Визначити поняття дуалізм

Дуалізм (від лат. «Duo» – два) – це світогляд, який бачить у світі прояв двох протилежних один одному почав (факторів), боротьба між якими і створює все те, що є насправді. У цій нерозривному двійці можуть бути різні початку: Бог і Світ; Дух і Матерія; Добро і Зло; Біле і Чорне; Бог і Диявол; Світло і Тьма; Інь і Ян; Чоловіче і Жіноче і так далі. Дуалізм притаманний багатьом філософам і філософським школам. Він займає важливе місце у філософії Декарта, Спінози, К’єркегора, сучасних екзистенціалістів… Його можна виявити у Платона, Гегеля, в марксизмі (Праця і Капітал) і у багатьох інших філософів. Дуалізм служить філософською основою теорії психофізичного паралелізму. Вчення Декарта про двох незалежних один від одного субстанціях – протяжної і мислячої. Декарт розділив світ на два роду субстанцій-духовну і матеріальну. Матеріальна ділена до нескінченності, а духовна неподільна. Субстанція має атрибутами – мисленням і протяжністю, інші похідні від них. Так, враження, уяву, бажання – модуси мислення, а фігура, положення – модуси протяжності. Духовна субстанція має в собі ідеї, спочатку їй властиві, а не придбані в досвіді.

 

Білет 17

Дати загальну характеристику давньоіндійської філософії.

Перші філософські течії та школи виникли у найдавніших регіонах людської цивілізації на початку VI ст. до. н.е. в Стародавній Індії, Стародавньому Китаї та Греції.

Староіндійська філософія розвивалась у школах, так званих «дашанах». Існували дашани астиків і дашани нестиків. Ці дашани проповідували різко полярні ідеї, які групувались на визнанні або запереченні Вед. «Веда» (в перекладі з санскриту означає «знання») – це збірник текстів на честь богів. До складу дашан астиків входили такі школи, які визнавали авторитет Вед. Це ортодоксальні вчення: веданта, санкх'я, йога, ньяя, вайшешика, шиманса. До складу дашани нестиків (неортодоксальні школи) входили вчення: чарваків, буддизму, джайнізму. Одним з найдавніших ідеалістичних вчень був брахманізм. Його прихильники вважали, що світ складається з невидимого, непізнаного, незмінюваного духу «брахмана», що не має ні початку, ні кінця. З точки зору представників цієї школи слід розрізняти душу і тіло.

Буддизм – це водночас і релігійне і філософське вчення. Воно виникло у VI – V ст. до н.е. і в ході історичного розвитку стало однією з найпопулярніших релігій разом з християнством та ісламом. Згідно з легендою, засновником буддизму був Сіддхартха із роду Гаутами. Сіддхартха, майбутній Будда. Шляхом внутрішнього споглядання він пізнав вічні істини:

1) Життя – це страждання.

2) Страждання має свою причину.

3) Корінь страждання – жадоба до життя.

4) Шляхів виходу із страждання — 8.

В основі буддійського вчення про природу речей лежить вчення про дхарми — «носії своєї ознаки – частинки, або елементи». За вченням буддистів, дхарми – це частинки, що являють собою ніби тканину світової речовини. Вони проникають в усі явища психічного і матеріального світів і перебувають у русі, кожну секунду спалахуючи і згасаючи. Кожний рух означає поро-дження нового спалаху і нового затухання. В буддійській філософії прийнято порівнювати світло з потоком, який тече з самого початку, вічно змінюючись і перероджуючись. Було розроблено кілька класифікацій дхарм-елементів. Ранній буддизм вже знав про поділ буття на виявлене – сансара, і буття невиявлене – нірвану. Буддизм утверджував єдність матеріального і психічного світів.

Поряд з ідеалістичним напрямом розвитку філософії в Індії розвивалось і стихійно-матері-алістичне вчення – чарвака.

Чарвака утверджує єдиною реальністю, що існує в світі, матерію. За основу світу вона визнає наявність чотирьох елементів: земля, вода, вогонь, повітря. Чарваки виступали з критикою релігії, зокрема буддизму.

Фома Аквінський

Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності Бога та об'єктом його управління.Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, надприродне буття і буття, створене Богом. Абсолютне буття – Бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспроможний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум пребувають у гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одного. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі (Бога). Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істин ності. Раціональне знання – це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.Фома Аквінський (1125/26 –- 1274 рр.) – один з найвидатніших представників середньовічної філософії, учень знаменитого теолога, філософа і природознавця Альберта Великого. Як і його вчитель, Фома Аквінськии намагався обгрунтувати основні принципи хрис-тиянської теології, спираючись на вчення Арістотеля. При цьому вчення Арістотеля було пристосоване таким чином, щоб воно не вступало у протиріччя з догматами церкви.

Під буттям Фома Аквінськии розуміє християнського бога, який актом своєї волі створив світ і речі, що в ньому існують. З точки зору Ф. Аквінського існує чотири рівні буття.

Найнижчий рівень буття визначає зовнішню визначеність речей, сюди відносяться неорганічні стихії та мінерали. На наступному рівні перебуває форма, яка являє собою кінцеву причину речей, тому їй притаманна доцільність, яку ще Арістотель назвав «рослинною душею» – це рослини. Третій рівень – тварини. На всіх трьох рівнях форма по-різному входить у матерію. На четвертому рівні форма вже не залежить від матерії. Це дух, або розум, розумна душа, найвища із створеного сущого. Внаслідок того, що душа не пов'язана з тілом, вона не гине зі смертю тіла. Тому розумна душа, за Фомою Аквінським, наречена «самосущою». На відміну від неї, душі тварин не є самосущими і гинуть разом із загибеллю тіла. Великого значення надавав Фома Аквінський розуму.

Розум, за його розумінням, є найвища здібність, якою наділена людина, а тому вона здатна розрізняти добро і зло. Практичний розум – це воля, що спрямована не на пізнання, а на діяльність, яка керує людськими вчинками і поведінкою.

Вчення Фоми Аквінського про людину ґрунтується на уявленні про єдність душі і тіла в кожній особі. Душа нематеріальна і не субстанціальна, вона отримує свою завершеність тільки через зв'язки з тілом. Особистість для Фоми Аквінського є найблагороднішою в усій розумній природі. За Фомою розум вищий від волі, але любов до Бога набагато важливіша за пізнання його.

Вчення гуманізму

3) Гуманізм (від лат.человечний) - сукупність поглядів, що виражають повагу достоїнств і прав людини на свободу, щастя, всебічний розвиток і прояв своїх здібностей. Оформився гуманізм в напрямку наукової думки в епоху Відродження (XIV - XVI ст.). Гуманісти цього часу виступали проти релігійного аскетизму, за право людини на задоволення своїх земних потреб. У руслі гуманізму виник утопічний соціалізм, що зв'язав розквіт людської особистості з ліквідацією соціальної нерівності. В даний час гуманізм проявляється у виступах проти війни, всякого роду фанатизму, нетерпимості і т. П.

u гуманізм звичайний - одна людина зведений в абсолют, інші йому поклоняються і служать

u некрогуманізм - людина, зведений в абсолют, помер, проте інші продовжують служити його ідеям і заповітам

u ксеногуманізм - людина, зведений в абсолют, є іноземцем для тих, хто йому поклоняються і служать

u релігійний гуманізм - людина, зведений в абсолют, є за сумісництвом Богом

u комуністичний гуманізм - людина, зведений в абсолют і інші, хто йому поклоняються і служать, живуть приблизно в однакових умовах

u демократичний гуманізм - людині, зведеному в абсолют, повинні в рівних умовах на всій земній кулі.

Білет 18

⇐ Предыдущая12345678Следующая ⇒

Поделиться: