Політична еліта і демократія. Проблеми формування політичної еліти в України

Співвідношення еліти і демократії розглядається не тільки в спектрі протиставлення їх одна одній. Відсутність у західному суспільстві раціональної еліти розглядається як одна з головних причин кризи демократії. Необхідність елітарного правління зумовлюється самою демократією. Для збереження і зміцнення демократії вважається необхідним відродження консенсусу, для чого слід відновити авторитет еліти. Елітаристи вважають, що демократія діє ефективніше, якщо створена еліта забезпечує буфер між ірраціональною громадськістю і державою. Поєднання елітаризму з демократією вважається природним уже тому, що еліта, яка управляє, керує визнається необхідною для будь-якого суспільства, в тому числі і демократичного.

Окрім простого бажання більшості українського загалу жити у дійсно правовій демократичній державі, життєво необхідною є потреба мати політичних лідерів, здатних прискорити процес розбудови такого суспільства. Отже домінуючою висхідною постає проблема формування нового прошарку української політичної еліти, її спроможності не просто самореалізуватися, але й прислугуватися власному народу, державі. Проблема виглядає куди глибшою: десятиліттями українська еліта була вимушена більше боротися проти чогось, а не за щось. Вимушена була руйнувати, бо розбудовувати власну державу їй постійно заважали. Треба врахувати й те, що наша інтелігенція (яка повинна бути базою становлення національної еліти) формувалася переважно як провінційна, хуторянська. Все це призвело до того, що за суттю своєю наша національна еліта стала тоталітарною, непристосованою до ведення дискусій, пошуку взаємопорозуміння з партнерами по політичному процесу.

Національна ідея, що є складовою становлення еліти суспільства, повинна бути завжди спрямована в майбутнє. Вдало сформульована й успішно здійснена, вона додає народу сил, підносить його у світовому співтоваристві.

Багато в чому нову еліту повинні формувати політичні партії, але й тут становище не краще. Ми вважаємо досягненням нашої демократії утворення в країні понад 100 партій різного ідейного спрямування. Однак саме цей процес уже своєю сутністю є принципово відмінним від того, що діється в світі. У багатьох країнах політики все менше уособлюють себе з відповідними партіями, а виборці роблять свій вибір між конкретними особами, а не між партіями з їх програмами.

Слабкість політичних партій (тобто - нової еліти) безпосередньо пов’язана з інтенсивним соціальним розшаруванням (стратифікацією) населення. При цьому посилання на необхідність мати вагому частку середнього класу в державі цілком об’єктивні. Середній клас зумовлює існування сильного центру, в т.ч. й партій, які його підтримують. На рівні безсумнівно талановитої, генетично і духовно багатої національної еліти в Україні відсутня стратегічна єдність, котра спрямувала б усіх на розбудову власної держави. У цьому і є трагізм нашого сьогодення.

Отже, процес формування справжньої еліти тільки розпочинається.Розробки теорії еліт в Україні пов’язана з іменами Донцова та Липинського. Донців виділяє “Ініціативну меншість”(еліту) та “пасивний чинник нації”(народ). Еліта не тільки формулює певну ідею, а мобілізує народ на її здійснення. Концепція національної аристократії Липинського виходить з того, що націю творить активна серед етнографічної єдності група, що об’єднує всіх навколо політ. цінностей.

Форми державного устрою. Конституція України про державний устрій

Форми державного устрою.

Форма державного устрою характеризує територіальний поділ держави і співвідношення повноважень центральних і регіональних (місцевих) органів влади.

 Головними формами державного територіального устрою є унітарна держава, федерація і конфедерація.

Унітарна (від лат. unitas - єдність) держава передбачає поширення на всю її територію єдиної системи права, органів державної влади і управління, єдиного громадянства (Болгарія, Угорщина, Великобританія). Місцеві органи управління не володіють якоюсь політичною самостійністю, не можуть бути самостійними у господарській і соціально-культурній сферах. Унітарні держави бувають централізованими (Швеція, Данія) і децентралізованими, що ближче до федеративної форми устрою (Іспанія, Франція, Україна). Децентралізована форма передбачає більшу автономність і широкі повноваження великих регіонів, які можуть мати навіть власні парламенти і уряди.

Федерація (від лат. federatio - союз, об'єднання) - це складна союзна держава, що складається з державних утворень (штатів, кантонів, республік, земель тощо), що володіють певною політичною самостійністю в межах розподілення повноважень між загальнофедеральним центром і суб'єктами федерації. Класичне виникнення федеративних держав здійснювалося "знизу" "уверх" через інтеграцію раніше самостійних державних утворень в єдину державу. Правда, ініціатива "знизу" могла підкріплюватися силовим впливом: громадянська війна у США (1861-1865), політика О.Бісмарка з об'єднання Німеччини.

 Федерації створюються за різними ознаками:

- за територіальною (адміністративною) - США, Німеччина, Бразилія;

- за національною (етнотериторіальною); за цим принципом будувалися такі, тепер уже в колишньому, федерації, як СРСР, Югославія, Чехословаччина. Історія показала, що національна федерація виявилася менш стійкою, ніж територіальна (адміністративна).

(ПРО РОСІЮ) ► Нарешті, федерація може виражати змішаний тип, поєднуючи в собі обидва підґрунтя (сучасна Росія, Пакистан). Різнотипний характер Російської федерації в наявності трьох видів суб'єктів, що закріплено у ст. 5 Конституції Російської Федерації: національні республіки, адміністративно-територіальні одиниці (край, область) і національно-територіальні одиниці (автономний округ, автономна область). Суб'єктами федерації є Москва і Санкт-Петербург. Таким чином, з 89 суб'єктів Російської Федерації 32 є етнічними утвореннями, 57 - адміністративними одиницями (краї, області, два міста федерального значення).

 Складність федеративної побудови Росії проявляється також у тому, що один суб'єкт федерації (автономія) може входити до складу іншого суб'єкта (область, край). Подібний принцип "два в одному" породжує комплекс економічних адміністративних проблем в складно складених регіонах (Тюменська область, Красноярський край тощо

Конфедерація - союз юридично і політично незалежних державних утворень для здійснення конкретних сумісних завдань. Такими завданнями є оборона, зовнішня політика, економічне співробітництво. Члени конфедерації зберігають свій державний суверенітет, незалежну систему органів влади, власне громадянство, валюту і законодавство. Конфедеративна держава нестійка і переростає або у федерацію (США у XVIII ст., Швейцарія в XIII ст., Німеччина у XIX ст.), або розпадається.

 В історичному минулому зустрічалася така специфічна форма державного устрою, як імперія (наприклад, Бельгійська, Британська, Російська). Імперії мали величезну територіальну основу, різноманітний етнічний склад населення і будувалися на основі панування і підпорядкування між центром і периферією, метрополією і колонією.

 У теперішній час з'являються нові форми міждержавних союзів, які важко віднести до якоїсь конкретної форми державного устрою. Прикладом може бути Союз незалежних держав (СНГ) - більш аморфна, ніж конфедерація форма об'єднання держав. І навпаки, Європейської спільноти, створивши єдиний ринок, єдину валюту і національні політичні органи - Європарламент, Раду Євросоюзу, Європейський суд, виражають тенденцію до об'єднання у специфічну асоційовану форму державного устрою.

Україна — унітарна демократична національна держава, президентсько-парламентська республіка. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. Виконавча влада в країні належить кабінетові міністрів, а законодавча — парламенту (Верховній Раді України). Найвищим органом судової влади в Україні є Верховний Суд України. Можливість впливати на роботу усіх трьох гілок влади: виконавчої, законодавчої та судової, має Президент України — згідно з Конституцією він зобов'язаний припиняти будь-які їх дії, що порушують основний Закон України.

*Фра́кція політична — група членів тієї чи іншої політичної партії в складі парламенту або іншої державної організації (установи) чи громадсько-політичної організації, яка організовано проводить установки своєї партії.

*Алья́нс — союз між д-вами для досягнення спільних цілей у певний час; об'єднання окр. осіб, політ. партій, громад. організацій на основі договірних зобов'язань

 

Білет №19

1. Іван Франко (1856-1916) - поет і публіцист, філософ, учений-дослідник, громадсько-політичний діяч. Ідеї марксизму, особливо економічне вчення К. Маркса справили істотний вплив на формування світогляду й політичних поглядів І. Франка.

Разом з цим І. Франко піддає гострій критиці ряд марксистських положень, геніально передбачає негативні наслідки реалізації деяких постулатів марксизму.

За Франком, новий соціально справедливий устрій базуватиметься на "якнайширшім самоуправлінні общин і країв, складених з вільних людей і поєднаних між собою вільною федерацією, що грунтується на солідарності інтересів". Політична свобода - це відсутність політичного тиску згори на народ, відсутність держави як сили примусу, відсутність і управління згори, а сам народ ізнизу управляє сам собою, працює сам на себе, сам освічується й сам захищаеться".

Головний засіб здійснення народом своєї влади - це громади, що виконують усі функції управління суспільством: господарсько-економічну, культурно-освітню, судову.

І.Франко був соціалістом, але не виступав за диктатуру пролетаріату, акцентуючи увагу не на класових, а на загальнолюдських вартостях. Соціалізм, за І.Франком мав опиратися на широке самоврядування общин-повітів і країв.

Він виступав за рівність усіх націй і вважав, що найкращим вирішенням національної проблеми було б утворення державних об´єднань змішаного (федеративно-конфедеративного) типу, що опиралися б на солідарність інтересів.

Більш чіткіше щодо соціал-демократизму Франко висловлювався пізніше, коли як слід вивчив та дослідив усі його аспекти. В 1899 році у своїй праці "Народники і марксисти" він так обґрунтовує популярність ідей соціал-демократизму: "Німецький соціал-демократизм, прищеплений на російський ґрунт працями Плеханова, Струве, Туган-Барановського і ін., здобув собі багато прихильників серед молоді і навіть серед освіченої громади. У зв'язку з цим Франко висловлює глибокий жаль, що подібні ідеї захоплюють українську молодь: "Дуже сумно, що на цю доктрину ловиться в значній часті гарячіша українська молодь, хоч соціал-демократизм стає ворожою як проти усяких обов'язків суспільної самосвідомості, так і проти національного українського руху із того погляду являється для українства далеко гіршим ворогом, ніж російське самодержавіє і російська цензура. Франко вважав соціал-демократизм шкідливою і навіть ворожою щодо української справи теорією і практикою.

Націонал-демократизм Паралельно з націоналістичним напрямом в українській політичній думці сформувався і розвивався націонал-демократичний напрям.

Зародився він у Галичині наприкінці XIX ст. і був пов'язаний насамперед із державницькими ідеями І. Франка та Ю. Бачинського. І. Франко надавав великої ваги розвиткові української культури: мережі шкіл, преси, що відстоює "стяг національності", національної мови, письменства, народної освіти. Особливо дбав він про національну мову.

Ці поняття не передбачали обов'язкового відокремлення всіх націй, що входили до складу Російської імперії. Кожна нація має право на свою державність, але національна політика має спиратися на усвідомлення фактичних відносин.

Висвітлено формування світогляду І. Франка до 90-х ро­ків ХІХ ст., трансформування його від радикалізму до націонал-де­мокра­­тиз­му, критичного ставлення до федералістських ідей М. Драгоманова, несприй­няття духового поневолення в концепціях Маркса – Енґельса – Лас­саля. І. Франко у 1890 р. стає чільним організатором Русько-української ради­каль­ної партії, а пізні­ше – Української національно-демократичної партії (1899), аргу­мен­товано пока­зує неспроможність марксизму в теоретичній і прак­тичній площинах.

⇐ Предыдущая31323334353637383940Следующая ⇒

Поделиться: