні яких вираз­ником волі виборців виступає постійно діючий представниць­кий орган або одна з його палат, до компетенції яких входить обрання іншого органу або посадової особи. Цей вид виборів застосовувався в СРСР з 1924 по 1936 рр.

До предмета правового регулювання конституційно-правового інституту виборів Конституція України і відпо­відні закони відносять такі основні принципи виборного пра­ва: вимоги, які пред'являються до виборців і кандидатів на виборні посади; порядок формування і діяльності органів, які безпосередньо організовують і проводять вибори; статус суб'єктів виборчого процесу — громадян та політичних пар­тій, блоків партій; процедура виборчої компанії і голосуван­ня; порядок визначення результатів виборів; способи оскар­ження порушень у ході виборчої кампанії і голосування та опротестування виборів; види юридичної відповідальності за порушення виборчого закону.

Багато з перелічених принципів закріплюються і регулю­ються на конституційному рівні, у розділах, присвячених правам і свободам громадян (ст. 38 Конституції України), в окремих статтях розділу III Основного Закону " Вибори. Ре­ферендум" (статті 69, 70 та 71), у відповідних статтях, при­свячених виборам до вищих представницьких органів держа­ви (ст. 76), виборам Президента України (ст. 103), органів місцевого самоврядування (ст. 143).

Участь у виборах — це політичне право (ст. 38 Консти­туції), але у колишньому СРСР та УРСР це був обов'язок.

Законодавча регламентація виборів здійснюється або че­рез органічний закон (ч. 20 ст. 92 Конституції України), або в деяких країнах через саму Конституцію (Киргизстан).

У ст. 71 Конституції України, а також у законах про ви­бори закріплено принципи виборчого права — керівні ідеї, які покладені в основу регламентації цього конституційно-правового інституту.

Загальність виборчого права — можливість брати участь у виборах усім громадянам, крім осіб, які не досягли виборчого віку та недієздатних.

Рівність — виборці мають однакову кількість голосів, тобто однакову питому вагу при розподілі мандатів.

Вільний характер виборів — відсутність будь-якого впливу на волевиявлення виборців, а також додержання та­ємниці голосування.

Конституція і закони про вибори визначають вимоги до суб'єктів виборчого процесу — виборців і кандидатів. Що стосується виборців, які мають активне виборче пра­во, то це вимоги до віку, громадянства, осудності, включених до списку виборців. Щодо віку, то виборці на день виборів повинні досягти вісімнадцяти років. Право обирати мають лише громадяни України (активне виборче право). Щодо пасивного права такими вимогами є: загальні ви­моги — вік, громадянство, термін проживання в Україні, осудність, а також спеціальні вимоги, якщо їх пред'являють до кандидатів на виборні посади.

До загальних вимог до кандидатів у народні депутати України належать такі: відповідно до Конституції України народним депутатом може бути громадянин України, який на день виборів досяг двадцяти одного року, має право голо­су і проживає в Україні протягом останніх п'яти років (ст. 76 Конституції).

Президентом України може бути обраний громадянин України, який досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем ви­борів років та володіє державною мовою.

Депутатами місцевих рад, сільськими, селищними та місцевими головами можуть бути громадяни України, які на день виборів досягли вісімнадцяти років і мають право голосу.

Спеціальними вимогами до кандидатів у представницькі органи і на посаду Президента України є необранність та не­сумісність.

Необранність — це виключення або обмеження можли­вості балотуватися в якості кандидата. При цьому виділяють абсолютну необранність — неможливість балотуватися у всіх виборчих округах і відносну, коли не можна балотува­тися у певних виборчих округах.

Принцип несумісності полягає у забороні особам, які обрані шляхом виборів, обіймати певні посади і працювати на постійній основі на інших посадах. Цей принцип випливає з необхідності здійснення принципу поділу влади та забезпе­чення рівних можливостей для участі кандидатів у виборчо­му процесі.

Як правило, виборчий процес, тобто сукупність певних стадій, пов'язаних з організацією і проведенням виборів, включає такі стадії:

1)  — прийняття відповідним органом або посадовою осо­бою рішення про проведення виборів;

2)  — утворення виборчих округів. Згідно з законодав­ством України залежно від кількості осіб, які обираються, розрізняють одномандатні і багатомандатні округи.

a. Залежно від територіальних кордонів розрізняють загаль­нодержавні і територіальні округи. Кількість мандатів зале­жить від кількості виборців (Латвія), чисельності населення (Болгарія), кількості виборців, які взяли участь в останніх виборах (Чехія);

3)  — складання списків виборців — компетенція муніци­пальної влади;

4)  — висування кандидатів;

5)  — реєстрація кандидатів;

6)  — агітація і пропаганда за висунутих кандидатів;

7)  — фінансове забезпечення виборчої кампанії;

8)  — головування;

9) — визначення результатів, яке залежить від виду ви­борчих систем.

В сучасному світі існують три різновиди виборчих сис­тем , які різняться порядком визначення результатів голо­сування:

— мажоритарна виборча система (французька мо­дель, в основі якої лежить принцип абсолютної більшості, — 50% +; англійська модель відносної більшості — менш як 50% та кваліфікаційна більшість — 2/3 голосів виборців, поданих за кандидатів (Азербайджан);

— пропорційна система , згідно з якою обраними вва­жаються представники партії, які подолали так звану вибор­чу квоту (як правило, від 5 до 6%);

— змішана пропорційно-мажоритарна система , відпо­відно до якої мандати розподіляються за принципом 50: 50 відносно депутатів, обраних в одномандатних виборчих ок­ругах за мажоритарною системою, і депутатів, обраних за списком партії, яка подолала виборчу квоту в єдиному за­гальнодержавному виборчому окрузі.

Протягом існування України як незалежної держави зга­дані виборчі системи, крім пропорційної, були застосовані при формуванні Верховної Ради України. Так, до 1997 р. існувала мажоритарна система виборів народних депутатів.

Згідно з Законом України " Про вибори народних депута­тів України" від 24 вересня 1997 р. була запроваджена змі­шана пропорційно-мажоритарна виборча система.

⇐ Предыдущая16171819202122232425Следующая ⇒

Поделиться: