Історія політології як науки .

Традиція викладання політичних наук у Росії існує з 1755, коли за пропозицією М. В. Ломоносова в структурі Московського університету була заснована кафедра політики[1.]. З 1804 по 1835 в складі Московського університету працював факультет моральних і політичних наук, який готує фахівців в галузі політики і політичної економії [4.].

Необхідність ідеологічної боротьби з СРСР в кінці 1940-х, однією з ідеологічних платформ якого була політекономія (см Політологія СРСР), а також бурхливий повоєнний розвиток такого напрямку соціології як політтехнологія, спонукала політичну еліту країн НАТО, зняти негласне табу з цієї теми, доповнивши її політтехнологією, і оформити як самостійну галузь наукового знання; до того коло питань, пов'язаних з теорією державного устрою, розглядався в рамках філософії, а з кінця XIX століття - також соціології.

В СРСР офіційно була названа «буржуазною лженаукою»[7.], що, однак, не завадило відкриття в 1955 Радянської асоціації політичних наук.

Відродження політології відбувається в 1989 р. - З часу введення дисципліни до реєстру спеціальностей вузів країни[1.].

У рамках системно-управлінського підходу в політології об'єктом вивчення політології називаються процеси та ефективність політичного управління всіма видами технологій і процесів життєдіяльності в державі. Як логічної основи системи політичного управління розглядається ідеологія. При системно-управлінському підході в політології формулюються функції і ролі ідеології, політичної культури, громадянського суспільства (як суб'єкта і об'єкта політичного управління), розроблена система коефіцієнтів для кількісної оцінки ефективності політичного управління та оцінки діяльності політичних суб'єктів ( політичних партій).

Історія розвитку української політичної думки відбиває специфіку історичного розвитку нашої країни, своєрідність історичної долі українського народу. Головною проблемою роздумів української інтелігенції, починаючи з 40-х років XIX ст., було осмислення історичного шляху, пройденого українським народом, і уклад його державного життя. Продовжуючи традицію декабристів, Н. Костомаров, Т. Шевченка, Н. Гулак, О. Навроцкий, інші члени Кирилло-Мефодиевского товариства обгрунтовували необхідність відродження української державності у рамках слов'янської федерації, побудованої на демократичних принципах. Ліквідація кріпака права, знищення самодержавства (російській версії абсолютизму), встановлення республіканської форми правління - головні складові політичної програми української демократії XIX століття.

Традиції демократизму, федералізму розвивалися наступними поколіннями українських учених, політичних діячів, літераторів. Домінуючим в українській політичній думці став народницький напрям (М. Грушевський, С. Шелухин, Р. Ляшенко), що підкреслює пріоритет інтересів народу, суспільства над інтересами держави. Найбільш відомим представником цього напряму був історик, політичний діяч, перший президент незалежної України (березень 1917 - квітень 1918 г) М. Грушевський. У 10-млосній "Історії України - Русі" учений обгрунтовував ідею народовладдя, аналізував процес створення української нації, її традиції і цінності, розвивав думку про федеральне облаштування слов'янських держав.

На рубежі XIX і XX віків на тлі національного і соціального визвольного руху українська політична думка розвивалася у різних напрямах. Опонентом народницької школи був М. Драгоманов, прибічник суспільно-культурного прогресу, примату політичної сфери суспільства над економічною. Виступаючи за широкі політичні реформи, він обгрунтовував необхідність громадянських свобод і децентралізації влади, розвивав ідею місцевого самоврядування. Держава, по Драгоманову, має бути "вільним союзом" органів місцевого самоврядування, які, об'єднуючись на конфедеративній основі, споруджують перешкоду централізму і забезпечують вільний розвиток особистості і народу.

Важливим напрямом української політичної думки була консервативна течія (В. Ліпінський, С. Томашевский, С. Кубчинский), що обгрунтовувала політико-правові основи монархічного гетьманского будуючи в Україні як у минулому, так і в XX повіках. Розцінюючи Переяславську Раду 1654 р. як міжнародний союз Росії і України, спрямований проти загальних ворогів - Польщі і Туреччини, учені цієї школи українських політологів вважали основним напрямом української національної політики створення незалежної України у формі спадкової монархії.

Проблеми державного будівництва України вивчали прибічники національно-державного напряму (С. Днестрянский, В. Старосольский, О. Бочковский, О. Эйхельман). У руслі цього напряму розроблялися проекти української конституції, розвивалася ідея федерації з обгрунтуванням права народів на самовизначення.

Спадщина, української політичної науки не втратило своїй актуальності і у наш час. Хіба не сучасно звучать зараз слова В. Ліпінського : "Ніхто не побудує нам держави, якщо ми самі його не побудуємо, і ніхто не зробить з нас націю, якщо ми самі нацією не хочемо бути".

Процес становлення сучасної української політології починається з кінця 1980-х років. У усіх внз країни створені кафедри політологічних наук, політологія міцно завоювала свої позиції як наукова і учбова дисципліна. У Україні видаються журнали: «Політична думка», «Розбудова держави», "Президент". Помітною подією в науковому і громадському житті став вихід у світ в 1997 р. першого в Україні "Політологічного енциклопедичного словника", що вмістив більше 700 статей, присвячених найбільш вживаним поняттям в політичному житті. У країні успішно функціонує ряд політологічних об'єднань. Цікаві і плідні дослідження проводять Інститут національних стосунків і політології Національної академії наук, Інститут політики і ряд інших науково-дослідних установ[5.]

Розділ II

2. Поняття постмодернізму

2.1. Постмодернізм є відносно недавнім явищем: його вік складає близько чверті століття. Поняття «постмодернізму», як основної проблеми сучасності, що характеризується протиборством різнорідних способів мислення і життєвих форм, вперше ввів у кінці сімдесятих років французький філософ Жан-Франсуа Лиотар. Будучи передусім культурою постіндустріального, інформаційного суспільства, він в той же час виходить за її рамки і в тій чи іншій мірі проявляється в усіх сферах громадського життя, включаючи економіку і політику. Провідну роль в постіндустріальному суспільстві набуває сфера послуг, наука і освіта, корпорації поступаються головним місцем університетам, а бізнесмени - вченим і професійним сᴨеціалістам. У житті суспільства усе більше значення набуває виробництво, розподіл і споживання інформації. Якщо виділення молоді в особливу соціальну групу стало ознакою входження людини в індустріальне століття, Новий час, то настання епохи постмодернізму і постіндустріального суспільства ознаменувала поява молодіжної субкультури. Виникнення субкультури хіппі є найбільш яскравим прикладом змін світогляду людини другої половини ХХ століття[7.].

Найяскравіше виразивши себе в мистецтві, постмодернізм існує і як цілком певний напрям у філософії. В цілому постмодернізм з'являється сьогодні як особливий духовний стан і настрій, як спосіб життя і культура[6.].

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: