Тема 12. Конституційно-процесуальне право.

Тема 12. Конституційно-процесуальне право.

Поняття і предмет Конституційно-процесуальне право

Традиційно термін “конституційно-процесуальне право” використовується у правознавстві для позначення, по-перше, відповідної галузі національного права держави, по-друге, галузевої юридичної науки, і по-третє, однієї з провідних навчальних дисциплін у сфері вищої юридичної освіти.

Отже, конституційно-процесуальне право це система процесуально-правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють порядок суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, які складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади.

Об’єктивна необхідність існування та функціонування конституційно-процесуального права обумовлюється потребою встановлення певного порядку здійснення у конкретних конституційно-правових відносинах суб’єктивних юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків їх учасників. Конституційно-процесуальне право є похідним від конституційного права і покликане забезпечувати потреби ефективної реалізації останнього.

У Великій Британії, яка вважається прабатьківщиною не лише класичного парламентаризму, а й фундаментальних засад сучасної демократії, давно існує твердження: “Законність — це процедура”. таке розуміння значення процедури для ефективної реалізації матеріального права вельми позитивно сприймається в сучасному світі, що знаходить свій вираз в активному розвитку процесуальних галузей права багатьох прогресивно-демократичних країн світу. адже встановлення чітко визначеної процедури реалізації прав і обов’язків учасників правовідносин обґрунтовано розцінюється як одне з суттєвих знарядь забезпечення реального правового порядку в громадянському суспільстві.

Предмет правового регулювання є основним знаряддям поділу системи права на відповідні галузі. З одного боку, він безпосередньо впливає на якісно визначений вид суспільних відносин, які вимагають відповідного правового регулювання, з іншого — суспільні відносини є тією об’єктивною основою, яка викликає право до життя і вносить у нього відповідні системотворчі ознаки.

Кожна галузь права, в тому числі і галузь конституційно-процесуального права, регламентує певний вид суспільних відносин, які потребують належного правового врегулювання. як відомо, предмет правового регулювання — це сукупність якісно однорідних суспільних відносин, врегульованих правовими нормами. предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив конкретних норм права. а оскільки конституційно-процесуальні норми спрямовані на регулювання порядку здійснення юридичних прав і обов’язків, визначених нормами конституційного матеріального права, предметом правового регулювання конституційно-процесуального права можна вважати ті суспільні відносини, які виникають у зв’язку з реалізацією суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, що складаються в процесі організації і здійснення верховної державної влади, реалізації народовладдя, здійснення місцевого самоврядування, реалізації прав, свобод та законних інтересів людини і громадянина, взаємодії держави і особи тощо.

Конституційно-процесуальне право впливає на суспільні відносини за допомогою притаманних йому специфічних способів і засобів, які є методами конституційно-процесуального права. слід відзначити, що метод конституційно-процесуального регулювання — це сукупність засобів і способів, за допомогою яких упорядковуються суспільні відносини, що складають предмет галузі конституційно-процесуального права. Застосування різних методів конституційно-процесуального регулювання дозволяє забезпечити стабільне функціонування інститутів публічної влади, гарантує реальне народовладдя, відповідні охорону й захист прав і свобод людини і громадянина

Нормативно-правові (наприклад, Конституційний договір між Верховною радою України та президентом України “про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України” від 8 червня 1995 р.) та міжнародно-правові договори України.

Джерелами конституційно-процесуального права України є також нормативно-правові акти колишньої Української РСР, які діють на території України на підставі принципу правонаступництва або на період до прийняття нових нормативно-правових актів з відповідних питань. так, згідно зі ст. 3 Закону України “про правонаступництво України” від 12 вересня 1991 р., закони Української РСР та інші акти, ухвалені Верховною радою Української РСР, діють на території України, якщо вони не суперечать законам України, ухваленим після проголошення незалежності України. а в п. 1 перехідних положень (розділ XV) Конституції України зазначено, що закони та інші нормативні акти, прийняті до набуття чинності Конституцією України, є чинними в частині, що не суперечить Конституції України.

Джерелами конституційно-процесуального права в принципі можуть виступати також конституційно-правові звичаї — норми, які регулюють політико-правові суспільні відносини, пов’язані з організацією та здійсненням державної влади, виникають внаслідок тривалого і однакового застосування учасниками конституційно-процесуальних відносин на практиці, та забезпечуються або санкціонуються державою. до конституційних звичаїв відносять звичаї, які виникають як результат укладення конституційних угод або впровадження конвенційних норм, а також звичаї, які складаються поза межами дії конституційного механізму і лише санкціонуються державою як сталі конституційно-процесуальні норми.

Зрештою, джерелом конституційно-процесуального права виступають також конституційні прецеденти як об’єктивовані рішення органів державної влади у конкретній справі, яким надається формальна обов’язковість при вирішенні наступних аналогічних справ. до конституційних прецедентів можна віднести низку парламентських актів, а також рішення Конституційного суду України як акти конституційного судочинства, якими, по-перше, визначається правова політика (принаймні, встановлюється її загальний орієнтир, основний вектор), якої повинні додержуватися при прийнятті нових нормативно-правових актів правотворчими органами держави; по-друге, вносяться певні зміни до чинної системи національного законодавства (при прийнятті рішень з питань визнання неконституційними законів, інших правових актів; офіційного тлумачення Конституції та законів), уточнюється зміст і межі правового регулювання.

Конституційно-процесуальне право, подібно до інших галузей національного права, становить собою сукупність певних правових норм. як й будь-яким іншим нормам права, їм притаманні загальні спільні риси правової норми: всі вони встановлюються і санкціонуються державою; приймаються у суворо визначеному порядку, поза-як виступають результатом владної діяльності держави; видаються уповноваженими на те суб’єктами в межах належної їм компетенції та з неухильним дотриманням відповідної процедури, ними ж і встановленої; держава створює реальні умови для добровільного використання суб’єктами задля реалізації своїх прав і обов’язків передбачених у них засобів і способів, застосовує методи переконання і примусу для забезпечення дотримання ними відповідної процедури; вони носять загальний характер, тобто поширюються на всіх учасників врегульовуваних ними відносин, у них сформульовано формально визначені приписи, обов’язкові до виконання.

Виходячи з цього, можна дійти висновку, що конституційно-процесуальні норми — це загальнообов’язкові, формально визначені правила поведінки загального характеру, встановлені або санкціоновані державою як регулятор суспільних відносин, що становлять предмет конституційно-процесуального права, і забезпечуються усіма юридично обґрунтованими заходами і засобами державного-правового впливу. Вони встановлюють порядок застосування норм конституційного матеріального права, адже містять правила поведінки суб’єктів права, яких вони мають додержуватися при реалізації належних їм прав і обов’язків.

Особливості норм конституційно-процесуального права зокрема і процесуального права в цілому обумовлені призначенням останнього, яке полягає у забезпеченні регламентування процедур реалізації прав і обов’язків, встановлених відповідними нормами матеріального права. Зважаючи на це, можна дійти висновку, що приписи конституційно-процесуальних норм мають процедурний характер, тобто їх зміст полягає у визначенні порядку здійснення встановлених нормами конституційного права прав і обов’язків тих чи інших його суб’єктів.

Приписи конституційно-процесуальних норм в більшості своїй спрямовані на тих суб’єктів, які тією чи іншою мірою наділені певними владними повноваженнями щодо застосування норм конституційного матеріального права. Наприклад, приписи конституційно-процесуальних норм, що встановлюють порядок реалізації повноважень Центральної виборчої комісії, пов’язані здебільшого з діяльністю із забезпечення організації і проведення виборів президента і народних депутатів України. однак це не означає, що норми конституційно-процесуального права не поширюються на окремих громадян. Наприклад, норми виборчого права, що регламентують порядок реалізації громадянами свого активного виборчого права, є нормами конституційно-процесуального права, орієнтованими передусім на регулювання поведінки громадян в конкретних видах конституційно-процесуальних правовідносин.

Відтак, норми конституційно-процесуального права мають здебільшого імперативний характер, тобто у категоричних розпорядженнях держави виражають чітко визначені дії і не допускають жодних винятків і невідповідностей вичерпному переліку встановлених ними процедурних правил. таким чином, вони прямо вказують на відповідну поведінку суб’єктів права. разом з тим певна їх частина має диспозитивний характер, надаючи суб’єктам регламентованих ними відносин деяку свободу вибору своєї поведінки, пропонують їм певну альтернативу, право самостійно визначати спосіб реалізації своїх прав чи обов’язків в окремих визначених законом випадках.

Отже, конституційно-процесуальні норми відзначаються:

??? особливим змістом — регулюють особливе коло суспільних відносин;

??? особливим характером приписів — встановлюють форми реалізації приписів норм конституційного матеріального права;

??? основоположним джерелом — мають у своїй основі основний Закон держави;

??? особливостями структури — визначені в їхній гіпотезі умови і обставини, за наявності яких реалізується правило, що випливає із відповідних положень норм конституційного права, часто визначаються і обумовлюються виключно змістом останніх;

??? особливим колом суб’єктів — учасниками регульованих ними відносин виступають, як правило, суб’єкти, наділені певною владою (державні органи, наділені відповідними владними повноваженнями, народ, що виступає єдиним носієм влади в державі, і окремі громадяни, які знаходяться у правовому зв’язку із державою, що знаходить свій прояв у їх взаємних правах, обов’язках і відповідальності).

Конституційно-процесуальні норми класифікують за низкою критеріїв. Зокрема виділяють:

Онституційно-правові відносини, як, власне, і будь-які інші відносини, що регулюються правом, надзвичайно складні, різноманітні і багатогранні, вони відзначаються багатоаспектністю та ступеневістю. Зазначені риси вимагають встановлення у державі правових механізмів, процедур використання прав, виконання обов’язків, несення відповідальності. З цією метою держава створює процесуальні норми, покликані забезпечувати оптимальну та ефективну реалізацію прав та законних інтересів суб’єктів конституційних правовідносин, закріплених у нормах конституційного матеріального права.

Центральне місце серед усіх видів юридичного процесу без сумніву займає конституційний процес. Конституційний процес (від лат. processus — проходження, просування вперед) — це встановлений нормами конституційного права порядок здійснення його суб’єктами діяльності зі створення, тлумачення та реалізації конституційно-правових та інших юридичних норм, спрямований на реалізацію матеріальних норм конституційного права в ході виконання цими суб’єктами своїх обов’язків і повноважень, здійснення окремими з них своїх прав і законних інтересів.

Сутність конституційного процесу проявляється у таких його рисах:

обумовлений одночасністю виникнення і узгодженістю дії процесуальних норм з матеріальними нормами, здійснення яких ці процесуальні норми забезпечують;

вимагає відповідності законодавчого рівня процесуальних норм законодавчому рівню відповідних норм матеріального права;

не суперечить положенням норм конституційного права, здійснюється у повній відповідності з ними;

містить імперативну складову, встановлюючи такий процедурно-процесуальний порядок, який передбачає бажаний варіант реалізації конституційних прав і обов’язків, і за якого, однак, в окремих випадках правовідносин кожен суб’єкт одержує можливість самостійно і на власний розсуд, але в межах закону, обирати один з альтернативних шляхів такої реалізації;

ґрунтується на принципах демократизму і законності, пріоритету прав і свобод громадян;

Отже, конституційно-процесуальні норми, формуючи конституційний процес, повинні визначати цільове призначення останнього, тип регульованих відносин, коло осіб, що є безпосередніми учасниками цього процесу, дії, що мають ними здійснюватися, строки і черговість здійснення цих дій, а також правові засоби, якими забезпечується функціонування цього процесу.

Розкриваючи зміст конституційного процесу, доцільно також визначити місце процесуальних норм у правовій системі суспільства. Урегульованість правової діяльності процесуальними нормами, її якісний ступінь залежить від важливості відповідних соціальних відносин для суспільства, їх складності та багатогранності, імперативного чи диспозитивного характеру регулювання матеріальних правових норм, низки інших об’єктивних і суб’єктивних факторів. Оскільки конституційне право врегульовує найбільш важливі для суспільства соціальні відносини, які відзначаються складним політико-правовим характером і багатогранною структурною побудовою, імперативним характером правового регулювання, логічно припустити, що конституційний процес як такий носить визначальний характер для держави і всього суспільства.

Поняття конституційного процесу в науці конституційно-процесуального права прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні конституційний процес традиційно розуміють як встановлений законом порядок розгляду і вирішення справ органами конституційного судочинства за конституційними поданнями і зверненнями суб’єктів конституційного процесу. також під конституційним процесом інколи розуміють процедуру притягнення окремих суб’єктів конституційних відносин до конституційно-правової відповідальності. а іноді конституційний процес взагалі зводять до процесу розробки і прийняття конституції і конституційних законів як правової підвалини процесу державного будівництва, іншими словами, основи вже державотворчого процесу. У широкому ж розумінні конституційний процес розглядають як врегульовану конституційно-процесуальними нормами діяльність органів публічної влади та їх посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, спрямовану на реалізацію матеріальних норм конституційного, а також деяких інших, суміжних з ним галузей права, в ході створення, тлумачення та реалізації правових норм, що становлять юридичну основу цих галузей права.

Виходячи з визначення конституційного процесу як встановленого конституційними нормами порядку здійснення діяльності зі створення, тлумачення та реалізації конституційно-правових та інших юридичних норм, спрямованого на досягнення певного соціального чи правового результату, доцільно класифікувати конституційний процес за видами правової діяльності на правотворчий, право-тлумачний та правореалізаційний.

Конституційно-правотворчий процес це встановлений нормами конституційного права порядок діяльності суб’єктів конституційних відносин з аналізу та оцінки правових потреб суспільства, формування і прийняття відповідних і адекватних суспільному розвиткові правових рішень і актів. Залежно від видів правотворчості і характеру її суб’єктів можна виділити законодавчий, виборчий референдний процес (останні два розглядають також і з позицій правореалізаційної діяльності, якщо вважати участь громадян у цих процесах процедурою реалізації своїх політичних прав, передбачених конституцією). Відтак, у правотворчому процесі беруть участь органи публічної влади, а також народ як єдиний її законний носій.

Правотлумачний процес — це встановлений нормами конституційного права порядок діяльності суб’єктів конституційних відносин, спрямований на з’ясування змісту правових норм та його роз’яснення іншим суб’єктам з метою правильної та ідентичної реалізації ними цих норм права. У правотлумачному процесі провідна роль належить органам конституційного судочинства1.

Правореалізаційний процес — це встановлений нормами конституційного права порядок діяльності суб’єктів конституційних відносин з використання, виконання, дотримання і застосування норм конституційного права, спрямований на використання цими суб’єктами наданих їм прав, виконання покладених на них обов’язків, утримання від вчинення заборонених дій та несення відповідальності за правопорушення. до правореалізаційного процесу можна віднести процедури і механізми реалізації громадянами своїх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх конституційних обов’язків, процедуру притягнення суб'єктів конституційних відносин до конституційно-правової відповідальності тощо.

Суб’єктами правореалізаційного процесу можуть бути будь-які суб’єкти права.? однак в особливому виді реалізації права — правозас-тосуванні лише уповноважені суб’єкти права, органи публічної влади можуть і мають право вчиняти дії, спрямовані на реалізацію цього виду діяльності. і саме у порядку правозастосування здійснюється основна функція держави — охорона і забезпечення дії права, а також застосування державного примусу.

Конституційний процес у широкому його розумінні базується на ряді принципів як вихідних, керівних ідеях його здійснення. Здебільшого основу цих принципів складають принципи діяльності окремих державних органів та їх посадових осіб, що відображають таким чином правову специфіку процесуальних форм їхньої діяльності (наприклад, загальні принципи судочинства, передбачені в Конституції, або принципи виборчого процесу, визначені виборчим законодавством тощо).

До основних принципів конституційного процесу (конституційно-процесуальної діяльності) можна віднести принципи:

законності — є найважливішим принципом конституційного процесу і характеризується як режим відповідності суспільних відносин у конституційній сфері вимогам діючих конституції і конституційних законів. Цей принцип передбачає гарантування конституційних прав і свобод громадян, неприпустимість протиставлення конституційної законності і політичної доцільності, невідворотність настання відповідальності за порушення режиму законності й державної дисципліни. принцип законності спирається також на положення про те, що правовий порядок в державі ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а державні органи та їх посадові особи при цьому зобов’язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами держави;

юридичної рівності — спирається на конституційне положення про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, і що не може бути будь-яких привілеїв чи обмежень щодо будь-кого з них. Цей принцип базується і на положенні конституції про взаємну відповідальність держави і громадянина, що передбачає, з одного боку, обов’язок громадян додержуватися вимог закону, а з іншого — відповідальність держави перед людиною за свою діяльність;

правової охорони інтересів суспільства, держави, окремих громадян та їх об’єднань — базується на обов’язку держави гарантувати права і свободи людини, обов’язку окремих її органів забезпечувати додержання і реалізацію цих прав і свобод, обов’язку забезпечувати охорону державного і громадського порядку, суспільного ладу держави;

публічності — полягає в обов’язку органів влади здійснювати свої функції і повноваження від імені держави і за державний кошт. Не випадково конституцією передбачено, наприклад, те, що судові рішення ухвалюються судами іменем України, внаслідок чого є обов’язковими до виконання на всій території України;

об’єктивності — спрямований на максимально можливе в суб’єктивних умовах виключення з конституційного процесу проявів суб’єктивізму, однобічності в аналізі й оцінці дій і фактів суб’єктів (законом, зокрема, передбачено принцип неупередженості органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу; передбачено обов’язок Конституційного суду неупереджено здійснювати конституційне судочинство, приймати рішення та висновки, що не піддаються перегляду і є обов’язковими для всіх без винятку тощо); гласності — зумовлений необхідністю повної поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо виконання покладених на них функцій, а також про факти законодавчого процесу, що створюють для громадян певні права чи обов’язки (конституцією передбачено право громадян знати свої права й обов’язки і кореспондуючий йому обов’язок органів влади доводити до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян; конституцією також передбачено право на вільний доступ до інформації, за винятком тієї, що є державною таємницею; конституцією та законами передбачено відкритість діяльності державних органів, зокрема суду при здійсненні судочинства, яке повинно повністю фіксуватися технічними засобами);

інтенсивності перебігу — передбачає встановлення на законодавчому рівні конкретних строків реалізації тих чи інших процесуальних положень (законом чітко встановлюються строки виборчого процесу, строки окремих стадій законодавчого процесу, строки провадження у справах в порядку конституційного судочинства тощо);

Самостійності в ухваленні правозаконних рішень — виключає будь-яке втручання одних органів влади і посадових осіб у процес реалізації своїх повноважень іншими органами і особами, уповноважених на здійснення відповідної управлінської діяльності (за винятком випадків, коли орган влади вищого рівня скасовує чи зупиняє дію незаконного рішення органу влади нижчого рівня). Цей принцип також виключає можливість передачі одним органом чи посадовою особою своїх повноважень іншим органам чи особам (так, президент згідно з Конституцією не може передавати свої повноваження іншим особам або органам; згідно з положеннями основного Закону до виключної компетенції парламенту як єдиного в державі органу законодавчої влади належить прийняття законів; і такі повноваження нікому не можуть бути делеговані тощо), за винятком випадків, визначених законом (зокрема, в порядку делегування органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади, віднесення до відання автономної республіки Крим додаткових повноважень, передбачених законом). Цей же принцип забезпечує передбачену конституцією свободу волевиявлення громадян на виборах і референдумах, забороняє примушування до участі або до неучасті у виборах, забороняє застосування будь-яких дій, що перешкоджають вільному формуванню і вираженню своєї волі, забороняє незаконне втручання будь-кого у виборчий процес; дотримання правових презумпцій конституційного процесу — має на меті забезпечення надійного захисту прав і законних інтересів громадян та органів влади, які беруть участь у тих чи інших процесуальних діях в конституційній сфері. до основних презумпцій конституційного процесу належить, зокрема, презумпція невинуватості особи, що є важливою процесуальною гарантією конституційних прав і свобод громадян; презумпція знання законів, за якої незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності; преюдиціальність — особлива правова презумпція, якою користується рішення органів конституційного судочинства, що виключає можливість заперечення судами загальної юрисдикції вірогідності доведених в процесі конституційного провадження юридичних фактів; презумпція правомірності правової позиції громадянина — найбільш характерна для провадження за скаргами громадян на рішення, дії чи бездіяльність органів влади та їх посадових осіб в порядку реалізації конституційного права громадян на звернення. така презумпція проявляється у тому, що позиція громадянина, котрий подає скаргу, має вважатися правомірною доти, доки не буде встановлено інше рішенням органу чи посадової особи, уповноважених законом розглядати подану скаргу по суті. іншими словами, презюмується, що наявні підстави для подання скарги, конкретне право громадянина порушено конкретними діями або бездіяльністю певного органу чи посадової особи, має місце порушення ними вимог правових норм. а окрім того, права й обов’язки щодо доведення правомірності правової позиції громадянина мають бути відповідно розподілені між ним і органом (посадовою особою), що розглядає скаргу, а також органом (посадовою особою), чиї дії або бездіяльність оскаржуються. Ця презумпція випливає з гарантованого конституцією права кожного на оскарження в суді незаконних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

У розвитку змісту конституційного процесу найбільш характерною його ознакою є послідовність, що означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, що обумовлює досконалість, оптимальність і ефективність конституційного процесу. Навпаки, недостатність правової регламентації цієї послідовності, а тим паче її відсутність, суттєво знижує якість конституційного процесу, його динамічність і, як наслідок, унеможливлює чи значно ускладнює реалізацію суб’єктами конституційних відносин своїх юридичних прав і обов’язків.

Послідовність дій, встановлених конституційно-процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях конституційного процесу. тож стадія конституційного процесу — це сукупність взаємопов’язаних дій суб’єктів конституційного права, встановлених його процесуальними нормами, які складають певну частину конституційного процесу. етапність конституційного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх конституційних процедур, передбачених його попередньою стадією. Кожен вид конституційного процесу складається з окремо визначеної кількості стадій, що характеризуються певною специфічністю. детально їх буде розглянуто нижче.

Конституційні процедури — це сукупність процесуальних норм, що визначають конкретний порядок здійснення (виконання) передбачених законом дій, прийняття відповідними суб’єктами рішень, які забезпечують реалізацію прав і обов’язків учасників конституційних правовідносин на відповідних стадіях конституційного процесу.

Деякі вчені намагаються розмежувати процесуальні та процедурні норми. однак це не зовсім правильно, позаяк розмежовувати процесуальні та процедурні норми означає прямо заперечувати однопорядкові поняття, фактично спільні через загальний теоретичний підхід до цього питання з боку інших галузей національного права. З іншого боку, визначення процедурних норм як виду процесуальних може знову повернути нас до існуючого невиправданого застосування терміну “конституційний процес” поряд із терміном “конституційне судочинство” лише на позначення розгляду окремої категорії справ, що належать до конституційної юрисдикції і знаходяться внаслідок цього у віданні органів конституційної юстиції. однак з формально-логічної точки зору видається абсолютно очевидним, що поняття “конституційний процес” значно ширше за поняття “конституційне судочинство” і включає в себе останнє. тому компромісний варіант: розмежування конституційно-процедурних норм та норм конституційного судочинства і, разом з тим, піднесення їх до спільного знаменника, яким конституційно-процесуальні норми є апріорі.

Відразу ж застережимо, що законодавчий процес як юридичне поняття слід відмежовувати від законотворчості як загально-соціального явища. Законодавчий процес, як і будь-який юридичний процес, має два значення: (1) порядок діяльності, спрямованої на створення закону; (2) сама ця діяльність.

Сверхвозможности

 

Законотворчість — ширше поняття: воно не вичерпується власне створенням законів, а охоплює і діяльність, пов'язану зі створенням закону, і оцінку його ефективності, і можливе подальше коригування (зміна, доповнення).

Формування юридичного мотиву (державної волі) про необхідність регулювання правовими нормами певної групи, роду або виду суспільних відносин у результаті аналізу фактичного стану політики, економіки, соціальної сфери --це стадія, скоріше, законотворчості, ніж законодавчого процесу. Органи, організації, особи, що займаються виявленням потреби в законодавчому врегулюванні, не завжди можуть бути учасниками правовідносин, які складають юридичний процес. Та й законодавчий процес проходить у формах, які суворо встановлені законами або парламентськими регламентами, тоді як потреба в тій чи іншій законотворчості встановлюється у різні способи, використовувані в юридичній, політичній, соціологічній та інших науках (див. § «Стадії правотворчого процесу»).

Законодавчий процес має низку стадій:

І. Передпроектна стадія.

Законодавча ініціатива — внесення проекту закону в офіційному порядку до законодавчого органу певними органами й особами. Це власне стадія законодавчого процесу. Відповідно до Конституції України, право законодавчої ініціативи в парламенті належить Президенту, народним депутатам, Кабінету Міністрів, Національному банку. Президент має право вносити законопроект позачергово.

 

II. Проектна стадія.

2. Ухвалення рішення про підготовку законопроекту, включення відповідної пропозиції до плану законопроекти их робіт.

Доручення розробити законопроект уряду або постійним комітетам у Верховній Раді; створення для цих цілей комісій, робочих груп у складі депутатів, представників зацікавлених громадських організацій, вчених-юристів та ін. Початкова розробка проекту провадиться фахівцями за конкурсом, дорученням або договором.

Ухвалення законопроекту в результаті голосування (в Україні звичайні закони ухвалюються простою більшістю голосів, конституційні — 2/3 від конституційного складу Верховної Ради) і підготування відповідної постанови законодавчого органу про вступ закону в силу. Тексти законів, ухвалені Верховної Радою, у 5-денний строк підписуються Головою Верховної Ради і невідкладно передаються на підпис Президентові України.

IV. Засвідчувальна стадія.

7. Санкціонування (підписання) закону главою держави (президентом) в установлені конституцією строки (в Україні --15 днів).

V. Інформаційна стадія.

Промульгація закону — це не лише підписання його главою держави, а й видання спеціального акта, який містить, зокрема, розпорядження про офіційне опублікування закону. Промульгація закону здійснюється зазвичай актом глави держави — указом, наказом та іншими подібними документами, текст якого в офіційних виданнях передує тексту закону, що промульговується.

В Україні — це підписання закону Президентом, підготовка постанови Верховної Ради про порядок введення в дію даного закону і офіційне його опублікування. Текст постанови Верховної Ради в офіційних виданнях передує тексту закону, що про-мульговується.

В Україні, зокрема, Президент може скористатися своїм правом відкладеного вето і повернути закон із своїми зауваженнями і пропозиціями Верховній Раді для повторного розгляду. Саме вето об'єктивно може ставати стадією законотворчого процесу, яка має позапарламентський характер. Проте вето переборюється у парламенті.

Якщо під час повторного розгляду закон ухвалюється не менше ніж 2/3 голосів установленого Конституцією складу Верховної Ради, Президент зобов'язаний підписати його й представити до офіційного опублікування протягом 10 днів.

Для докладного вивчення законодавчої процедури в Україні необхідно звернутися до Регламенту Верховної Ради України -нормативного акта, що містить систему правил, які визначають процедуру діяльності українського парламенту.

Тема 12. Конституційно-процесуальне право.

123456Следующая ⇒

Поделиться: