Міністерство освіти і науки України. Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Міністерство освіти і науки України

Чорноморський державний університет імені Петра Могили

Кафедра міжнародних відносин та зовнішньої політики

Наукова дисципліна – Історія політичних вчень

 

Творча робота на тему:

Неоліберальна теорія Ф.А. фон Хайєка. "Шлях до рабства". Л. фон Мізес

 

Консультант: Вовчук Л.В.

Виконавці: студенти 191 гр.

Пікалова Т.О

Пелюх К.І.

Покотилюк В. М.

Семенченко К. Е.

 

 

Миколаїв – 2014

Зміст

Вступ………………………………………………………………..…………с. 4-5

Розділ 1. Неолібералізм, як економічна теорія……………………………….с. 5

1.1 Американська школа неолібералізму. Монетаризм…………….......….с. 5-6

1.2 Неолібералізм у Німеччині. Теорія соціально-ринкового господарства……………………………………………………………...с. 6-7

1.3 Французька школа неолібералізму………………………………….......с. 7-8

1.4 Англійський неолібералізм. Основоположник неолібералізму Фрідріх фон Хайєк…………………………………………………………….….с. 8-12

1.5 Характеристика твору Хайєка «Шлях до рабства»………………….с. 12-14

Розділ 2. Людвіг фон Мізес як один із основоположників неолібералізму……………………………………………………………..с. 14-18

Висновок………………………………………………………………...…с. 18-19

Список використаної літератури……………………………………………..с. 20

 

 

Вступ

Монополізація економіки, виникнення державно-монополістичної форми власності, усесвітня економічна криза 20 - 30-х рр. Поставили під сумнів основні постулати ортодоксального неокласицизму. У цей час формується теорія неолібералізму - течії в неокласичному вченні, що означає можливість часткового, обмеженого впливу держави на економіку. Це свідчить про пристосування ідей лібералізму до нової дійсності, та про початок нового етапу його розвитку.

Неолібералізм – політична течія, методологічною основою якого стають ідеї традиційного лібералізму, нової історичної школи та неокласики. Неолібералізм склався в другій половині XIX ст. Основні риси:

- зберігається прихильність засадничим постулатам лібералізму: свободи і права особи, рівноправ'я всіх громадян, конституціалізм, приватна власність і підприємництво як основа господарського життя і др.;

- допускається державне втручання для стабілізації ринкової економіки, оскільки дія механізму вільної конкуренції не забезпечується автоматично (формування монополій, кризи в економіці, інфляція і ін., порушують механізм ринкового саморегулювання);

- державне втручання обмежується лише встановленням "рамок", в яких розгортається економічна діяльність і які створюють сприятливі умови для дії конкурентних механізмів (тобто, неоліберальна концепція не передбачає безпосереднє державне регулювання економічних процесів, а обмежується лише підтримкою механізмів ринкового саморегулювання);

- обмежене державне регулювання виявляється не лише в економіці, але і в соціальній сфері: передбачається перерозподіл частини доходів через систему податків і державної допомоги на користь менш забезпечених верств населення, зміцнення в суспільстві соціальної справедливості.

Узагальнюючи, можна зробити висновок, що сучасний неолібералізм, зберігши прихильність засадничим принципам лібералізму, виявився здатним в умовах нових суспільних реалій скоректувати ряд важливих соціально-економічних постулатів, адаптувавши багато нових ідей, у тому числі і характерні для інших ідеологій – соціалістичною, соціал-демократичною, неоконсервативною. Найбільш яскравий приклад втілення в політичну практику ідеології лібералізму є діяльність демократичної партії США.

 

Висновок

Отже, неолібералізм - напрям в економічній науці і практиці управління господарською діяльністю, прихильники якого відстоюють принцип саморегулювання економіки, вільної від зайвої регламентації.
Традиції економічного лібералізму
     Сучасні представники економічного лібералізму слідують двом традиційним положенням. По-перше, вони виходять з того, що ринок як найбільш ефективна форма господарювання створює найкращі умови для економічного зростання.
     По-друге, вони відстоюють пріоритетне значення свободи суб'єктів економічної діяльності. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де відсутні ці умови.
      До неолібералізму зазвичай відносять три школи: чикагську (Мілтон Фрідмен); лондонську (Фрідріх фон Хайек); Фрайбурзького (Вальтер Ойкен, 1891-1950; Людвіг Ерхард, 1897 - 1977). Сучасних лібералів об'єднує спільність методології, а не концептуальні положення. Неоліберали, наприклад Н. Беррі, А. Лернер, виступають не тільки проти кейнсіанства, а й проти монетаризму, звинувачуючи ці школи в захопленні макроекономічними проблемами на шкоду мікроекономіки.
Представники сучасного неолібералізму мають неабиякий вплив на економічну політику. Теоретичні постулати неолібералів були використані при формуванні економічних курсів, названих «рейганомікою» і «тетчеризму». У них робився наголос на обмеження державної участі в економічному житті, створення максимально сприятливих умов для розвитку конкуренції - найважливішого регулюючого механізму,
      Прихильники економічного лібералізму ведуть мову не про відмову від державного регулювання, а про його вдосконаленні, ефективності. Дискусії, теоретичні розробки, рекомендації залишаються в рамках традиційної проблеми - оптимального поєднання державного регулювання та стихійного функціонування ринкового механізму - стосовно конкретних умов і можливостям національних економік. На жаль, вітчизняні ліберали, в тому числі з владними повноваженнями проявили себе як погані наслідувачі і невдачливі реформатори.

 

 

Міністерство освіти і науки України

1234Следующая ⇒

Поделиться: