Утворення Директорії та її діяльність.

Директорія УНР — найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Директорія УНР прийшла на зміну гетьманату, який було повалено 14 грудня 1918 року.

Відразу після зайняття Києва (14 грудня 1918 року) Директорія оприлюднила ряд свідоцтв, спрямованих проти поміщиків і буржуазії. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при гетьмані чиновників. Уряд мав намір позбавити промислову й аграрну буржуазію виборчих прав. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Через такий радикалізм Директорія залишилася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців та чиновників державного апарату. Революційна стихія селянства виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ і стала перероджуватись в руйнівну анархію.

Аграрна реформа Директорії Було задекларовано про вилучення землі у поміщиків без викупу. Щоби заспокоїти поміщиків,їм було обіцяно: компенсацію затрат на різноманітні (агротехнічні, меліоративні тощо) вдосконалення, раніше проведені у маєтках; оголошено про недоторканність земель промислових підприємств і цукрових заводів; конфіскації не підлягали землі іноземних підданих; у руках заможних селян залишилися ділянки площею до 15 десятин землі. Більшість селян розцінили ці заходи як пропоміщицькі, і це у свою чергу розширювало простори для більшовицької агітації.

Директорії вдалося досягнути розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею.

4 січня 1919 року законом Директорії українська гривня була визнана єдиним законним засобом оплати на території УНР.

Володимир Винниченко — голова Директорії (14 грудня 1918 року — 13 лютого 1919 року)

Симон Петлюра — Головний Отаман; голова Директорії (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року).

47.   Проголошення ЗУНР та Акт Злуки ЗУНР з УНР.

Коли 1 листопада 1918 року українські військові заволоділи Львовом, між ними і створеними польськими загонами почалися запеклі бої, і не тільки в місті, а й на значній частині Західної України. В такій складній ситуації Національна рада 9 листопада призначила тимчасовий уряд – Державний секретаріат – на чолі з К.Левицьким, а 13 листопада було офіційно проголошено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР). 22 листопада 1918 року молода держава, що тільки-но народилася, зазнала могутнього удару від поляків. Галицькі вояки були змушені здати їм Львів.

Уряд переїхав спочатку до Тернополя, а потім наприкінці грудня – до Станіслава. 22-23 листопада відбулися вибори депутатів до Української національної ради у складі 150 осіб. Вони представляли інтереси інтелігенції, міщанства, духовенства, селянства, абсолютна більшість із них була українцями і займали помірковано-національні позиції. Президентом республіки став Є.Петрушевич.

Після проголошення 13 листопада 1918 року ЗУНР, депутати почали здійснювати законодавчі перетворення. Новій державі на своїй території вдалося забезпечити певний порядок і стабільність, створити органи місцевого управління, залучити до роботи в них фахівців різних спеціальностей.

Важливим здобутком у галузі соціально-економічної політики її уряду було розв’язання земельного питання: всі великі приватні землеволодіння, які належали переважно полякам, розподілялися між бідним селянством.

Ефективним законодавчим актом Національної ради було надання гарантії виборчих прав усім громадянам ЗУНР, широких прав національним меншинам, включаючи забезпечення їм 30٪ місць у майбутньому парламенті. Керівництво держави послідовно заявляло про своє рішення «перестати існувати як окрема держава й злитися в одну велику державу з Українською Народною Республікою».

4 січня 1919 року Українська національна рада ухвалила проект відповідного договору, а 22 січня в Києві, на Софіївській площі, було проголошену злуку Галичини, Буковини, Угорської Русі й Наддніпрянської Великої України з Українською Народною Республікою. ЗУНР з того часу прийняла назву Західна область Української Народної Республіки (ЗО УНР).

49. . Українська СРР на поч. 20-х рр. ХХ ст. Політика "воєнного комунізму"

Воєнний комунізм — здійснювані більшовиками з середини 1918 (в Україні з 1919 року) по березень 1921 соціально-економічні перетворення на підконтрольній їм території колишньої Російської імперії.

В основу воєнного комунізму була покладена ідея відмови від капіталізму та швидкого революційного переходу до комуністичного ладу шляхом одержавлення власності, згортання товарно-грошових відносин, тотального підпорядкування суспільних, групових, індивідуальних інтересів державним. В економіці — це обвальна націоналізація промислових підприємств, поміщицьких маєтків, торговельних закладів. Воєнний комунізм передбачав примусовий державний перерозподіл ресурсів, у тому числі предметів і товарів широкого вжитку та продовольства, державну монополію на хліб та інші продукти харчування. Практичним утіленням останньої стала так звана продрозкладка за допомогою спеціальних продовольчих загонів. У політичному житті — це перетворення Рад із широких представницьких органів на органи диктатури з обмеженням виборчих прав, масова заміна Рад ревкомами, комбідами, переслідування опозиційних партій, створення привілейованих умов для РКП(б). В ідеології та культурі воєннокомуністичні заходи полягали в пропаганді комунізму, запереченні старих культурних надбань, у формалістичних пошуках нового в літературі й мистецтві.

В галузі економіки політика воєнного комунізму зазнала повного краху, і Ленін був змушений починаючи з Х з'їзду РКП(б) (березень 1921) визнати її недієвість і шукати шляхи відступу, компромісу з народними масами, невдоволення яких набрало характеру політичної кризи. На зміну військовому комунізму прийшла нова економічна політика. В Україні вона була запроваджена з осені 1921.

Одержавлення промисловості провадилося в формі націоналізації. Націоналізація стосувалася не лише великих, а й середніх та дрібних підприємств. Здійснити її єдиним актом виявилося неможливим (як неможливо в наші дні відразу здійснити приватизацію).

Знищення ринкових відносин, яке становило центральний пункт комуністичної доктрини, вимагало цілковитої ліквідації приватної власності на засоби виробництва. Тобто йшлося не лише про експропріацію буржуазії та поміщиків, а й про ліквідацію дрібних власників, які використовували в основному родинну працю й обходилися без постійного використання найманої робочої сили. Десятки мільйонів таких власників (селян, кустарів, ремісників, дрібних торговців) більшовики називали «дрібною буржуазією».

⇐ Предыдущая12345678910Следующая ⇒

Поделиться: