Філософська система Аристотеля. Особливості виникнення та розвитку філософії на Стародавньому Сході. Специфіка перших філософських ідей та теорій Стародавнього Сходу відзначається

Особливості виникнення та розвитку філософії на Стародавньому Сході. Виникнення філософії відбувалось у найбільш розвинутих цивілізаціях стародавнього світу. Саме перехід від однієї суспільно-економічної формації до іншої, вищої, є якісним переходом до більш прогресивного способу життя. І це стосується не тільки особливостей економічного укладу. Подібні трансформаційні процеси призводять до суттєвих змін у світогляді людини. Розклад первісної міфології, що об’єднувала в собі перші естетичні, етичні, юридичні, політичні та інші уявлення про людину, суспільство, природу, всесвіт, і формування нових форм світогляду, перш за все, ранніх – релігійного та філософського - мали своїм джерелом розклад родового ладу та виникнення перших ранньокласових суспільних відносин. Починаючи з IV тис. до н.е. на Стародавньому Сході подібні зміни у соціально-економічному та духовному житті народів послідовно відбуваються у перших державних утвореннях: Єгипті, Месопотамії, Індії, Китаї та ін., що сприяло формуванню перших, відносно критичних способів опанування оточуючого світу і призвело до виникнення окремих філософських ідей, а згодом - ще й цілісних релігійно-філософських вчень. Становлення філософії (з відносно чітко вираженою її специфікою) як теоретичної форми світогляду на Стародавньому Сході, тобто перші кроки інституціоналізації філософії як системи знань, відбуваються у VIII - VI ст. до н.е.

Специфіка перших філософських ідей та теорій Стародавнього Сходу відзначається деякими особливостями історичного розвитку цього регіону, серед яких: сильна тенденція зберігання общинних структур, важлива економічна роль держави, установлення верховної власності на землю, централізована деспотична влада та ін.

Однією з важливих особливостей перших, відносно цілісних філософських систем Стародавнього Сходу є її тісний зв’язок з релігією. Практично про кожну з них (йога, буддизм, конфуціанство та ін.) ми говоримо не просто як про філософську систему, а і як про систему філософсько-релігійну. Філософські ідеї цього часу ще невідокремлені ні від релігійних, ні навіть від міфологічних, вони “розчинені” в них. У давньосхідній філософії «розуміти» означає бути у єдності зі світом, відчути свою вихідну, глибинну причетність до космосу, до Всесвіту. Ще однією із рис філософії, що розглядається, виступає орієнтація на авторитет учителя, наставника, його особистість, вона завжди є носієм прихованого, незафіксованого, але суттєвого змісту, який надає ідеї, теорії цілісності. У філософії Стародавнього Сходу пізнання ототожнюються зі змістом та шляхом духовного удосконалення, при цьому одним із важливих способів збагнення сенсу виступає мовчання, особиста внутрішня концентрація. Мабуть, саме тому образ мислителя, філософа Сходу уявляється нашій свідомості як образ самітника (напр. Будда). Також слід зазначити ще одну важливу рису давньосхідної філософії – ту, яка визначає мету всілякого знання як розробку життєвих цінностей, що виходять за рамки задовільнення безпосередніх потреб.

Взагалі необхідно підкреслити, що виникнення та формування філософської думки Стародавнього Сходу - це тривалий, “розтягнутий” на кілька століть процес накопичення, систематизації та розповсюдження теоретичних знань про людину, суспільство, природу, Всесвіт. Однак процес інституціоналізації філософії не був завершений на Близькому Сході. Більш продуктивним було становлення філософії як теоретичного знання у Стародавніх Індії та Китаї.

Що стосується специфіки філософського знання Стародавньої Індії. то слід відзначити, що першим джерелом інформації про життя давньоіндійського суспільства є так звана ведична література (за назвою релігійно-міфологічного пам’ятника “Веди” -буквально “знання”) – різноманітні групи текстів – Самхіти (гімни, заклинання), Брахмани (керівництво ритуалами), Упанішади (релігійно-філософські трактати) та Араньяки (настанови для самітників). Саме Упанішади та деякі епічні твори (“Рамаяна”, “Махабхарата”, “Сакунтала”, “Міхадудта” та ін.) стали одним із головних чинників інституціоналізації філософського знання у Стародавній Індії. Крім того, слід зазначити, що формування світогляду людини у цей період відбувається під впливом становлення класово-диференційованого суспільства. Соціальна диференціація цієї держави була обумовлена походженням людини і характером її діяльності. Перехід із однієї варни (стану) в іншу заперечувався. Існувало чотири основні варни: брахмани (жерці, монахи), кшатрії (воїни, представники знаті), вайш’ї (землеробці, торговці, ремісники), шудри (виробники, залежне населення).

Формування специфіки філософської думки Стародавньої Індії відбувалося через протистояння ідеології брахманізму, що панувала достатньо тривалий період. Нові теорії, що виникають згодом, уже принципово незалежні від ідей ведичного брахманізму та відрізняються новим розумінням людини, її місця у суспільстві, взаємодії з природою, незалежним від соціального становища. З цього часу (І тис. до н.е.) давньоіндійська філософія розвивається у двох ключових напрямках: ортодоксальному, що був орієнтований на авторитет та традиції ведичної літератури (йога, веданта, вайшешика, міманса, ньяя та ін.), та неортодоксальному, що заперечує їх (буддизм, джайнізм).

Багато спільного у порівнянні із давньоіндійською філософською думкою було у формуванні та інституціоналізації філософського знання у Стародавньому Китаї. Різноманітні соціальні зміни (виникнення та розповсюдження приватної власності, грошей, особливо сильний ріст наукових знань у галузі математики, медицини, астрономії) стали передумовою духовних змін у житті народів цієї держави, що не могло не впливати на формування світогляду людини. Дійсно, Китай є однією із загадкових стародавніх цивілізацій. Але світогляд його мешканців формувався не тільки під впливом політичних, економічних та соціокультурних змін у суспільстві, географічна відокремленість Китаю сприяла зосередженості на власній культурі. Тому все, що знаходилося за межами стародавньої держави, набувало характеристики ворожості, примітивізму й викликало негативні емоції. Культ предків, який панував на протязі тривалого часу у первісному китайському суспільстві зберіг, свій вплив до періоду формування класової структури (проте й надалі він залишався достатньо впливовим). Наслідком його широкого розповсюдження стало прагнення матеріалізувати нематеріальне, а аксіомою стародавнього китайського світосприйняття стала теза: “Не може бути нематеріального духа, не може бути обездушеного, але живого тіла.” Перші філософські ідеї зустрічаються у VII ст. до н.е. Про це свідчить зміст старокитайських трактатів “І-цзін” (“Книга змін”), “Ші-цзін” (”Книга пісень”), “Шу-цзін” (“Книга історії”) і т.д. Належної зрілості й виразності філософські вчення набувають у VI-V ст. до н.е., серед них особливо розповсюдженими були конфуціанство, даосизм, моїзм, легізм та інші.

Специфіка та основні етапи розвитку античної філософії.   Антична філософія включає в себе філософську думку Стародавньої Греції та Стародавнього Риму. Вона виникає й робить перші кроки інституціоналізації приблизно в той же самий час, як і на Сході, – в VІI-VI ст. до н.е. Давньогрецька філософія, з якої починається антична філософія, – це колиска європейського мислення, джерело всієї європейської філософської культури.

Серед найбільш значних особливостей античної філософії слід зазначити її космоцентричний характер. Він був обумовлений інтересом мислителів до пізнання і розуміння сутності природи, космосу, всесвіту. Тому перші філософські дослідження були спрямовані на вивчення саме цих проблем. Не менш значною рисою даного історичного типу філософії є спроба раціонального осягнення навколишнього світу, що пов’язано з прагненням систематизувати знання, надати їм логічної обгрунтованості. Подібний факт сприяв початку формування принципів класичного європейського мислення, для якого розуміти означає дати опис результату, який має стійкий характер і може бути експериментально відтворений. Взагалі ж "дух" античної цивілізації визначається дуальною моделлю світу та відповідною логікою, що була запропонована Аристотелем (світ є чітко розмежованим на суб'єкт та об'єкт). Антична філософія розвивається у тісному взаємозв’язку та взаємодії з розвитком природознавства. Можливо саме тому філософія переймає мету наукового пошуку – істину, що має практичну віддачу. Слід звернути увагу також на те, що філософія античності сформувала й відображає індивідуалізм усієї західної культури. При розгляданні давньосхідної філософії мова була про течії, напрямки, школи, філософія ж Стародавніх Греції та Риму надзвичайно персоніфікована – Геракліт, Піфагор, Сократ, Платон і т.д.

У розвитку античної філософії традиційно виділяють чотири основні етапи:

  І етап (до V ст. до н.е.) – досократівський. Серед найбільш яскравих представників - мислителі Мілетської та Елейської шкіл, Піфагор, Геракліт, давньогрецькі атомісти.

  ІІ етап (V – VІ ст. до н.е.) – класичний. З ним пов’язана діяльність Сократа, Платона, Аристотеля.

  ІІІ етап (ІV – ІІ ст. до н.е.) – еліністичний. Засновується багато філософських шкіл, серед яких значне місце займають стоїцизм та скептицизм. Творчість Епікура.

  ІV етап (І ст. до н.е. V-VІ ст. н.е.) – римський. Погляди Т.Л. Кара, М.Т. Цицерона.

Отже, розвиток античної філософії починається із звертань до розуміння космосу та Всесвіту. Для давньогрецьких мислителів світ є живим, гармонійно організованим цілим – космосом. Перше використання цього слова означало “воєнний стрій”, потім було переосмислене як “порядок взагалі” і, нарешті, як “упорядкований світ”, “світопорядок”, який мислиться як речово-тілесний порядок буття [22; 49 – 55]. Так, наприклад, представники однієї з перших у Стародавній Греції філософських шкіл – мілетської – Фалес, Анаксімандр, Анаксімен уявляли першоречовину буття у конкретно-речовій формі води (Фалес), повітря (Анаксімен), “апейрона” – абстрактне визначення первісного стану буття – хаосу як неупорядковану, догармонійної форми буття (Анаксімандр).

Особливий вклад у становлення античної філософської думки на першому етапі її розвитку внесли представники релігійно-філософської групи – Піфагорійський союз, філософської елейської школи та інші.

 Сократ та його місце в історії філософії. Сократ (469-399 до н.е.) з групою софістів (платних учителів філософії, красномовства та інших знань, необхідних для політичної діяльності) повертає напрям філософського дослідження від природи і космосу до людини, її становища у суспільстві, відношення до Бога. Основа етичних принципів Сократа лежить у “пізнанні самого себе”, в зв’язку з чим він підкреслював значущість сумління, або “внутрішнього голосу”, який виступав гарантією розуміння істини. Цей внутрішній голос має божественне походження, завдяки йому людина отримує від богів сенс свого життя, характер і мотивацію своїх вчинків, тощо.

Головною цінністю Сократ проголошував знання, а своїм головним завданням – навчити людину правильно жити. Для філософа мораль з’єднується зі знанням. Істинна моральність для нього – знання того, що є благо і прекрасне та корисне для людини, що допомагає їй досягти життєвого щастя. Пізнання того, що собою являє благо, може бути здійснене лише “благородними” людьми (аристократами, бо знання – це привілей тих, хто не працює), хоча Сократ за кожним залишав право пошуку свого особистого блага, його сенсу для себе, бо це веде до добропорядного життя. До того ж мислитель зазначав, що остаточної відповіді на те або інше питання отримати неможливо внаслідок суперечливості і невичерпності самого змісту пізнання. Така позиція не означає знецінення пізнавальних зусиль, навпаки цінність пізнання і полягає у реалізації пізнавальних зусиль, у здатності задавати все нові і нові питання, тому перед будь-якою людиною відчиняється простір пізнання особистого блага.

Сократ відіграв важливу роль у формуванні діалектики, надавши їй нового напрямку – всього того, що пов’язане з мисленням, розумінням і логікою, тобто тих складових, що забезпечують уміння вести бесіду, дискусію. Сократ зазначав, що аналіз будь-якого поняття необхідно будувати через аналіз протилежного поняття: якщо хочеш знати, що таке добро, то аналізуй, що таке зло.

Філософ вважав, що суспільство та держава повинні існувати та функціонувати за розумними законами, тобто людина не повинна повністю поглинатися суспільством, хоча і не може зневажати його закони; в неї є особиста воля, яка може зробити її більш індивідуальною, моральною. Сократ зробив спробу дати характеристику формам державного устрою. Він виділяє монархію, тиранію, аристократію, плутократію та демократію. Істинною та моральною мислитель називає тільки аристократію, яку характеризує як владу невеликої кількості моральних та освічених людей.

Об’єктивний ідеалізм і соціальна утопія Платона. Платон (428-347 до н.е.). до н.е. - основоположник ідеалістичної традиції в філософії. Його об'єктивний ідеалізм проявився в тому, що первісною відносно світу речей він оголошує ідею. Усі речі, які реально існують, виникають за допомогою взаємодії ідеї та матерії. Ідеї – це безтілесні істоти, що відіграють первісну роль у такому синтезі, тобто ідеї, так би мовити, реалізуються в матерії. Сама ж ідея знаходиться поза матеріальним світом, незалежна від нього, об’єктивна. Матерія виступає без’якісним пасивним початком речей. Самі ж речі повсякденного світу виступають у ролі чогось “спрощеного”, недосконалого, того, що виявляє себе копією якогось оригіналу, “тінню” якоїсь справжньої реальності. Взірцем, еталоном, нормою, ідеалом усіх речей виступає ідея. Її значення, як стає очевидним, Платон абсолютизує. Оскільки ідеї знаходяться поза матеріальним світом, люди змушені, за думкою Платона, все життя бачити лише їх проекції, “тіні”, так і не бачачи справжніх предметів, які ці “тіні” відкидають, і, перебуваючи у стані омани, як наслідок, вважають їх істинними. Таким чином, філософ називає світ ідей реальним буттям, матерію небуттям, а світ реальних речей, що їх розділяє, – похідним буттям. Платон пропонує іерархізацію ідей. Понад усе він ставить ідею краси та добра, яка удосконалена, незамінна, вічна. Пізнання, або навіть пізнавальні зусилля відносно неї виступають вершиною пізнавального процесу і свідоцтвом повноцінного життя. Такий шлях до істини передбачає повне зневажання тілесних задоволень та утіх.

Платон – автор оригінальної соціальної утопії. Він послідовно критикує всі існуючі форми державного управління і пропонує власну модель, яку складають три ключові класи:

1) ремісники та селяни – виробники матеріальних благ (панує жадаючий компонент душі, головна доброчесність - помірність);

2) воїни – захисники держави (афективний компонент, доброчесність - хоробрість);

3) правителі – філософи – керівництво державою (розумовий, доброчесність - мудрість).

Соціальна утопія Платона будується на принципах диференціації праці та прогресивно передбачає зникнення рабства.

       Філософська система Аристотеля. Аристотель (384-322 до н.е.) всупереч Платону рішуче повертає причини, начала, сутність у світ речей, категорично вважаючи, що загальне не може існувати окремо від одиничних речей. Основою буття філософ проголошує першу матерію, яка принципово не може бути визначеною, однак вона є потенціальною передумовою існування. Найпростішою визначеністю цієї першої матерії виступають основні стихії (вогонь, повітря, вода, земля), які є пасивним матеріалом буття у створенні речей. Взагалі подібні стихії займають проміжне становище між першою матерією, яка не може бути чуттєво збагненою і тому у чистому вигляді може тільки мислитися, і світом, що реально існує, який, в свою чергу, чуттєво заступний. Але всі матеріальні похідні можуть існувати тільки “оформленими”, тобто тільки вступаючи в контакт з формою. Таким чином, усі реальні речі – це результат взаємодії матерії та форми, причому остання відіграє головну роль, робить із потенційного буття реальне.

Аристотель вперше відзначив значимість досвіду в теорії пізнання. Причому досвід формує не точне знання, а лише його вірогідність. Для того, щоб перейти до абсолютно достовірного знання, “дослідний матеріал” необхідно піддати діалектичному “випробуванню”, що передбачає, за його думкою, наступні операції:

1) аналіз мови та мовної побудови, що описують гіпотетичне знання;

2) аналіз можливих і вірогідних висловлювань з одного і того ж предмета, тобто до уваги необхідно брати всі можливі альтернативні інтерпретації майбутнього точного знання;

3) пошук історично-наукових та історично-філософських передумов вірогідностного знання, тому що не всі знання виникають завдяки досвіду, так як етика та філософія будуються абстрактно.

Щодо поглядів Аристотеля відносно доброчинності, що символізує різноманітні позитивні якості людини, то він виділяє два типи:

1) діаноетичні, пов’язані з розумовою частиною душі – мудрістю, практичністю, винахідництвом;

2) етичні, що будуються на волевій складовій душі (див. таблицю 1);

Таблиця 1. Етичні доброчинності та їх пороки.

Порок