Особливості добровільного представництва

Цей різновид представництва у цивільному процесі найбільш поширений в судовій практиці, оскільки дозволяє використовувати юридично грамотних осіб для ведення цивільних справ у суді. Воно виникає на довірчій основі між тим, кого представляють, і представником і не є неминучим у цивільній справі, оскільки особи, які беруть участь у справі, які володіють процесуальною дієздатністю, можуть особисто вести свої справи в суді. Вони мають право самі виступити в процесі без представника або разом із представником, або не брати участі в процесі (якщо суд не визнає це за необхідне) і доручити ведення справи представникові.

Ще римським правом сформульоване правило, що ніхто не може бути примушений до позову. Важливою обставиною є те, що для виникнення добровільного представництва у суді обов'язково повинна бути згода представника здійснити його, на відміну від законного представника, для якого є обов'язком захист особи, представником якої він є.

Особливістю договірного представника є те, що його дії, на відміну віддій законного представника, не піддаються контролю суду з позиції відповідності інтересам суб'єкта, якого представляють. Якщо дії законного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє, то суд має механізми впливу на такого представника, але не має їх щодо добровільного представника. Суд може тільки не прийняти мирову угоду в справі, якщо вона суперечить вимогам закону.

Крім того, у випадку укладання мирової угоди суди не перевіряють її відповідність інтересам довірителів, оскільки поняття "вимоги закону" та "інтереси довірителя" можуть не співпадати. У цих випадках несумлінні представники мають змогу діяти у своїх інтересах.

Добровільне представництво за підставами виникнення можна класифікувати на договірне та громадське (Закон України від 15 вересня 1999 р. "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" наділяє профспілки, їхні об'єднання правом представляти інтереси своїх членів при реалізації ними конституційного права на звернення за захистом суб'єктивних прав до судових органів).

Проаналізувавши основні характерні риси добровільного і необхідного представництва, можна виокремити такі:

1) добровільним представником може бути особа, яка обирається особою, яку представляють, самостійно (крім передоручення), необхідний (законний) представник стає таким з огляду на відповідні сімейні відносини, на особливий легітимаційний акт держави (державних органів) чи пряму вказівку в законі;

2) при представництві за законом повноваження автоматично виникає на основі визначеного в законі фактичного складу, а повноваження добровільного представника виникає в силу правочину, що здійснює особа, яку представляють (для громадського представництва як різновиду добровільного необхідні також доручення члена організації та, як правило, факт членства):

3) при представництві за законом особа потенційного представника в імперативній формі визначається законом, а при добровільному — особою, яку представляють;

4) законний представник має право на здійснення всіх процесуальних дій, що належать особі, яку представляють, які ця особа обмежити не може, оскільки, що її воля не має юридичної значущості чи її воля невідома (представництво безвісно відсутньої особи), а добровільний представник може бути обмежений у здійсненні визначених процесуальних дій особою, яку представляють, за її бажанням;

5) дії законного представника частково контролюються судом у частині відповідності його дій інтересам особи, яку представляють, при укладанні мирової угоди, відмові віл позову, визнанні позову, а при добровільному представництві суд не має таких правомочностей, крім укладання мирової угоди;

6) нормативною основою законного представництва є закон чи адміністративний акт і закон, а добровільного — договір і закон;

7) уповноваження добровільного представника має форму, як правило, довіреності, а законного — форму свідоцтва про народження дитини або рішення про призначення опікуном, піклувальником чи охоронцем спадкового майна;

8) законний представник не пов'язаний бажаннями, вказівками особи, яку він представляє (крім випадків, коли батьки відповідно до ст. 177 СК мають вислухати думку дитини щодо способів управління її майном, однак обов'язку виконати бажання дитини щодо цього питання закон не встановлює), а добровільний представник, навпаки, пов'язаний через, як правило, довірчі та договірні відносини;

9) фізична особа, яку представляють при законному представництві, як правило, не має повної цивільної дієздатності, а при добровільному вона завжди дієздатна.

⇐ Предыдущая1234567Следующая ⇒

Поделиться: