Проспер Меріме написав праці “Українські козаки та їх останні гетьмани” і “Богдан Хмельницький”, які є унікальним свідченням українознавчих зацікавлень класика французької літератури.

Козацьке бароко. Друга половина XVII ст. була другою після княжих часів добою розквіту українського мистецтва, його золотим віком. Саме в цей період утворюється своєрідний стиль – українське, або козацьке, бароко. Стиль бароко прийшов в Україну з Італії і відразу набув своєрідних мистецьких форм і національного колориту.

Початок бароко бачимо вже на початку XVII ст. в будовах Києва і Львова, але справжній розквіт його припадає на другу половину століття. Центр мистецького життя знову переноситься на Придніпров’я. Фундаторами його були передові гетьмани, козацька старшина, а також багатії і вище духовенство. Вони, керуючись національними, релігійними почуттями, а також бажанням увічнити своє ім’я, власними заходами і фондами споруджували дерев’яні і кам’яні церкви, прикрашали їх багатоярусними іконостасами та настінними розписами, дарували церквам дорогий срібний і золотий ритуальний посуд і церковні ризи, ікони, в унікальних оправах церковні книги. Попит на них стимулював розвиток старих і створення нових центрів монастирсько- і релігійно-цехового характеру в Києві, Чернігові, Полтаві, Ніжині, Лубнах, Батуршгі, Миргороді та в інших містах.

Перші барокові споруди з’являються вже в першій половині XVII ст. у Львові (два польських костьоли: бернардинів і єзуїтів) і в Києві (перебудова Успенського собору італійцем С. Брачі в 1613 р. ).

Однак самостійна творчість українських майстрів цього стилю розпочинається у другій половині XVII ст., сягаючи найбільшого розквіту в добу гетьмана Івана Мазепи. Саме в той час сформувався в архітектурі стиль, що дістав назву українського, або козацького, бароко. На думку Дмитра Антоновича, це була “друга золота Доба українського мистецтва після великодержавної доби Володимира Великого і Ярослава Мудрого”*.

* Історія української культури. – Львів, 1937. – С. 567.

 

З усіх меценатів української культури Іван Мазепа (1644^-1709) найбільшою мірою зумів залишити на ній печать своєї глибокої індивідуальності, людини західноєвропейської культури. На думку Миколи Голубця, в будівництві Мазепи можна простежити два напрями: один, у репрезентативних будівлях, українізує західноєвропейську барокову базиліку, другий – барокі-зує українську дерев’яну архітектуру*. У цей період було закінчено Спасько-Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен на Полтавщині. П’я-тибанна церква Всіх Святих у Києво-Печерській лаврі надзвичайно струнка в своїх пропорціях, з багато різьбленим декором стін – справжня перлина серед п ятибанних церков українського бароко.

Поряд із спорудженням нових Мазепа обновлював старі храми. Завдяки йому і митрополитові Ясинському барокове оформлення набули Софійський собор у Києві, який було перебудовано у 1685–1707 рр., Успенський собор Києво-Печерської лаври та Михайлівський собор Видубицького монастиря. Крім того, по всій Лівобережній Україні у другій половині XVII – початку XVIII ст. було споруджено ряд монастирів з храмами, дзвіницями, оборонними мурами і баштами. Всього за кошти Мазепи було споруджено 14 будівель церковних храмів і 20 реконструйовано. У розповідях залишилися згадки про пишні гетьманські палати та інші світські споруди. Одним з найцікавіших зразків світської кам’яної архітектури України другої половини XVII ст., що збереглася до наших днів, є так званий будинок полкової канцелярії в Чернігові (будинок Я. Лизогуба).

Наприкінці XVII ст. інтенсивно розбудовуються Київ, Чернігів, Переяслав, Суми, Стародуб, Ніжин, Харків. Непомітний Батурин в 1669– 1708 рр. стає резиденцією гетьманів на Лівобережжі.

Творцем архітектури Києва XVIII ст. був значною мірою Іван Григорович-Барськнн (1713–1785), який поєднував традиції доби Мазепи з впливом свого вчителя Б. Растреллі. Він звів у Києві Самсо-нів колодязь, браму Кирилівського монастиря, дзвіницю ГІетропавлівсь-кого монастиря, перебудував Кирилівську церкву та багато інших. Одночасно працювали видатні українські архітектори С. Ковнір, Ф. Стар-ченко, А. Зерніков, І. Батіст та ін.

Справжніми перлинами українського бароко є будинки Києво-Печерської лаври, які створив архітектор Степан Ковнір (1695– 1786). Це Ковнірівський корпус, дзвіниці на Ближніх і Дальніх печерах Лаври, Кловський палац.

Художня сила українського бароко захоплювала й іноземних митців, які починали самостійно працювали у цьому стилі.

Так, німець за походженням Иоган Готфрід Шедель (1680–1752), який тривалий час працював у Росії, під час перебування в 1731– 1752 рр. у Києві створив такі шедеври українського бароко, як дзвіниця Софійського собору, Брама Заборовського, надав барокових форм будинку митрополита у Софійському монастирі. В 1731–1744 рр. Шедель звів славетну Велику дзвіницю Києво-Печерської лаври, яка на той час була

* Історія української культури. – Львів, 1937. – С. 567 –568.

 

найвищою спорудою не тільки в Україні, а й на теренах Російської імперії.

Висока культура українського бароко мала значний вплив на сусідні країни. Так, в Росії чимало споруд збудовано за мистецькими формами й технічними засобами українського бароко, оскільки там працювало у першій половині XVIII ст. багато українських архітекторів (серед них Ф. Старченко й І. Зарудний).

З середини XVIII ст. будівництво в Україні послаблюється. На зміну українському бароко з’являються монументальні будови в стилі рококо з деякими перехідними формами до класицизму та будівлі у стилі російського бароко (Андріївська церква та Маріїнський палац архітектора Б.Растреллі). В стилі європейського бароко зведено собор св. Юра у Львові і ратушу в Бучачі, Успенський собор в Почаєві.

З другої половини XVII ст. на Правобережжі і в західних землях, що перебували під владою Польщі, занепадає кам’яне будівництво і більш популярною стає дерев’яна архітектура. В церковному будівництві вона набуває типових прикмет, які стають національно-традиційними. Тому XVII ст. – першу половину XVIII ст. називають золотим віком дерев’яного будівництва, коли створюються окремі школи будівництва такого типу (закарпатська, лемківська, бойківська, буковинська, подільська, придніпровська та ін.). Непересічними пам’ятками дерев’яного зодчества є церкви в Західній Україні по селах (церква св. Параскеви у Крехові 1658 р., св. Богородиціу Ворохті чи св. Миколи в Кривках), або в Східній Україні (храм св. Покрови в Ромнах).

Образотворче мистецтво. Архітектура, як і образотворче мистецтво України часів бароко, позначена особливою національною індивідуальністю, яка знайшла своє втілення у виникненні особливих жанрів малярства, суто українському відтворенні образів, позначеному потужним впливом народної культури, відповідно, невідомим для інших країн добором технічних прийомів.

Особливими пам’ятками монументального живопису були іконостаси. Серед них грандіозністю, пишністю та багатством відзначаються іконостаси Єлецького та Троїцького соборів в Чернігові та Спасо-Преображенської церкви у Великих Сорочинцях (всі XVIII ст.). Усі вони виконані у стилі бароко. В галузі іконостасів працювали видатні майстри Іов Кондзелевич, Іван Руткович, Ілля Бродлакович.

У малярстві спостерігалась особлива українська типізація Ісуса Христа, Богородиці та святих. Українські ікони, зібрані в музеях Києва і Львова, Харкова, Кам’янця-Подільського, Чернігова, свідчать про кілька іконописних шкіл. Часто на іконах зображено український побут, постаті, пов’язані з громадським і політичним життям України, гетьманів, старшину, козаків, засновників церкви та інших (наприклад, ікона “Розп’яття” XVII ст. з образом лубенського полковника Л. Свічки). Загалом в іконописі зберігались прийоми старої іконографічної школи з питомою декоративністю.

139

 

Серед різних жанрів свщіського мистецтва основне місце посідав портрет – “парсуна”. Його українською особливістю було те, що при всій своїй життєвості він зберіг тісний зв’язок з іконописом. Дуже популярними були тоді портрети Б. Хмельницького і козацьких старшин, а в Західній Україні – львівських братчиків у репрезентативній позі з жезлами, гербами, книгами та іншими атрибутами. В портретному малярстві елементи реалізму поєднувались з пишною, урочистою, суто бароковою умовністю, особливо у фресках (Успенський собор Києво-Печерської лаври і Софійський собор у Києві, церкви в Нискиничах на Волині).

Найбільшим осередком малярної праці був Київ, де кадри малярів, особливо малярів-портретистів, виховувались у Київській академії і в школі при Києво-Печерській лаврі. До наймайстерніших (“парсун”) належать портрети М. Миклашевського, генерального обозного Род-зянка, полковника Сулими і його дружини, київського міщанина Гу-дими та ін.

Збереглися окремі імена видатних майстрів. У Києві – це Іван Паєвський; у Львові – це Микола Петрахнович, Федор Сеиькович, Василь зі Львова, який працював при дворі короля Яна Собеського. З Лаврської художньої школи вийшли Каменський, Зарудний, Галик, Малій, Захар, Голубовський, Ірлієвський, Неділка, Казановим. У Москві працювали Заруцький, Маховський, Полонський, Пузаревський, Рефу-зинський, Ондольський, Животкевич та ін.

У другій половині XVIII ст. із скасуванням самоврядування в Україні українські митці переїхали до Петербурга, де намагались створити “все-імперський” мистецький центр. У період класицизму тут працювали такі українські митці, як А. Лосенко (1737-1773), що став ректором Петербурзької Академії мистецтв, К. Головачевський (1735–1823), І. Саб-луков (1735–1777), пізніше організатор Харківської мистецької школи. Велику славу здобув портретист Київської школи Д. Левицький (1735–1822), академік і професор академії. Великим реалістом і психологом портрета був В. Боровиковський (1757–1825). Він залишив після себе цілу школу портретистів, серед яких особливо відзначився М. Буга-євський- Благородний.

Українські митці завершили своєю творчістю розквіт доби козацького бароко, поєднавши українське мистецтво остаточно із західноєвропейським. Одночасно своєю творчістю вони розпочали новий період розвитку російського мистецтва, порвавши із закостенілими на той час шаблонами візантійсько-московського іконопису та виводячи російське мистецтво на широкі світові шляхи. Реалістами класичної школи були В. 1 оспінін (1776-1857) на Поділлі, М. Теренський (1723–1790) у л Іеоемишлі, Л. Долинський (бл. 1745 – 1824) у Львові, І. Лучинський

\ ‘816–1855) у Чернівцях.

140

 

У період українського бароко, особливо за часів І. Мазепи, величезного розвитку набуло граверство. Крім ілюстрацій у книжках була поширеною гравюра на металі, а також друкована на окремих аркушах паперу й шовку. Сюжети були присвячені визначним діячам політичного і культурного життя, козацькій старшині. Жанри – академічні “тезиси”, портрети, архітектурні мотиви, плани міст тощо. Перші барокові гравери, починаючи з 70-х років XVII ст., походять із Західної України. Це Є. Завадовський, Д. Сенькович, Н. Зубрицький. З кінця XVII ст. граверство набуло розвитку в Чернігові (Н. Зубрицький, Л. Тарасевич, І. Щирський, І. Стрельбицький, М. Карновський) і в Новгород-Сіверському (Костянтин, С. Ялинський). Проте найбільшим осередком граверства залишився Київ, де гравюрі приділялась велика увага в Київській академії, малярських школах і друкарні лаври.

Основоположником української школи граверства був Олександр Тарасевич (бл. 1640–1/27) – найвидатніший митець мідериту й офорту в усій Східній Європі, автор портретів королів та інших знатних осіб, а також ілюстрацій, релігійних образів тощо. До його школи належали: Д. Галаховський – портретист гетьмана Мазепи, Л. Тарасевич – автор портрета І. Мазепи, І. Стрельбицький, І. Щирський, 3. Самойлович і цілий ряд граверів на дереві: МТ Семенів, Л. Теодор, А. Тит та ін. Окреме місце серед них посідав Іван Мигура (1/04–1772), що сполучав своєрідний стиль з елементами народного мистецтва.

Українська граверська школа доби Мазепи, як і в XVTI ст., сягала своїм впливом Польщі, Литви, Білорусії, Молдови й Валахії, та найбільше Росії, куди українці виїздили на короткий час або працювали там постійно М. Карповський, Г. Тепчегорський, І. Стекловський та ін.

Після 1709 р. почався занепад граверства, яке почало відроджуватися в ЗО^-40-х роках XVIII ст. Найбільшим осередком його був Київ, де працювало до 50 граверів на чолі з Аверкієм Козачковським та Григорієм Левицьким (бл. 1697-1769) – найвизначнішим українським гравером XVIII ст., автором видатних “тезисів”, з яких найкращим є зображення, присвячене Київському митрополитові Р. Заборовському. У Львові продуктивними мідеритниками були І. Филипович, а також Т. Корнахольський, І. Вишловський, М. Фуглевич, Т. Троцкевич.

З середини XVIII ст. розвивається граверство в Почаєві, де в гравюрах поряд із потужними західними впливами зберігається народна орнаментика. Найкращі почаєвські гравери И. та А. І огемські і Т. Стрельбицький.

З кінця XVIII ст. поширилось примітивне популярне граверство на окремих аркушах. Головні осередки: Київ, Львів, Почаїв, Уиів, Борзен-ський повіт на Чернігівщині.

Театр. Наприкінці XVII – першій половині XVIII cm. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з’явилось близько ЗО драматичних творів – шкільних драм, діалогів, декламацій. їхніми авторами були викладачі Ки-

141

 

єво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п’єси різ-дв’яиих і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До иих належить драма Ю. Коииського (1717–1795) “Воскресение мертвых” (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій (> ізко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. сторичній темі присвячені драми: “Володимир” (1705) Ф. Прокоповича і “Милість божія” (1728) невідомого автора.

Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст., ие дало українському театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, в кіиці XVIII ст. митрополит С. Миславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з’явилися иа Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40–50-х роках XX ст. Вертеп – це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому – світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за иих різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й виконувати складні партії переважно в творах іноземних авторів.

Музика. Українська музична культура другої половини XVII – початку XVIII ст. активно продовжила традиції попередніх шкіл. У часи визвольної війни і пізніше, в другій половині XVII ст. бандуристи по свіжих слідах подій складали нові думи і в иих оспівували героїку боротьби українського народу. І хоча вже иа початку XVIII ст. створення нових дум припинилось, однак думи XV–XVII ст. і далі зберігались у репертуарі бандуристів, а кобзар-бандурист всюди був улюбленцем народних мас. Музична культура бандуристів була так само високою, їх для розваг тримали у себе і польські магнати, і російські царі.

Поряд з цим розвивався партесний (багатоголосий) спів. Цей тип церковного співу шанували насамперед у великих культурних центрах (Львів, Луцьк, Київ, Чернігів). У каталозі Львівського братства з 1697 р. партесний репертуар налічував 267 церковних творів. їх авторами були тогочасні українські композитори. Найвидатиішим з них був М. Днлецыаш{\6Ь0-Х]2Ъ), який обстоював нотну систему запису

* Українська культура: Лекції / За ред. Д. Антоновича. – К., 1993. – С. 419.

142

 

музики, пропагував багатоголосий спів, використовував світські мотиви й народні мелодії. Як видатний теоретик музики М. Дилецький написав перший підручник з теорії музики “Граматика музикальна”, який вийшов польською, німецькою і російською мовами. З цього часу церковний партесний спів поширився з України на всю Східну Європу. В середині XVII ст. з розвитком політичного зв’язку України з Московською державою починається також експорт нашої музики до Москви. З цього часу Київська нотація і взагалі музична культура завойовує собі там міцне місце аж до середини XVIII ст., коли почала домінувати в Москві італійська музика.

В українському музичному мистецтві XVIII ст., з одного боку, зберігалась тенденція розвою традицій попередніх епох (мистецтво кобзарів, бандуристів), а з іншого – українська музика набувала класичних форм. У першій половині XVIIl ст. центром музичної культури була Київська академія. Тут студенти навчалися грати на різних інструментах, освоювали партесний спів. Вивчені в академії канти і псалми мандрівні дяки і спудеї розносили по всій країні. Для підготовки хористів за царським наказом створили у місті Глухові – столиці наказного гетьмана Кирила Розумовського співацьку школу, що підтримувала міцні зв’язки із західноєвропейською музикою. У Глухові Розумовський утримував при своєму дворі оркестр і театр, де, за зразком інших столиць, ставились популярні тоді італійські опери. Там же зберігалась найбільша у Східній Європі нотна бібліотека. Капельмейстером при глуховському дворі з 1753 р. служив композитор і диригент А. Рачинський, який здобув музичну освіту у Львові.

З глуховської школи вийшли три найвидатніших композитори: М. Березовський, Д. Бортнянський і А. Ведель, які мали иеперевершені заслуги в царині церковної музики на рівні тогочасних західноєвропейських композиторів. Музичну освіту вони здобули в Україні, згодом студіювали в Італії (Березовський і Бортнянський), а після продовжили свою кар’єру в Петербурзі.

Максим Березовський (1745^-1777), незважаючи на коротке життя, залишив велику кількість музичних творів. Крім того, його оперу “Демофонт” вперше було поставлено в 17/3 р. в Ліворио в Італії, де в 1771 р. йому було присвоєно звання академіка-композитора. М.Березовського справедливо вважають творцем класичного типу хорового концерту. В музиці композитора особливо відчутний вплив української пісенності.

Дмитро Бортнянський (1751–1825) – капельмейстер придворної капели в Петербурзі прославився насамперед як творець релігійної музики. Він написав прекрасні церковні твори (35 концертів на 4 голоси, 10 концертів на два хори, співи до Служби Божої), які й сьогодні виконуються церковними хорами. Перебуваючи в Італії, поставив там свої три опери “Алкід”, “Квінт Фабій”, “Креонт”.

 

Артемій Ведель (1767’, або 1770 чи1772 – 1808) керував хоровою капелою у Москві, де був диригентом у московського генерал-губернатора. Згодом повернувся на Україну, очолив хорові капели у Києві та Харкові. Став ченцем Києво-Печерської лаври. Коли ж вийшов з монастиря, то був заарештований за антицарську діяльність і майже до кінця життя просидів у в’язниці. Царська цензура заборонила друкувати його духовні музичні твори. А.Ведель – автор 29 церковних концертів, в яких відчувається вплив українського романсу.

На перешкоді розвиткові культури в Україні стояла передусім колоніальна політика Росії. Майже всі видатні культурні сили правителі імперії змушували переходити иа службу до Росії. Крім учених і письменників така сама доля спіткала музикантів, особливо співаків, яких десятиліттями набирали до царських капел. Так вже в першій половині XVIII ст. Єлизавета Петрівна Радіщева, велика княжна, утримувала український хор з видатним солістом Полторацьким та бандуристом Григорієм Любистком.

Українська культура цього періоду відзначається органічною взаємодією залишків середньовічної спадщини (візантійсько-слов’янської та західної неосхоластики), барокової освіченості (яка зберегла чимало рис Ренесансу), та, пізніше, елементів передпросвітительської ідеології та просвітительства.

Бароко приблизно вже з 1750 р. переживає кризу традиційних форм культури, яка поглибилася в кінці XVffl ст. і характеризувалася загостренням суперечностей у духовній сфері між культурою денаціоналізованої панівної верхівки, з одного боку, і народних мас – з іншого. Зокрема в Україні, Лівобережна козацька старшина, ставши поміщиками-кріпосниками, прагнула і в культурио-побутовому плані якомога швидше злитися з російським дворянством. Посилювався урядовий контроль над освітніми установами, більш суворою ставала цензура, створювались державні друкарні, Київська академія перетворилась у державну станово-замкиену духовну школу. Тут вирішувала питання не культурна верхівка, що від часів Б. Хмельницького до І. Мазепи відстоювала інтереси України, а політичні колабористи Росії.

Отже, культурне життя в Україні значно пожвавилось з середини XVI ст. в єдиному річищі із загальноєвропейськими процесами, зумовленими ренесансними і реформаційними злетами. Досягши в XVlI ст. своїх найрозвиненіших форм, українська козацька культура не тільки ні в чому не поступалась іншим європейським національним культурам, а й викликала подив і захоплення в усьому світі. Між Україною та іншими країнами Європи налагоджуються широкі культурні зв’язки. Як і в киє-во-руську добу, Україна стає форпостом європейської культури.

 

роздал

ЕПОХА

⇐ Предыдущая17181920212223242526Следующая ⇒

Поделиться: