Нігоян Сергію Гагіковичу присвячується

 

Зростила мати Україна

Вірмена на своїй землі

І так його зачарувала,

Що покохав і він її.

Ішли роки… Зростав хлопчина

На Придніпровській стороні

Любив він мову солов`їну,

Шевченкові читав вірші.

І мріяв він про Україну

Квітучу, сильну, неділиму

Під тихий шепіт хвиль Дніпра.

І вийшов на майдан хлопчина,

Пліч – опліч з друзями своїми

Боровсь за гідність, волю і єднання

Та обірвала вмить його життя

Зловіща снайперова куля

Злетів він до небес в небесну сотню

На варті там стоять

І вірить в перемогу.

Герої не вмирають

Так твердять тисячі людей

Вони навік залишаться у пам`яті народній.

 

Наталія Андріївна Півторак (Бугайцова)

                              1948рік          2015рік

 

 

Крихтіна

Юлія Олександрівна

18.12.1986 року народження

Домашня адреса: с. Запоріжжя, Широківського р-ну, Дніпропетровської обл.

Освіта: середня

Захоплення та уподобання: читання книг, вирощування квітів

Інформація про літературну творчість: проба пера

 

 

Юність, обпалена війною

Кожна людина – це творець історії, своєю працею вона створює багатства країни. Вона може бути відома на всю Україну, а може і далеко за її межами, або знаною лише в своєму та навколишніх селах. Але всі вони є свідками тих часів, на які припадає їх свідоме життя.

В невеликому селі Водяне Широківського району на Дніпропетровщині живе 87-річна Наталія Андріївна Півторак (Бугайцова). Якщо будь-кого в селі запитати про цю жінку, то ніхто не скаже поганого слова про тьотю Наташу, так її в основному називають односельці. Ця жінка не уявляє себе без роботи, вона допоможе кожному, хто до неї звертається, нікого не обсудить.

Роки та хвороби беруть своє. Вона вже ходить зігнувшись, але сама порядкує по господарству, ще й сміється: «Та це ж моя фіззарядка! » Вона під час розмови використовує багато приказок, прислів’їв, приповідок. Її пам’ять тримає усі подробиці довоєнного дитинства, періоду окупації. У її житті було все: і горе, і радість, і багато-багато праці. Недарма кажуть: «На віку, як на довгій ниві».

Народилася Наталія Андріївна в селі Кряжове в 1928 році. Родина була бідна, зліпили батьки, як ластівки, хату-мазанку невеличку: сіни, кухня і кімната. Сім’я була велика: батько Бугайцов Андрій Семенович, мати Бугайцова (Шешко) Євдокія Сергіївна, батькова сестра, дві доньки Віра та Наташа і два сини Михайло та Гаврило. Жили дуже бідно. На стіні мисник з дерев’яним посудом та ложками, ліжко, стіл низенький, широка лава, ослінчики та скриня, де зберігався одяг, - ось і всі меблі. Підлога була земляна, щороку її змазували рудою глиною. Взимку спали всі покотом на печі, а влітку - на долівці у соломі.

Згідно давнього звичаю, в сім`ї було прийнято звертатися до батьків на Ви. Уся сім`я обідала за одним столом. Батько нарізає хліб, мати ставить велику дерев’яну миску на стіл. Їсти хочеться, але усі чекають, поки батько першим візьме ложку та почне їсти, аж потім усі члени родини потяглися до страви. Слово матері чи батька був закон.

А чи звертали ви увагу, що старі люди ніколи не згортають крихти хліба на підлогу? Вони обережно згортають їх на долоню і потім з’їдають. Так роблять ті, хто цінує працю хлібороба, хто пережив страшне лихоліття голодомору (геноциду). Колгосп був заможний, тому ніхто не помер від голоду. Правда, в хаті не було ні зернини, хоч покотом покоти. Але біля двору Тарасенка Василя була збудована плитка, в яку вмурували великого казана. Його дружина Марія варила в ньому їсти. Їжа нагадувала дуже ріденький куліш. На деревині висів кусок залізної рейки. Коли в неї стукали то на цей звук збиралися мешканці села. Ішли зі своєю посудиною, займали чергу. Давали їжу і кусень чорного хліба. Так було один раз у день. А їсти хотілося постійно. Тому шукали все, що можна було спожити: Зернятка калачиків, листя кропиви, лободи, щериці, стовбури кріпу. Але найсмачнішим був цвіт білої акації Хлопці на толоці з нір виливали ховрашків.

Пройшли голодні роки, жити стало краще. Батьки працювали в колгоспі їм зараховували трудодні. Діти порали домашнє господарство. Святом був той день, коли на зароблені трудодні до двору з току завозили зароблене збіжжя. Відбулися зміни і в сім`ї: старша сестра вийшла заміж, з`явилися два менших брати - Петро та Іван. Здавалось тільки б радіти. Але почалася війна. По дорозі на схід відступали наші солдати. Вони були змучені, худі, із

реченьку». Танцювали в основному дівчата, бо війна ще продовжувалася, а хлопців, що підростали забирали по набору до шкіл ФЗН, тому що на заводах не вистачало робітників.

Працювала Наталія добре, тому нагородили її медаллю «За доблестный труд в годы войны». Та не збереглася вона. Лихі люди украли.

Тоді були такі порядки: згідно з контрактацією для держави безкоштовно здавали молоко, віддавали теля, шкуру свині, коли її різали. Як увели податок на фруктові дерева, то деякі сусіди вирубували сад. А мати не захотіла, і платила великі податки, бо був гарний сад. Обов’язковим було підписання на державні займи на відновлення господарства. В обмін давали облігації, які нічого не коштували. Інколи змушували підписуватися декілька раз.

Було усього у житті, а найбільше роботи, бо весь час Наталія працювала: то в польовій бригаді, то дояркою на фермі, то в колгоспній їдальні, потім помічником ветеринарного лікаря. Мабуть тому, коли вийшла на пенсію, не сиділа вдома, а ще майже 12 років працювала. Вона вважає себе щасливою людиною, тому що з чоловіком склалося гарне сімейне життя, виростили двох чудових дітей. 27 років як не стало її чоловіка. Син живе в Дніпрорудному Запорозької області, а донька в Кривому Розі. Вони часто навідуються до неї, допомагають по господарству. Уже має четверо онуків і троє правнуків. Тішиться бабуся своїми дітьми, онуками, правнуками, а вони віддячують їй своєю любов`ю.

Живе у ногу із життям. Вона ще читає і шиє без окулярів. Слідкує за новинами по телевізору, дуже переживає за наших хлопців на Сході України. Допомагає грошима і харчами односельцям, які воюють в АТО. Її оптимізму і любові до життя може позаздрити будь-яка молода людина.

військовий. Іноді двічі в день приходилося підносити снаряди. На вечір ноги аж гудуть. Так було неділі з дві, а потім підсохла земля і пішли вже машини з снарядами. Німці відступали аж за Широке, а потім німців погнали все далі і далі.

Почалося мирне життя. Запрацювала школа, але повчилася Наталія недовго, може місяць чи трішечки більше. Захворіла мама, брати ще малі. І вона вирішила: «Вчитися більше не буду, а піду працювати в колгосп». Як сказала, так і зробила. І почалася робота у польовій бригаді: спочатку орали землю коровами, потім волами, косили, сапали, снопи в’язали, солому скирдували. Потім орати землю стало легше, бо з’явився букарик. Це невеликий плуг з чотирма лемішиками, що встановлені один за одним, вимагав праці однієї людини. Тим більше, що не треба було ходити за букариком, а можна було присісти на сидіння. І то уже було не робота, а відпочинок. Тому кожен радів як отримував наряд букарити волами. Були в колгоспі і коні, але їх було мало і тому використовували їх тільки в кінних жатках. Зазвичай туди ставили велику і сильну Соньку Усик. Вона підхоплювала скошені стебла ячменю і скидала на землю, а слідом ішли і в’язали снопи, складали в полукіпки і копи.

Робота в селі нелегка, та найтяжче було тоді, коли машинували на току. Не можна було допустити, щоб забилася молотарка або працювала даремно. Тому одні вкидали снопи в молотарку, другі відгортали зерно, треті – солому, а четверті – полову. Якщо на солому поставлять – то легше, а з половою одна морока, дуже дрібна і постійно просипається крізь вила. Працювали тоді дуже довго. І схід сонця, і його захід зустрічали в полі. Повертаємося з поля і співаємо. Розвагою були фільми, що привозили з райцентру в село на бричці, а ще танці під мандоліну і гітару. Танцювали в основному польку швидку і повільну, кроков`як та «Вийду я на

сумними очима. За ними ішли жінки і діти. Певний час ніхто не з`являвся в селі. А потім прийшли німці. Були вони високі, майже всі біляві, вгодовані. Дітям було дивно дивитися на них, бо тоді навіть уявлення про існування шортів не мали. Тому казали: «Ой дивіться у трусах ходять! Боже мій, сорому зовсім не мають! ». По відношенню до населення німці спочатку поводили себе добре. Коли якась жінка поскаржиться німецькому офіцерові, що один із солдат хотів позбиткуватися над її малолітньою дочкою, то вже другого дня цього солдата в селі не було. Говорили, що його відправили на фронт.

В селі німців постійно не було, але частенько навідувалися. Старостою у селі був Єфрем Деркач, який володів німецькою мовою. Був він противний, все вислужувався перед німцями, доносив за зв`язки з партизанами. А партизани інколи заходили в село. Якось Наталія чула розмову батьків: «Чуєш, Дунько, вчора вночі приходили партизани на Драпівку до Оникія Тарасенка». Але одного разу староста захистив Наташу. Вона спізнилася на роботу - потрібно було йти у поле збирати качани кукурудзи. Засвистіла нагайка німецького офіцера, вдарила по спині раз, потім ще раз. Він замахнувся втретє, але староста затримав його руку і сказав: «Досить бити, вона ще мала». Наташі йшов чотирнадцятий рік. Потім, коли прийшли наші, то старосту заарештували і вивезли із села. Більше ніхто його не бачив. Двох старших братів у 42 році вивезли на роботу в Німеччину.

Коли стало зрозуміло, що німців скоро проженуть з української землі, тоді батьки вночі, навіть потай від дітей, за клунею почали рити щось схоже на окоп. Зверху були покладені двері, присипані землею і притрушені соломою із скирти, що стояла неподалік. Нізащо не можна було здогадатися про схованку.

Розпочалася Криворізько-Нікопольська операція в складних погодних умовах. Дощі, великі тумани зробили свою справу. Дороги були забиті німецькими машинами, підводами. Але колеса загрузали майже до половини в розмісеній багнюці. Тому німці змушені були іти далі пішки. Це уже були не ті пихаті вояки, як на початку війни. Село Кряжове вони залишили без бою, але пограбували його повністю. З двору вивели корову, вбили і забрали порося, переловили усіх курей і голубів. Лише одна пара голубів утекла, а потім повернулася додому. Постріляли навіть котів і собак. На корову погрузили свої речі і відправилися у сторону райцентру Широкого. Спочатку наші увійшли, а потім німці їх вибили. Тоді наші розвідники підійшли до крайньої хати і захопили німця. А щоб не доніс своїм про наших розвідників, вони його вбили. Окупанти просто оскаженіли й давай палити хати. Спочатку трасуючими кулями підпалювали. А тоді ще й з танка вдарили, убили жінку і дочку, а хлопчик утік і залишився живим.

Як знову з’явилися німці, то батько з хлопцями побігли до схованки. Наталія із цікавості, що робиться у сусідів, затрималася. І не боялася, що можуть убити. По вулиці зовсім близько, рукою подати, іде троє німців. Один несе смолоскип, інший – відро, мабуть, з гасом чи бензином, третій - палку, обмотану ганчір`ям. Останній вмочує палку у відро, підпалює її від смолоскипу та й заходить до сусідської хати. Був там недовго, потім виходить, в декількох місцях підпалює солом’яну стріху. Наталія тим часом заховалася в порожньому курнику. Скільки пройшло часу не пам`ятає, але хтось мабуть був щасливий у їхній родині: і доньку німці не побачили і хата не згоріла. Зайшли до хати, аж мурашки по спині пробігли, німці побували і тут. Вони підгорнули солому до ліжка і підпалили. Згоріла солома, ряднина, обгоріла лише ніжка ліжка і потухло саме. Не згорів і дах, бо критий був не просто соломою, а парками(зв`язані по двоє маленькі снопики).

В селі було хат з п’ятдесят, але вціліло лише три. Частину людей із села німці забрали з собою, щоб не допомагали Червоній армії. Батька теж забрали, але він якось умудрився утекти. Проте німці його піймали й так побили, що він два місяці побув, кров`ю харкав і помер. Ось як жорстоко над ним познущалися.

А погода, як вередлива красуня перед заміжжям, продовжувала примхати: дощі і тумани продовжувалися. Це створювало труднощі для наступу наших військ, а німці запекло оборонялися. Сусіднє село Водяне німці теж майже без бою залишили. Але зайняли вигідні позиції у терниках - заростях терену, а перед ними була толока, відкрита солончакувата місцина. Як тільки наші бійці піднімались в атаку, то фашисти їх безжально розстрілювали з кулеметів. Лише тільки тоді, як з’явилась «Катюша» і дала декілька залпів, вдалося потіснити німців.

Підлітків та жінок мобілізували на роботу. Потрібно було зібрати тіла полеглих воїнів. Боже, як же їх було багато! І там вбитий і там лежить убитий. Вся толока рясно ними вкрита і майже усі молоденькі. Жодного із них матері не дочекалися додому. Потрібно було покласти тіло на плащ-палатку і тягнути до місця збору. Спочатку було дуже страшно, а потім якось нібито звикли. Спочатку їх поховали за городами біля Кряжового. Вирили довгу траншею і складали тіла в три ряди. Пізніше їх перепоховали в селі Олександрівка, тому що там теж загинуло багато наших воїнів.

Для продовження наступу наших військ потрібні були снаряди, але машини не могли проїхати, загрузали. Чекала нова робота. По залізничному насипу носили снаряди, там колись була залізниця. Їх зв`язували по двоє і чіпляли на плече підліткам, а дорослі несли по чотири снаряди. Кілометрів двадцять туди і назад. Поруч іде

⇐ Предыдущая123

Поделиться: