Українське культурне піднесення (кінець XV – початок XVII ст. )

Короткий екскурс до епохи Відродження в культурному розвитку Європи має на меті узагальнене відтворення процесів духовного розвитку націй і держав континенту, невід’ємною складовою частиною якого є Україна. Звичайно, становлення і подальше піднесення української національної культури було тісно пов’язане із загальноєвропейськими процесами відродження.

Проте основні особливості розвитку української культури наприкінці XV – початку XVII ст. визначалися надзвичайно складною політичною ситуацією на землях України-Русі. Роз’єднання і псділ українських земель між Литвою, Польщею, Угорщиною, спустошливі напади татарських орд, Люблінська унія (1569) призвели до узаконення національного, соціального та політичного гніту мови й віри. З боку українсь-

 

ких селян це викликало масовий протест, що був підтриманий козацтвом: вибухнула хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили Кри-стоф Косинський, Северин Наливайко та інші ватажки. До боротьби включилися міщани і почасти аристократія, духовенство, які стали на захист культури та віри. Цей глибинний супротив українського суспільства XVI–XVII ст. ознаменував формування національної самосвідомості, перетворення українського народу в українську націю. За М. Грушевським, саме цей процес зумовив перше національно-культурне відродження України. Воно “так сильно, хоч і не надовго, заблисло блиском і політичної мислі, і національного усвідомлення, і розвоєм артистичної творчості, приготувавши ту цікаву своєрідну культуру, яка розвинулася особливо там, де на грунті народному творилися певні інтелігентські верстви і сполучили в своїм обіході народні елементи життя з певними вимогами вищої культурності”*.

Освіта і культура України часів Литовського князівства і Речі Посполитої. Культура України настільки глибоко успадкувала від Київської Русі зразки і традиції високої духовності, що стала еталоном для інтелектуального життя Литви. Українська мова і православна церква отримали в Литві статус державних.

Наприкінці XV – першій половині XVI ст. у Польщі та Литві почалося культурне піднесення завдяки поширенню ідей гуманізму, Відродження та Реформації в Європі, яке мало вплив на розвиток української культури. В свою чергу, українська культура справляла вплив на польську.

Освіта та школи в Україні зберігали до кінця XVI ст. форми, дух і традицй часів Київської Русі, яка наслідувала особливості візантійської культури. Центрами освіти були єпархії, монастирі, при яких існували школи. Підручниками були церковні книги, вчителями – духовенство. Освіченість була поширеним в Україні явищем – навчалися всі діти. Вони вивчали азбуку та склади, потім – читання. Молитвам учили за Святим письмом, прищеплювали релігійну свідомість, уміння читати богослужбові книги. Був також буквар, згодом часословець і псалтир. Вчилися церковним співам і письму. Спочатку опановували “Устав” (каліграфічне письмо великими буквами), пізніше “скоропис”. Останній сприяв українізації старослов’янської мови. Згодом відбувся поділ на церковну та українську мову, якою писали літературні твори письмен-ники-полемісти.

Після Люблінської унії традиційна освіта в Україні-Русі почала занепадати. Зростала роль латинських шкіл, католицьких навчальних закладів, які були здебільшого закриті для православних. Справу освіти під свою опіку взяли єзуїти (з’явилися у Польщі в 1560 р. для боротьби

* Див.: Грушевський М. Культурно-національний рух на Україні в XVI–XVII віці // Жовтень. – 1989. – № 1. – С. 96.

 

з реформацією, рішуче виступили проти православної церкви). В 1569– 1570 рр. у Вільно було засновано єзуїтську колегію, добра репутація якої сягнула навіть Волині. Молоді люди, переважно з вищих верств, прагнули вчитися в таких колегіях. Але чужа конфесійна школа відривала їх від православної віри (в XV–XVII ст. слово “русин” було рівнозначним слову “православний”). Тому втрата молодою людиною старобатьківської релігії спричинювала й втрату ознак своєї національності. Молодь в таких школах полонізувалася*.

Вищу освіту після закінчення шкіл вихованці одержували в Європі. Зокрема, в Краківському університеті (заснований 1364 р.) здобули освіту 800 українських студентів (впродовж XV–XVI ст.), у тому числі 108 зі Львова, 19 з Городка, 14 з Кам’янець-Подільського, 15 з Дрогобича, 5 з Бродів. Студенти з України вчилися також у Сорбонні, в Болонському, Падуанському, Празькому, Гайдельберзькому та інших університетах, в єзуїтських колегіях. Багато хто з них відігравали провідну роль у культурному й національно-державному відродженні кінця XVI – початку XVII ст. Це Плетенецькі, Борецькі, Копистенські, Зизанії, Са-ковичі, Беринди та ін., які народилися й виросли в умовах польського й католицького засилля в Західній Україні, вчилися в єзуїтських школах.

Українці в Краківському університеті не тільки вчилися, а й ставали професорами, викладали. Так, про Арістотеля розповідав краківським студентам православний князь Андрій Свірський (1488–1489). Професором цього ж університету був Юрій Дрогобич (бл.1450–1494) з Дрогобича, який вчився тут. Згодом він став доктором Болонського університету, викладав астрономію та медицину, був його ректором (1481–1482). Книга Юрія Дрогобича “Прогностична оцінка поточного 1483 р.”, що видана латинською мовою у Римі в 1483 р., крім астрології подає наукові відомості з астрономії, метеорології, філософії, економіки, географії.

Павло Русий (Рутенус) із Кросна (бл. 1470–1517), який завжди підкреслював своє українське походження, закінчив Грайфевальдський університет у Померанії (1499), здобув ступінь магістра вільних мистецтв у Кракові (1506), викладав історію римської літератури в Краківському університеті. Під його впливом сформувалися польські поети доби Відродження – Ян Дантишек, Ян із Віслиці, Крижштоф Сухтен. Він відредагував для друку збірку сатир латинського поета Персія, що побачила світ у 1508 р. Збірку віршів Павла Русина латинською мовою “Carmina” видано у Відні (1509). Він тісно спілкувався з угорськими гуманістами, видав панегірик Яна Панонія про італійського гуманіста Гваніно Гваріні (1512), а також комедії Сенеки (1513). У Краківському університеті працював деканом філософського факультету Станіслав Біль з Нового Міста, який також підписувався “Рутенус”.

* Див.: Українська культура / За ред. Д. Антоновича. – К., 1993. – С. 49.

 

У XVI ст. на небосхилі вітчизняної культури зійшла яскрава зірка –– Станіслав Оріховський (1513 –? ). Найвизначніша постать поміж східнослов’янських гуманістів доби Відродження, письменник, мислитель, тонкий знавець класичної латині, він спізнав славу ще за життя. У Західній Європі його величали “рутенським (українським) Демосфеном”, порівнювали з Цицероном. Народився він у Перемишлі. Після школи продовжував освіту у Краківському, а згодом у Віденському університеті. Після переїзду до Віттенберга (1529) підпав під вплив Мартіна Лютера (основоположник однієї з течій протестантизму) та німецького

Й

маніста Філіппа Меланхтона. Він слухав лекції в Болонському й адуанському університетах, вдосконалював освіту в Римі та Венеції. Спілкувався з видатними церковними й державними діячами. Після 17-річного перебування за кордоном повернувся на батьківщину, прийняв сан священика.

У своїх працях виступав на захист України від турецько-татарських вторгнень, висловлював симпатії до православ’я, залишаючись католиком. Його гуманістичний світогляд виявився у ствердженні значення кожної людини, наділеної величчю розуму, свободою волі, що перегукується з поглядами Е. Роттердамського. Станіслав Оріховський повторював, що доблесть людини визначається її особистими заслугами. Він звертався до античної спадщини, до особистості давньоримського оратора й письменника Цицерона й пояснював славу його силою таланту. “Великий Рим загинув, а Цицерон римський зостався, стоїть і стояти буде до кінця світу завдяки своїм здібностям”. Цікаві його погляди на питання етногенезу слов’ян. Вважав, що хвиля слов’янської колонізації вихлюпнулася з Балкан, розлилася по просторах Східно-Європейської рівнини – “від Льодовитого моря” до Дону, Балтійського моря, Карпат, територію понад Віслою. Був автором політичних трактатів, широко відомих в Європі, творів “П’ятинаріжник” (1564), “Руські хрещення” (1544), низки публіцистичних памфлетів проти турецької загрози, відомих під назвою “Турка” (1543).

Українська школа в ренесансній польській літературі пов’язана з поетами Миколою Шартинським, Себастьяном Кльоновичем та Ши-моном Шимоновичем. Два перших були творцями польського сонета, в яких цитували українські пісні, використовували українські сюжети. Кльо-нович жив у Львові, добре знав Україну, написав поему “Роксоланія” (1584).

ІІІимон Шимонович (1558–1629) народився у Львові, закінчив Краківський університет. Написав збірки “Ідилії”, “Селянки” та ін. Був організатором Замостської академії, вихованці якої Касіян Сако-^вич, Сільвестр Косів, Ісайя Козловський-Трохимов стали видатними Діячами української культури свого часу.

Значним виявом національно-культурного відродження в Україні стало заснування Острозького культурно-освітнього осередку (кінець XVI – початок

115

 

XVII ст.). До його складу входила Острозька слов’яно-греко-латинська академія (бл. 1576) – перший навчально-науковий заклад на Сході Європи, що виник у добу поширення протестантських рухів, спрямованих проти католицизму. Академія вважала своїм завданням скористатися з досягнень західно-європейського шкільництва, але не відходити від засад грецько-східного обряду. Сучасники називали її “храмом муз”. Засновником академії був Констянтин Острозький (1526–1608) – воєвода Київський, староста Володимирський, один з найбільших землевласників у Речі Посполитій. Він не став на шлях зради національних інтересів, як це робили інші представники аристократичних верств українського суспільства, які зрікалися свого народу і національної культури.

Виходячи з тенденції об’єднати східну і західну традиції, К. Острозький висунув ідею “священної трійці “ мов: грецької, латинської, церковнослов’янської*, відмовившись від гебрейської (єврейської).

У школі окрім мов викладали так звані “науки вільні “ або сім мистецтв – граматику, діалектику, риторику, арифметику, геометрію, астрономію, музику. К. Острозький згуртував навколо школи відомих учених з Києва, Львова, Вільно та інших міст, які відігравали значну роль у церковно-громадському й літературному житті свого часу. Ректором став відомий богослов, письменник і педагог Герасим Смотрицький. Поміж учителів були вчені, які здобули освіту в європейських університетах, – Кирило Лукаріс (з 1594 р. – ректор школи, з 1631 р. – патріарх Царгородський, в 1638 р. повішений турками), архімандрит Никифор, а також Іван Княгинський, ’ Василь Суразький, Дем’ян Наливайко (брат Северина), Тимофій Михайлович Мотовило.

Примикав до гуртка доктор філософії і медицини, професор Краківського університету Ян Лясота (поляк), який за протест проти календарної реформи папи був виключений із професорської корпорації і знайшов притулок в Острозі.

Школа виховала таких відомих діячів України, як учений і письменник Ме-летій Смотрицький, Захарій Копистенський, Іов Борецький, гетьман Петро Кона-шевич-Сагайдачний, Іов Княгинецький. Школі належить визначна роль в історії національної освіти, культури. 3. Копистенський писав у “Палінодії” (1622), що тут були оратори, рівні Демосфенові, відомі доктори, вправні в мові грецькій, слов’янській і латинській. Належав до гуртка й Іван Федоров, друкар, який організував книговидання. Тут побачили світ знаменита “Острозька Біблія” та інші твори. Князь К. Острозький заснував також школи в Турові, Володимирі-Во-линському, Слуцьку, Дермані. Зі смертю князя К. Острозького школа занепадає, а Острог втрачає риси столиці Відродження.

Провідну роль у тогочасному суспільстві відігравала церква. Вона була “духовним царством” для українців, що об’єднувало християн візантійсько-слов’янського обряду, особливо у зв’язку з процесами державотворення. Церква виступала на захист руської мови. Про це свідчать

* Ідея тимчасового ліцею належить Еразму Роттердамському. Він вважав необхідним вивчати мови єврейську, грецьку, латинську і на цій основі видавати Біблію.

116

 

центри освіти і книгописання при Київській Лаврі, Дерманському, Унів-ському, Зимненському та інших монастирях, де працювали переписувачі літератури, художники, вчені, створювалися бібліотеки.

У XVI ст. Польща й Литва, як і вся Європа, спочатку переживають часи надзвичайного успіху Реформації, а потім вступають в часи католицької реакції. Реформація викликала піднесення національної свідомості та освіти, хоч разом з тим внесла чимало безладдя в життя як католицької, так і православної церков.

Внаслідок Берестейської церковної унії (1596) наприкінці XVI ст. виникає греко-католицька церква. Уніатська церква в Україні могла й надалі зберігати грецько-православне богослужіння й усі східні обряди; необхідні тільки визнання папи за голову церкви та прийняття догмату про походження Святого Духа і від Сина. Тривалий час уніати користувалися літургічними книгами православного друку. Проте з утворенням Базиліянського ордену (1617), який залежав від Риму, до богослужіння вводяться латинські обряди, органи.

Після розколу православна і греко-католицька церкви опинилися в орбіті загальноєвропейських релігійних та культурних рухів. Проте єдність народної релігійної культури, характер національної духовності не були підірвані. Український народ в особі греко-католицької церкви створив власну національну церкву, яка впродовж наступних століть, замінюючи в найбільш драматичних ситуаціях інститут держави, стала основною опорою в боротьбі українців проти полонізації, обрусіння, за збереження та розвиток національної мови, культури, духовності.

Братства. Ідеї Реформації та Відродження, що поклали початок просвітництву, значно поширюються в Україні, спрямовуються на національно-культурний поступ. Цьому сприяло виникнення церковних братств, які стали новими суспільними організаціями, що поєднували функції православної реформації з участю братств у суспільно-політичному, національно-культурному житті українського народу, з боротьбою за національно-релігійні права*. Якщо спочатку братства були організаціями церковно-філаитропічними (перша половина XV ст.), то в кінці XVI ст. з наступом на православну церкву католицизму вони поширюють свою діяльність, ставлять завдання оберігати православну віру і иарод.

Найстарішим в Україні було Львівське братство (1439). Ця національно-релігійна громадська організація відстоювала права, мову, релігію українських міщан. Членом братства міг бути “чи міщанин, чи шляхтич, чи передміщанин, чи хто з посполитих людей всякого стану”.

Див.: Ісаевич Я. Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI–XVIII ст. – К., 1966. – С 18.

117

 

Мета братства: “...православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків хочуть від них відлучитися і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов’ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються...”.

З часом виникло ще кілька братств, у тому числі Успенське Ставропігійське, яке підпорядковувалося безпосередньо патріарху. Воно дало поштовх до заснування братств по всій Галичині, Волині, Холмщині, Поділлі..При Успенському братстві засновано Львівську братську школу (1585). її статут “Про правила і порядок науки виховання молоді в школах, встановлених Львівським Ставропігійським братством”, був взірцем для інших шкіл. Він містив великі вимоги до особи вчителя: “Ди-даскал або учитель цієї школи має бути благочестивий, розумний, смиренномудрии, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сребро-любець, не гнівливий, не зависник, не сміхун, не срамословець, не чародій, не байкар, не прихильник єресей, а підмога благочестя, що являє собою образ добра в усьому... будуть і учні, яко учитель їх”. Усі учні мали однакові права: “Багатий над убогим у школі нічим вищим не має бути – тільки самою наукою^ тілом же всі рівні”.

Першим ректором школи став Іов Борецький (1616–1619) – відомий письменник, політичний діяч, один з видатних промовців свого часу. В школі було запроваджено латинську мову і, очевидно, польську. Вивчали класичних авторів – Арістотеля, Лукіяна, Овідія, Вергілія та ін. Були написані греко-церковнослов’янська граматика “Аделфотес” (1591), граматика церковнослов’янської мови Лаврентія Зизанія та церковнослов’янсько-український словник “Лексис”.

Учителями в школі працювали провідні вчені, письменники Стефан Кукіль (Зизанія), його брат Лаврентій, Кирило Ставровецький, Траиквіліои, Іов Борецький, Арсенмй. Іов Борецький та гетьман Оліфер Голуб виконали останню волю гетьмана Петра Сагайдачного, який заповів школі 1500 польських злотих на науку.

У 1615 р. у Києві на Подолі виникли Богоявленське братство і при ньому школа. її заснування пов’язано з ім’ям Галшки (Єлизавети) Гулевичівни – дружини мозирського маршалка Стефана Лозки. Свою спадкову землю в Києві вона передала у власність братства “на монастир і на школу дітям як шляхетським, так і міщанським”, призначену “всім благочестивим християнам, духовним і світським, всякого звання і стану”. В організації братства і школи активну участь брали гетьман Петро Коиашеввч-Сагайдачиий, який записався до братства з усім Військом Запорозьким, Єлвсен Плетенецькин, Захарів Копистенський, Тарасів Земка та ін.

Касіяи Сакович викладав філософію, був професором риторики, написав книги з філософії– “Арістотелеві проблеми” (1625), “Трактат про душу” (1625) та “Вірші”, що вважалися взірцем риторичного мистецтва того часу. У “ВьршЪ на жалосный погреб...” він писав:

118

 

“Не смертельної слави достойний, Гетьмане, Твоя слава в Молчанію нікгди не зостане, Поки Дніпро з Дністром многоборниє плинуть... Будуть поти ділности твої слинути”.

(Це про гетьмана Петра Сагайдачного.)

УІ619–1620 рр. ректором був Мелетій Смотрицькнй, в 1620– 1624 рр. – Касіян Сакович, в 1628–1632 рр. – Хома Євлевич. Великий вплив на розвиток школи мали висока ерудиція й освіта ректорів, їх прогресивне мислення і політична діяльність.

У 1631 р. у Києві виникла Лаврська школа. її засновник – архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила, ректор – Ісаня Трохимович, префект – Сильвестр Косой. Філософію тут викладав Трохимович (львівський учений, згодом відомий церковний діяч, перший в Україні доктор богослов’я), риторику – Косов, історик, автор “Exegesisa” і “Патерика” (в 1634 р. став мстиславським єпископом, в 1647 р. – київським митрополитом). У школі навчалося 100 учнів.

У 1632 р. Лаврська школа була об’єднана з Братською і діяла під назвою Києво-братська колегія. Це єдина з усіх братських шкіл, що досягла ступеня вищої школи і за рівнем навчання не поступалася західноєвропейським університетам. Тривалий час вона була першим і єдиним вищим навчальним закладом на Сході Європи. Згодом на честь її засновника – видатного просвітителя і гуманіста Петра Могили – колегію почали називати Києво-Могилянською.

/Гетро Могила (1597 – 1647) народився в сім’ї господаря Волощини та Молдавії Симеона й угорської князівни Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, завершив свою освіту у Франції. Після недовгої кар’єри військового постригся в ченці. З 1627 р. – архімандрит Києво-Печерської лаври, а з 1632 р. – митрополит Київський і Галицький. Його діяльність була спрямована на розвиток науки, освіти, виховання молоді і сприяла пробудженню національної свідомості українського народу. За участю П. Могили відкрито колегії у Вінниці (1638), Кременці (1636), Гощі (1639), що підлягали Києво-Могилянській колегії, яка в 1694 р. одержала від царського уряду право приймати і навчати дітей усіх станів з України, Росії та інших держав.

П. Могила очолив гурток лаврських вчених, понад 20 років очолював книговидання в Україні, дбав про поширення книгодрукування в Румунії та Молдавії. При його сприянні було реставровано Софійський собор, будинки Києво-Печерського монастиря. Написав ряд книг – “Євангеліє учительне” (1616), “Анфологі-он” (1636) та ін. Помираючи, заповів колегії своє майно, кошти, цінності, велику бібліотеку (2131 книга), будинки, села, хутори, 80 тис. злотих. У літописі Самійла Величка Петро Могила характеризується як премудрий захисник і поширювач святого православ’я, бадьорий пастир словесного Христового стада, милостивий помічник бідних та жебраків, милосердний податель.

 

Друкарство. Складовою української культури є виникнення і розповсюдження друкованого слова. Появу друкованих книжок, виконаних кирилицею, відносять до 1491 р., коли в Кракові на прохання української громади німецький друкар Швайпольт Фіоль (? ^–1525) видав “Октоїх”, “Часословець”, “Тріозь пісна”, “Тріозь цвітна”, “Осьмиглас-ник”*. Видання білоруського просвітителя “из славного города Полоцка” Франциска Скорини (1490–1540) увійшли і в культуру українців, оскільки об’єднувала нас і білорусів одна держава.

Отже, в Україну друкарство прийшло задовго до виходу в Москві першої друкованої книги “Апостол” (1564) Івана Федорова. Іван Огієнко, зокрема, вважає Федорова не засновником, а фундатором постійного друкарства в українських землях. Інші вчені стверджують, що ще до прибуття Федорова до Львова і заснування ним у 1572–1573 рр. друкарні існувало книгодрукарство, у тому числі друкарня Степана Дропона (кінець XV ст.). На користь цього твердження свідчить і напис на могильній плиті І. Федорова: “Іван Федорович, друкар Москвитин, котрий своїм заходом занедбане друкарство обновив, умер у Львові. Друкар книг перед тим не видимих”**.

Після смерті І. Федорова у 1583 р. справу книговидання продовжувало Львівське успенське братство. В 1587 р. воно викупило його друкарське майно і до 1600 р. видало 5 назв книг, у тому числі “Граматика доброглаголивого эллино-словенского языка”, “Просфонима”, “Окружная грамота” константинопольського патріарха Ієремії. Проте після Берестейської унії всю видавничу справу взяла під контроль католицька церква, друкарня припинила діяльність. Продовжували діяльність друкарні Луцького та Перемишльського братства, Кременецького братського монастиря та ін.

На початку XVII ст. засновано друкарню в Києві. Започаткував її Єлисев Плетенецькнн (бл. 1554 –1624) – архімандрит Києво-Печерської лаври, який придбав її в Стрятині після смерті друкаря Федора Балабана і в 1615 р. розпочав друкування книг. У монастирському маєтку Радомислі Плетенецький спорудив папірню. В 1616 р. було надруковано “Часослов” – первісток київського кни-

* Перша друкована книжка в Європі з’явилася в друкарні Гутенберга в Майнці в 1450 р. Поширення друкарства в Європі: в Італії – 1464 р.; Парижі – 1470 р.; Іспанії – 1474 р. Серед слов’ян: чехи – 1478 р.; українці – 1491 р.; білоруси – 1577 р.; росіяни – 1564 р.; болгари – 1641 р. Див.: Огієнко І. Історія українського друкарства. – К., 1994. – С. 34 –35.

** Крип’якевич І. Перший український друкар. – Львів, 1924. – С. 8.

120

 

надрукування, потім “Лексикон словено-руський” Памви Бёринди, який містить 7 тис. слів, переважно слов’янських, а також латинських, польських, чеських, угорських, німецьких, єврейських, перекладених на українську мову. Кожне слово коментується, супроводиться словниковою статтею. Це був, по суті, перший енциклопедичний довідник. Плетенецький створив навколо друкарні гурток учених, які перекладали з грецької мови, редагували тексти, складали передмови, присвяти, покажчики до книжок.

Багато уваги приділялося художньому оформленню видань лаври. Крім орнаменту видання прикрашали гравюрами, різаними по дереву. Пізніше використовувалися гравюри на міді. Деякі лаврські книги вражають своїми величезними розмірами, як, наприклад, “Євхологіон” (1649), широко відомий під назвою “Требник Петра Могили”.

У цілому культурно-громадські процеси в Україні в цю добу за своєю суттю аналогічні західноєвропейським. Проте гуманізм і Ре-

Й

> рмація в умовах України набували властивих їй особливостей. є ідея державотворення, відродження національної культури, формування ідеології католицької експансії, соціального і національного поневолення. Ренесансний процес в Україні відбувався під впливом козацтва, роль якого у суспільно-політичному житті була настільки значною, що в багатьох тогочасних документах українців навіть називали “козацькою нацією”.

V _____________________________________,

Кінець XVI – початок XVII ст. був періодом найбільшої інтенсивності ренесансних впливів у провідних жанрах літератури, мистецтва. Велася полеміка між православними і проунійними публіцистами у релігійній царині.

Справжніми пам’ятками української полемічної літератури з православ’я були твори Іпатія Потія, Герасима Смотрицького, Василя Су-разького, Христофора Філарета, Стефана Зизанія, Мелетія Смотрицького.

Видатним українським письменником-мислителем тієї доби був Іван Ви-шеиськит (між 1545–1550 – помер після 1620), який написав твори “Обліче-ніе діавола-миродержца”, “Посланіе к утькшим от православное вьры єпископом”, “Краткословный ответ Шеодула”, “Загадка философом латинским”, “Крат-кословный отвьт Петру Скарзіе” та ін. Концепція Вишенського про рівність та свободу народу і особи ставила мету захистити вчення православної церкви від впливу католицизму. Захищаючи православну віру, він узяв на себе роль трибуна, борця за права приниженого й експлуатованого українського селянства проти соціальної несправедливості, національного гноблення. Це відбувалося напередодні визвольної війни українського народу.

 

Велике значення мало те, що І. Вишенський був поборником слов’янської мови, її поширення. Зазначимо, що найважливішим набутком цього періоду стало створення писемної української, “руської” мови, мови літературної і наукової, що була ближчою до народної мови, ніж давня церковнослов’янська.

Архітектура та образотворче мистецтво. Значні перетворення відбувались у мистецтві. Архітектура і живопис у XV^-XVI ст. продовжують традиції попередньої епохи. Проте з’являються і нові тенденції: будуються замки з каменю або цегли з мурованими вежами та бійницями. В кам’яних храмах присутні давньоруські архітектурно-будівельні традиції (Троїцька церква в Межиріччі, Богоявленська церква в Острозі). Цікавий такий тип храму-фортеці, як Покровська церква у Сут-ківцях. Для дерев’яних храмів стали типовими тріумфальний і хрещатий типи.

На образотворче мистецтво мали великий вплив народні сюжети: про це яскраво свідчить розпис Онуфріївської церкви в с Лаврові, Вірменського собору у Львові та ін.

Розвивається і портретний живопис. Відомі прижиттєвий портрет П. Могили, який увійшов до фрески “Моління” (церква Спаса на Берестові), портрет ігумена Василя Красовського в Кирилівській церкві, настінний портрет князя К. Острозького в Успенському соборі. У цивільному (не церковному) живопису переважала козацька тематика. Народній картині “Козак Мамай” в тисячах копій впродовж багатьох століть відводилося почесне місце майже в кожній українській хаті.

Автори ікон наближали зображення ликів святих до українського етнічного типажу обличчя: білий колір шкіри, зменшені очі, помірні вуста, рум’яні щоки.

З XVI ст. на Східній Україні виділялися власною творчою манерою осередки ікономалювання в Чернігові, Новгород-Сіверському, Ніжині, Острі, Полтаві, Путивлі, у Наддніпрянській Україні – Києві, Переяславі, Василькові. У Західній Україні поряд з монастирями й церковними артілями іконописців (Почаїв, Луцьк, Острог, Холм, Перемишль, Жов-ква, Мукачеве) діяли і світські осередки. Українське іконописання набуло виразно національних рис і через них сягнуло масштабів загальнолюдського.

Література. Важлива роль у розвитку української культури в XVI– XVII ст. належала народному епосу. В його основі – давньоруські фольклорні традиції. Прислів’я, приказки, казки, перекази творили народною мовою. Думи оспівували героїку народної боротьби за визволення української землі, славетну і трагічну долю народу, формували мораль, виховували любов до Вітчизни (думи про Олексія Поповича, про втечу трьох братів із Азова, про Самійла Кішку, Марусю Богу-славку).

У знаменитій думі про козака Байду оспівуються мужність і вірність народного героя, який і в полоні відмовився служити ворогові:

122

 

Цар турецький к ньому присилає, Байду к собі підмовляє: Ой ти, Байдо, ти славнесенький, Будь мені лицар ти вірнесенький, Візьми в мене царівночку, Будеш паном на всю Вкраїночку! Твоя, царю, віра проклятая, Твоя царівночка поганая!

До наших днів фольклор доніс народний настрій, тогочасні події. Думи й пісні пробуджували в народі патріотичні почуття, кликали до помсти, славили героїзм козацтва. З-під брязкоту невільницьких кайданів, що “до кості козацкоє тіло молодецькеє оббивали”, крізь віки долинають до нас голоси предків, які мріють пробитися до рідної землі – “на тихії води, на яснії зорі“. На рівні найвищого мистецтва поєднується лірика з епосом в історичній пісні:

Гей у лузі червона калина, Гей, гей, похилилася: Чогось наша славна Україна, Гей, гей, засмутилася.

Але ми ж тую червону калину, Гей, гей, та піднімемо; А ми ж свою славну Україну, Гей, гей, та розвеселимо!

Думи та пісні виконували в супроводі кобзи, бандури, ліри. Співці –бандуристи служили й у війську на Запорозькій Січі. Український народ мав свої оригінальні українські музичні інструменти – бандуру, торбану, ліру. Склався розмаїтий музичний інструментарій ударних (барабан, бубон, тулумбаси), духових (сурма, сопілка, флояра, трембіта, дуда, труба, бугай, коза, ріг), струнно-щипкових (кобза, бандура, торбан, тримба). Набула подальшого розвитку українська професійна музика (переважно духовна).

Підбиваючи підсумокрозвитку культурного життя в Україні наприкінці XV – початку XVII ст., зазначимо, що в українській культурі перехрещувався вплив культури й духовності Сходу і Заходу, ідей Відродження, гуманізму й Реформації. Підкреслимо, що ці впливи знайшли в Україні сприятливий грунт в умовах запеклої боротьби за національну Державність, економічну незалежність, політичні і громадянські права, традиційний церковний устрій. Вони дали прекрасні плоди у вигляді відродження національної культури. В XVI ст. ментальність українців

123

 

/

л на рівень національної самосвідомості, осмислення себе народом із власною історією, державою, культурою. Почав затися ренесансно-бароковий тип української культури, який у її ст. пишно розцвів на українських землях і чітко простежувався в країні у XVIII ст. Уже в XVII ст. українці мали свою вищу школу, яка здобула визнання в усьому слов’янському світі, демонструвала зв’язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації, просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Український народ створив високу барокову культурно-естетичну систему, в якій почали відроджуватися джерела національної культури.

В останній третині XVI ст. на Заході спостерігається значне розширення інформації про Україну, до того ж ця інформація стає ширшою і рЬноманітнішою за змістом та характером. Власне, це перехідний період в історії культурних взаємин України й Західної Європи, коли завершується ренесансний етап їх розвитку і розпочинається наступний, бароковий, якому притаманні інші риси й тенденції.

ST

 

роздал

 

ДОБА БАРОКО

ТА II ОСОБЛИВОСТІ

В УКРАЇНІ

 

є

V–^вропеиська культура другої половини XVII–XVIII ст. розвивалась під безпосереднім впливом Англійської буржуазної революції як прямої попередниці Французької революції 1/89 р., з якою тісно пов’язано встановлення буржуазного ладу на Європейському континенті. Англійський конституційний режим, філософія і політичні ідеї часу Англійської революції і післяреволюційної буржуазної Англії послужили тим відправним пунктом, з якого почала розвиватися передреволюційна ідеологія в країнах континентальної Європи. Особливо це позначилось на історії Франції XVIII ст. Французьке просвітительство XVIII ст., яке виробило фактично програму для наступної революції у Франції, наочно демонструє ідейну наступність і спорідненість з англійською революційною думкою XVII ст.

Період другої половини XVII–XVIII ст. став переломним моментом в історії України, мав неабиякий вплив на країни Центральної і Східної Європи. У цей час відбулася визвольна війна, склалася державність українського народу, гетьманщина. Український народ здобув ряд видатних перемог над польсько-шляхетськими військами, визволив більшу частину України й ще раз підтвердив своє право на незалежність. Повстання 1648 р. стало не лише одним з найбільших катаклізмів української історії, а й сприяло відродженню українського народу, його культури. Патріотичне піднесення й почуття гордості після славних перемог козацького війська, участь у війні вихідців з усіх українських земель, козацькі походи, величезні переміщення населення – все це сприяло і культурній інтеграції різних регіонів.

⇐ Предыдущая14151617181920212223Следующая ⇒

Поделиться: