Має системний характер, що забезпечує ефективну і оптимальну організацію конституційно-процесуального регулювання, його послідовність і строковість.

Отже, конституційно-процесуальні норми, формуючи конституційний процес, повинні визначати цільове призначення останнього, тип регульованих відносин, коло осіб, що є безпосередніми учасниками цього процесу, дії, що мають ними здійснюватися, строки і черговість здійснення цих дій, а також правові засоби, якими забезпечується функціонування цього процесу.

Розкриваючи зміст конституційного процесу, доцільно також визначити місце процесуальних норм у правовій системі суспільства. Урегульованість правової діяльності процесуальними нормами, її якісний ступінь залежить від важливості відповідних соціальних відносин для суспільства, їх складності та багатогранності, імперативного чи диспозитивного характеру регулювання матеріальних правових норм, низки інших об’єктивних і суб’єктивних факторів. Оскільки конституційне право врегульовує найбільш важливі для суспільства соціальні відносини, які відзначаються складним політико-правовим характером і багатогранною структурною побудовою, імперативним характером правового регулювання, логічно припустити, що конституційний процес як такий носить визначальний характер для держави і всього суспільства.

Поняття конституційного процесу в науці конституційно-процесуального права прийнято розглядати в широкому і вузькому розумінні. У вузькому розумінні конституційний процес традиційно розуміють як встановлений законом порядок розгляду і вирішення справ органами конституційного судочинства за конституційними поданнями і зверненнями суб’єктів конституційного процесу. також під конституційним процесом інколи розуміють процедуру притягнення окремих суб’єктів конституційних відносин до конституційно-правової відповідальності. а іноді конституційний процес взагалі зводять до процесу розробки і прийняття конституції і конституційних законів як правової підвалини процесу державного будівництва, іншими словами, основи вже державотворчого процесу. У широкому ж розумінні конституційний процес розглядають як врегульовану конституційно-процесуальними нормами діяльність органів публічної влади та їх посадових осіб, інших уповноважених суб’єктів, спрямовану на реалізацію матеріальних норм конституційного, а також деяких інших, суміжних з ним галузей права, в ході створення, тлумачення та реалізації правових норм, що становлять юридичну основу цих галузей права.

Виходячи з визначення конституційного процесу як встановленого конституційними нормами порядку здійснення діяльності зі створення, тлумачення та реалізації конституційно-правових та інших юридичних норм, спрямованого на досягнення певного соціального чи правового результату, доцільно класифікувати конституційний процес за видами правової діяльності на правотворчий, право-тлумачний та правореалізаційний.

Конституційно-правотворчий процес це встановлений нормами конституційного права порядок діяльності суб’єктів конституційних відносин з аналізу та оцінки правових потреб суспільства, формування і прийняття відповідних і адекватних суспільному розвиткові правових рішень і актів. Залежно від видів правотворчості і характеру її суб’єктів можна виділити законодавчий, виборчий референдний процес (останні два розглядають також і з позицій правореалізаційної діяльності, якщо вважати участь громадян у цих процесах процедурою реалізації своїх політичних прав, передбачених конституцією). Відтак, у правотворчому процесі беруть участь органи публічної влади, а також народ як єдиний її законний носій.

Правотлумачний процес — це встановлений нормами конституційного права порядок діяльності суб’єктів конституційних відносин, спрямований на з’ясування змісту правових норм та його роз’яснення іншим суб’єктам з метою правильної та ідентичної реалізації ними цих норм права. У правотлумачному процесі провідна роль належить органам конституційного судочинства1.

Правореалізаційний процес — це встановлений нормами конституційного права порядок діяльності суб’єктів конституційних відносин з використання, виконання, дотримання і застосування норм конституційного права, спрямований на використання цими суб’єктами наданих їм прав, виконання покладених на них обов’язків, утримання від вчинення заборонених дій та несення відповідальності за правопорушення. до правореалізаційного процесу можна віднести процедури і механізми реалізації громадянами своїх конституційних прав і свобод, виконання ними своїх конституційних обов’язків, процедуру притягнення суб'єктів конституційних відносин до конституційно-правової відповідальності тощо.

Суб’єктами правореалізаційного процесу можуть бути будь-які суб’єкти права.? однак в особливому виді реалізації права — правозас-тосуванні лише уповноважені суб’єкти права, органи публічної влади можуть і мають право вчиняти дії, спрямовані на реалізацію цього виду діяльності. і саме у порядку правозастосування здійснюється основна функція держави — охорона і забезпечення дії права, а також застосування державного примусу.

Конституційний процес у широкому його розумінні базується на ряді принципів як вихідних, керівних ідеях його здійснення. Здебільшого основу цих принципів складають принципи діяльності окремих державних органів та їх посадових осіб, що відображають таким чином правову специфіку процесуальних форм їхньої діяльності (наприклад, загальні принципи судочинства, передбачені в Конституції, або принципи виборчого процесу, визначені виборчим законодавством тощо).

До основних принципів конституційного процесу (конституційно-процесуальної діяльності) можна віднести принципи:

законності — є найважливішим принципом конституційного процесу і характеризується як режим відповідності суспільних відносин у конституційній сфері вимогам діючих конституції і конституційних законів. Цей принцип передбачає гарантування конституційних прав і свобод громадян, неприпустимість протиставлення конституційної законності і політичної доцільності, невідворотність настання відповідальності за порушення режиму законності й державної дисципліни. принцип законності спирається також на положення про те, що правовий порядок в державі ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а державні органи та їх посадові особи при цьому зобов’язані діяти лише на підставах, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами держави;

юридичної рівності — спирається на конституційне положення про те, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом, і що не може бути будь-яких привілеїв чи обмежень щодо будь-кого з них. Цей принцип базується і на положенні конституції про взаємну відповідальність держави і громадянина, що передбачає, з одного боку, обов’язок громадян додержуватися вимог закону, а з іншого — відповідальність держави перед людиною за свою діяльність;

правової охорони інтересів суспільства, держави, окремих громадян та їх об’єднань — базується на обов’язку держави гарантувати права і свободи людини, обов’язку окремих її органів забезпечувати додержання і реалізацію цих прав і свобод, обов’язку забезпечувати охорону державного і громадського порядку, суспільного ладу держави;

публічності — полягає в обов’язку органів влади здійснювати свої функції і повноваження від імені держави і за державний кошт. Не випадково конституцією передбачено, наприклад, те, що судові рішення ухвалюються судами іменем України, внаслідок чого є обов’язковими до виконання на всій території України;

об’єктивності — спрямований на максимально можливе в суб’єктивних умовах виключення з конституційного процесу проявів суб’єктивізму, однобічності в аналізі й оцінці дій і фактів суб’єктів (законом, зокрема, передбачено принцип неупередженості органів виконавчої влади і місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб до суб’єктів виборчого процесу; передбачено обов’язок Конституційного суду неупереджено здійснювати конституційне судочинство, приймати рішення та висновки, що не піддаються перегляду і є обов’язковими для всіх без винятку тощо); гласності — зумовлений необхідністю повної поінформованості суспільства про діяльність державних органів, їх посадових осіб щодо виконання покладених на них функцій, а також про факти законодавчого процесу, що створюють для громадян певні права чи обов’язки (конституцією передбачено право громадян знати свої права й обов’язки і кореспондуючий йому обов’язок органів влади доводити до відома населення закони та інші нормативно-правові акти, які визначають права і обов’язки громадян; конституцією також передбачено право на вільний доступ до інформації, за винятком тієї, що є державною таємницею; конституцією та законами передбачено відкритість діяльності державних органів, зокрема суду при здійсненні судочинства, яке повинно повністю фіксуватися технічними засобами);

інтенсивності перебігу — передбачає встановлення на законодавчому рівні конкретних строків реалізації тих чи інших процесуальних положень (законом чітко встановлюються строки виборчого процесу, строки окремих стадій законодавчого процесу, строки провадження у справах в порядку конституційного судочинства тощо);

Самостійності в ухваленні правозаконних рішень — виключає будь-яке втручання одних органів влади і посадових осіб у процес реалізації своїх повноважень іншими органами і особами, уповноважених на здійснення відповідної управлінської діяльності (за винятком випадків, коли орган влади вищого рівня скасовує чи зупиняє дію незаконного рішення органу влади нижчого рівня). Цей принцип також виключає можливість передачі одним органом чи посадовою особою своїх повноважень іншим органам чи особам (так, президент згідно з Конституцією не може передавати свої повноваження іншим особам або органам; згідно з положеннями основного Закону до виключної компетенції парламенту як єдиного в державі органу законодавчої влади належить прийняття законів; і такі повноваження нікому не можуть бути делеговані тощо), за винятком випадків, визначених законом (зокрема, в порядку делегування органам місцевого самоврядування окремих повноважень органів виконавчої влади, віднесення до відання автономної республіки Крим додаткових повноважень, передбачених законом). Цей же принцип забезпечує передбачену конституцією свободу волевиявлення громадян на виборах і референдумах, забороняє примушування до участі або до неучасті у виборах, забороняє застосування будь-яких дій, що перешкоджають вільному формуванню і вираженню своєї волі, забороняє незаконне втручання будь-кого у виборчий процес; дотримання правових презумпцій конституційного процесу — має на меті забезпечення надійного захисту прав і законних інтересів громадян та органів влади, які беруть участь у тих чи інших процесуальних діях в конституційній сфері. до основних презумпцій конституційного процесу належить, зокрема, презумпція невинуватості особи, що є важливою процесуальною гарантією конституційних прав і свобод громадян; презумпція знання законів, за якої незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності; преюдиціальність — особлива правова презумпція, якою користується рішення органів конституційного судочинства, що виключає можливість заперечення судами загальної юрисдикції вірогідності доведених в процесі конституційного провадження юридичних фактів; презумпція правомірності правової позиції громадянина — найбільш характерна для провадження за скаргами громадян на рішення, дії чи бездіяльність органів влади та їх посадових осіб в порядку реалізації конституційного права громадян на звернення. така презумпція проявляється у тому, що позиція громадянина, котрий подає скаргу, має вважатися правомірною доти, доки не буде встановлено інше рішенням органу чи посадової особи, уповноважених законом розглядати подану скаргу по суті. іншими словами, презюмується, що наявні підстави для подання скарги, конкретне право громадянина порушено конкретними діями або бездіяльністю певного органу чи посадової особи, має місце порушення ними вимог правових норм. а окрім того, права й обов’язки щодо доведення правомірності правової позиції громадянина мають бути відповідно розподілені між ним і органом (посадовою особою), що розглядає скаргу, а також органом (посадовою особою), чиї дії або бездіяльність оскаржуються. Ця презумпція випливає з гарантованого конституцією права кожного на оскарження в суді незаконних рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб.

У розвитку змісту конституційного процесу найбільш характерною його ознакою є послідовність, що означає наявність вимог суворої регламентації черговості дій, що обумовлює досконалість, оптимальність і ефективність конституційного процесу. Навпаки, недостатність правової регламентації цієї послідовності, а тим паче її відсутність, суттєво знижує якість конституційного процесу, його динамічність і, як наслідок, унеможливлює чи значно ускладнює реалізацію суб’єктами конституційних відносин своїх юридичних прав і обов’язків.

Послідовність дій, встановлених конституційно-процесуальними нормами, знаходить свій вираз у стадіях конституційного процесу. тож стадія конституційного процесу — це сукупність взаємопов’язаних дій суб’єктів конституційного права, встановлених його процесуальними нормами, які складають певну частину конституційного процесу. етапність конституційного процесу полягає у суворій послідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії процесу лише після виконання всіх конституційних процедур, передбачених його попередньою стадією. Кожен вид конституційного процесу складається з окремо визначеної кількості стадій, що характеризуються певною специфічністю. детально їх буде розглянуто нижче.

Конституційні процедури — це сукупність процесуальних норм, що визначають конкретний порядок здійснення (виконання) передбачених законом дій, прийняття відповідними суб’єктами рішень, які забезпечують реалізацію прав і обов’язків учасників конституційних правовідносин на відповідних стадіях конституційного процесу.

Деякі вчені намагаються розмежувати процесуальні та процедурні норми. однак це не зовсім правильно, позаяк розмежовувати процесуальні та процедурні норми означає прямо заперечувати однопорядкові поняття, фактично спільні через загальний теоретичний підхід до цього питання з боку інших галузей національного права. З іншого боку, визначення процедурних норм як виду процесуальних може знову повернути нас до існуючого невиправданого застосування терміну “конституційний процес” поряд із терміном “конституційне судочинство” лише на позначення розгляду окремої категорії справ, що належать до конституційної юрисдикції і знаходяться внаслідок цього у віданні органів конституційної юстиції. однак з формально-логічної точки зору видається абсолютно очевидним, що поняття “конституційний процес” значно ширше за поняття “конституційне судочинство” і включає в себе останнє. тому компромісний варіант: розмежування конституційно-процедурних норм та норм конституційного судочинства і, разом з тим, піднесення їх до спільного знаменника, яким конституційно-процесуальні норми є апріорі.

⇐ Предыдущая123456Следующая ⇒

Поделиться: