Біхевіоризм - перший напрямок в історії розвитку психології, яке запропонувало наукові методи дослідження поведінки людини.

Стр 1 из 3Следующая ⇒

Біхевіоризм

Основоположником даного напряму є американський вчений

Д. Уотсон (1878-1958). Психологія як наука повинна займатися не сві-

домістю, душевними явищами, які недоступні науковому спостережен-

ню, а поведінкою. Уотсон вважає, що основне завдання біхевіоризму (з

англ. bеhаviour – поведінка) полягає в накопиченні спостережень за

поведінкою таким чином, щоб можна було сказати наперед, яка буде

реакція людини на відповідну ситуацію (стимул). Поведінка є або ре-

зультатом навчання – індивідуально надбаного шляхом сліпих проб і

помилок, або завченого репертуару навичок. Е. Толмен, К. Халл і

Б. Скіннер, послідовники Уотсона, дійшли висновку, що все-таки зв’я-

зки між стимулами і реакціями не є прямими. Вони опосередковані

“проміжними змінними” – знаннями, контролюючим механізмом то-

що. Однак трактуються ці механізми аналогічно з рахунково-

вирішальним пристроєм ЕОМ, тобто непсихологічно. Проте ідеї біхе-

віоризму сприятливо вплинули на лінгвістику, антропологію, соціоло-

гію, стали одним з джерел зробили, зробили внесок у розробку пробле-

ми навчання.

Біхевіоризм - перший напрямок в історії розвитку психології, яке запропонувало наукові методи дослідження поведінки людини.

Цей напрям у психології виникло на початку ХХ століття. У той, момент, коли психологія переживала серйозний методологічний криза, який був викликаний відсутністю об'єктивних методів дослідження психіки. Запропоновані функціональної психологією, структуралізмом або Вюрцбургской школою методи при більш пильному розгляді виявлялися далекими від об'єктивності, що й доводилось і тими розбіжностями, які виникали при обговоренні отриманих результатів.

Різні наукові інтереси, методологічні принципи і соціальна ситуація, в якій творили вчені перших десятиліть XX ст., Не дозволяли прийти до загального розуміння цілей, предмета психології та її методів.

Внаслідок цих причин у 20-ті роки ХХ століття психологія розділилася на окремі гілки, розвиваючі та відстоюють свої концептуальні лінії змісту і структури психіки. У той момент з'явилися три ведучих напрямки - біхевіоризм, гештальтпсихологія і глибинна психологія, кожне з яких мало власний предмет психології і свій метод дослідження психіки.

Біхевіоризм, використовуючи експеримент і спостереження, вивчає поведінку.

Як вже було сказано, біхевіоризм зробив предметом свого дослідження поведінка, з чим пов'язано і нова назва психології (behavior - поведінка). При цьому під поведінкою розумілася об'єктивно спостерігається система реакцій організму на зовнішні і внутрішні стимули. Така зміна предмета дослідження пояснювалося завданням зробити психологію об'єктивною наукою. Це прагнення відповідало духові часу і стало причиною того методологічної кризи психології, про який вже говорилося вище. Уотсон висунув ідею про необхідність переглянути завдання психології, яка не може ставити перед собою мету стати об'єктивною і експериментальною наукою, не маючи об'єктивного методу дослідження основного предмета. На думку Уотсона, необхідно переглянути цей предмет, замінивши його тим, який буде пов'язаний з психічною сферою людини і одночасно доступний об'єктивному спостереженню і експериментальному дослідженню. Саме таким предметом і служить поведінка, яке, як довели у своїх роботах А. Бен, Г. Спенсер, І.М. Сєченов та інші вчені, є такою ж складовою психіки, як свідомість. Слідуючи цим теоріям, Уотсон доводив, що поведінка являє собою єдиний об'єкт, доступний вивчення, а тому психологія повинна виключити свідомість зі свого предмету, залишивши в ньому тільки поведінку.

38.Характеристика основних напрямків практичної психології.

Направление психологии, опирающееся на достижения теоретической психологии и призванное разрабатывать новые способы психологической интервенции и - в целом - поддерживать деятельность практического психолога.

Когнитивно-бихевиоральное

Бихевиоральное направление рассматривает человека как сложную машину, отвечающую реакциями на воздействия внешней среды, преломляя их сквозь призму внутренних переменных (ментальных карт, целей и потребностей). Работая со способами понимания и подкрепляя правильное поведение, происходит психотерапия. Это - бихевиоризм и когнитивно-бихевиоральный подход. См.→

Психодинамическое

Психодинамическое направление исходит из того, что вся происходящая в нас внутренняя жизнь - это проявление динамики внутренних импульсов в их столкновении с представлениями о реальности, игра индивидуального или коллективного бессознательного, проявление нашей внутренней природы, как реализующей наши инстинкты, так и подтолкающей нас к развитию и самоактуализации. Соответственно, это психоанализ, юнгианство и гуманистический подход.

Гуманитарное

Гуманитарное направление объединено верой во внутреннюю свободу человека, верой в возможность человека самому формировать свои отношения, смыслы и жизненные ценности, быть верным самому себе. В первую очередь, это экзистенциальный и духовные подходы. См.→

Направление личной социальной ответственности требует с человека личной ответственности его внешнее, социальное поведение. Этого ожидает от человека традиционная педагогика, таков подход работодателей, таков деятельный и личностно-деятельный подход.

39.Визначити відмінність емоцій та почуттів

Діяльність людини, її поведінка завжди викликають позитивне або негативне ставлення до неї. Ставлення до дійсності відображується в мозку й переживається як задоволення або незадоволення, радість, сум, гнів, сором. Такі переживання називають емоціями, почуттями.

Людські емоції та почуття найяскравіше виражають духовні запити і прагнення людини, її ставлення до дійсності. К. Ушинський писав, що “ні слова, ні думки, навіть вчинки наші не виражають так ясно нас самих і наше ставлення до світу, як наші почуття”.

Емоція - це загальна форма переживання організмом своєї життєдіяльності. Розрізняють прості та складні емоції. Переживання задоволення від їжі, бадьорості, втоми, болю - це прості емоції. Вони властиві і людям, і тваринам. Прості емоції в людському житті перетворилися на складні емоції та почуття. Характерна ознака складних емоцій полягає в тому, що вони виникають у результаті усвідомлення об’єкта, що викликав їх, розуміння їхнього життєвого значення (наприклад, переживання задоволення при сприйманні музики, пейзажу).

Почуття - це специфічні людські, узагальнені переживання ставлення до людських потреб, задоволення або незадоволення яких викликає позитивні або негативні емоції - радість, любов, гордість або сум, гнів, сором тощо.

Як почуття виявляється ставлення особистості до праці, подій, інших людей, до самої себе. За якістю переживань відрізняють одні емоції та почуття від інших (наприклад, радість - від гніву, любов - від ненависті).

Емоціям та почуттям властива полярність Вона виявляється в тому, що кожна емоція, кожне почуття за різних обставин може виявлятися протилежно: “радість - горе”, “любов - ненависть”, “симпатія - антипатія”, “задоволення - незадоволення”.

Залежно від індивідуальних особливостей особистості, її стану і ставлення до ситуації та об’єктів, що викликають переживання, емоції та почуття виявляються більш-менш інтенсивно, бувають довготривалими або короткочасними.

Характерна особливість емоцій і почуттів полягає в тому, що вони цілковито захоплюють особистість. Здійснюють майже блискавичну інтеграцію, тобто об’єднання в ціле всіх функцій організму, емоції сигналізують при користі або шкідливості впливи на організм, завдяки чому мають універсальне значення для життя організму. Охоплюючи всі різновиди переживань людини - від глибоко травмуючих страждань до високих форм радості та соціального відчуття життя, емоції стають як позитивним чинником у життєдіяльності, підносячи активність організму, так і негативним, пригнічуючи всі його функції. Відомий фізіолог П. Анохін вважає, що емоції, довготривалі негативні емоції (страх, переживання болю тощо), відіграють вирішальну роль у розвитку та званих неврогенних захворювань.

Природа емоцій і почуттів органічно пов’язана з потребами. Потреба як нужда в чомусь завжди супроводжується позитивними або негативними переживаннями в різних їх варіаціях. Характер переживань зумовлюється ставленням особистості до потреб, обставин, які сприяють або не сприяють їх задоволенню.

Потреби людини і тварин відрізняються за змістом, інтенсивністю та способом їх задоволення, а це зумовлює відмінність в емоціях людей і тварин, навіть у таких, які є спільними для них - гнів, страх, радість, сум тощо. Людські емоції докорінно змінилися у процесі історичного розвитку людини, набували своєрідних особливостей. Голод, наприклад, переживається людиною не так, як твариною. Людина залежно від обставин може стримувати голод, відмовлятися від їжі.

У людини як суспільної істоти виникли вищі, духовні потреби, а з ними й вищі почуття - моральні, естетичні, пізнавальні, які не властиві тварині. Тваринні емоції залишилися на рівні інтенсивних форм життєдіяльності. Почуття сорому, вказував Ч. Дарвін, властиве лише людині. Емоції, почуття людини пов’язані з її діяльністю: діяльність викликає різні переживання у зв’язку зі ставленням до неї та успіхами у виконанні, а емоції та почуття, у свою чергу, стимулюють людину до діяльності, наснажують її, стають внутрішньою спонукою, її мотивами. Почуття збагачують життя людини. Ідеї без почуттів - холодні, “світять, та не гріють”, позбавлені життєвості та енергії, не здатні перейти в діло. Переконаність у чомусь без почуттів неможлива.

40. Основні положення психоаналітичної концепції З. Фрейда

Однією з найвпливовіших ідейних течій XX ст. став психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовуватись у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів.

Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо зміст першого та другого аспектів психоаналізу. Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Теорія З.Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи. Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Спираючись на дані природничих наук і дотримуючись біологічного стилю мислення, З.Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу. Лібідо, згідно з Фрейдом, — це психічна енергія, яка лежить в основі всіх сексуальних проявів індивіда, сила, що кількісно змінюється і якою можна вимірювати всі процеси та перетворення в сфері сексуального збудження. Вчення про лібідо є подальшим розвитком енергетичного підходу до психіки. Психічна енергія інтерпретується З.Фрейдом як енергія лібідо, а також субстанція, що кількісно змінюється. Інстинктивний імпульс може бути розрядженим у дію, витісненим (витіснення — це переведення психічного змісту із свідомості у несвідоме і збереження його у несвідомому стані) назад у несвідоме, або ж енергія сексуальних потягів відхиляється від прямої мети і спрямовується до несексуальних (соціальних) цілей. Цей останній процес Фрейд називає сублімацією. З точки зору вчення про лібідо процес психічного розвитку людини є за своєю суттю біологічно детермінованим процесом перетворень її сексуального інстинкту. Проте З.Фрейд з цілого ряду причин змушений був коригувати свою систему. Труднощі, пов'язані із зведенням усієї людської поведінки до проявів сексуальності, з одного боку, вплив подій першої світової війни (страждання людей, пов'язані не з сексуальними переживаннями, а з травмуючими їх випробуваннями війни) — з іншого, критика опонентів — з третього, змусили З.Фрейда дещо переглянути структуру інстинктів (воля до влади, сексуально-еротичний, інстинкти марнославства, агресивності та ін.). Своєрідними і неоднозначними є уявлення З.Фрейда про суб'єктивну реальність людини. У праці "Я і Воно" (1923) він розгортає структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: "Воно" (id, ig), "Я" (ego, его) та "Над-Я" (super-ego, super-ero). Під "Воно" Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетично первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство. Вимоги "Воно" мають задовільнятися "Я". "Я", як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, це посередник між несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності. "Я" прагне зробити "Воно" прийнятним для світу і привести світ у відповідність до бажань "Воно". Особливого значення З.Фрейд надавав "Над-Я", яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. Якщо "Воно" зумовлене генетич-но, "Я" — індивідуальним досвідом, то "Над-Я" є результатом впливу інших людей. "Над-Я" — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства. Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.