Методико-бібліографічний відділ

Дніпропетровська область

Широківський район

Смт. Широке

Вул. Леніна, 113

    Контактний телефон: (05657) 2 – 20 – 62

E-mail: [email protected]

        Шукайте нас в соціальних мережах:

https: //www.facebook.com/shirkult

https: //vk.com/id228377412

      Наш блог: http: //biblshirok.blogspot.com

Наш сайт:

          http: // www. shyroke - bibl. dp. sch. in. ua

РКЗ «Широківська районна бібліотека»

Методико-бібліографічний відділ

 

«Герої моєї Вітчизни»

 

Тематичний збірник

По творчості користувачів

Книгозбірень Широківщини

 

Широке

2015

Владислав Павлиш

28.01.1996 року народження

Освіта: середня спеціальна

Захоплення та уподобання: громадська діяльність, політика, література

Інформація про літературну творчість: молода проба пера; пише поезію та прозу, друкується у місцевій пресі

 

ІІІ місце у номінації «Проза»

(учасники віком від 15 до 21 року)

Обласного літературного конкурсу

«Герої моєї Вітчизни»

 

«Спогади з медичних наметів»

Нарис

Анотація

Всі події цього твору є реальними. Всі діалоги та сцени було списано з пам’яті. Твір поданий в вигляді коротких спогадів та хронології подій на майдані моїми очима – очима медика

 

 (19 січня 2014 року)

Вперше я був на такому масовому мітингу, бо ж в моєму рідному Кривому Розі могло зібратися не більше двох-трьох тисяч чоловік. Ми пробиралися до сцени, на якій виступали три лідери опозиції,

І жодному з людей нема спокою

І кожен із них воює, а не спить.

 

Вона палила, нищила, вбивала,

Калічила навколо себе все…

Тут мати, жінка, донька помирала,

Вона між нас лиш жах і страх несе.

 

А разом із нею мужньо крокували

Солдати – вірні матінці-землі.

Вони всім перемогу обіцяли

І мирне небо, в небі журавлів.

 

Ми дякуємо Вам за Перемогу,

За мужності вогонь, який не згас.

До миру прокладали Ви дорогу,

Ви чисте небо зберегли для нас!

Я хочу для тебе, щоб, рідна перлино,

Завжди незабудка цвіла.

Я вірю в майбутнє твоє, Україно,

Ти – ненька моя дорога!

 

 

До 70-ї річниці Перемоги

присвячую…

 

Тетяна Романівна

12.11.1990 року народження

Домашня адреса: с. Шестірня Широківського р-ну, Дніпропетровської обл.

Освіта: у 2014 році закінчила ДВНЗ «КНУ» Криворізький педагогічний інститут і отримала повну вищу освіту за спеціальністю " Математика" та здобула

Павло ледь не біг через натовп, то ж я втратив його з вигляду. Я просунувся ще в перед, але безрезультатно – не можливо було більше просунутися хоч на сантиметр. З боку я знову почув крики болю. Повернувшись, побачив хлопця, що лежить в снігу, ледь не затоптаний своїми, що обступили його з усіх сторін. Метнувся до нього, знову ж таки пробиваючись через натовп.

Хлопець лежав, стогнучи від болю і тримаючись за капюшон на голові. Я обережно відкинув його руки та зняв капюшон: з голови цібеніла кров. Відкрив рюкзак і дістав вату і бинт, які брав, про всяк випадок, з собою. Я не знав, як правильно треба перемотувати, робив як міг. Та було важко одночасно тримати голову та перебинтовувати.

—   Агов! Тут поранений! – загорлав я в повний голос, в надії на допомогу.

Ніхто не відкликався.

—   Ей! Потрібна допомога...

—   Сам и помоги ему! – сказав хлопець, що стояв за два кроки від мене.

—   Ти не розумієш? В нього тяжке поранення! Йому треба в лікарню! – почав переходити вже на підвищені тональності в голосі.

—   Да мне всё равно!

Ми дивилися одне на одного з ненавистю, з холодом. Я кинув суперечки в сторону і повернувся до пораненого. Бинт розлазився від вологого снігу, руки терпли від морозу. Я відчував біль побратима як свій: кожен крик роздирав з середини, кожна крапля крові відбивалася в моїй свідомості багряною ненавистю і смутком. Від безнадії думки почали плутатися, почав проклинати той день, коли приїхав сюди, коли пішов в цьому строю, коли схилився над побратимом, намагаючись допомогти.

В один момент всі думки розвіялися. Відчув руку на плечі.

—   Помощь еще нужна? – переді мною сидів той самий хлопець, з яким тільки-но сперечалися.

Кивнув головою і подав йому руку, що вже була злегка в крові.

—   Влад!

—   Тоха! – з усмішкою відповів мій новий товариш.

Тільки зараз я відчув той дух, ту «євромайданівську єдність», про яку торочили різні ЗМІ.

Ми швидко перемотали голову хлопцю, обличчя якого вже досить сильно зблідло, і зробилося більш синюшного кольору.

—   Подожди здесь! Сейчас всё решим! – Тоха побіг до стоячих неподалік дівчат, що сторонилися бійні, і про щось з ними поговорив, після чого вони одразу пішли через натовп в нашу сторону, швидко кудись телефонуючи.

—   Сейчас к нему скорая приедет, так что все будет нормально. Девчонки за ним присмотрят!

Я поважав людей, що швидко знаходять вихід з будь-якої ситуації, тож «працювати» з моїм новим товаришем було досить приємно.

На «передовій» чувся гул і свист, що знаменував перемогу активістів. Ми почали просуватися далі, вглиб Грушевського.

—   А ты вообще откуда? – запитав мене товариш.

—   Родом з Кіровоградщини, а зараз навчаюсь і живу в Кривому Розі!

—   А я Харьковчанин! А учишься где?

—   В медичному коледжі.

Посмішка зарясніла на обличчі хлопця.

—   Не думал я, что первым моим другом здесь станет мой коллега.

Ми перезирнулися, розуміючи, що пов’язані в каруселі життя більше ніж думали.

переможець районного конкурсу «Олімпійський рух: історія та сьогодення» (2013 рік ІІ місце);

переможець обласного марафону дитячого читання «Барвистий Книголенд» (2013 рік);

учасник обласного конкурсу «Війна пройшла по долям…» (2014 рік).

 

     Герої нашого часу, які вони?.. Ще рік тому ніхто з нас не замислювався над тим, що до нас ввірветься війна. Про це страшне слово ми чули лише з книг та фільмів. Ніхто не міг уявити, що хлопці, чоловіки, яких ти знаєш і бачив мільйон разів, візьмуть зброю в руки і стануть на захист рідної Вітчизни. Для мене, особисто, героями є всі мужчини, не залежно від того вчинили вони подвиг чи ні. А найбільше я переймаюся долею нашого односельчанина – Борисенка Олександра. Село наше невеличке, тому всі добре знають один одного. Кожному з нас не байдужа доля цього молодого хлопця. З серпня місяця він взяв зброю в руки і півроку був на передовій, під Дебальцевим. Зараз, на жаль, його поранено, і він перебуває в госпіталі у м. Харкові. Тому від щирого серця бажаю йому швидкого одужання, миру та мужності. І саме цей вірш, який був написаний раніше, я присвячую йому та всім хлопцям, які загубили свою юність на війні. 

 

Я люблю Україну

                

Я – маленький українець.

Я – маленька грудочка землі.

                               Я – дитя своєї України.

        Герої живуть серед нас. Я навіть уявити не могла, що цей простий хлопець – товариш з дитинства, який весь цей час жив лише у моїх спогадах, стане справжнім героєм.

Я дуже щаслива, що там, на Сході, нас захищають саме такі хлопці: мужні, сміливі, відважні та незламні. З такими захисниками у нашої України є щасливе майбутнє.

 

        Дякую вам, хлопці!

                                       С л а в а У к р а ї н і!

                                        Г е р о я м С л а в а!

 

 

Пузін

Богдан Русланович

19.01.2000 року народження

Домашня адреса: Дніпропетровська обл., Широківський р-н, с.Чапаєвка, вул.Садова, 7

Освіта: учень 9 класу Чапаєвської СЗШ

Захоплення та уподобання: конструювання та моделювання

Інформація про літературну творчість:

лауреат районного конкурсу «Розповім про подвиг» (2011 рік);  

переможець районного конкурсу «Відгук на сучасну дитячу книгу» (2011 рік ІІІ місце);

—   А ты уже зарегистрировался?

—   Тобто? – з подивом запитав я.

—   Те, кто прибыл на Евромайдан могут зарегистрироваться, и после этого их направят на определённые точки. Вот, например, я член медицинской бригады Евромайдана, пока жду распоряжения куда меня отправят.

З переду знову почувся свист. Вже нова стіна ВВшників стояла біля стадіону «Динамо» імені Лобановського. Майже в тричі більше бійців в чорних одностроях, шоломах, зі щитками та кийками готувалися відбити натиск активістів. Активісти ж линули в наступ, з ціллю прорватися через цю чорну «стіну». І знову бій… знову сутички…

Позаду стіни внутрішніх військ стола колона автобусів, що загороджувала дорогу, являючись наступною перешкодою для євромайданівців, метою яких була будівля Верховної Ради. Зі сторони активістів полетіло каміння. Сцена була схожа на битву давніх римлян проти варварів: ВВшники застосували формування «черепаха», що захищало їх від летючого в них каміння, активісти ж хаотично почали робити натиск, пробуючи прорватися крізь цю стіну.

Запалали перші файєри, а в сторону побратимів полетіли перші світло-шумові гранати та димові шашки. 

Ми з Тохою не бачили, що точно відбувалося на передовій: нас затягнув, немов канатом, натовп людей, що став пліч-о-пліч, роблячи «ТАРАН» Євромайдану, аби розбити чорну стіну. З далеку почувся тріск розбитого скла і звук рипіння амортизаторів.

—   Що відбувається?

—   Не знаю, – відповів Тоха, – но по-моему горит что-то!

І правда: з далеку почав повільно підніматися тоненький білий струмок, що майже миттєво переріс у потік сірих неоформлених клубів диму. Запалав автобус! Народ скандував якісь гасла, які нам було дуже важко розібрати через звуки ударів та тріск дерева.

Я подивився в небо: в нашу сторону летіла незрозуміла циліндрична коробочка, що з цокотом впала за три метри від нас під ногу одному з активістів. Почувся глухий постріл. Вже через хвилину ми відчули, як накочуються сльози та забивається дихання. Стало зрозуміло – проти нас почали використовувати сльозоточивий газ.

Ми з Тохою спробували вийти з натовпу, розштовхуючи активістів та викрикуючи «Сльозоточивий газ! ». Натовп почав поволі розмикати стрій, розуміючи, що довго не встоїть під тиском отруйного газу. Ніколи ще такого не було, ми не вивчали, що робити в таких ситуаціях і яким чином боротися.

Я відчував, немов мої очі просто палають, немов їх ріжуть хірургічним ножем без анестезії. Нічого не бачив, не міг, навіть, розплющити нормально очі. Чув лише голос Тохи, що кликав медиків, і його питання про мій стан. Дихати було важко і від нестачі кисню почало паморочитися в голові. Відчув чиїсь кроки біля себе, чув голос Тохи, відчув як мене кудись кладуть і відносять.

—   Держись брат! – почув я настанову товариша.

Немов сліпого кошеня, мене несли невідомо куди. Єдине, що ще міг розуміти зі слів і криків активістів – підвели водомет, із брязкання арматурою по щиткам – що сутичка продовжується і навряд запал Євромайдану на цій вулиці просто так загасне. Шкодував про одне: навряд ще колись побачу Тоху.

Але доля розпорядилася по своєму…

 

* * *

 

Почали формуватися військові добровольчі батальйони, і хлопці, як колись їхні діди та прадіди,

йшли в бій, на вірну смерть заради рідної України.

Воїни, які іще вчора були просто звичайними хлопцями та чоловіками, стали нездоланною захисною стіною для всього українського народу.

      Одним із цих героїв став мій друг дитинства – Максим Говоров. Це звичайний двадцятилітній парубок, який мріяв стати військовим, а тепер став справжнім захисником Вітчизни. Бачачи, що вороги нагло захоплюють рідну країну, Максим не зміг просто так на це дивитися і записався в добровольці.

    Першим пунктом бойових дій для хлопця став населений пункт Старобешево.

Три тижні він зі своїми співслужбовцями перебував в оточенні. Щодня тривали бої, над головою " свистали" кулі. Під час одного із таких обстрілів Максим отримав тяжке поранення осколком від " граду". Для нього це стало початком тяжкого та виснажливого лікування, яке затяглося на довгі сім місяців. Спочатку лікування проходило в Дніпропетровській обласній лікарні імені І.І.Мечнікова, потім, за допомогою волонтерів, Максим пройшов лікування в Німеччині і в кінці був довгий період реабілітації.

Сьогодні Максим не може спокійно спостерігати за подіями на Донбасі. Не зважаючи тяжке поранення, хлопець все ж прагне захищати Батьківщину, але тепер він може робити це тільки на відстані, морально підтримуючи своїх побратимів, які залишилися на полі бою.

Батько Максима також не зміг залишитися осторонь і пішов за сином на війну із словами:

" Як я буду спокійно сидіти тут, коли він гине там".

 

Чулкова Анна Віталіівна

 28.02.1999 року народження

Домашня адреса: Дніпропетровська обл., Широківський р-н, с. Степове, вулиця Нижня 4-а

Освіта: навчається в 11 класі Степівської загальноосвітньої середньої школи.

Захоплення та уподобання: вишиванка бісером; мріє стати телеведучою

Інформація про літературну творчість: молода проба пера

 

Герої нашого часу

             

Хто такі герої? Дехто скаже, що це ті, хто захищає людство від лиха, стихії, ворога…

А фанати коміксів можуть додати, що вони носять маски, плащі та ганяють на супер машинах…

 Можливо, рік тому я б з ними погодилася, але не зараз. Тепер я точно знаю, що герої живуть серед нас і нічим не відрізняються від звичайних людей. Єдиною відмінністю є величезне хоробре серце та надзвичайно прекрасна душа.

   Рік тому в Україні розпочалася війна. Ворожа країна вирішила встановити над нами контроль, але агресор навіть не підозрював, на що здатна вільна українська душа.

 

На годиннику було 20: 04. Я в останнє подивився на пластикове посвідчення, котре отримав в Штабі Революції (КМДА): «Член 23-ї медичної бригади Євромайдану». Зір більше не підводив, лише трохи нудило від залишків газу в легенях. Та зараз це мене хвилювало в останню чергу. В мене було завдання, ціль, котру я ставив над усе – знову прибути на Грушевського і відшукати намет моєї бригади.

Кілька хвилин ходьби без навігаторів та друзів, через мирний мітинг і войовничі барикади, по снігу, що був, здавалося омитий кров’ю, вже навіть не розумієш чиєю, бо ж скільки за сьогодні було вже поранено, і світло полум’я в далечі вулиці, що в одно час і заворожувало і лякало. Я прискорив свій крок, лише уявивши, до чого могла докотитися звичайна сутичка з силовиками.

Червоний хрест на білій сорочці майорів за вітром, що розносив заморозь між будинками Києва. Місто немов заціпеніло, немов завмерло в сірому попелі, в полум’ї вогнів та в крові молодих людей, в ідеї, що палає в серці кожного патріота, в двигунах автобусів, на яких приїжджають «Беркут» та в темних костюмах депутатів, що навіть не виходять до народу… Місто стало безмовним, тихим і чомусь… страшним.

Я підходив все ближче. Картина ставала яснішою, і події на Грушевського стали справдженням моїх найжахливіших здогадок: звідусіль чулися вибухи та постріли, народ то нападав, то відступав від позицій силовиків, каміння замінилося на «коктейлі Молотова». Тепер було дійсно розмежування між групами – активісти стояли з однієї сторони площі, кидаючи в протилежну сторону димові шашки та «коктейлі», вкриваючи ними ВВшників, ті ж, в свою чергу кидали гранати зі сльозоточивим газом та світло-шумові гранати.

Я ж попрямував у напрямку облаштування наметів з червоними хрестами. За кілька хвилин пошуків все ж знайшов намет своєї бригади. В середині чулася метушня і хтось когось постійно підганяв. Я обережно підійшов до входу. Звідти рвучко вилетів один з хлопців, зачепивши мене плечем.

—   Прости! – почув я доволі знайомий мені голос.

—   Тоха? – переді мною стояв мій товариш з такими ж здивованими очима, як і в мене.

Він підійшов до мене і поклав руку на плече.

—   Чувак, я же волновался! Как ты?

—   Та наче нормально вже…

—   Тогда собирай манатки в палатке и побежали забирать раненых... – рвучко перервавши мене сказав Тоха.

Ми вдвох забігли в намет. Там поспіхом збирали аптечки четверо хлопців, та один чоловік, вже літнього віку, уважно роздивлявся пігулки в своїх руках. Його обличчя закривала від поглядів тінь.

—   Иван Иванович?

Чоловік не звертав уваги.

—   Иван Иванович? – вже більш гучно кинув до нього Тоха.

Чоловік повільно перевів на нас погляд. Світло лампи повільно падало на його обличчя. Вже сивуватий чоловік, певно проффі в своїй роботі, з якоюсь злобою свердлив нас своїми сірими очима.

—   Я тебе просив мене збивати? – закричав на Тоху Іван Іванович, – чи я тут просто так сиджу, байдики б’ю? Ти мав вже бути на точці і витягувати поранених, а ти сюди друзів приводиш ще й відволікаєш поважних людей…

Ми дивилися на нього, не знаючи, що сказати далі.

—   Ладно. Хто це? – вже спокійним тоном запитав чоловік.

Я мовчки дістав із кишені посвідчення і простягнув йому.

—   Значить побратим наш? Медик значить?

А наш – не міняв він злотий на дріб’язки,

Бо духу у нього й душі по зав’язки!

Синочку, на носику враз зарубай,

І правду мою ні за що не міняй:

Хто тіло своє заховав у підпіллі,

Той душу свою поховає у цвіллі.

А тії мужчини, що нас захищають,

То мужність свою до небес возвишають!

 

- Матусю, за віщо вони до зірок полетіли?

 

- За діток своїх і за неньку – Вкраїну.

 

- А де ж Україна, бо кажуть: немає…

Ледь пошепки син, боячись, та питає.

 

Хоч в грудях у матері щось защеміло,

Та вмить відлягло й ще сильніш зажевріло.

- Поглянь у ті вікна, де мами й синочки,

Бабусі й дідусі, сестриці і дочки.

Вони – як і ми, а ми – як Вона –

Україна – в тобі, Україна – це я.

Помолимось, сину, бо віра – то сила,

Яка напува й зігріва тату крила.

Як віра в тобі не на жарт похитнеться,

У небо поглянь, де татко всміхнеться.

І сумніви – в порох, бо дух пам’ятає:

Скорбота – то мить, а герой не вмирає!

 

 

Сердечко у грудях жіночих

Зблиснуло у темряві ночі.

Ті іскри у слові палають:

- Герої, сину, не вмирають!..

 

- А як же той лист і труна,

Де тато навік спочива?

Та синові очі вже відповідь знають,

Лиш мізки гарантії досі чекають.

 

- Вмирають не тілом, а духом згасають,

А тато наш в небі навіки палають.

 

І син стрепенувся, та голос тремтить:

- Чому ж бо, матусю, отут так болить?!..

 

- Це значить, маленький, душа вже не спить.

 

- Чому ж бо та тьотя про інше говорять?

 

- А ти їх не слухай, вони пусте творять.

І сину й дочці її тут не болить,

Бо тато тихенько їхній вдома сидить.

 

- Чому ж бо наш батечко так не зробили?

 

- Бо справжній герой не боїться могили!

І душу свою не струїть у кишені.

Той тато є страху кривава мішеня.

 

Кивнув головою.

—   Я Іван Іванович, старший фельдшер 23-ї медичної бригади! Слухай мене – разом з Антошкою зараз ідете працювати в парі. Він тобі все розповість і проведе короткий інструктаж, що ми і коли робимо. Зрозумів?

Знову кивнув головою, взяв Тоху за плече і повернув до виходу. Шляхом до точки «патрулювання» Тоха розповів про події, які я пропустив, доки був у «відключці»: про перші «коктейлі»; про перші палаючі шини; про те, що автомайданівці відхрестилися від нас, назвавши «провокаторами».

Ми вийшли до місця, котре охрестили «Кривавою алеєю» – місця, де йдуть найжорстокіші сутички. Побачивши нас, швидко підбігли активісти, розповідаючи про те, що потрібна допомога обмороженим, по яким стріляли з водометів. Ми одразу ж попрямували до них. Наше завдання – надати, за можливості, першу медичну допомогу, а за неможливості допомогти – віднести потерпілого до найближчого намету медичної бригади, або відвезти потерпілого до лікарні, якщо нанесені серйозні травми чи переломи. Цим ми і займалися – несли на собі людей, аби хоч якось їм допомогти. За той час ми дуже сильно здружилися з Антоном (Тохою).

 

* * *

 

(20 січня 2014 року)

Ми втомилися, немов працювали цілий день в шахті. Годинник показував третю годину ночі. Водомети відступили, добудовувалася барикада на Петрівській алеї, але гуркіт бою не вщухав. Разом із коктейлями молотова в хід пішла бруківка, яку деякі активісти розбирали на площі.

Ми з Тохою, хоч і втомлені, розуміли, що часу на відпочинок немає, бо ж потрапили в пекло, де зараз вирішується майбутнє нашої нації. За останні декілька годин внутрішні війська і «Беркут» просунулися на кілька десятків метрів вперед, та євромайданівці не відступали і не хотіли здавати позиції. Інколи «Беркут» ішов в наступ, тим самим відбиваючи територію.

Вже підходячи до Груші, ми побачили новий наступ ВВшників. Невідомо чому – чи то від якоїсь метушні, чи від неузгодженості бійців, «Беркутівці» пішли в наступ не всі разом. Кілька чоловік побігло вперед, потрапивши під гарячу руку євромайданівців, які на той момент змогли запастися щитками для оборони від кийків внутрішніх військ. Почалася жорстока сутичка, до якої почали поступово підтягуватися інші ВВшники. Кров знову полилася на сіру бруківку, знову пролунали крики болю і заклики допомогти.

Червоні хрести на білих накидках були для нас, медиків, такою собі, гарантією захисту від атак від однієї та від іншої сторони, проте пластикові каски на головах не віщували нічого хорошого.

З натовпу засвітився червоний файєр – ознака того, що терміново потрібна медична допомога. Ми одразу ж помчали через натовп до пораненого. Той лежав ледь не на передовій, оточений навколо як ВВшниками, так і активістами євромайдану.

Схилившись над ним, я спробував його оглянути, та доторкнувшись до його руки зрозумів, що йому невідкладно потрібно їхати до лікарні – від болю від заволав, немов його катують заживо. Тоха дістав з рюкзака ганчірку, на яку треба було покласти хлопця. В один момент відчув удар по голові, від якого потемнішало в очах – хтось наніс удар ззаду, можливо і не спеціально, але факт залишається фактом. Тоха підхопив мене, не даючи впасти. За кілька секунд я оговтався і ми почали класти хлопця на ганчірку. Він кричав як ніхто інший, його рука посиніла

Шин

Альона Єдуардівна

05.03.1997 року народження

Домашня адреса: Дніпропетровська обл., Широківський р-н, с. Степове вул. Молодіжна 1-1

Освіта: учениця 11 класу Степівської загальноосвітньої середньої школи,

Захоплення та уподобання: різностороння особистість, більше захоплюється літературою. Мріє стати журналістом

Інформація про літературну творчість: молода проба пера

 

Герої не вмирають

 

Питає маленький синочок,

Надії вкраїнський росточок:

- А що то за зіронька сяє?

Матуся тихенько зітхає:

 

- То тато на варті стоїть…

І котиться слізонька вмить.

 

- Але ж бо його вже немає…

Тихенько синочок зітхає.

 

Інформація про літературну творчість: молода проба пера

 

ПОДВИГ

 

Я дякую, що врятував життя мені,

Страждав в нестерпних муках.

За край свій тихий загинув на війні

У пострілах й гарматних звуках.

Не лиш мене в той день ти врятував,

Проливши кров за волю Батьківщини.

Як тяжко, зі сльозами, ти вмирав,

Але тримався мужньо заради України.

А як хотілось далі жити –

Був ти, ще зовсім молодим.

Та не боявся кров свою пролити.

І тішився лиш тим одним,

Що рятував чуже майбутнє,

Й колись подякують тобі.

Бо подвиг твій – це діло незабутнє.

Ще пом’януть тебе у тиші і журбі,

Ще скажуть, що ти герой війни!

І подвиг твій навіки не забудуть.

А добре пам’ятатимуть його

Й пишатися тобою будуть!

 

 

і на ній виднілися червоно-бурі сліди від ударів кийків. Почали вибиратися через натовп, розштовхуючи активістів, аби хоч якось просунутися через непробивну людську стіну.

На виході з натовпу нас вже чекала швидка, яку викликав Тоха. Фельдшери та лікарі одразу підбігли до нас і прийняли хлопця, поклали його на землю.

—   Ребят, ему повезло! – сказав лікар, дивлячись на юнака, який кривився від болю. – Ему, если бы вы его не забрали оттудова, могли полностью раздробить руку, и он мог умереть от болевого шока. У него три перелома – лучевая, локтевая и плечевая кость руки перебиты на пополам. Гордитесь! Возможно, ВЫ спасли ему жизнь!

Ми були настільки змучені, що навіть не розуміли вагомість цих слів. Швидка поїхала, забравши пораненого, а ми пішли й далі виносити поранених з-під вогню революції…

 

* * *

 

(27 січня 2014 року)

Наш потяг під’їжджав до перону засніженими коліями. Лишалося кілька хвилин до того, як механізм зупиниться і народ навтьоки розбіжиться по своїм домам. А я лежатиму тут, посеред вагону, на плацкартному ліжку, щодня згадуючи полум’я, що змінило мене назавжди. Тепер мій сон перетворився на один, суцільний кошмар, сповнений криками поранених та кривавими сценами; плачу за загиблими Сергієм Нігояном та Миколою Жізневським, вістка про смерть яких пронеслася блискавкою через увесь Майдан; попілом згарищ та язиками полум’я «коктейлів Молотова». Я розумів, що цей слід назавше лишиться в мені разом зі спогадами про друзів, яких я навряд чи ще колись побачу. Вже не спав, не їв нормально кілька днів, був вимотаний та, до чорта, втомлений, але заснути боявся… Скільки ще потрібно часу, аби відійти від побаченого, опритомніти після побаченого, після розуміння, з наскільки жорстокою силою зараз бореться вся українська нація на полі битви під назвою Майдан Незалежності. Лишається тільки вірити, що вся пролита кров, всі – і мертві, і живі, і ненароджені – більше не будуть страждати та боротися на своїй землі за свою свободу.

Я не знав, як вже наступного дня святкувати своє вісімнадцятиріччя, яке я втратив там, під кийками «Беркута» та внутрішніх військ, я не знав як почати нове життя чи продовжити старе. Знав одне – це початок чогось жахливого.

І хто знав, чим виллється ця революція для того, хто живе мирним життям… не таким як я… не таким як МИ! Бо ж МИ просто хотіли, аби вони і далі жили так само, тихо та мирно, як і хотіли.

Потяг зупинився. Люди виходили повільно, тож я іще не підіймався. Зловив себе на думці, що не шкодую, і не буду шкодувати, що став солдатом «Революції в огні»…

Я – вільна людина!..

 

Чому нiхто війнy не зупиняє,

А лиш розпалюють вогонь,

Чому нixтo iз нас не знає,

3а шо стріляють наш народ?

 

3а що полiг солдат у полi,

Коли без зброї наступав?

Залишив маму i дружину…

Biн piднy землю захищав.

 

Я прошу вас великi, недосяжнi люди,

Bи зупинiться хоч на мить!

Хай в Укpаїнi мирне небо буде,

Вiйну цю кляту зупинiть!

 

 

Я ВЕРНУСЬ

 

Я белым аистом к тебе вернусь,

В окошко тихо постучусь.

Ты выглянешь и скажешь: милый мой,

Как долго я ждала тебя домой.

Я плечи твои нежно обниму,

В глаза твои бездонно синие взгляну.

Пусть будет трижды проклята война.

Кому она нужна? Зачем она нужна?

Друзья, ребята полегли в бою,

За Украину, за любимую свою.

За сыновей своих и дочерей,

Родных, отцов и матерей.

Под Иловайском шел жестокий бой,

И в том бою мой друг закрыл меня собой.

Он мертв, а я остался жить,

Мне это никогда не позабыть.

Ты жди меня и я вернусь,

В окошко тихо постучусь.

Ты выглянешь и скажешь: «Боже мой! »

Ты из АТО пришел живой…

 

Вересень 2014 р.

 

 

Прокопець

Тетяна Валеріївна

20.12.1985 року народження

Домашня адреса: Дніпропетровська область, Широківський район, с. Водяне, вул. Степова, 3А

Освіта: вища, закінчила Криворізький державний педагогічний університет

Місце роботи: вчитель фізики та інформатики, Водянська СЗШ

Захоплення та уподобання: Читання наукової та історичної літератури; в’язання гачком, виготовлення витинанок

Інформація про літературну творчість: молода проба пера

 

Герої не вмирають

Юлія Олександрівна

18.12.1986 року народження

Домашня адреса: с. Запоріжжя, Широківського р-ну, Дніпропетровської обл.

Освіта: середня

Захоплення та уподобання: читання книг, вирощування квітів

Інформація про літературну творчість: проба пера

 

 

Юність, обпалена війною

Кожна людина – це творець історії, своєю працею вона створює багатства країни. Вона може бути відома на всю Україну, а може і далеко за її межами, або знаною лише в своєму та навколишніх селах. Але всі вони є свідками тих часів, на які припадає їх свідоме життя.

В невеликому селі Водяне Широківського району на Дніпропетровщині живе 87-річна Наталія Андріївна Півторак (Бугайцова). Якщо будь-кого в селі запитати про цю жінку, то ніхто не скаже поганого слова про тьотю Наташу, так її в основному називають односельці. Ця жінка не уявляє себе без роботи, вона допоможе кожному, хто до неї звертається, нікого не обсудить.

Роки та хвороби беруть своє. Вона вже ходить зігнувшись, але сама порядкує по господарству, ще й сміється: «Та це ж моя фіззарядка! » Вона під час розмови використовує багато приказок, прислів’їв, приповідок. Її пам’ять тримає усі подробиці довоєнного дитинства, періоду окупації. У її житті було все: і горе, і радість, і багато-багато праці. Недарма кажуть: «На віку, як на довгій ниві».

Народилася Наталія Андріївна в селі Кряжове в 1928 році. Родина була бідна, зліпили батьки, як ластівки, хату-мазанку невеличку: сіни, кухня і кімната. Сім’я була велика: батько Бугайцов Андрій Семенович, мати Бугайцова (Шешко) Євдокія Сергіївна, батькова сестра, дві доньки Віра та Наташа і два сини Михайло та Гаврило. Жили дуже бідно. На стіні мисник з дерев’яним посудом та ложками, ліжко, стіл низенький, широка лава, ослінчики та скриня, де зберігався одяг, - ось і всі меблі. Підлога була земляна, щороку її змазували рудою глиною. Взимку спали всі покотом на печі, а влітку - на долівці у соломі.

Згідно давнього звичаю, в сім`ї було прийнято звертатися до батьків на Ви. Уся сім`я обідала за одним столом. Батько нарізає хліб, мати ставить велику дерев’яну миску на стіл. Їсти хочеться, але усі чекають, поки батько першим візьме ложку та почне їсти, аж потім усі члени родини потяглися до страви. Слово матері чи батька був закон.

А чи звертали ви увагу, що старі люди ніколи не згортають крихти хліба на підлогу? Вони обережно згортають їх на долоню і потім з’їдають. Так роблять ті, хто цінує працю хлібороба, хто пережив страшне лихоліття голодомору (геноциду). Колгосп був заможний, тому ніхто не помер від голоду. Правда, в хаті не було ні зернини, хоч покотом покоти. Але біля двору Тарасенка Василя була збудована плитка, в яку вмурували великого казана. Його дружина Марія варила в ньому їсти. Їжа нагадувала дуже ріденький куліш. На деревині висів кусок залізної рейки. Коли в неї стукали то на цей звук збиралися мешканці села. Ішли зі своєю посудиною, займали чергу. Давали їжу і кусень чорного хліба. Так було один раз у день. А їсти хотілося постійно. Тому шукали все, що можна було спожити: Зернятка калачиків, листя кропиви, лободи, щериці, стовбури кріпу. Але найсмачнішим був цвіт білої акації Хлопці на толоці з нір виливали ховрашків.

Пройшли голодні роки, жити стало краще. Батьки працювали в колгоспі їм зараховували трудодні. Діти порали домашнє господарство. Святом був той день, коли на зароблені трудодні до двору з току завозили зароблене збіжжя. Відбулися зміни і в сім`ї: старша сестра вийшла заміж, з`явилися два менших брати - Петро та Іван. Здавалось тільки б радіти. Але почалася війна. По дорозі на схід відступали наші солдати. Вони були змучені, худі, із

реченьку». Танцювали в основному дівчата, бо війна ще продовжувалася, а хлопців, що підростали забирали по набору до шкіл ФЗН, тому що на заводах не вистачало робітників.

Працювала Наталія добре, тому нагородили її медаллю «За доблестный труд в годы войны». Та не збереглася вона. Лихі люди украли.

Тоді були такі порядки: згідно з контрактацією для держави безкоштовно здавали молоко, віддавали теля, шкуру свині, коли її різали. Як увели податок на фруктові дерева, то деякі сусіди вирубували сад. А мати не захотіла, і платила великі податки, бо був гарний сад. Обов’язковим було підписання на державні займи на відновлення господарства. В обмін давали облігації, які нічого не коштували. Інколи змушували підписуватися декілька раз.

Було усього у житті, а найбільше роботи, бо весь час Наталія працювала: то в польовій бригаді, то дояркою на фермі, то в колгоспній їдальні, потім помічником ветеринарного лікаря. Мабуть тому, коли вийшла на пенсію, не сиділа вдома, а ще майже 12 років працювала. Вона вважає себе щасливою людиною, тому що з чоловіком склалося гарне сімейне життя, виростили двох чудових дітей. 27 років як не стало її чоловіка. Син живе в Дніпрорудному Запорозької області, а донька в Кривому Розі. Вони часто навідуються до неї, допомагають по господарству. Уже має четверо онуків і троє правнуків. Тішиться бабуся своїми дітьми, онуками, правнуками, а вони віддячують їй своєю любов`ю.

Живе у ногу із життям. Вона ще читає і шиє без окулярів. Слідкує за новинами по телевізору, дуже переживає за наших хлопців на Сході України. Допомагає грошима і харчами односельцям, які воюють в АТО. Її оптимізму і любові до життя може позаздрити будь-яка молода людина.

військовий. Іноді двічі в день приходилося підносити снаряди. На вечір ноги аж гудуть. Так було неділі з дві, а потім підсохла земля і пішли вже машини з снарядами. Німці відступали аж за Широке, а потім німців погнали все далі і далі.

Почалося мирне життя. Запрацювала школа, але повчилася Наталія недовго, може місяць чи трішечки більше. Захворіла мама, брати ще малі. І вона вирішила: «Вчитися більше не буду, а піду працювати в колгосп». Як сказала, так і зробила. І почалася робота у польовій бригаді: спочатку орали землю коровами, потім волами, косили, сапали, снопи в’язали, солому скирдували. Потім орати землю стало легше, бо з’явився букарик. Це невеликий плуг з чотирма лемішиками, що встановлені один за одним, вимагав праці однієї людини. Тим більше, що не треба було ходити за букариком, а можна було присісти на сидіння. І то уже було не робота, а відпочинок. Тому кожен радів як отримував наряд букарити волами. Були в колгоспі і коні, але їх було мало і тому використовували їх тільки в кінних жатках. Зазвичай туди ставили велику і сильну Соньку Усик. Вона підхоплювала скошені стебла ячменю і скидала на землю, а слідом ішли і в’язали снопи, складали в полукіпки і копи.

Робота в селі нелегка, та найтяжче було тоді, коли машинували на току. Не можна було допустити, щоб забилася молотарка або працювала даремно. Тому одні вкидали снопи в молотарку, другі відгортали зерно, треті – солому, а четверті – полову. Якщо на солому поставлять – то легше, а з половою одна морока, дуже дрібна і постійно просипається крізь вила. Працювали тоді дуже довго. І схід сонця, і його захід зустрічали в полі. Повертаємося з поля і співаємо. Розвагою були фільми, що привозили з райцентру в село на бричці, а ще танці під мандоліну і гітару. Танцювали в основному польку швидку і повільну, кроков`як та «Вийду я на

сумними очима. За ними ішли жінки і діти. Певний час ніхто не з`являвся в селі. А потім прийшли німці. Були вони високі, майже всі біляві, вгодовані. Дітям було дивно дивитися на них, бо тоді навіть уявлення про існування шортів не мали. Тому казали: «Ой дивіться у трусах ходять! Боже мій, сорому зовсім не мають! ». По відношенню до населення німці спочатку поводили себе добре. Коли якась жінка поскаржиться німецькому офіцерові, що один із солдат хотів позбиткуватися над її малолітньою дочкою, то вже другого дня цього солдата в селі не було. Говорили, що його відправили на фронт.

В селі німців постійно не було, але частенько навідувалися. Старостою у селі був Єфрем Деркач, який володів німецькою мовою. Був він противний, все вислужувався перед німцями, доносив за зв`язки з партизанами. А партизани інколи заходили в село. Якось Наталія чула розмову батьків: «Чуєш, Дунько, вчора вночі приходили партизани на Драпівку до Оникія Тарасенка». Але одного разу староста захистив Наташу. Вона спізнилася на роботу - потрібно було йти у поле збирати качани кукурудзи. Засвистіла нагайка німецького офіцера, вдарила по спині раз, потім ще раз. Він замахнувся втретє, але староста затримав його руку і сказав: «Досить бити, вона ще мала». Наташі йшов чотирнадцятий рік. Потім, коли прийшли наші, то старосту заарештували і вивезли із села. Більше ніхто його не бачив. Двох старших братів у 42 році вивезли на роботу в Німеччину.

Коли стало зрозуміло, що німців скоро проженуть з української землі, тоді батьки вночі, навіть потай від дітей, за клунею почали рити щось схоже на окоп. Зверху були покладені двері, присипані землею і притрушені соломою із скирти, що стояла неподалік. Нізащо не можна було здогадатися про схованку.

Розпочалася Криворізько-Нікопольська операція в складних погодних умовах. Дощі, великі тумани зробили свою справу. Дороги були забиті німецькими машинами, підводами. Але колеса загрузали майже до половини в розмісеній багнюці. Тому німці змушені були іти далі пішки. Це уже були не ті пихаті вояки, як на початку війни. Село Кряжове вони залишили без бою, але пограбували його повністю. З двору вивели корову, вбили і забрали порося, переловили усіх курей і голубів. Лише одна пара голубів утекла, а потім повернулася додому. Постріляли навіть котів і собак. На корову погрузили свої речі і відправилися у сторону райцентру Широкого. Спочатку наші увійшли, а потім німці їх вибили. Тоді наші розвідники підійшли до крайньої хати і захопили німця. А щоб не доніс своїм про наших розвідників, вони його вбили. Окупанти просто оскаженіли й давай палити хати. Спочатку трасуючими кулями підпалювали. А тоді ще й з танка вдарили, убили жінку і дочку, а хлопчик утік і залишився живим.

Як знову з’явилися німці, то батько з хлопцями побігли до схованки. Наталія із цікавості, що робиться у сусідів, затрималася. І не боялася, що можуть убити. По вулиці зовсім близько, рукою подати, іде троє німців. Один несе смолоскип, інший – відро, мабуть, з гасом чи бензином, третій - палку, обмотану ганчір`ям. Останній вмочує палку у відро, підпалює її від смолоскипу та й заходить до сусідської хати. Був там недовго, потім виходить, в декількох місцях підпалює солом’яну стріху. Наталія тим часом заховалася в порожньому курнику. Скільки пройшло часу не пам`ятає, але хтось мабуть був щасливий у їхній родині: і доньку німці не побачили і хата не згоріла. Зайшли до хати, аж мурашки по спині пробігли, німці побували і тут. Вони підгорнули солому до ліжка і підпалили. Згоріла солома, ряднина, обгоріла лише ніжка ліжка і потухло саме. Не згорів і дах, бо критий був не просто соломою, а парками(зв`язані по двоє маленькі снопики).

В селі було хат з п’ятдесят, але вціліло лише три. Частину людей із села німці забрали з собою, щоб не допомагали Червоній армії. Батька теж забрали, але він якось умудрився утекти. Проте німці його піймали й так побили, що він два місяці побув, кров`ю харкав і помер. Ось як жорстоко над ним познущалися.

А погода, як вередлива красуня перед заміжжям, продовжувала примхати: дощі і тумани продовжувалися. Це створювало труднощі для наступу наших військ, а німці запекло оборонялися. Сусіднє село Водяне німці теж майже без бою залишили. Але зайняли вигідні позиції у терниках - заростях терену, а перед ними була толока, відкрита солончакувата місцина. Як тільки наші бійці піднімались в атаку, то фашисти їх безжально розстрілювали з кулеметів. Лише тільки тоді, як з’явилась «Катюша» і дала декілька залпів, вдалося потіснити німців.

Підлітків та жінок мобілізували на роботу. Потрібно було зібрати тіла полеглих воїнів. Боже, як же їх було багато! І там вбитий і там лежить убитий. Вся толока рясно ними вкрита і майже усі молоденькі. Жодного із них матері не дочекалися додому. Потрібно було покласти тіло на плащ-палатку і тягнути до місця збору. Спочатку було дуже страшно, а потім якось нібито звикли. Спочатку їх поховали за городами біля Кряжового. Вирили довгу траншею і складали тіла в три ряди. Пізніше їх перепоховали в селі Олександрівка, тому що там теж загинуло багато наших воїнів.

Для продовження наступу наших військ потрібні були снаряди, але машини не могли проїхати, загрузали. Чекала нова робота. По залізничному насипу носили снаряди, там колись була залізниця. Їх зв`язували по двоє і чіпляли на плече підліткам, а дорослі несли по чотири снаряди. Кілометрів двадцять туди і назад. Поруч іде

Дніпропетровська область

Широківський район

Смт. Широке

Вул. Леніна, 113

    Контактний телефон: (05657) 2 – 20 – 62

E-mail: [email protected]

        Шукайте нас в соціальних мережах:

https: //www.facebook.com/shirkult

https: //vk.com/id228377412

      Наш блог: http: //biblshirok.blogspot.com

Наш сайт:

          http: // www. shyroke - bibl. dp. sch. in. ua

РКЗ «Широківська районна бібліотека»

Методико-бібліографічний відділ

 

«Герої моєї Вітчизни»

 

Тематичний збірник

123Следующая ⇒

Поделиться: