Міжособистісної взаємодії

 

   Експеримент в метро

   за Милграм С. Р. Эксперимент в социальной психологии. — СПб.:

   Питер, 2000. — 336 с.

С. Мілгрем описує експеримент проведений у співавторстві з Дж. Сабі-

ні. Дослідники вивчали проблеми порушення соціальних норм, перевіряли чи

поступатимуться місцем пасажири метро, якщо їх про це просто попросити

(порушення соціальних традицій).

Особами, які просили, щоб їм поступилися місцем, були студенти-психо-

логи. Вони працювали у парах: один висловлював прохання, інший занотову-

вав реакції пасажирів. Дослідження проводилося із пасажирами кількох ліній

Нью-Йоркського метро. Експериментатори звертались виключно до представ-

ників своєї раси: чоловіка і жінки молодших 40 років (за візуальною оцінкою)

та чоловіка і жінки старших 40 років. Фіксувався час дня, лінія метро та наз-

ва найближчої станції. Прохання висловлювалося лише за умови, коли всі міс-

ця для сидіння були зайняті.

Авторами були розроблені чотири ситуації звернення: звичайне прохан-

ня без жодного пояснення причин («Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем?»);

прохання за несуттєвої причини («Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем, ме-

ні дуже незручно читати стоячи?»); прохання після попередньої розмови із су-

сідом-експериментатором (звернення до сусіда: «Може попросити щоб посту-

пилися місцем? Як вважаєте це буде нормально?»; звернення до пасажира:

«Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем?»); письмове прохання (у блокноті за-

писувалася фраза: «Вибачте, чи не поступитеся Ви місцем? Дякую»).

У результаті було встановлено, що найчастіше пасажири поступалися

місцем у ситуаціях звичайного та письмового звернень (56 та 50 % випадків від-

повідно), тоді як у інших двох ситуаціях процент був значно нижчий (37,2 % —

у ситуації незначної причини та 26,8 % — у ситуації попередньої розмови). Та-

кі результати автори пояснили тим, що якщо має місце прохання за несуттєвої

причини, то спосіб відмови формулюється відразу; якщо ж причина не пояс-

нюється, то люди можуть думати, що вона є важливою, так само, як і в ситу-

ації письмового звернення.

 

 

Допомагати чи не допомагати

за Хок Р. 40 исследований, которые потрясли психологию. Секреты

выдающихся экспериментов. — СПб.: ПраймЕврознак, 2003. — 416 с.

Експеримент, проведений Дж. Дарлі та Б. Латане, ставив на меті вивчи-

ти феномен «дифузії відповідальності» в ситуації загрози життю іншої люди-

ни. Дослідників цікавило питання, чи прийде людина на допомогу, якщо знає,

що її можуть надати й інші.

Досліджуваним-студентам підготовчого курсу психології Нью-Йорк-

ського університету запропонували взяти участь в обговоренні питань адапта-

ції до університетського життя. Кожен із студентів знаходився в окремій кім-

наті і міг спілкуватися з іншими телефонам (було пояснено, що в такий спосіб

зможе говорити лише одна людина). Усі учасники були розділені на три гру-

пи (А, Б, В). Студенти групи А вважали, що спілкуються лише з одним спів-

бесідником; Б — з двома; В — з п’ятьма особами.

В кожній з груп на певному з етапів спілкування однин з співбесідників

(насправді магнітофонний запис) раптом починав заїкатися, захлинатися та

казав, що йому погано, в нього епілептичний припадок, благав про допомогу.

В результаті дослідження підтвердилася базова гіпотеза: чим більше

осіб включено в групу, тим рідше учасники зверталися по допомогу для іншої

людини — вважали, що за них це зробить хтось інший: для групи А — близь-

ко 80 %; Б — 50 %; В — 40 %.

 

Роль експерименту у медичній психології, психотерапії та

Консультуванні

 

Експериментальні дослідження технологічного вибору консультанта

та вивчення проблем ефективності консультативного впливу

 

  Вибір психотерапевта

  за Солсо Р. Л., Джонсон Х. Х., Бил М. К. Экспериментальная психология:

  практический курс. — СПб.: праймЕВРОЗНАК, 2001. — 528 с.

У своїх дослідженнях Дж. Поль намагався знизити рівень тривожності

студентів, які відчували страх перед публічними виступами. Насамперед, 72

студентам, які скаржилися на страх виступів перед аудиторією, запропонували

виступити з невеликою доповіддю перед незнайомими людьми. Рівень

тривожності вимірювався за такими ознаками: метушливість, тремтіння голо-

су, почервоніння шкіри обличчя, частота пульсу, пітливість долонь тощо. Та-

кож учасники експерименту заповнювали опитувальник-самозвіт.

Потому, студентів випадковим чином поділили на три рівні групи. Зі

студентами першої групи (А) проводили систематичну десенсибілізацію (ме-

тод поведінкової психотерапії); студенти другої групи (Б) проходили терапію

інсайту (психоаналітична техніка); у третій групі (С) жодних терапевтичних

впливів не здійснювалося.

Досвідчені фахівці здійснювали терапію з учасниками груп А та Б протя-

гом 5 сеансів. Після чого усі учасники знову мали виступити перед незнайо-

мою аудиторією, де їх тривожність вимірювалася за схемою ідентичною

попереднім вимірам.

Результати проведеного дослідження свідчили про більшу ефективність

методу систематичної десенсибілізації, порівняно з терапією інсайту. Стосов-

но ж контрольної групи, то її учасники взагалі не продемонстрували змін. Ви-

явилося, що метод систематичної десенсибілізації призводить не лише до

швидкого, а й до стійкого ефекту: 85 % учасників групи А показали знижен-

ня остраху публічних виступів і через два роки після експерименту, порівня-

но з 50 % учасників групи Б.

 

 

Оволодіння навичками розв’язання соціальних проблем

за Клиническая психология / Под ред. М. Перре, У. Бауманна. — СПб.:

Питер, 2003. — 1312 с.

М. Шуе та Дж. Співак провели експеримент з вивчення того, чи покра-

щаться навички розв’язання соціальних проблем у дітей з низьким рівнем со-

ціальної адаптації, якщо їх матері пройдуть спеціальний тренінг, де будуть

вчитися допомагати власним дітям.

В експерименті взяли участь 40 матерів дітей віком 4–5 років, які за ха-

рактеристиками вихователів дитячого садка були охарактеризовані як соці-

ально дезадаптовані, мали імпульсивні або загальмовані реакції, обмежені на-

вички розв’язання соціальних проблем. Участь в експерименті оплачувалась.

20 учасниць виокремили у експериментальну групу (А), інших 20 — в

контрольну. Групи були зрівняні за навичками розв’язання проблем матеря-

ми, соціальної адаптації дітей в дитячому садку, їх вміння розв’язувати проб-

леми, а також статі та віку. Учасниці групи А проходили тренінг (десять

3-годинних сеансів, по одному в тиждень), де їх навчали допомагати дітям у

розв’язанні соціальних проблем дома в ігровій формі.

Матері тестувалися до та після тренінгу, за допомогою стандартизованих

опитувальників та тренінгових ситуацій визначалося їх здатність знаходи-

ти альтернативні рішення і прогнозувати їх наслідки; вивчався стиль вихо-

вання у сім’ї.

По завершенню експерименту були виявлені позитивні зрушення як у

стилі виховання, що його застосовують матері, так і в соціальній адаптації ді-

тей в дитячому садку. 71 % дітей, чиї матері пройшли тренінг, демонстрували

себе як «соціально адаптовані», на відміну від 31 % дітей, чиї матері входили

до контрольної групи.

 

⇐ Предыдущая123

Поделиться: