Адміністративно-фінансова реформа X ст.
Серафим Юшков вважав, що фінансово – адміністративна реформа Ольги ширша, ніж це випливає з літопису. Реформа, на думку дослідника, зачепила не тільки Древлянську землю, але і всю територію Київської держави[9, 33-34]. Княгині вдалося закласти підвалини майбутньої економічної і фінансової системи Київської Русі, які поглиблювалися за князювання Святого Володимира і Ярослава Мудрого.
Найдавнішою системою прямих податків на утримання княжого двору й дружини була у Київській Русі данина, яка сплачувалася, звичайно, продуктами сільського господарства і промислів. Серед прямих податків виділяли дари (добровільне підношення підданих), данину (плату підданих), оброк (плату за користування певними земельними наділами, знаряддями праці тощо).
При зборі данини виявилися найхарактерніші особливості феодальної податкової системи – неврегульованість розмірів та періодичності збору податків, їх величезна кількість і різнорідність, випадковість і свавілля поборів, збирання їх особами, які мали зацікавленість у максимальній особистій наживі. Усе це на практиці призводило до значних зловживань, результатом чого були заворушення і навіть повстання. Відома смерть князя Ігоря через надмірну жадібність примусила навіть хитру княгиню Ольгу «уважно поставитися до справи оподаткування людності».
Враховуючи гіркий досвід свого чоловіка Ольга розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини. Вона почала з упорядкування та нормування данини і повинностей. Перша, відома історикам, реформа податкової системи в Україні відбулась в 947р. Ольга започаткувала стабільне стягнення податків, запровадивши так звані «становища» – адміністративно-фінансові пункти для збирання данини, використавши для цього стародавні центри сільських общин – погости, а також «уроки» та «устави», які визначали розміри та зміст зборів, що сплачувалися у той час переважно хутром. Вона впровадила перші в Київській Русі «реформи», чітко окресливши землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини. Княгиня водночас стежила за тим, щоб підлеглі не позбавлялися засобів до існування й відтак могли сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, вона в такий спосіб забезпечила себе постійним прибутком.
Упорядкування фіскальної сфери забезпечувало князівську «скотницю» постійними надходженнями й не провокувало ухилення від податків. Нині населення знає, коли, скільки та чого вимагатимуть від нього мужі.
Володимир Ричка розглядав дану реформу в контексті утворення Русі як держави, яке він відносить до часу правління в Києві княгині Ольги (945 – 969). Встановлення більш суворого порядку збирання данини, визначення його строків і певних місць, регламентація податків були, на думку дослідника, вирішальним кроком на шляху одержавлення племінних княжінь, перетворення їх земель на державну територію Київської Русі. Суть реформи полягала в тому, що замість ліквідованих місцевих князів була створена міцна, безпосередньо зв’язана з центром місцева фінансова адміністрація. [6, 27]
Система прийнятих Ольгою сукупних доходів мала швидкі позитивні наслідки. Поліпшилося стягнення данини та відбування повинностей—вони стали вчасними, безперебійними. Данину Древляни платили чималу. Складалася вона з трьох частин. Перші дві надходили до Києва, третя-безпосередньо до Вишгорода—власної князівської вотчини.
Ольга надавала особливого значення погостам. Ряд дослідників вважають " погостами поселення типу Шестовиць, Гньоздова, Рюрикового Городища, Тимерьова тощо, тобто " відкриті торговельно-ремісничі поселення", подібні до західноєвропейських " віків". Згідно з цією концепцією Ольжиних реформ, у " погостах" постійно розміщена князівська дружина, " погости" розташовані поблизу " старих" племінних міст (Чернігів, Смоленськ, Новгород тощо) й покликані контролювати їх. Також особливого значення надавалось навколишнім селам, де проживали данники княгині, — смерди, бо це вже був новітній, як на той час, підхід до окняження земель і їхнього юридичного підпорядкування владі. У такий спосіб полегшувалося стягнення данини, унормовувалися устави й уроки, тобто “судове мито і побори”.[5, 363]
Окрім названих форм оподаткування, існувало ще й полюддя. Воно було предтечею майбутніх Ольжиних новацій. Особливості полюддя полягали в розрахунках убранням. « У кожного є дочка, то цар бере одну з її суконь на рік, а якщо син, також бере один з його костюмів на рік». ”.[5, 277]
Цілком вірогідно, що ця данина поповнювала гардероб князівської дружини та близького Ольжиного оточення. У ті часи, коли практично не існувало у давньоруській державі такої міри вартості, як гроші, їхні функції виконували продукти харчування—зерно, мед, риба, а також худоба, шкури, хутро, елементи побуту, прикраси тощо. Тому цілком природною була сплата податків у формі предметів гардероба.
Полюддя не обмежувалося «костюмною» функцією. Коли княгиня разом із дружиною вирушала в подорож до поселень і жила там практично цілу зиму, їх утримували своїм коштом вотчинники. Обов’язок племен утримувати князя та дружину під час цього полюддя називався оброком.
«Ходіння» княгині в народ з усіма своїм почтом мало не тільки внутрішньо-політичне значення (інспектування першою особою держави порядку у підкорених племенах), а й економічне. Погости, або, як їх ще називали, гощення, заселяли державні мужі—прикажчики (тиуни), які контролювали виконання князівських наказів і настанов. Ще одним обов’язком було вчасне збирання податків. Із тимчасових опорних пунктів перебування погости перетворюються на постійне місце проживання наділених владою державних посадовців. Тобто формуються адміністративні центри, наділені функціями фінансового управління. Серед яких головними було збирання данини та стягнення судового мита. Погост став об’єднувальним центром усіх поселень данників, де сходилися шляхи економічних зв’язків, що об’єднували окремі пункти певного району.
З часом осередки князівської влади сприяли появі феодальних землеволодінь і замків-градів на чолі з феодалами—васалами княгині. Ольга запроваджує реформи, що регламентують феодальну експлуатацію і впорядковують фінансові аспекти відносин суверена iз заможними підданими. Княгинею «встановлюється той каркас княжого домену, який століттями пізніше відобразиться на сторінках «Руської Правди».[5, 363]
За часів правління Ольги з’явилися такі фінансові відносини, які через кілька століть фінансисти назвуть рентою. Там, де княгиня облаштувала своє приватне господарство, данина поступається місцем постійному доходові із землі або майна, що регулярно надходили до власної Ольжиної скарбниці. Це явище стає звичним у майбутньому і разом з розвитком феодалізму поширюється на нові й нові регіони Русі.
3. Джерела холопства в Київській Русі.
Групу невільників становили холопи (посаджені на землю раби) та Челядь (дворові слуги). Джерелом рабства був полон, шлюб з рабом, народження від раба, продаж при свідках за борги або за злочини. Невільники виступали лише об'єктом права, були неправоздатні і Недієздатні, прирівнювалися до майна. Хоча холоп міг бути свідком it суді, але за його протиправні дії відповідав власник.
Редакції Руської Правди.
Руська Правда — найвизначніший збірник стародавнього руського права, важливе джерело для дослідження середньовічної історії права та суспільних відносин Руси-України і суміжних слов'янських народів. Оригіналу Руської Правди не знайдено, натомість збереглася значна кількість її списків з 13—18 ст. Досі відкрито їх 106. Історія постання Руської Правди та її списків, що їх поділяють на три редакції (коротку, широку і середню), ще досі не є повністю досліджена. Руську Правду (коротку редакцію) відкрив В.Татищев 1738 в тексті Новгородського літопису, написаного у 1440-их pp., надрукував її А. Шлецер (1767). Згодом відкрито кільканадцять списків короткої Руської Правди, найстарішими з яких є Академічний і Археографічний, обидва з того самого часу. Серед сотні списків широкої Руської Правди найстарішими є Синодальний (збережений у тексті Корячої книги з 1282) та Троїцький (віднайдений у тексті правничого збірника «Мірило Праведне», Списаного у другій половині 14 ст.). Широку Руську Правду вперше опублікував 1792 І. Болтин. Від цих двох основних списків Руської Правди дещо відрізняються списки середньої Руської Правди (відомі з тексту Кормчої Книги з 17 ст.), яка, на думку більшості дослідників, була лише скороченням широкої ред. (М. Максимейко, А. Зимін); і походить з 15—17 ст. (М. Тихоміров й ін. відносять середні до другої половини 12 ст. й уважають її за основу для широкої редакції).
З видавців текстів Руської Правди, крім згаданих, слід назвати А. Мусіна-Пушкіна, Н. Калачова, П. Мрочек-Дроздовського, М. Владимирського-Буданова, В. Сергеевича, С. Юшкова (виданна АН УРСР), Б. Трекова, А. Зиміна та інші. Руську Правду німецькою мовою видали Ґ. Еверс (1826), Е. Тобіен (1843—44), Л. Ґетц (1910—13); французькою — М. Шефтель (1963), польською — І. Раковецкі (1820 — 22) й А. Кухарскі (1838), англійською — Г. Вернадський (1947). Повний корпус усіх досі відомих текстів вміщено в 3-томовому виданні AH СРСР «Правда Русская» (1940 — 63; за редакцією Б. Грекова).
Досліди над історією Руської Правди і систематизацією її списків вели Н. Калачов, В. Ключевський. В. Сєргеевич, Л. Ґетц та інші. Джерела Руської Правди, а зокрема чужонаціональні впливи на неї, досліджував М. Карамзін (візантійське канонічне право і право цісарське, зокрема Номоканон). Н. Калачов і В. Ключевський добачували в Руській Правді твір духовенства, призначений для духовних судів у світських справах, опертий на звичаєве право, а дехто знаходив у Руській Правді впливи болгарського права 9 — 10 ст. В СРСР досліди над Руською Правдою велися насамперед над суспільними відносинами Київської Руси й феодального устрою (Б. Греков, Л. Черепнін й ін.) та її культури (Б. Романов), а також над внутрішньою історією поодиноких правних норм та їх змістом (С. Юшков й ін.).
Коротка «Руська Правда»
Коротка Руська Правда (43 статті) поділяється на 4 частини:
- Правда Ярослава — найстарішу, як її називають дослідники, що не погоджуються з поглядом, що Руську Правду проголосив князь Ярослав Мудрий (В. Сергеєвич, А. Пресняков, М. Тихоміров); вона охоплює статті від 1 до 18;
- Правда Ярославичів — звана також Уставом Ярославичів (статті 19 — 41);
- Покон вирний — встановлює оплати вирникам (ст. 42)
- Урок мостникам (ст. 43).
Правда Ярослава, на думку одних дослідників, постала біля 1016, інших — у 1030-их pp. Постанови цієї найстарішої Руської Правди сягають 8—9 ст., а то й раніших часів, з яких вона перебрала інститут кровної помсти, що її згодом замінено (хоч не повністю) грошовою карою. Правда Ярославичів складена на з'їзді Ярославових синів: князів Ізяслава, Всеволода і Святослава у Вишгороді 1072 (М. Тихоміров, С. Юшков, Л. Черепнін) або у 1032—1054 (Б. Греков, А. Зимін). Норми Правди Ярославичів з особливою увагою охороняють інтереси князя, його домінальне господарство, урядовців і майно. Різні грошові кари за вбивство, залежно від суспільного становища вбитого, вказують на розшарування суспільства. Найбільше норм коротка Руська Правда присвячує охороні життя, здоров'я і майна; вона складається з норм карного й карно-процесуального права.
Широка «Руська Правда»
Широка Руська Правда (121 стаття) була найбільш поширена. Віднайдені біля 100 списків поділяються на три групи: Синодально-Тіроїцьку, Пушкінську і Карамзінську. Щодо часу постання її та її частин думки поділені: за Ж. Третяковським та Р. Ткачуком; — її складено під час князювання Володимира Мономаха (після 1113), за Б. Грінкою; — за князювання Мстислава Володимировича, а за О. Вассерманом і Л. Черепніним — до 1209.
Зміст широкої Руської Правди у ділянці карного права характеризується заміною норм кровної помсти — грошовими викупами та державними карами — вирами. Відповідальність за невідомого вбивцю поширюється на всю громаду (верв), на території якої виконано вбивство (дика вира); за поранення, образу чести, поряд відшкодування покривдженому, треба було платити державну кару (продаж); за найважчі злочини (розбій, підпал загороди, конокрадство) була встановлена кара «поток і розграбленіє», яка торкалася не лише майна, але дружини і дітей та самого злочинця. Руська Правда знає ряд чітких норм цивільного (позики, відсотки, ґрунтові спори, спадщинні приписи) і процесуального права (свідки: видоки і послухи, ордалії; проба заліза і води, «свод», леґальна самодопомога; злодія, зловленого на гарячому, «убиють во пса место»). Ці й інші норми Руської Правди дають багатий матеріал до всебічного дослідження соціально-економічних і побутових відносин середньовічної України.
