СУТНІСТЬ СИСТЕМ ЗЕМЛЕРОБСТВА ТА ЇХНІЙ ІСТОРИЧНИЙ РОЗВИТОК

Система землеробства — історично визначений спосіб установлення співвідношення між заходами і засобами викорис­тання земельних, рослинних, агрокліматичних та інших ресурсів у відповідній географічній зоні. Система землеробства — це су­купність взаємопов'язаних принципів, правил, прийомів, заходів організаційно-економічного, агротехнічного, меліоративного ха­рактеру із використання землі на визначеній території за земле­впорядкуванням для виробництва сільськогосподарської продук­ції, відтворення і підвищення родючості ґрунту за наявних кліматичних умов. Система землеробства вміщує сукупність сис­тем організації території і здійснення виробничого процесу ви­рощування рослинної продукції за такими провідними ланками, як сівозміна, система обробітку ґрунту, система удобрення, захи­сту рослин, система насінництва, система машин і знарядь та ін. Засобом поєднання різнорідних ланок систем землеробства є агрофітотехнології. Одним із принципів упорядкування систем зе­млеробства за місцевих природних умов є агрокліматична класи­фікація систем землеробства.

Виникнення і зміни науки про системи землеробства пов'язані з розвитком у суспільстві виробничих сил та виробничих від­носин.

 

Розвиток науки про системи землеробства пов'язаний з іменами відомих російських економістів О. П. Людоговського, О. С. Ермолова, І. О. Стебута та О. І. Скворцова. На їх думку, основними скла­довими системи землеробства є співвідношення між земельними угіддями (ріллею та природними луками) і різними групами куль­тур, а також спосіб підтримання родючості ґрунту. їх вчення зайня­ло належне місце в торговому землеробстві та спеціалізації госпо­дарства. Виникло поняття «система господарства», яке несло більш широкий перш за все економічний зміст з включенням виробничого напрямку та системи землеробства. Системи господарства розрізня­ли за головними видами сільськогосподарської продукції, від якої одержували основний прибуток.

Новий помітний вклад у розвиток основ вчення про системи землеробства було зроблено в кінці XVIII ст. видатним вченим — агрономом і економістом Іваном Михайловичем Комовим.

На відміну від О. Т. Болотова, який стояв ближче до мінера­льної теорії живлення рослин, І.М.Комов обґрунтував «гумусову» те­орію живлення рослин та визначив найважливішим завданням землеробства відновлення і підтримку родючості ґрунту. Ним та­кож був рекомендований перехід від трипільної сівозміни паро­вої системи до розробленої семипільної сівозміни більш інтенси­вної плодозмінної системи землеробства.

Вчені-аграрники О. Т. Болотов та І. М. Комов розглядали систему землеробства не тільки як засіб відновлення і підви­щення родючості ґрунту, а й як засіб одержання прибутку, розрізняючи два боки системи землеробства

– агрономічний (збереження і підвищення родючості землі) і

– –економічний (спів­відношення між культурами).

За цим визначенням системи зем­леробства слід розглядати як початок вчення про системи сіль­ського господарства.

Як наслідок, в кінці XVIII — на початку XIX ст. прогресивні російські вчені-агрономи і практики сільського господарства на­полегливо займалися проблемою підвищення врожайності хлібів, яка тоді повністю залежала від рівня розвитку скотарства. В роз­робку перших наукових методів вирішення цієї проблеми поміт­ний вклад внесли О. Т. Болотов і І. М. Комов, а слідом за ними — В. О. Левшин, Д. М. Полторацький та І.І. Самарін. їх цінні до­сліди по вдосконаленню сівозмін і польовому травосіянню ви­значили шляхи усунення недостачі кормів — основи для розвит­ку скотарства і удобрення полів гноєм. В. О. Левшина справед­ливо вважають піонером дослідного травосіяння в Росії і творцем паро-зернової системи землеробства з чотирипільною сівозмі­ною, а Д. М. Полторацького, який вперше застосував плодозмін­ну сівозміну, та І.І. Самаріна — засновниками польового траво­сіяння на великих площах.

Ці та інші факти з історії формування вчення про системи зе­млеробства на терені Росії переконливо засвідчують пріоритет російської сільськогосподарської науки перед німецькою. Доведено, що наша вітчизняна сільськогосподарська наука має свою самостійну історію, яка виникла ще в XVIII ст., що першість в створенні основ вчення про системи землеробства виключно на­лежать вітчизняним агрономам-економістам. Класична праця І. М. Комова «О земледелии» вийшла в світ за 21 рік, а відома робота О.Т. Болотова «О разделении полей» — за 37 років до пу­блікації першого тому «Основи рационального сельского хозяйства» Теера.

Сучасні поняття щодо сутності системи ведення сільського господарства зводяться до наукового обґрунтування організацій­них, економічних і технологічних принципів побудови та управ­ління сільськогосподарським виробництвом з головним завдан­ням задоволення потреб суспільства в продуктах харчування. Складовою основою системи ведення господарства безперечно є система землеробства.

Проте агрономи-економісти першої половини XIX ст. не ство­рили та і не могли ще створити чіткого науково послідовного вчення про системи сільського господарства. Систему сільського господарства вони ще змішували з системою землеробства або вважали частиною її — економічною стороною системи земле­робства. Під агрономічною стороною системи землеробства ро­зумілось забезпечення родючості ґрунту. В цілому система зем­леробства ними трактувалась як спосіб розведення культурних рослин на полях заради прибутку.

З розвитком і зміною економічних умов і способів виробни­цтва суспільство і час поставили перед вченими питання спе­ціалізації та географічного розміщення галузей сільського гос­подарства.

Помітний вклад у зв'язку з новими вимогами часу було внесе­но агрономами О. В. Совєтовим і О. М. Енгельгардом, професо­рами О. П. Людоговським, І. О. Стебутом, О. С. Єрмоловим та О. І. Скворцовим.

Основний внесок в цю важливу справу належить відомому вченому, професору Петровської академії І. О. Стебуту. В своїх лекціях про основи польових культур і заходах їх покращання він вперше ставив і вирішував ряд злободенних і ключових питань. Серед них були такі: з яких елементів і складових частин склада­ється система сільського господарства; які головні системи сіль­ського господарства в державі; яка залежність системи сільського господарства від економічних і ґрунтово-кліматичних умов міс­цевості; який взаємозв'язок між різними елементами системи сільського господарства?

Під системою сільського господарства І. О. Стебут, як і його однодумці, розумів три взаємопов'язаних між собою частини:

> виробниче спрямування господарства;

> система землеробства, що відповідає спрямованості госпо­дарства та природним умовам;

> сівозміна

В. Р. Вільямс вніс вагомий внесок в агрономічну науку, роз­робив прогресивне вчення про ґрунтотворний процес, про зако­номірності розвитку і порушення умов родючості ґрунту, про дрібно грудочкувату міцну структуру ґрунту як основу ґрунтової родючості, про відновлення структури ґрунту шляхом введення в сівозміни посівів багаторічних бобових і злакових трав. Ним бу­ли досліджені питання, які саме біологічні та фізико-хімічні про­цеси сприяють створенню або порушенню умов родючості ґрун­ту, що складає теоретичну основу для управління природними джерелами родючості ґрунту в землеробстві.

На підставі свого агрономічного вчення про родючість ґрунту та досягнень інших напрямків сільськогосподарської науки В.Р. Вільямс розробив і запропонував систему агрономічних заходів по відновленню і підвищенню родючості ґрунтів, яку він назвав травопільною системою землеробства. В ній він вимагав:

1) раціональну організацію і використання усієї території госпо­дарства з системою двох сівозмін — польової та кормової;

2) правильну систему обробітку ґрунту і догляд за посівами;

3) правильну систему удобрень;

4) систему насінництва та по­сів відбірним насінням, пристосованим до місцевих умов високо урожайних сортів;

5) систему меліорації — зрошувальну в райо­нах недостатнього зволоження та осушувальну в районах надлишкового зволоження;

6) насадження полезахисних лісових смуг.

Перевага травопільної системи виявляється при співставленні її з тими системами землеробства, які історично їй передували, а саме: паро-зернова, перелогова, покращена паро-зернова, багато­пільна трав'яна, плодозмінна. Ні про одну із них не можна ствер­джувати хто їх створив. Всі вони з'являлися стихійно в міру роз­витку суспільних відносин. Вчені лише при цьому їх відкривали і описували, вдосконалювали або видозмінювали в залежності від умов місця і часу.

 

Сучасна система землеробства повинна вирішувати питання боротьби з посухою, охорону навколишнього середовища від за­бруднення пестицидами, мінеральними та органічними добрива­ми, створення оптимальних умов для посівів сільськогосподарсь­ких культур, життя і діяльності людей.

Раціональні сучасні системи землеробства передбачають ши­роке застосування досягнень науки і техніки — хімізації, селек­ції, меліорації, комплексної механізації, енерго-, ресурсозберіга­ючих та екологічно чистих технологій, що забезпечують отри­мання сталих, високих і якісних урожаїв вирощуваних культур.

Сільськогосподарська галузь, як ніяка інша, вимагає всебічно­го врахування усіх особливостей природних і економічних умов кожного регіону нашої держави. Виходячи з цієї основоположної вимоги, розвиток сучасного землеробства за єдиною схемою, придатною для всієї країни, неможливий.

Всяка без винятку система землеробства повинна характери­зуватись наявністю співвідношень усіх сільськогосподарських угідь, раціональною структурою посівних площ і найбільш доці­льним комплексом підтримування і підвищення родючості ґрун­ту. Ці основні ознаки визначають раціональність і інтенсивність системи землеробства, які повинні бути пов'язані між собою, так як їх суттєве порушення обов'язково призведе до зміни основних способів підвищення родючості ґрунту різних типів ґрунтів.

Значення відповідності сучасних систем землеробства геогра­фічним умовам в цей історичний період людської цивілізації іс­тотно зросло внаслідок вагомих досягнень агрономічної науки в цілому і окремих її напрямків, і вони повинні бути враховані при розробці основ кожної конкретної системи землеробства.

Теоретичною основою кожної системи землеробства є закони агрономії, творче використання яких в умовах виробництва за­безпечує високу агротехнічну і економічну ефективність кожної ланки та всієї системи землеробства в цілому.

Вони не можуть декретуватися адміністративними заходами, так як по суті своїй народжуються самим життям як закономір­ний наслідок їх внутрішніх можливостей і особливостей розвитку виробництва. Надумані штучні, відірвані від реальних природних умов рекомендації не витримують перевірки часом і завдають ча­сто великих збитків суспільству. Так було з просапною, травопі­льною та системою землеробства Фолкнера і Овсіневого.

Необхідність повного врахування різноманітних особливостей землеробства як при розробці теорій, так і при впровадженні в практику далеко не завжди дотримується.

Сутність безперервного вдосконалення методів раціонального використання землі регулюється істиною про безперервний роз­виток землеробства, так як з досягненням прогресу настає якийсь наступний лімітуючий фактор. Вивчення обмежувального факто­ра в конкретних умовах складає одне з найбільш важливих за­вдань як науковців, так і фахівців сільськогосподарського вироб­ництва.

Причини, які знижують урожайність сільськогосподарських культур та їх якість, досить різні. Серед зовнішніх причин зни­ження продуктивності рослин найчастіше є особливості клімату в конкретному районі, зокрема недостатність або надлишкова кіль­кість опадів або їх несприятливий розподіл у часі, малосніжні зими з низькими температурами, заморозки рано восени та пізно весною, суховії, різкі коливанні температур, зливи, градобої та ін.

 

За ступенем інтенсивності виділяють чотири групи систем зе­млеробства: примітивні, екстенсивні, перехідні та інтенсивні.

До примітивної системи землеробства віднесені: вирубно-вогнева, лісопильна, заліжна і перелогова, вони відображали ни­зький рівень розвитку продуктивних сил суспільства — первіс­нообщинний, рабовласницький та феодальний.

У цей період розвитку суспільства на території, що заселялася людьми, значні площі землі залишалися вільними і в міру втрати родючості на розораних ділянках їх залишали й освоювали нові. Залишені площі під впливом природних процесів з часом віднов­лювали родючість ґрунту. Провідну роль у цьому відігравали ро­слинність, ґрунтова біота та інші чинники.

За цих систем землеробства оброблялась і засівалась незначна частина придатних для обробітку земель — в межах 20—25 % від можливостей. Як правило, ці площі використовували під зернові культури.  

Цьому історичному відрізку розвитку рільництва характерни­ми були низька примітивна агротехніка, відсутність добрив та тя­глової сили. Використання сил природи було головним і єдино можливим засобом підвищення родючості ґрунту. Саме такі мо­жливості і визначали екстенсивний і малопродуктивний рівень сільського господарства.

Історичний час застосування примітивних систем землеробст­ва в різних частинах світу і окремих країнах був неоднаковим. Так, на території Російської імперії примітивні системи земле­робства зберігалися аж до XVI ст., а в північних губерніях євро­пейської частини та в Сибіру — аж до кінця XIX ст. На території сучасної України примітивні системи землеробства мали місце в XVII та XVIII ст.

Вирубно-вогнева і лісопильна системи землеробства . Це примітивні системи землеробства. Сутність першої полягала в тому, що після вирубування лісу, корчування пеньків, спалюван­ня залишків деревини, освоєння ґрунту культурні рослини, пере­важно зернові, вирощували протягом 2—5 років. Після цього  ріллю залишали для заростання лісом через зниження родючості ґрунту і сильну забур'яненість посівів.

В основі лісопильної примітивної системи землеробства лежа­ло використання для вирощування сільськогосподарських куль­тур площ після розкорчування лісу, що вже колись були у сільсь­когосподарському виробництві. Використовувалась у заліснених районах і була аналогом перелогової системи у степовій зоні. Ро­дючість ґрунту при ній відновлювалася під лісом природним шляхом та з допомогою спалювання решток лісу.

Внаслідок спалювання лісу ґрунт збагачувався на елементи мінерального живлення за рахунок золи. Разом з тим зола сприя­ла нейтралізації кислої реакції цих ґрунтів. Азотне живлення на­ступних культур формується при цьому за рахунок розкладу лі­сової підстилки, решток трав'янистої рослинності, а також життєдіяльності азотфіксуючих мікроорганізмів.

Протягом 2—3 років на цих ділянках після спалювання лісової рослинності отримували непогані врожаї з наступним різким зниженням у зв'язку з примітивними заходами вирощування. Для наступного продовження використання освоєних з-під лісу діля­нок землі у ряді випадків залишали площі на рік—два без посіву і вносили в мізерних кількостях гною, у яких дозволяло слаборозвинене тваринництво.

Лісопильна система землеробства прийшла на зміну вирубно-вогневій. Причин до її виникнення було декілька. По-перше, в цей час уже з'явилась приватна власність на землю, що обмежу­вала територіальне переміщення селян; по-друге, збільшилась потреба у зерні, а наявних площ для його виробництва уже в до­статній кількості не вистачало; по-третє, зросла потреба в лісома­теріалах і нарешті, зросли пошуки можливостей для підвищення врожаїв.

Для поліпшення властивостей ґрунту за цієї системи земле­робства намагалися більшою мірою використовувати гній, а кра­щі лісоматеріали не спалювали як раніше, а використовували для господарських потреб.

В умовах степу з потенційно родючими чорноземними ґрун­тами використовувалася перелогова системи землеробства .

Суть ЇЇ полягала у відтворенні родючості ґрунту за допомогою багаторічної трав'янистої рослинності. Внаслідок високої природної родючості ґрунтів степової зони і більш ефективної ролі трав у відтворенні родючості період їх росту для поліпшення ґрунту порівняно з лісовою рослинністю тривав значно менше. Сівбу сільськогосподарських культур проводили протягом 6—8, інколи 10 років, а потім, після виснаження і засмічення ґрунту, такі землі залишали на 20—ЗО років і переходили на нові цілинні ділянки.

Із зростанням потреб населення в продуктах сільського госпо­дарства, розвитком знарядь  

На зміну примітивним прийшли екстенсивні системи земле­робства , до яких віднесеш зокрема паро-перелогова, парова і ба­гатопільна трав'яна або вигінна.  

При екстенсивних системах землеробства більша половина придатних для обробітку земель використовувалася під посіви. Серед культур переважали зернові і кормові, а технічні культури зовсім не вирощувалися або їх було дуже мало. Для відновлення родючості грунту використовували такі заходи, як обробіток парів, травосіяння, внесення гною. Меліоративні заходи майже не здійснювалися.

У непростих умовах опанування досвідом вирощування зерна селянин інтенсифікує його виробництво шляхом покращання си­стеми відновлення природної родючості землі, періодично зали­шаючи її під паром.

 

Парова система набуває агрономічної, агрофізичної суті тіль­ки тоді, коли відведене поле не пасивно наповнюється плодючою силою, а на відновлення його спрямована технологічна операція — оранка, тобто в паровий період поле піддають одно-, дворазо­вому обробітку з метою поліпшення структури фунту, максима­льно можливого знищення бур'янів тощо.

На паровому двопіллі вирощували переважно зернові культу­ри. Найбільш поширеною була форма, при якій висівали в пер­шій рік озимі (жито), потім цьому полю давали відпочити, щоб на ньому вирощувати інші зернові. Найбільш продуктивно викорис­товувалось парове поле двопільної системи, коли його було поді­лено ще на дві частини, де на них відповідно висівали озимі та ярі культури. Такий варіант двопілля мав місце на Хмельниччині в Чемеровецькому районі, де усе поле ділили на толоко-пасовищну і орну частини. На одному полі смугами висівали озимі і ярі культури. Отже поле було розчленоване на три неод­накові ділянки, в чому можна вбачати поступ до парового три­пілля. Скорочення площі найбільшого за розміром поля привело до трипільної системи.

 

Парова система землеробства, як уже відмічалось, була поши­рена серед багатьох хліборобських народів, але з своїми поміт­ними особливостями. Дотримуючись послідовності в чергуванні озимих і ярих культур, у озимий чи ярий клин замість традицій­них жита і ячменю вводиться культура, характерна для певної мі­сцевості, або господарсько необхідна. Подекуди в Росії на полях в ярій зміні висівали просо, інколи садили картоплю. У Білорусії в середині XIX ст. існувала своєрідна сівозміна, коли через одну ротацію у ярому клині висівали льон.

 

У зв'язку з цим подекуди формувалася вигінна , або багатопільно-трав'яна система землеробства . За цієї системи половину ріллі займали сіяні багаторічні трави, які використовували на сі­но і випас, на решті площ вирощували зернові культури. Для під­вищення продуктивності природні трави змінилися сіяними, які в перші роки використовували на зелену масу і сіно, а потім — як вигін для худоби.

Прикладом вигінної системи може служити мекленбурзька система, яка виникла в середині XVIII ст. із парової в Німеччині, де на той час парова система землеробства призвела до сильного розорювання природних кормових угідь. Це гальмувало утри­мання достатнього поголів'я худоби, а отже, і отримання необ­хідної кількості гною. Тому трипільні зернові сівозміни були пе­ретворені в багатопільні, наприклад, поля: 1 — пар; 2 — озимі; З — ярі; 4 — пар; 5 — озимі; 6 — ярі; 7—9 — вигін.

 

При перехідних системах землеробства — поліпшеній зер­новій, сидеральній, плодозмінній і травопільній — використову­ють усі орнопридатні землі, у сівозмінах переважають зернові з багаторічними травами або просапними культурами і чистим паром.

Поліпшені зернові системи землеробства виникли в резуль­таті удосконалення парової і багатопільно-трав'яної систем зем­леробства. Сівозміни поліпшених зернових систем землеробства являють собою зернове трипілля, доповнене полем багаторічних трав. Таке, наприклад: 1 — пар; 2 — озимі з підсівом конюшини; З — конюшина; 4 — ярі зернові. Або ж існувала восьмипільна: 1 — пар; 2 — озимі з підсівом тимофіївки і конюшини; 3, 4 — ко­нюшина з тимофіївкою; 5 — льон; 6 — пар; 7 — озимі; 8 — ярі зернові.

У Росії заміна парової системи землеробства проходила в ра­йонах, де розвивалось молочне скотарство або впроваджувалися посіви технічних культур, переважно в поміщицьких господарст­вах. Тут виникли різноманітні форми інтенсивного землеробства із застосуванням польового травосіяння.

 

Сидеральна система землеробства — це варіант подальшого удосконалення поліпшеної зернової системи, в якому чистий пар змінювався сидеральним. З метою відновлення родючості ґрунт) сидеральні рослини повністю заорюють. Спочатку в нашій країн для цього використовували озиме жито і гірчицю, пізніше, як більш ефективні, — сераделу, люпин та інші бобові рослини. Цю систему землеробства застосовували в районах з великою кількістю опадів з малородючими ґрунтами. Зараз її використовують в ряді районів нечорноземної зони і в прибалтійських країнах.

З виведенням безалкалоїдного кормового люпину його сталь використовувати як кормову рослину. На зелене добриво сталі висівати люпин або іншу культуру післяпожнивно чи післяукіс­но, тобто після збирання основної культури. Разом з тим сидера­льна система у переважній більшості районів втратила свою са­мостійність, оскільки за довільної системи можна вирощувати проміжні посіви, у тому числі й на зелене добриво.

У країнах Західної Європи внаслідок бурхливого розвитку промисловості, росту чисельності міського населення, а отже, зростання попиту на продукти тваринництва, перехід від перело­гової і парової зернової систем землеробства до більш інтенсив­них систем здійснювався значно швидше ніж у Росії. Найпоши­ренішою була плодозмінна, або плодоперемінна, система землеробства .

Початок цій системі було покладено в Бельгії та Голландії (> сучасному географічному вимірі) в XVI—XVII ст. Вона швидке поширювалась до Англії та Франції і дещо пізніше — в Німеччи­ну (XIX ст.).

Основними ознаками плодозмінної системи землеробства вважалися: розорювання природних кормових угідь і перетво­рення їх у ріллю за винятком частини високопродуктивних лук: вирощування кормових, найбільш продуктивних культур на по­лях; ліквідація чистих парів і заміна їх бобовими травами, чергу­вання зернових культур з бобовими і просапними.

Перехід до цієї системи землеробства означав, що чисте зер­нове господарство поступилося своїм місцем господарству з роз­винутим тваринництвом і посівами технічних культур (цукрові буряки, соняшник) та просапних культур (картопля, кукурудза та ін.). Розвиток тваринництва спонукав розширити посівні площі під багаторічними бобовими травами та інших бобових і кормо­вих коренеплодів.

 

Травопільна система землеробства вимагає розробки конк­ретних заходів щодо підвищення продуктивності всіх без винят­ку сільськогосподарських угідь і родючості ґрунту. Всю терито­рію кожного конкретного господарства поділяють на вододіли, схили і долини. Для кожного з цих трьох типів рельєфу місцевос­ті (названих трьома групами угідь) повинна розроблятися само­стійна система заходів щодо відновлення родючості ґрунту.

Травопільна система вимагає, щоб ділянки вододілів і крутих схилів були заліснені. Друга вимога травопільної системи: дві групи угідь — долини і схили повинні бути розмежовані. На них повинні розміщувати свої типи сівозмін. На пологих схилах і плато — польові сівозміни, а в низинах і лощинах вводити кор­мові сівозміни.

 

Інтенсивні системи землеробства — це сучасні системи, які забезпечують ріст урожайності культурних рослин, відновлення, збереження і підвищення родючості ґрунту за рахунок факторів інтенсифікації землеробства — застосування добрив, меліорації, зрошення, механізації, автоматизації, ґрунтозахисних, ресурсо­зберігаючих та екологічно чистих технологій, вдосконалення знарядь тощо з урахуванням найновіших досягнень сільськогос­подарської науки і передового досвіду. Вони передбачають висо­копродуктивне використання придатних земель для вирощування районованих високопродуктивних культур, сортів і гібридів. Співвідношення між окремими культурами у сівозміні за інтен­сивної системами землеробства встановлюється з врахуванням державних та власних потреб у різних сільськогосподарських продуктах, спеціалізації господарства і природних умов. Сучасна інтенсивна система землеробства спрямована на ефективне вико­ристання землі та інших ресурсів з метою одержання у конкрет­них природних і економічних умовах максимальної кількості сільськогосподарської продукції найвищої якості з найменшими затратами. Спрямована вона також на боротьбу з посухою, ерозі­єю ґрунтів та забезпечення екологічної безпеки й охорони навко­лишнього середовища. Базується ця система переважно на плодо­змінних сівозмінах.

За сучасних інтенсивних систем землеробства майже всі орні землі зайняті посівами, причому посівна площа часто перевищує площу ріллі, широко застосовуються посіви просапних і проміж­них культур. Ці системи характеризуються активною дією на ґрунт з метою підвищення його родючості за допомогою засобів, що випускає промисловість.

Просапна або промислово-заводська система землеробства є найбільш інтенсивною і енергоємною. Понад 50 % площі ріллі за цієї системи відводиться під інтенсивні просапні культури, які потребують застосування високих норм органічних (50—60 т/га) і мінеральних (до 1 т/га) добрив, пестицидів, доброї вологозарядки ґрунту. Крім того, застосовуються повторні і проміжні посіви. Вона забезпечує високий рівень продукції з 1 га сівозмінної пло­щі, супроводжується великими виносами з ґрунту поживних ре­човин і фізичними навантаженнями на нього внаслідок інтенсив­ного механічного обробітку. Ця система вимагає обов'язкового застосування агротехнічних заходів щодо запобігання деградації ґрунту і захисту його від ерозії. Родючість фрунту підтримується за рахунок внесення великих норм органічних і мінеральних доб­рив. У господарствах передбачається вирощування високопроду­ктивних просапних культур — цукрових буряків, соняшнику, ку­курудзи на зерно, рицини, картоплі тощо.

У 50—60-ті роки минулого сторіччя просапна система зем­ леробства широко пропагувалась, але внаслідок недостатньої технічної оснащеності окремих господарств, відсутності необ­хідної кількості добрив, пестицидів, а також великої різноманіт­ності грунтово-кліматичних умов та інших причин вона не отри­мала широкого розповсюдження, за винятком районів вирощу­вання цукрових буряків, овочевих культур і картоплі.

За зернопарової системи землеробства переважають зернові продовольчі (озима та яра пшениця) і фуражні (ячмінь, овес та ін.) культури. Значні площі, від 5 до 25 %, відведені під чисті па­ри. Ця система забезпечує високий вихід зерна з 1 га сівозмінної площі. Родючість ґрунту підтримується і підвищується шляхом внесення органічних та мінеральних добрив, застосування ґрун­тозахисних заходів, вологонагромадження і очищення ґрунту від бур'янів у пару, відповідної системи механічного обробітку ґрунту.

За умов зернопросапної системи землеробства зернові і про­сапні культури займають основну частину ріллі. Цей вид систем зе­млеробства більш інтенсивний, ніж зернопарова, і сприяє найбіль­шому виходу рослинницької продукції з 1 га сівозмінної площі, що супроводжується високим виносом елементів живлення із ґрунту.

Родючість ґрунту підтримується застосуванням високих норм орга­нічних і мінеральних добрив, а також раціональним ґрунтозахисним обробітком ґрунту. Відсутність в сівозмінах чистого пару за цієї си­стеми викликає потребу застосування гербіцидів.

Введення зернопаропросапної системи землеробства перед­бачає використання більшої частини ріллі під зернові і просапні культури та чистий пар. За ступенем інтенсивності ця система поступається зернопросапній, але перевищує зернопарову систе­му. Вона забезпечує високий вихід зерна, кормів та іншої рос­линницької продукції з 1 га сівозмінної площі. Винос поживних речовин із ґрунту високий. Родючість ґрунту вирішується засто­суванням високих норм органічних і мінеральних добрив та ґрун­тозахисних заходів. Наявність в сівозміні чистих парів зменшує обсяг застосування гербіцидів.

Зернотрав'яна система землеробства передбачає наявність близько 50 % під посівами зернових та фуражних культур у по­єднанні з посівами багаторічних трав. Чисті пари відсутні. Ця си­стема землеробства забезпечує середній вихід зерна з 1 га сіво­змінної площі і високий вихід соковитих та грубих трав'яних кормів. У посушливих районах ця система може призвести до значного зниження продуктивності ріллі. Система має високу ґрунтозахисну ефективність за рахунок великої питомої ваги ба­гаторічних трав і зернових суцільного способу сівби. Відтворен­ня родючості ґрунту забезпечується вирощуванням багаторічних трав, застосуванням органічних та мінеральних добрив.

За плодозмінної системи землеробства зернові культури за­ймають не більше половини площі ріллі, а на решті площі розмі­щують просапні та бобові культури. Ця система забезпечує висо­кий вихід рослинницької продукції з гектара сівозмінної площі, що супроводжується значним виносом поживних речовин з ґрун­ту. Система передбачає внесення високих норм органічних і мі­неральних добрив та застосування пестицидів. Родючість ґрунту підтримується та підвищується за рахунок плодозміни — чергу­вання зернових, бобових і просапних культур, застосування доб­рив і ґрунтозахисних заходів.

Враховуючи грунтово-кліматичні умови розробляють зональ­ні або адаптивні системи землеробства, які передбачають ефек­тивне використання не тільки ріллі, а й усіх без винятку сільсько­господарських угідь. Ланки адаптивної системи землеробства повинні передбачати врахування та реалізацію грунтово-кліматичних, матеріально-технічних і трудових ресурсів конкре­тних умов зони і господарств.

 

 

⇐ Предыдущая12345Следующая ⇒

Поделиться: