Антропологічний матеріалізм Л. А. Фейєрбаха. Класична німецька філософія - вершина класичної філософської думки

 

Класична німецька філософія - вершина класичної філософської думки. Інтелектуальна революція, що послідовно поглинала всю Європу, наглядно демонструвала, що можливості людського розуму непомірно великі. Вони можуть суттєво впливати не тільки на внутрішній духовний світ особистості, але й взмозі змінювати політику, звичаї, побут, навіть стиль життя. Економічна незрілість, політична слабкість німецької буржуазіі, територіальна роздробленість держави вимагали негайного перетворення всіх сфер суспільного життя. Об’єднання германських держав за допомогою “заліза та крові” не викликало значного опору. Особлива роль у цьому процесі належала канцлеру Бісмарку, який сформував жорстоку політичну систему, що відкрила нові можливості економічного прогресу і зробила єдиною сферою самовиразу людини сферу розуму, чим миттєво скористувалися представники так званого ”третього стану”, який тільки починав формуватися у Німеччині. Перипетії розвитку суспільної думки, що об’єднувала інтелектуальні роздуми про ключові проблеми розвитку людства, акумулювала в собі німецька класична філософія — німецький період у філософіі Нового часу та Просвітництва. По-перше, слід відзначити, що саме німецька класична філософія фактично стала підсумком розвитку класичної європейської філософіі. Раціоналізм, притаманний попереднім її етапам, з особливою силою проявився в ідеях і теоріях класиків німецької філософіі цього періоду. Крім того, за охопленням філософських проблем навряд чи можна знайти в історіі філософіі період, який би відрізняла подібна фундаментальність та енциклопедичність. І. Кант, Г.В.Ф. Гегель, І. Г.Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінг, Л.А. Фейєрбах та інші мислителі, що створили цілісні філософські системи, стали символом не тільки німецької класичної філософіі, а й усієї класичної філософської думки взагалі. По-друге, своєрідність німецької класичної філософіі полягає у її загальних особливостях, серед яких:

   - аналіз значущості філософіі щодо осягнення закономірностей розвитку цівілізації, її майбутнього, небезпеки, що підстерігає людство при ігноруванні цілісного сприйняття картини світу;

- поява нових оригінальних моделей розвитку світу;

- соціальний характер філософії, адже її дослідження були направлені на аналіз проблем свободи і цінностей, їх ролі й значущості в житті людини;

- розробка методів розвитку та пізнання, які відкрили нові перспективи у пізнанні світу;

- процес пізнання розглядається як діяльність, що відбувається відповідно до власніх законів; вперше пізнається не субстанція, а специфіка і особливості об’єкта, що пізнає.

Таким чином, незважаючи на те, що німецька класична філософія у історичній хронологіі займає дуже невеликий відрізок часу, за своїм значенням вона є вершиною розвитку класичної філософіі і передумовою подальшої еволюціі філософського знання.

Гносеологічна концепція І. Канта. Розгляд німецької класичної філософії починається з творчості Іммануїла Канта (1724-1804). Знання, на думку Канта, має цінність тоді, коли воно служить вищій цінності - благу людини. Саме по собі воно не є благо. У цьому Кант відходив від просвітителів, які вбачали в розумі (знанні як такому) моральну цінність. У творчості Канта виділяють докритичний і критичний періоди. У докритичний період Кант знаходився під впливом філософії Лейбниця. Він був переконаний, що розум здатний осягти закономірності природи, демонструючи це створеною космогонічною гіпотезою і теорією припливів і відливів, відповідно до якої первоначальний стан Всесвіту він уявляв як хаотичну хмару різноманітних матеріальних часток.

Відправною крапкою філософствування Канта є протиріччя між положеннями, кожне з який визнається логічно доказовим. Людині присуща воля, але в нєї немає ніякої волі, усі в ній є природна необхідність. Кант починає не з питання про буття, а з аналізу пізнавальної діяльності людини, "критична" філософія Канта являє собою гносеологічну концепцію. Він формулює питання (які виражають направленість пізнавальної діяльності, духовних інтересів людини): що я можу знати? (метафізика, тобто філософія); що мені належить робити? (мораль); на що я можу сподіватись? (релігія); що таке людина? (антропологія).

Кант бачив недоліки рішення проблеми ідеалізацій як у емпіричних, так і в раціоналістичних теоріях. Він пропонує своє рішення однієї із складних філософських проблем. Індивід, що приступає до пізнання, має у своєму розпорядженні сформовані до нього в науці форми пізнання, категорії, що забезпечують можливість пізнання. З однієї сторони, індивід володіє готовими категоріальними конструкціями, з іншого боку - емпіричними даними. Завдяки своїй уяві індивід поєднує те й інше, синтезує раціональне і чуттєве. У цьому синтезі складається природа науки. Так, на думку Канта, математика як наука можлива саме завдяки цим чистим формам споглядання. Так, якщо мати на увазі геометрію, необхідно розрізняти: 1) простір як ідеальну форму, властиву людині, а не природі; 2) емпіричні факти; 3) об'єднання першого з другим у геометрії як науці. Кант вважає, що ідеальних просторових конструкцій не існує в природі, немає в природі крапок та прямих. Всі ідеалізації є утвором самої людини, вони присущи не зовнішньому, тобто трансцендентному для людини світу, а розуму людини, його внутрішньому, специфічно людському, тобто трансцендентальному світу.

Філософську систему Канта часто називають трансцендентальним ідеалізмом. Кант не затверджує, що ідеї діють, створюють світ, він лише підкреслює своєрідну природу наукових ідеалізацій. Філософську систему Канта називають також критичним ідеалізмом, оскільки, по Канту, філософія є форма критики. У назвах його головних творів, як правило, є присутнім слово критика - "Критика чистого розуму", "Критика здатності судження", "Критика практичного розуму". Кант не стільки критикує в звичному змісті цього слова, скільки з'ясовує границі відповідно розуму, здатності судження, волі. Філософія Канта, як форма критики, спрямована на аналіз пізнавальних здібностей людини (розсуд, здібності судження, розум).

Розсуд виконує функцію підведення різноманіття чуттєвого світу під єдність поняття. Підставу єдності Кант вбачає в акті самосвідомості. Але розсуд не реалізує цінностне відношення людини до світу. Останнє здійснює здатність судження. На основі здатності судження розвивається эстетичний смак. Але і эстетична по своїй природі здатність судження має свої межі застосовності. Як розсуду, так і здатності робити оцінки бракує кінцевої мети, що визначала би напрямок діяльності людини. Розум визначає кінцеву мету, необхідну для реалізації бажання, волі. Ідея душі, ідея Космосу в цілому, ідея Бога - все це безумовні цілі, відповідно до яких людина вільна. Істота, здатна діяти у відповідності з загальними цілями, є вільною істотою. Розумна воля - це практичний розум. Релігія розуму - це чиста віра в добро, у власні моральні підвалини. Подібно тому як споглядання має чисті форми (простір і час), розсуд апріорні категорії (кількість, якість, причинність та ін.), розум має апріорні ідеї. Це - ідеї душі, світу і Бога, тобто основні ідеї, що аналізує метафізика.

Крім теоретичного Кант визнавав у людині і практичний розум. Практичний розум являє собою розумну волю, спрямовану на оволодіння реальністю. Якщо теоретичний розум має справу з явищами (з сконструйованим їм світом), то практичний стосується сфери ноуменів (речей у собі, Бога і душі).

Практичний розум у Канта керує всіма практичними діями людини, у тому числі і моральними. Людська воля автономна, тобто вона сама собі задає закони своєї діяльності. Воля у своїй дії не залежить ні від зовнішніх факторів, ні від внутрішніх імпульсів людини. На цьому розумінні волі Кант вибудовував свою концепцію моралі. Таке розуміння основ моралі було новим для філософії. Філософи до Канта намагалися вивести мораль з волі Бога, установок суспільства, вимог вродженого почуття, із прагнення до щастя, насолоди, користі. І тільки Кант стверджував принципову самостійність і самоцінность моральних принципів, що базуються на волі. Прийнявши принцип волі, Кант вимагав відноситися до людини як до мети, як до сущого, яке має ціль у собі, а не як до засобу. Такий закон Кант називає "імперативом". Існує тільки один категоричний імператив (обов'язковий для виконання при будь-яких умовах) як вищий закон моралі.

Кант - прихильник строгих правил у сфері моралі. Моральними є тільки ті вчинки, що базуються на категоричному імперативі, на обов'язку. Кант усвідомлював, що служіння обов'язку не обов'язково принесе щастя людині. Для того щоб затвердити справедливість, не дати можливості руйнувати мораль, він постулірує безсмертну душу і буття Бога. Для теоретичного розуму їх буття проблематичне, для практичного - необхіднє.

Моральними вчинками людини керує практичний розум, якому Кант надавав більшого значення ніж теоретичному. Етика Канта приймає форму етики обов’язку. А вищий закон моральності виражається категоричним імперативом: ”не розглядай другу людину (і самого себе), як засіб, а тільки як ціль”. Філософський інтерес до людини, як предмету дослідження, сприяв створенню Кантом однієї з останніх його робіт з філософської антропології. Кант представив цілий комплекс моральних обов'язків людини. Він вважав дуже важливими обов'язки людини стосовно самої себе, у тому числі турботу про своє здоров'я і своє життя.

Абсолютний ідеалізм Г.В.Ф. Гегеля. Пізніше Георг Вільгельм Фрідріх Гегель (1770-1831) розвиває схему Фіхте стосовно головного поняття своєї філософської системи - „абсолютної ідеї”. Абсолютна ідея – це Світовий Розум. А філософія, за думкою Гегеля, - це абсолютне знання. Метою інтелектуальної діяльності ідеї є істина. Усвідомлення істини співпадає з самопізнанням ідеєю самої себе, оскільки суб’єкт та об’єкт в істині співпадають. При цьому пізнання виступає як історичний процес. Гегель розвиває діалектичну логіку розвитку ідеї. Зміни та рух абсолютної ідеї відбуваються згідно з законами діалектики, при цьому внутрішні суперечки ідеї слугують поштовхом до її розвитку. Людина як така мало цікавить Гегеля, людина у нього постає лише стадією у процесі розвитку (самопізнання та самоусвідомлення) Світового Розуму.

Під абсолютним духом Гегель розуміє сукупну духовну діяльність людини протягом тисячоліть розвитку всесвітньої історії. По Гегелю, істина - це система знання, точніше - це поетапний развиток ідеї, кожний з етапів вона переборює і містить у собі як свій момент. Попередні істини як обмежені зберігаються в цілому, у системі. Філософія для Гегеля можлива не як система готового завершеного знання, а як процес конструювання абсолютного знання, як діалектична філософія. Абсолютний ідеалізм філософії Гегеля зв'язаний з його прагненням охопити весь универсум, весь природний і духовний світ єдиним поняттям.

Головне визначення абсолютної ідеї, по Гегелю, є розум. Абсолютная ідея є першооснова і субстанція усього існуючого. Гегель визначає абсолютну ідею як єдність пізнання і життя, як єдність теорії і практики. Діяльність ідеї є інтелектуальна діяльність, прагнення. Метою ідеї є істина. Абсолютна ідея взагалі є істина. Істина - це процес поступового збагнення. Ідея пізнає себе, ставлячи себе ж перед собою у виді об'єкта. Ідея створює світ і людину з метою самопізнання. Вищим актом цього самопізнання є абсолютне знання - філософія. Ідея є істина в собі і для себе, абсолютна єдність поняття і об'єктивності. Безпосередня ідея є життя. Ідея, суща для себе, розглянута з боку цієї єдності з собою, є споглядання, і ідея, що споглядає, є природа. Створюючи природу, перетворюючись в природу, абсолютна ідея опредмечує себе, відчуджується від своєї сутності і з'являється у вигляді чуттєвих, тілесних одиниць, до яких відноситься і людська тілесність. Індивідуальні людські духи в процесі пізнання ідеї утворюють абсолютний дух. Бог створює природу з тією метою, щоб із природи виникла людина і разом з нею пізнання, абсолютне знання.

Гегель наділяє ідеї здібностями до зміни та руху. Кожна окрема ідея переходить в іншу ідею, теза переходить в антитезис, потім вони зливаються в нове єдине, синтезуюча ідея містить тезу й антитезис як свої моменти. Формою діалектичного розвитку і побудови всієї системи Гегеля є запозичений у Фихте цикл - тріада, відповідно до якої думка (ідея) у своєму розвитку переходить у свою протилежність, що на наступному етапі, змінюється своєю протилежністю і, завдяки чому об'єднує в собі два попередніх етапи. Ідеї існують на трьох рівнях: 1) ідеї самі по собі; 2) ідеї в природі; 3) ідеї в дусі. Відповідно до цього розподілу Гегель пише "Науку логіки", "Філософію природи", "Філософію духу". Ці твори становлять "Енциклопедію філософських наук".

Наука логіки у Гегеля містить: вчення про буття, вчення про сутність, вчення про поняття. Вчення про буття включає розгляд чистого буття, ніщо і становлення. При цьому аналізується головна тріада буття: якість - кількість - міра. Якість і кількість є характеристиками існуючого. Якщо зміниться якість, то існуюче перестанє існувати. Кількість при візначенній якості може змінюватися в визначенних межах, при цьому зберігається якість, а отже, і існуюче. На думку Гегеля, кількість переходить у якість, єдність кількості і якості утворює міру. Перехід від однієї міри до іншої, нової, є стрибок. Міра служить відправним пунктом переходу до другої головної сфери ідеї - до сутності. За Гегелем найбільш загальні поняття, категорії ("буття", "якість", "кількість", "сутність", "явище", "зміст", "форма" і ін.) людина бере з розуму, науки, повсякденного мислення. Розкрити зміст цих понятть можливо через їхні взаємини.

У "Філософії природи" Гегель розглядає послідовно механіку, фізику, органіку; у "Філософії духу" - суб'єктивний дух (особистість), об'єктивний дух (родину, цивільне суспільство, державу), абсолютный дух (трьома ступінями розвитку якого виступають мистецтво, релігія і філософія).

Заслуга Гегеля полягає в тому, що він розвив діалектичний метод пізнання і розуміння світу. Він розробив питання взаємозв'язку, руху, розвитку і перетворення кількісних змін у якісні, питання природи теоретичного мислення. Крім того, він показав, що познання є історичний процес. У давньогрецьких філософів - Сократа і Платона - діалектика виступала як мистецтво вести філософську дискусію. Гегель розуміє діалектику як логіку ідей, як сходження від абстрактних (однобічних) ідей до більш конкретних (різноманітних). Ідея містить у собі свої протилежні визначення, тому вона внутрішньо суперечлива.

Недоліком діалектичної логіки Гегеля є те, що вона нав'язує схему загальних понять будь-якому предмету (панлогізм). Вона не виводить ці категорії з розвитку предмета, а намагається привнести їх у предмет ззовні. Однак саме завдяки діалектичній логіці загальні поняття (необхідність і випадковість, тотожність і відмінність і ін.) мисляться у взаємодії, у переходах. Концепція Гегеля абсолютизировала тотальность, через яку вона зневажала одиничним, конкретним як несуттєвим, ігноруванням конкретної людини.

Антропологічний матеріалізм Л. А. Фейєрбаха. Роздуми над сутністю людської істоти Л.А. Фейєрбах (1804-1872)починає з критики релігії. Філософ розглядає Бога як ідеалізовану людину. Всі атрибути Бога —людські ідеали, які не знайшли втілення у реальному житті. Оскільки людина - многомірна істота, що органічно поєднує в собі фізичне тіло, розум, емоції, почуття, потреби тощо, виникає небезпека створення іллюзорного світу, наприклад за допомогою страха, який створює абсолютних Богів, що служать людському егоїзму у пошуку шляхів задовільнення бажань. Так, за думкою філософа, людина є основою всього, що існує. Тому, якщо пізнання орієнтовано на людину, то перед нами відкриваються можливості пізнання будь-чого, в тому числі й тайн релігійного світу. Фейєрбах критикував близкість гегелевської філософіі і релігіі, таке поєднання вважав неприпустимим, бо релігія приводить до інтелектуального застою та загалом протистоїть культурі.

Протиставлення гегелевському ідеалізму реалізується у Фейєрбаха у формуванні, за його ж думкою, істинної філософіі. Така філософія повинна грунтуватися на матеріалізмі, причому такому, що орієнтується не просто на природу, а головним чином на людину, не тількм на розум, а й на чуттєвість. Справжня суть реальності вбачається Фейєрбахом не в самій по собі природі, а природі, що виступає як “базис людини”. Тому роль “універсальної науки”, за думкою мислителя, може відігравати лише наука, що розкриває природу людини, тобто антропологія. А нова філософія постає вже не механічним, а антропологічним матеріалізмом.

Продемонструвавши неспроможність обгрунтування Гегелем принципу тотожності буття та мислення (за думкою Фейєрбаха у Гегеля це лише тотожність мислення самого з собою), філософ пропонує розглядати сутність людської істоти за допомогою її складових: чуттєвості, інтелекту, серця, любові, страждання тощо. Аналіз таких складових у єдності і представляє собою антропологічний принцип мислителя.

Джерелом пізнання Фейєрбах визнає тільки матеріальну природу. Відчуття — це сукупність даних про окреме та одиничне, а мислення — про багате. Розум, як і людина, що ним володіє, не створює нічого нового, він тільки споживає та відображає все, що об’єктивно існує. Спілкування між людьми — це найкращий спосіб переконатися в істинності отриманного знання, бо саме в цьому процесі відбувається звільнення від сімнівів, розходжень, безглуздостей.

Л.А. Фейєрбах завершує не тільки німецьку класичну філософію, а й увесь період розвитку класичної європейської філософіі, внісши значний вклад у скарбницю філософського знання.

Німецька філософія не закінчує на цьому свій розвиток. Широко відома філософська творчість одного із представників неокантіанської школи В. Віндельбанда. В своїх працях він зосереджує увагу на історії філософії, „філософії цінностей”, розділяє „науки про природу” та „науки про культуру”, для яких характерні різні, але взаємодоповнюючі, методи: номотетичний та ідеографічний.

 

⇐ Предыдущая45678910111213Следующая ⇒

Поделиться: